Завантажити

юності.
— Тепер черга за вами, Маріє Олександрівно, — сказав Тедзик. — Тут уже пролунали і польська, і чеська пісні. Я ж пам'ятаю, ви так добре співали ваші українські.
Марія не пересіла до рояля, вона тільки встала й підійшла до вікна, глянула на дахи й вулиці Парижа — а що інше вона могла побачити? Потім повернулася до товариства, і кімнату заповнили соковиті звуки її голосу.
Лугом іду, коня веду —
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченько,
Люблю тебе дуже!
І всі мимоволі почали всміхатися, а обличчя пана Мертке аж витяглося, і він заблимав очима, як людина, що намагається щось збагнути, схопити, впіймати і — не може.
— Наче знову в Немирові, — прошепотів Тедзик. — Пані Маріє, я вже нічого не можу, не хочу, крім цих пісень, вашого співу.
— Не зарікайтесь, — засміялася Марія. — Нас тут ще пригостять вашими рідними пляцеками.
— Але ж ви ще поспіваєте? — спитав і Фріч. — Подивіться на пана Мертке, він ошелешений.
— Я дуже прошу фрау Марію, — вклонився композитор.
— Співайте ще, Маріє, — взяв її за руки Желіговськии.
І вона співала ще й ще і веселі, і сумні, і розпачливі пісні України.
За скромною вечерею, що зібрала приязна молода дружина Желіговського, дочка Адама Міцкевича, Марія помітила, як серйозно про щось шепочуться Фріч і Мертке.
І, вже прощаючись, Фріч сказав їй:
— Мила пані Маріє, мій приятель пан Мертке дуже вас просить приділити йому якусь годинку і наспівати ваші українські пісні. Він покладе їх на ноти, напише акомпанемент. Розумієте, яка це буде чудова й корисна справа! Він домовиться з вами й спеціально для цього знову приїде з Швейцарії. Не пошкодуйте свого часу!
Вона не пошкодувала...
* * *
Опанас знав з її листів про цю справу. Марія писала йому:
“Вже німець той чепурний поклав 167 на голос. — Сто шістдесят сім — еге. Доводимо до 2ОО номера. Та й зараз би видавати треба, щоб уже привезти з собою друковані”.
Так вона і в цьому листі писала, що збирається їхати, тільки підлікується і пісні до ладу доведе, їй треба було поїхати. Можливо, до Петербурга вона поїде з Сашею? Про це вона не писала.
Вона не писала нічого про Меланію Овдіївну. Вона не писала, де житиме. Тільки було в тому листі: “Вже ж я приїду не за пічкою сидіти та вареники їсти, а хочу — не їздити, — ходити із села в село. Так мені дуже бажалося наїхати туди у свіжому, місяці маї, тоді, як “під гору. зелененько, по місяцю видненько, серденько!”.
Вона знала, щоб писати по-новому, їй треба добувати там, вдома, побачити отих людей, почути дзюркіт рідних поточків, вмитися водою з рідних криниць.
“Дуже й дуже багато є в мене роботи у голові моїй бідній, та здалеку я нічого не можу робити. Вже дожидатиму. Тож прошу вас, знайте, що я не не хочу, а не можу я їхати і дожидаю, як буде мога, то й поїду зараз”.
І: вже частіше в листах зверталась до нього на “ви”. Дивно було. Адже знала вона про Мела щю Овдіївну, і знав Опанас, .що живе Марія з Пассеком разом, — а все закликав він .її приїхати додому і вона його питала в листах, може, він приїде до них побачитись із хлопцем. “Мужу, мій мужу, мій невірниченьку...” Бажала поговорити, все довести до ясності, адже вже не було сподівання на спільне життя. Це вже було достеменно відомо. Але ж була і достеменна правда, коли писала, що хоче приїхати на Україну.
Особливо тепер. Коли співала для Мертке ці пісні... і коли писала про них, знову зверталася до Опанаса, як до близької людини, навіть у тому ж листі, що почала на “ви”, “Ти багато-знаєш людей, прошу, щоб зробили громадську складчину на той друк, — що зостанеться, коли зостанеться, од їх дару, то піде на друге таке добре діло, а їм увесь від видавців лік пришлеться. Не занедбай ти цього діла, прошу тебе так, аж серце моє рветься. Щодня пропадає та пропадає щось — помремо, і те, що зібрано нами, пропаде марно”.
Оце, мабуть, уперше відчула вона відповідальність не тільки за свої оповідання, за своє “писання”.
Вже майоріли частіше в голові думки, що ними поділилася вона в Петербурзі з Надією Білозерською. Про український журнал. Про книжки для дітей з історії України. Може б, тепер Макаров і не засміявся б припущенню: Марія Олександрівна — на чолі журналу!
Поки що це був її перший крок, вона не могла не зробити його: покласти на музику й видати українські народні пісні. Тут, за кордоном, у Парижі. Як вона могла відмовитися від цього, коли відчувала, що може це зробити, а значить — мусить.
Вона не тільки співала для композитора Мертке, а й розвинула енергійну діяльність, писала Опанасов”, друзям.
Першим — милим, незабутнім, дорогим Єшевським:
“Paris — Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis.
Мої дорогі друзі!
Я прошу вас, допоможіть мені скільки можете. Допоможіть ось у чому: я зустріла тут одного композитора, котрий з мого голосу поклав на музику двісті українських пісень, —

читати