Завантажити

було говорити про гроші.
Але чоловіки надали цю приємність жінкам. І Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина їхніх відвідин — необхідність позичити гроші.
Обличчя Марії посмутніло.
— Що ж робити? Повірите, в нас у самих нічогісінько немає зараз. Добре, що мама вигадує неймовірні способи, як нас усіх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надішлють гонорар за мої перші “Листи з Парижа”, але все не надсилають.
— Мені дуже прикро, що і я вам додала неприємності, — сумно сказала Шурочка.
— Треба знайти якийсь вихід, — замислилась Марія.
— Просто не знаю, що й робити. Я навіть посуд наш заклала, у нас були срібні ложки, ножі й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсім прості, дешеві. Валерій спочатку здивувався, а потім нічого. “Аби було що ними їсти”, — сказав. Та коли нема чого...
— Ой, знаєте що, — враз проясніла Марія і простягла перед себе обидві руки, — бачите?
— Що? Бачу ваші руки, — здивувалася Шура.
— А на руках? От бачите — обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона мені дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували мені в Петербурзі земляки-українці, коли вийшла моя перша книга “Народні оповідання”, а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Він сам і вибрав. У мене зараз нема нічого дорогого, ніяких дорогоцінностей, крім цієї обручки. Але її можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить гроші, я чи ви, — той і викупить, обов'язково викупить. Я її майже ніколи не ношу. Це для портрета, Карл Іванович упросив мене надіти. Але я її дуже бережу, це ж Шевченків подарунок! — Вона з любов'ю милувалася обручкою.
— Ні, ні, я не візьму, — заперечила Шурочка. — Така дорога з усіх поглядів річ!
— Візьміть! Це ж на кілька днів. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись її також заставляла, — призналася вона. — І завжди думала: “Це мені мій “батько” Тарас Григорович допомагає!” І сама простежу, щоб викупити своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!
— Мені просто ніяково, — збентежилась Шура.
— Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощі, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простіше дивитися. — І помовчавши, додала: — Хай уже терзає нас справжнє лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! — вона зітхнула.
Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марії.
— А як же портрет? — занепокоїлась Шура.
— А він уже мої руки закінчив, слава тобі господи! Казав, що з ними більше мороки, ніж з головою — ніяк не міг їм пози вигадати, і туди, й сюди примірював. Звичайно, голову так крутити та примірювати не можна, — засміялася вона. — І ходімо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.
— Я помітила! Але справді в ньому чудово. Он Параскева Петрівна виносить частування на столик під деревом! І самовар! — зраділа, як дитина, Олександра Миколаївна. — Зовсім як у родичів на дачі!
— Он і Богдась іде з риболовлі! Богдасю, — гукнула Марія, — може, ти щось уловив цього разу? Справді, дивіться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на сніданок!
— Бабусю! Мої трофеї! — простяг Богдась дві нічогенькі рибинки і втомлено, але задоволене присів на лозяному стільці.
— Богдась! Не ворушись! — раптом закричав Якобі. — Я зараз накидаю ескіз, можна зробити чудесну картинку: “Повернення з риболовлі”. Поки Параскева Петрівна готує, ти посидь от так, і вудки хай коло тебе, не чіпай їх!
— Я піду покличу Олександра Вадимовича, — сказала Марія.
— Хіба він удома? — здивувалася Шура. — Я думала, в Парижі працює.
— Ні, він щось погано почувається, застудився, кашляє, але мама його майже вилікувала.
— Він так часто хворіє, — зі співчуттям мовила Шура. — Це добре, що ви тут живете.
— Так, нам тут дуже добре, — сказала Марія. Але в очах був сум і неспокій.
16
З Іваном Сергійовичем тепер бачилися зовсім рідко. Іван Сергійович зовсім змінив своє оточення. Він тепер часто зустрічався з французькими письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, більшість часу проводив у Баден-Бадені, де оселилася сім'я Віардо і де Іван Сергійович будував поряд з їхньою віллою комфортабельну свою. Полінька уже вийшла заміж і жила не в Парижі. Його слава письменника набувала в Європі все більшої сили, але, незважаючи на все, він лишався тим же напрочуд скромним щодо себе і таким же доброзичливим і турботливим щодо своїх собратів по перу. Навіть особисті смаки не відігравали тут ролі. Що з того, що йому не подобалася перша книга нового роману Толстого “Война и мир”, що з того, що він сам казав про Толстого: “Я його поважаю, але бути з ним у одній кімнаті якось незатишно”. Разом з цим Іван Сергійович переконливо твердив, що Толстой — це неперевершений, найбільший талант, величезна сила тепер у Росії, і турбувався про переклади толстовських творів за кордоном. А що вже до меншої братії — він, як і раніше, клопотався за всіх і кожного, часто помиляючись в

читати