Завантажити

вишивання, візерунки — вона ж рукодільниця, — під ними — останній лист AI. Листи з Росії до нього. Уважно читає розпорядження Герцена:
“Надішліть циркуляри про пияцтво, попечителів, про Пушкіна і, якщо цікаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував від в'язниці Тургенев, він писав до государя — ач який?)”.
— Ач який! — здивована Марія Каспарівна. — Ані слівця про це! Треба буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись і взяти дещо для AI.
“Чекаю з нетерпінням, коли ви одержите 44 “Колокол”, там моя сповідь з приводу війни (я за війну і проти Австрії) і прочуханка “Современнику”.
Що це він вигадав? Адже “Современник” найпередовіший журнал у Росії. Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим — то особисті справи, і навіть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось відокремлене. Але ж як поета він цінує Некрасова, надрукував навіть цей надзвичайний вірш “У парадного подъезда” в “Колоколе”.
“Прощавайте. Діти цвітуть. Погода у нас от яка: з початку квітня дощ, туман і мла”.
Значить, треба переглянути “Колокол” і перейти до листів з Росії... Деякі з них докладні, великі, деякі просто замітки, дописи — і все про страшні справи: злочини у поміщиків, зловживання урядовців у різних кутках Росії.
Кожен лист мандрує по кількох адресах, і найпильніша поліція не здогадується вже кілька років, що більшість їх пересилається через цю адресу, збирається тут, в квартирі тихого, добропорядного директора Дрезденської консерваторії, в рукодільному столику його дружини. У Дрездені німці навіть не знають, що Марія Каспарівна з Росії, бо приїхала вона з чоловіком вже давно з Парижа. Марія Каспарівна зараз дбайливо розбере останню пошту, помітить, якими шляхами вирушать вони далі, щоб потрапити тільки в руки AI. Ці — надіслати на адресу Трюбнера, власника друкарні, в якій друкується герценівська преса. А от записочки AI, його відповіді без звернення — вона мусить знати, кому вони адресовані і як їх надіслати в Росію...
...Яка мила ця молода письменниця, у неї загорілись очі, коли мова зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росію, нею можна буде, мабуть, також дещо передати.
“Ох, боже мій, — написав їм Герцен у перші роки народження своєї “вольной печати”, — якби в мене в Росії замість усіх друзів була одна Марія Каспарівна, — все було б зроблено”. Зараз уже багато невідомих анонімних помічників, але відповідальності з Марії Каспарівни не знято і роботи ще додалось. Звичайно, — думає Марія Каспарівна, — він перебільшує, і чоловік перебільшує її роботу. Вона ж росіянка, їй пощастило, що вона виросла коло нього, жила в атмосфері його великих інтересів і з “собачою відданістю”, як сама каже, робить, що може, не дуже вплутуючи в це Рейхеля.
...От чоловік перейшов від Шумана до власних імпровізацій. Марія Каспарівна відірвалась від паперів. Замислилась. Дивне життя кожної людини. Але треба швидше закінчити, підготувати що можна для Івана Сергійовича і лягати. День починається завжди дуже рано. Трудовий день матері, ретельної господині, помічниці чоловіка і — “Начальника штаба русского вольного слова”. Вона добродушно всміхається на це прізвисько. Що казати—Марії Каспарівні це приємно чути від Герцена.
 
5
Добре, коли з письменником знайомляться спочатку по книжках. Трапляється, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсім іншим, ніж він є в дійсності. Але ж справжній він такий, яким з'явився у своїх творах, — там його думки, душа, почуття, коли й не пише про себе. Немало знайомих (жінок, жінок особливо!) дивувалися—хіба ця проста, мовчазна жінка і є автор “Народних оповідань”?
Часом Марія думає: “Ой, не треба було згоджуватися на пропозицію Івана Сергійовича передати свою книжечку Герцену. Ну, потім, пізніше, коли поїхала б у Лондон з Опанасом, який тепер з нею у Дрездені, може, подарувала б...
Але що я, господи, звичайно, краще, коли він спочатку побачить мою книжечку, моє найдорожче і найщиріше в світі, не менше за Богдасика, не менше, і хай буде так, як буде, і, звичайно, краще, коли з письменником спочатку знайомляться з книжок, а потім уже бачать на власні очі. Особливо з письменницею, з жінкою — тоді байдуже, яка вона як жінка”. Вона ж знає, не раз чула ущипливе шепотіння: “Що в ній гарного і що в ній знаходять чоловіки?”
Вона раптом весело засміялась:
— Щось та знаходять!
Але Герцен? Звичайно, вона хвилюється, як прийме Герцен її книгу.
 
* * *
— Вона дуже гарна? — спитала Наталя Олексіївна Огарьова, і в її тоні і в погляді вже відчувалося, що вона наперед знає:
Тургенев відповість захоплено: “Надзвичайно гарна”. І тоді вона скептично зауважить: “Ну, звичайно, вся Справа в красі жінки, а не в таланті”.
— Ні, — спокійно відповів Тургенев, — вона зовсім не красуня. Але це поетична, щира і розумна істота, та ще й з великим почуттям гумору, властивим українцям.
— Ти зачарований нею, ти

читати