Завантажити

дбайлива господиня, видно, педантично розмірено-ідеальна господиня ідеальної німецької родини, — “Начальник штабу вольного російського слова”?!
Марія Каспарівна всміхається і махає рукою.
— Це надто високе звання. Я просто скромна технічна помічниця, своя людина, старий друг сім'ї, якому все чисто можна довірити.
— І яку Іскандер зве сестрою! — з гордістю каже Рейхель. Марії раптом захотілось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мій, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такі скромні, надійні люди і потрібні, щоб великі справи творилися. Без таких саме не обійтись — стриманих, надійних, не балакучих.
— А хіба ви не поїдете в Лондон? — спитала Марія Каспарівна Тургенева.
— Обов'язково поїду влітку.
“І я обов'язково поїду влітку”, — подумала Марія.
— Певне, він і уявити не може, якої сили набув у Росії. Та й ви цього не уявляєте, Маріє Каспарівно. Чи є де куток зараз, куди б не долітав його дзвін? Як усі жадають не тільки прочитати, а й самим написати туди про все, що робиться у нас, і якимись невідомими стежками все досягає вірної адреси — і туди, в Лондон, і до нас, до матінки Росії. Адже те, що привозять йому старі друзі, — це лише малесенькі крихти!
Адольф Рейхель, ледь усміхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й бровою не повела. Марія почервоніла, внутрішньо захвилювалась — адже й вона везе щось, що наказано їй передати в руки дзвонаря, якщо побачить. “Хай продзвонить”, — так просив Ілля Петрович Дорошенко, учитель математики, соромливий, закоханий.
Уклінне вітання наказував передати і Тарас Григорович, їй наказував, не Опанасові.
— У цій діяльності розгорнулась уся його натура, — мовила Марія Каспарівна, — весь блиск і глибина його думки. Коли він стільки пережив і після розчарувань 1848 року і особистих драм мав силу сказати: “Замість сліз я хочу писати”. Він завжди часто повторював рядки Гете:
Mut verloren —
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
Мужність загубити — все загубити. Краще тоді й не родитися (нім. ).
— Що ж, тільки ті досягають великого, котрі уявляють перед собою ще більше і вірять у можливість його здійснення. Олександр Іванович зве свою роботу “кротовою”. Коли він повідомив мене про початок своєї друкарні, він писав: “Лапи чешуться”. Мені здалося, це необхідно насамперед для нього, врятувати своє життя, особисте життя від розпачу. Але ж у нього ніколи не було межі між особистим і загальним, — проникливо говорить Марія Каспарівна.
— А яку чудесну справу він розпочав, що друкує ту потаємну літературу, ті вірші й пісні, які ще з декабристів, та й раніше, нишком переписували й вивчали напам'ять, — сказав Іван Сергійович. —Пам'ятаєте, як Пушкін писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
— Я не пам'ятаю цього у Пушкіна, — зашарівшись, призналася тихо Марія.
— Це його “Городок”, — немов між іншим пояснив Тургенев, і Марія заспокоїлась. — Він і сам про свої вірші писав:
“И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали”. “Что нужды?” Хіба ми не читали в списках і не знали його послання декабристам, “Кинжал”, “Вольность”, “К Чаадаеву”? Та хто ж з молоді, з нашого оточення не переписував їх? А в “Полярной звезде” вони, нарешті, надруковані!
— А ви, Іване Сергійовичу, як і раніше, можете Пушкіна цілі сторінки напам'ять читати? Пригадую, в Парижі — вас тільки попроси, і ви ніколи не відмовляєтесь, — пригадала Марія Каспарівна.
— Я й тепер не відмовляюсь, — добродушно засміявся Тургенев.
— Я страшенно люблю поезію, — раптом соромливо, якось подівочому сказала Марія Каспарівна, — хоча сама ніколи двох рядків не могла стулити. Але Пушкін ще з дитинства увійшов у моє життя. Я була таким сибірським ведмежам, — вона повернула голову до Марії, — народилася в Тобольську. Скільки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межі з Сибіром! Пошта, газети, журнали місяцями йшли, а втім, врешті таки доходили. Тоді тільки вперше почав друкуватися “Евгений Онегин”. У Тобольську, як завжди, було багато “нещасних” — засланих так звали, серед них багато людей освічених, розумних, культурних. У нас усі бували — усі рівні. Так от “Евгения Онегина” з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче

читати