Завантажити

випинався, і це дуже приваблювало щиру Марусю.
— Я принесу вам прочитати “Кобзаря”.
“Кобзарем” звалася тоненька книжечка — але скільки вона важила для всіх!
Марусі було цікаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже вона вчилася в Харкові, пам'ятала — в дитинстві тато співав українських пісень, і мама знала їх, награвала на роялі сумні мелодії.
Маруся все зрозуміла в тому “Кобзарі”. А головне, її полонив дух творів, співзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у романтичному ореолі одчайдушної боротьби за волю, і в ореолі героя, борця-мученика постав образ автора. Марія не могла не любити його народ, як свій рідний.
Скрізь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовій землі, найважче. І вона зрозуміла якось усім своїм єством: навіть пісні, вірші, перекази історії рідною мовою — це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки:
 
Смійся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.
 
Опанас говорив і сам не здогадувався, яким насінням засіває її душу, які сходи, сповнені животворних соків, зійдуть.
Прочитавши “Гайдамаки”, “Гамалію”, вона зацікавилась історією України, Запорозькою Січчю — цим дивовижним явищем в історії людства, про яке знала досі тільки з “Тараса Бульби”. Зрозуміло, з якою радістю їхала вона з Опанасом на Україну. Після “Катерини”, “Сови” їй здавалися усі дівчата, молодиці, старі жінки такими близькими, їй хотілося розмовляти з ними, дізнатися про їхні печалі і радощі не від цікавості, не зверхньо, а скромно, із щирим співчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них від Шевченка.
Боже мій, господи, як полюбила вона той край...
Він став її батьківщиною. Луки, річки, діброви з столітніми дубами і молоденькі гаї, зелені пагорби і скелі з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко від того стародавнього невеличкого міста Немирова. А від нього, від Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вінницю, на Умань. Скільки сіл виходила вона, Марія, пішки, скількох людей побачила, скільки журливих пісень та відвертих розповідей почула.
А потім, потім...
Це ж зовсім інше життя, коли сидиш, і пишеш, і поспішаєш усе викласти, і не помічаєш часу, нічого не помічаєш. Тільки відчуваєш — оце й є життя.
Ні, вона таки дуже щаслива. Що Куліш! То звичайна людина. Ну що ж, він правив, редагував, “счеркував”, розбив на підрозділи, — але ж Тарас справді був її “батьком” задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тоді, коли “Народні оповідання” її прочитав, на дорозі до волі, у Нижньому Новгороді.
Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, — заздрість, боротьба честолюбців, раптові години зневір'я в свої сили, в свою творчу наснагу, — з нею завжди благословення Тарасове і його напутнє слово.
І з нею її робота.
Раптом обоє помітили, що розвиднілось. Не потроху, як звичайно буває, а немов широко розкрили велетенські двері, і світанок -злетів у них. Ніч минула.
Ніч перед кордоном.
 
2
Ой чи ти мене згадаєш
Хоч разок на днину?
А я тебе ізгадаю
Сто раз на годину.
Народна пісня.
З проводів Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворі було холодно, вітрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсім не весняну, довелось розстатися.
Та хіба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її гроші і в Дрездені наздожене. А втім, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю, не чекаючи його, піде дивитись на всі європейські дива. Звичайно, не чекатиме. Навпаки, поспішить. Хоча Тургенев їде далі, до Парижа, по дорозі вже напевне постарається, що тільки зможе, показати.
Колись так жадалося побачити Марієччині очі, як вперше мала глянути на Київ, Лавру, Хрещатик, університет, Дніпро! Скільки їй тоді було? Сімнадцять? Вісімнадцять? її щасливі очі, що все те побачила...
Хто тепер дивитиметься на них, її очі, цікаві, жадібні до всього нового? Ні, він не ревнує. Він просто сумно констатує. Він гірко всміхнувся. Та й це все дрібниці. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем і до Києва, і до Орла. Як потім про все писала, яскраво, цікаво, з притаманним їй гумором і спостережливістю: і про зустріч в дорозі, з родичами, і як Богдась малий вчить старих “одпалих українців”, і про перше знайомство з Кулішем... І про смуток за ним, за Опанасом...
— Отак накине усього, цілий віз, і те зробіть, і се зробіть, і не забудьте, не зволікайте...

читати