Завантажити

мене силоміць із закоркованої келії на свіже повітря. Я відчув гріховну насолоду і, звичайно, вже не повернуся до келії.
— Яка дурниця, що ми не побачились як слід, — з жалем зітхнула Марія. — Та я повернуся незабаром. Може, напишеш мені коли? Я ж тебе завжди люблю, Митенько! До побачення! Не забувай мене!
— І ти пам'ятай мене, Машенько!
Вона навіть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського, адже він їй доводиться братом і вона знає його змалку, з Богдасевих років.
їй було і радісно зустрітися з ним, і тривога якась лишилась від його раніше таких ясних, а тепер неспокійних очей, від неспокійних рухів. Але сама себе заспокоїла — то від молодості. Ач який він став гарний, високий, ставний, яке гарне чисте обличчя і русяве хвилясте волосся вибивається з-під студентського картуза. То від молодості.
Вона забула про нього. Він був далеко від її петербурзького кола. Оце тільки в дорозі раптово згадала в усіх подробицях випадкову зустріч.
І цей спогад відійшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як і розгублений вигляд Опанаса в хвилину від'їзду, і вся накопичена й прихована за останній рік роздратованість на нього.
...Коні чвалали по калюжах, віяло весною...
* * *
У вікно станційної, досить брудної, як належить усім станціям, кімнатки видно було, як підстрибує Богдась, тримаючи за руку матір. Він засидівся в диліжансі і хоча зовсім не нудьгував у дорозі, а навпаки — усіх розважав кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслідуючи то ґелґіт гусей, то іржання коней, то покрик ямщиків, — зараз явно зрадів, що можна розім'яти ноги. Марія Олександрівна теж не нарікала, що чекати карети доведеться кілька годин, певне, до одинадцятої ночі, а зараз не було й шостої. Іван Сергійович у думці відзначив, що в ній нема дрібних жіночих примх та вередувань, з нею легко було в дорозі. Добре, коли в подорожах зникають усі непотрібні умовності, зайві перегородки, вигадані й виплекані людьми собі на мороку.
З мить він помилувався навіть не так з її стрункої високої постаті, як із впевненої, спокійної ходи. Так тримаються люди що звикли багато ходити пішки. Потім сів до столу написати листа своїй добрій приятельці графині Ламберт. Тут, на станції Крести, недалеко від Пскова, він зустрів знайомого, який повертався до Петербурга. Він обіцяв передати листа... Івану Сергійовичу хотілося написати про настрої, почуття, думки, що опановували його в дорозі, про свою супутн-ицю, Марію Олександрівну Маркович.
Але знайомий поспішав, і Тургенев у листі пообіцяв розповісти про подорож пізніше, з Берліна, “одправивши пані Маркович до Дрездена”.
Він згодом розповідав про цю подорож друзям, трохи гумористичне, трохи іронічно щодо себе, але в листах до самої Марії він не раз згадував з властивою йому ніжною ліричністю останню ніч перед кордоном.
І вона її не забувала ніколи.
Хоча, власне, що було особливого? Нічого. Тільки ніч. Розмови, навіть не пригадати про що. Мовчання..
* * *
З Ковна вони їхали самі в окремій маленькій каретці. Вона, Богдась і Іван Сергійович.
Богдась просто раював. Спочатку це виявилось ще буйніше ніж у диліжансі. Його цікавили всі куточки, щілини, він без кінця розпитував що та до чого, але, нарешті, втомився і вгамувався Хлопчик сів верхи на ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками і, замислено дивлячись в одну точку, замугикав якусь журливу українську пісню так, як співають уже старечими втомленими голосами старі, статечні люди.
Іван Сергійович з серйозною цікавістю прислухався, покивуючи в такт головою. Враз хлоп'я несподівано, з моторністю лісового звірятка, влізло вже й не на коліно, а просто на плече і вмостилося там. Марія злякалась, хотіла зняти, та хлопчик, обнявши за шию Івана Сергійовича, притулився своєю підстриженою “по-козацьки” голівкою до посивілої так рано голови і раптом задрімав у такій неймовірній позі.
— Не займайте, хай спить, — добродушно мовив Тургенев, — для мене це нечутна вага і досить приємна.
Втім, Марії було ніяково. Таки справді Богдась справляє враження невихованого, але ж це зовсім не тому, що вона не приділяє йому уваги, не дбає про нього. Це тому, що її саму надто “виховували” в дитинстві, і не так мати, як родичі, щоб зробити зразкову панночку, і всілякі заборони, всілякі обмеження здавались їй завжди несправедливим насильством.
Тургенев зрозумів її ніяковість і, заспокоюючи, погладив її невелику руку вільною лівою рукою. Правою він підтримував малого.
Він міцно засне, і ми вкладемо його зручніше.
Марія вдячно глянула на Івана Сергійовича.
Він подумав, що Полінька, дочка, не насмілювалася ніколи так вільно поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча він знав, дочка любить його, може, одного на світі, гарячр, але насторожено і ревниво.
Правда, в такі роки, як Богдась, вона ще не була з ним.
Дізнавшись, що у модисточки Дуні, “вільнонайманої”, знайшлася від

читати