Завантажити

зробив і робив для неї, але їй хочеться, щоб він любив її хоч трохи більше, ніж Клоді й Маріанну, ніж саму мадам Віардо... Вона давно знає, що це неможливо...
Але зараз, коли мадам так скептично, відчужено з'явилась на їхній затишній простій вечірці, їй, Поліні, хочеться довести всім присутнім (вона знає: всім не треба, треба їй, madame, довести), що вона, вона його дочка, для неї це свято, це російське різдво, святковий обід, гості, розваги, вона примушує себе знову засміятися, поглядом просить miss Інніс сісти за рояль, хапає за руку веселого хлопчика Богдася і починає з ним кумедно танцювати. От кому справді весело, от хто радіє від щирого серця і подарункам, і всьому святковому гомону, і нічого не приховує, і нічого не удає. І йому цілком байдужісінько, якби він навіть знав, що ця дама з тонкими губами і наче виряченими сердитими очима — мати двох славних дівчаток Клоді й Маріанни, — потім казатиме про нього і своєму чоловікові, й доброму Івану Сергійовичу:
— Яка невихована дитина!
А Іван Сергійович, цілуючи її тонкі, сухі пальці, добродушно мовитиме:
— Що ви! Тепер, коли він вчиться у пансіоні, він просто зразковий, порівнюючи з тим, яким був.
Марія, побачивши, що Богдась танцює з Поліною, привітно кивнула дівчинці, і Поліні стало легше на серці. Поліна від природи соромлива і позбавлена будь-якої екстравагантності, аж ніяк не може поводити себе так, як пещені й любимі всіма Клоді та Маріанна. їй захотілося, — але ж хіба вона насмілилась би! — кинутись на шию Марії Олександрівні або навіть просто пригорнутися зараз до неї.
Розчервонілі й захекані, вдвох з Богдасем зупиняються коло неї, і Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмішкою обіймає їх обох, потім пригладжує русяве густе волосся Поліни, і дівчинка боїться, що вона зараз заплаче. Непомітно для інших і дивлячись не на Поліну, а на свого Богдася, Марія пригортає її до себе, а сама питає сина:
— Весело, Богдасику? А може, додому вже час?
— Ні, ні, що ти, мамо! — бурно протестує Богдась. — Ми ще будемо танцювати. Правда, Полінетт? — звертається він до дівчинки по-французьки.
— Звичайно, ще рано, — просто лякається дівчинка, стискає руку Марії Олександрівни і тихо додає: — Мадам Віардо, коли хоче, хай їде, а ви лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всі-всі танцюватимемо разом: і тато, і ви, і всі-всі. Адже у нас весело, правда? — І на хвилинку вона вірить, що справді всім весело на її святі. — Я дуже хочу, щоб ви були найдовше від усіх!
— Ні, ні, я не піду, коли ти не хочеш. А зараз біжи з Богдасиком — і беріть Оленьку, її тато хотів, щоб їй було добре у вас.
— О, звичайно! — радісно вигукує Поліна і, схопивши за руку Богдасика, біжить до Оленьки Герцен.
Марія стрічається поглядом з Іваном Сергійовичем. У його очах мелькає смуток. Але тільки якусь мить. Miss Innis грає бравурний ланнерівський вальс.
— Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсьє, велике коло! (франц.) — кричить Іван Сергійович. — Всі за руки!
Він хапає однією рукою мадам Віардо, другою Клоді — вони найближче до нього. Марія Олександрівна підхоплює Оленьку і Поліну, Поліна — Богдася, той — Маріанну, маленького П'єра Тургенева — далі побігли гувернантка з Полем і навіть серйозна, солідна, але сентиментальна і добра.Мальвіда Мейзенбуг, і всі закрутились в танку!
Здавалося, всім дуже, дуже весело!
Може, на хвилину й Іван Сергійович уявив, що це велика його родина, що це з'їхалась рідня на різдво в його рідне власне гніздо.
Але він тримав за руку не рідну дружину. Ця жінка, яка була для нього дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона приїхала за своїми дочками, вона поїде додому, до свого чоловіка, куди милостиво пускають і його. Він знову глянув на Марусю, він був їй вдячний сьогодні за “маленьку” Поліну, адже він усе бачить і помічає.
Коли всі розходяться, він тисне Марії руку й нагадує:
— Наш Новий рік ми стрічаємо разом, так?
— Звичайно, Іване Сергійовичу, дорогий! — Марія з ніжністю і відданістю дивиться йому в очі.
* * *
Невже знову рік минув?
Ще рік на чужині. Тільки сказати — рік. Од льоду до льоду... А в році дванадцять місяців, а в місяці, в кожному місяці скільки днів! І кожного ранку сподіваєшся на щасливий день. Хіба щоранку не гадаєш, що зробиш, кого побачиш, кого зустрінеш, їй здавалось — вона оглядає цей рік, усі місяці, усі дні — невже те все пережите умістилося в один рік? Знову відчуття було в неї: далеко більше прожито за цей час, бо мерехтіли в очах різні міста, різні люди; завжди поспішала , писала, і все здавалося — у дорозі. От закінчу цей твір — тоді зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю, вирішу. Писала Опанасові дружні хороші листи — про Богдасика, про роботу. У кожнім листі про гроші.
Закінчувала один твір, а інколи ще й не закінчивши, починала другий, поспішала, і ніколи було зупинитись, щоб отямитись, вирішити, як же їй, власне, жити

читати