Завантажити

продовження. В журналі він спочатку друкувався, цитували до речі й не до речі.
Марія Каспарівна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячі верств! Тисячі верств навіть до Вятки. А у Вятці — було їй тоді дванадцять років — зустріч з засланим Олександром Івановичем Герценом. Він працював тоді там з її старшим братом і умовив відвезти її до Москви, до його родини.
Незручно, що вона замовкла.***
— Ви й тепер не відмовляєтесь? — перепитала Марія Каспарівна Тургенева. Він зрозумів без зайвих слів, як вона скучила за рідною мовою, за рідною поезією. А кожному руському — хто рідніший за Пушкіна?
Він глянув чомусь на Марію і побачив, що вона також це зрозуміла, розумна, мила Марія Олександрівна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
— Почитайте Пушкіна! — сказала вона, ніба маючи право па дозвіл і наказ.
— Гаразд. І не тільки з потаємної. Просто мої любимі. Але перше для вас, Маріє Каспарівно. — Він з повагою схилив свою посріблену сивиною голову. — На згадку, як ви в Сибіру читали уперше “Евгения Онегина”. Не бійтесь, Адольфе, не всього “Евгения Онегина”, тільки посвяту.
— О, що ви, — заперечив Рейхель. — Це така музика для мене — ваш Пушкін, а для Маріхен — найкраща насолода!
Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюби,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя... —
почав читати Тургенев, і Марія Каспарівна слухала заворожено. Та Марія, Маруся Марковичка, знала — він читає і для неї, і їй здається, що вона вперше чує ці вірші. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно, може, в пансіонські роки.
...Воспоминания безмолвно предо мной
Свой длинный развивают свиток...***
А ця “Элегия”? її треба читати і перечитувати наодинці. Чому вона так давно не перечитувала і не відчувала цієї насолоди? Чому він одбирає такі сумні? Адже Пушкін — саме життя, радість, жадоба життя? Ні, ні, вони не сумні, вони про його творчість, його власну, тургенєвську...
...Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья;
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь...
Так, так, “над вымыслом слезами обольюсь”...
Звичайно, він для неї читає і “Пророка”, і “Поэта”, але Марія Каспарівна просить прочитати “Анчар”. Той вірш, що в його прекрасній новелі “Затишье”.
— Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобі її, перекладаючи, як могла, на ходу. І ще, будь ласка, оту улюблену мою “Грузинскую песню”! Ви не втомились, милий Іване Сергійовичу?
— Що ви! Але вже досить пізно. Марії Олександрівні з дороги вже час відпочити. Треба повертатись до готелю.
— Мені не хочеться. Тут так добре, — щиро призналась Маруся.
Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся...
— Завтра зранку до нас, — наказала Марія Каспарівна. — Вашого хлопчика познайомимо з моїм Сашею, підшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати.
— А хлопчика можна навіть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бігає, — вставив Рейхель.
— Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Іване Сергійовичу, ми вашу Марію Олександрівну влаштуємо. Поки чоловік її приїде, ми постараємось, щоб не сумувала і все було гаразд.
“Вашу Марію Олександрівну”, — про себе засміялась Марія, — немов справді Іван Сергійович за неї відповідальний, а тепер вони перед ним. “Щоб не сумувала, поки чоловік приїде”. Соромно як! Вона й не згадала його за цілісінький вечір. Але як добре усе. Шкода тільки, що Іван Сергійович їде до Парижа.
— Мені так шкода, що ви їдете! — сказала вона, прощаючись коло дверей свого номера в готелі.
— І мені. Я звик до вас за ці дні. — Він потиснув міцно обидві її руки. — Я вам писатиму.
 
* * *
Подружжя Рейхель схвильоване, але ніхто цього не помітив, крім них самих, які вже так добре знають одне одного, що не тільки слів, а навіть найменших зовнішніх проявів не потрібно.
Марія Каспарівна знає: він зараз тихенько, навшпиньках зайде до дитячої, погляне на хлопчиків: Сашу — звичайно, першого вони назвали Олександром — і маленького Ернста, потім піде до себе, до свого рояля, і гратиме піаніссімо Шумана і Шуберта, і хвилюватиметься про себе, чи добре він зробив, що відірвав дружину від батьківщини, від матері, рідних. Одна найближча людина хоч не на такій далекій відстані, але теж не в змозі побачитись, коли хоче, — Герцен. Але ні Рейхель, ні його дружина, звичайна проста російська жінка, не знають і не уявляють усієї міри, усієї ваги того, що робить вона для всіх російських людей.
От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пішла до себе. Сідає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки невеличку шкатулку, згори

читати