Завантажити

бачитись, — мовив Тургенев. — З Берліна поїдете на Дрезден і все.
Марії раптом стало спокійно.
А справді. Хіба небо завалиться і вона перестане писати, коли не побачиться у Берліні з Кулішем? Поїде просто у Дрезден — і край.
— Поїду у Дрезден — і край! — засміялась вона. І всі ці прикрі непорозуміння і, здавалось, складні взаємини раптом зникли також за поворотом каретки.
— Шкода тільки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспішаєте до Парижа, — призналась Марія.
— І мені шкода. У Дрездені я вас познайомлю і доручу Рейхелям, друзям Герцена. А мені треба швидше до Парижа — побачити дочку... Потім я поїду до моїх друзів Віардо на їхню віллу у Куртавнелі. Та ми зустрінемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижі? Я познайомлю вас з дочкою, вона подобається мені, правда, трохи лінувата, але дуже добра і мила.
— Вона схожа на вас? — спитала Марія, їй дивно було, що він каже “подобається”. Хіба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її самої.
— Схожа. Висока така ж, тільки очі майже чорні. Російську мову зовсім забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовні звичайна російська дівчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Віардо...
Скільки розмов і пліток начулася вона про це в Петербурзі, про це багаторічне дивовижне кохання. Вона б ніколи не згадала б про це і не натякнула б, але Іван Сергійович так спокійно каже: “Мій друг мадам Віардо наполягала, щоб я привіз дочку у Францію, щоб вона виховувалась у неї, разом з її дітьми”. Значить, нічого таємного в цьому нема, коли він так спокійно говорить. Може, це все простіше, ніж плетуть доброзичливі язики?
Ні, насправді це було далеко складніше, заплутаніше, і не можна було ні розв'язати, ні розрубати.
Смуток оповивав Івана Сергійовича щоразу, коли він їхав з батьківщини, смуток оповивав його, коли він повертався з-за кордону. Коли ж він, власне, “повертався”? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до Москви, у своє Спаське із здичавілим занедбаним садом, віковими липовими алеями, старим будинком, ветхі стіни якого зберігали не тільки милі дитячі, а й страшні спогади? Чи тоді, коли під'їздив до тої розкішної європейської вілли, де лишив так багато, багато свого життя?
Йому захотілося розповісти милій своїй молодій супутниці, як стискало дихання, билося серце колись, років п'ятнадцять тому, коли наближався туди, знав, що от зараз знову побачить, почує ту істоту, бажання якої, слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тільки коло неї, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
А може, справді людина, як дерево, що пускає коріння в рідну землю і не має щастя поза батьківщиною? Як інколи важко відчувати, що ліпишся до чужого гнізда і не маєш свого власного.
Він сказав тільки це. Про гніздо. І вона з острахом подумала про себе.
А у неї ж є, є це гніздо? Богдась, чоловік — це ж її гніздо? Чому ж так тісно їй стало в ньому?
Вона рвучко повернулась до вікна. Богдась закуйовдився, розплющив очі. Спочатку нічого не зрозумів, де він, хто з ним.
Потім пізнав дядька-велетня. Усміхнувся напівсонною усмішкою і пробурмотів:
— А щоб вас лихо не знало! — притулився міцніше щічкою до руки Тургенева і знову заснув.
— Це Шевченкова приповідка, — пошепки пояснила Марія.
— Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсім іншою стаєте.
— Як ми прощалися перед від'їздом, — сказала вона, — він мені подарував переписану ним самим свою поему “Неофіти” і надписав: “Любій моїй доні”. Він звав себе і рідним, і хрещеним моїм батьком. Він мені рідніший за рідного.
Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у її житті!
От сказав Іван Сергійович: “Ви ж орловська, моя землячка”, — а вона так переконливо довела йому, що Немирів, Україна — її батьківщина, і вона не лицемірить, коли каже, що українська мова їй рідна.
Важко людям розповісти, роз'яснити, навіть самій проаналізувати — як, коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує сісти за стіл. Згадалось — скривила губи Кулішиха: “Як це вона, московка, українською мовою так оволоділа — і пише?”
А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допоміг у цьому. Та від нього був тільки поштовх. Він з такою пекучою любов'ю розповідав про свою Україну, про свій поетичний, волелюбний і скривджений край, а її душа, що не терпіла ніякого насильства, жадала волі, простору, була благодатним полем. Він розповідав про Кирило-Мефодіївське братство і про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всіх проводарями були Куліш і Костомаров, але не могли вони витримати й порівняння з Тарасом! Тарас не знав меж ані в любові до народу, ані в ненависті до панів, до царя. Тому й постраждав найдужче.
— Ме.ні що, от я навіть нагороджений, бо тут, в Орлі, з вами зустрівся, — казав їй тоді Опанас.
Він був скромний, Опанас, ніколи ніде не

читати