Завантажити

дзвіниці, а вже купи людей стояли біля церкви, і тільки-но відчинили браму — враз стало в ній повнісінько, так тісно, що й вужу не пролізти.
І тихо. Навіть жінки не шепотілися, навіть дівчата потай не зиркали на парубків. А парубки, а дядьки, а старі діди аж шиї повитягали, боячися хоч слово пропустити. Та поки що тяглася звичайна обідня. Втім, ніхто не виходив з церкви.
Вуж не проліз би, а от коли після обідні почав отець Пантелій, начебто й несподівано, хоча всі чогось незвичайного чекали, правити молебня — усі заворушилися, потіснилися і невеличким проходом, що невідомо якою силою проклався аж до самісінького олтаря, пройшов і зупинився поліцейський пристав. І він дивився не на ікони і не на олтар, а, ставши поруч з панотцем, на людей. І від цього багатьом стало якось ніяково і навіть моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотів:
“Маніфеста читатимуть”. Всі завмерли.
— Осени себя крестним знаменем, православний народ... — почав читати батюшка розгорнутий аркуш і широко перехрестився, і всі, зітхнувши, почали хреститися.
Та як напружено не слухали, далі важко було щось зрозуміти, второпати, зв'язати, бо як не чекали — не почули простих і жаданих слів, що цар і бог дарують їм волю і землю. Про волю були якісь слова, але ж після читання маніфесту батюшка промимрив якось навіть ніяково, що ще два роки треба обробляти поміщикам землю і викуповувати її, і тут же додав своїм звичайним церковним голосом, яким правив відправи:
— Вознесемо ж подяку за цей день цареві-визволителю і помолимося за нього богові! Амінь!
Селяни мовчали, і як не хотів би пристав доповісти потім по начальству, що люди “з радістю звеселилися”, не міг він побачити на обличчях дядьків (на одних — строгих та суворих, на інших — здивованих та розгублених) ані радості, ані задоволення.
— За що ж дякувати? — вирвалося неголосно, але всі почули, у молодого дядька — Василя Злидня.
— Тихше! — сіпнула його за рукав свити мати, стара Злиденчиха. — Он бачиш — солдати.
Справді, у відкриту браму видно було солдатські папахи. Вийшли усі з церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна ж так задаром відібрати у панів-поміщиків землю, треба її ще викупити, ще одробити, отже, треба ще обробляти і підписати з поміщиком “уставну грамоту”, де про все буде записано, скільки і що мають вони зробити.
— Та як же “обробити”? Ще наші діди й прадіди наших дідів з давнього-давна своєю кров'ю її обробили!
— Що там ще підписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав, а вони нас знову у кріпацтво?
— Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали, а цю по-своєму написали, як схотіли! Отакі вигуки покривали слова і пристава, і мирового посередника, і несміливі репліки отця Пантелія.
— А бабам! — раптом закричала Василева жінка Марина. — Про бабів усі забули! Ані слівця про нас! Не піду більше на Панщину і на панський двір ногою не ступлю! ...
— Авжеж! — підхопила її сусідка, вже літня і, видно, також, ' як і Марина, не з мовчазних та боязких. — Робиш, робиш, ні за Тобою, ні перед тобою, не те що світу божого, своїх вилупків нещасних не бачиш!
— Тихше ви! — аж сердито гукнув пристав. — Ще бабів тут не чули! Не вашого розуму справа!
— А як робити — то нашого?
— І жати, і прясти, і садове одробляти!
— І пані, і панові годити!
Це вже жінки кричали та верещали.
— Цитьте мені! — аж затрусився пристав. — Батюшко, та що це у вас таке?
Піп зовсім розгубився. Заздалегідь наказано було йому втлумачити селянам, що треба дякувати богові й цареві, смирно й тихо працювати і ще два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же, бачив таке страшне убожество, злидні, голодну босу дітлашню. Що ж їм ця воля? Та що він може? Треба ж про себе і про свою сім'ю дбати — проти пана не підеш.
— Коли почнете тут баламутити, — сказав пристав, як трохи притихли, — управа на всіх знайдеться.
— Наші діди зазнали біди, а наші внуки зазнають муки, — зітхнувши, прошамотіла стара Злиденчиха. — Тихше ти, язиката, — сіпнула вона невістку.
— Дружній череді вовк не страшний! — глузливо мовила Марина, дивлячись просто в очі приставу.
Гарна була молодиця, нічого не скажеш, хоча і справді язиката і за вдачею, видно, пара своєму Василеві. “Гайдамацьке насіння! — майнуло в голові у пристава. — Ох, буде тут роботи! Недарма стільки війська по всіх губерніях наслано. Тут тільки трісочка займеться — одразу пожежі чекай!”
Звідки йому було знати, цьому звичайному приставу, що петербурзький губернатор граф Панін попереджав:
— Перед тим як обнародувати положення про селян, необхідно оголосити всю Росію в облозі. Облога почалася.
7
Торік, у 1860 році, всі європейські країни цікавилися “чобітком з носком і шпорами”, як називали, власне, не дуже великий за

читати