Завантажити

що звалася “Україною”!
І в той же час їй не хотілося дуже перероблювати, пристосовувати. їй хотілося, щоб тут пізнали про незнану Україну, знали, що є такий одчайдушний народ, є такий могутній Дніпро й наддніпрянські гори, і чудові ліси й степи.
Ці казки виходили вже російською мовою у її власному перекладі, і навіть строгий Салтиков-Щедрін похвалив їх. Він писав: “...вважаємо, що читання їх дасть користь. Не зле вводити дітей у світ справжнього героя і нефантастичних нестатків; не зле малювати перед ними постаті трохи суворі, але чесні й сильні на зразок Остапа у “Невільничці”.
Значить, головне її бажання досягнуто. Він, суворий Михайло Євграфович, схвалює, що в творах для дітей вона не пішла звичайною доріжкою багатьох письменників. З якою втіхою читала вона з самого початку його статті: “Ми взагалі без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так званої дитячої белетристики, але вже якщо участь її в справі виховання внаслідок різних умов визнається необхідною, то думаємо, що казки Марка Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, ніж так звані моралістичні оповіданнячка, які становлять теперішній фонд нашої дитячої літератури і в яких розказується, що Ваня був грубіян і за це його не пустили гуляти після обіду, а Маша була розумненька і за це їй дали яблуко”.
Звичайно, були й серйозні зауваження, над якими треба було серйозно замислитись. Може, він був правий, коли писав, що “спочатку драма, а потім водевіль”, і турків у казці він назвав “балетними”. Але ж основні її задуми зрозумів такий вимогливий критик!
Марія уже не хотіла відбирати час у Етцеля і просто надіслала йому ці казки, схвалені Щедріним, на rue Jacomb, де була його квартира, така відома усім письменникам.
Етцель і цього разу не затримав відповіді. О! Це був зовсім не Василь Білозерський, який місяцями не міг їй відповісти.
“Chиre madame! — він уже їй як знайомий писав: “дорога мадам”, — я прочитав “Галю” і “Невільничку” і вважаю за можливе надрукувати в журналі першу з цих двох речей”.
Марія полегшено зітхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок — половина діла!
“...З другою казкою важко...” — а другу вона любила дужче! Ну, нічого.
“Там є прекрасні місця напочатку, але не наприкінці. Для нас вона надто “чужоземна”, навіть трохи дикувата. Все це мені здається дуже гарним і цікавим, але така національна своєрідність може піти на шкоду якості твору й зробити його доступним лише невеличкій кількості французьких читачів”.
У глибині душі її радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась “національна своєрідність”, але, звичайно, треба подумати ще над добором для перекладів.
Етцель радив, як професіонал-письменник і видавець:
“Хотів би я, щоб у “Галі” рішення братів стати розбійниками було наслідком фізичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати навіть найзлочинніші рішення, викликані почуттям помсти. Якщо цього не буде. Ваші дев'ятеро братів перестануть цікавити в ту хвилину, як тільки вони стануть розбійниками”.
Може, справді, те, що цілком зрозуміло у нас, тут потребує іншого висвітлення і виправдання?
Він пише: “У мене одна мета — зробити Вас популярною у Франції. Ви передасте мені все, що перекладете. Я краще, ніж Ви, відберу, що може підійти...
В усьому цьому, що я написав, не шукайте відтінків, які можуть Вас розхолодити. Я видам книгу Ваших творів, це безперечно, але туди мусять увійти речі, що найбільше підходять для французьких читачів”.
Він повідомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцеві Вольфу у Санкт-Петербург з приводу її перекладів з французької мови — книжок, що друкує тут він.
Він певний, що днів за вісім-десять одержить відповідь. “Я буду щасливий, якщо Ви візьметеся за переклади, які не потребуватимуть у Вас великої затрати творчих сил, і хотів би поспраижньому допомогти Вам”.
Ні, вона не шукала ніяких відтінків у його одвертому листі. Вона й не хотіла б їх шукати, щоб справді не охолонути. Марія хапалася за цю можливість працювати в Парижі й не ображалася на його зауваження і поради до казок, як ніколи не ображалася на зауваження Івана Сергійовича.
Вона була вдячна за його готовність допомогти. І ще не розуміла, що він писав не з формули чемності і не для годиться “я буду щасливий”, “я хотів би по-справжньому допомогти Вам”...
Чим частіше він бачився з Марією, тим дужче йому хотілося бачити її, разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити.
Він подарував їй останній — на той час останній — роман Віктора Гюго, який щойно вийшов і яким усі зачитувались — “Les Misйrables” — “Знедолені”, й розповідав їй про живого сучасного бога літератури, як його примусили покинути Джерсі, і з маленького скелястого острівця Гернсей в океані він кидає свої грізні слова, й наче всі вітри, розносять їх по світах.
— Ви знаєте, його лист був надрукований у першому номері “Полярной звезды”, яку видавав

читати