Завантажити

що помчать до Неаполя?
6
Нарешті Іван Сергійович одержав уперше такі чекані, такі жадані звістки. Телеграма від Миколи Петровича Макарова, слідом за нею лист від Павла Васильовича Анненкова. Маніфест про визволення селян підписано й оголошено. Телеграма від Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в ній!
Тремтячими руками Іван Сергійович розриває конверт з листом Анненкова. Той, з властивою йому спостережливістю і точністю, малює картину — адже благав його Іван Сергійович все-все описати!
“...вийшов піп після обідні, розгорнув друкований аркуш Народ раптом принишк, у мертвій мовчанці вислухали промову, складену з суміші канцелярської редакції і фальшивобіблійної витіюватості... Все це дивовижно і невже так буде по всій Росії, а напевне...”
Та незважаючи на це, хотілося швидше побачити своїх співвітчизників, росіян, відзначити цю подію, за яку стільки кращих людей віддавали своє життя, про яку мріяли...
...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
И рабство, падшее по манию царя...
“Рабство, падшее по манию царя”.
У російській посольській церкві сьогодні багато людей. Не розходяться після обідні. Багато старих людей.
Іван Сергійович підходить до свого далекого родича — Миколи Івановича Тургенева — одного з славних братів Тургенєвих, декабриста, приреченого до смертної кари Миколою Першим. Але Микола Іванович волів залишитися у вічному вигнанні за кордоном, аніж самому з'явитися в кращому разі на довічне ув'язнення.
— Тепер я можу сказати: “Нині отпущаєши раба твого”, — говорить він, — чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва Олександри — мій брат і Олександр Пушкін!
Книга Миколи Івановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 році, викликала величезний інтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала якісь нові економічні підвалини, які доводили, що необхідно змінити все в житті країни. Микола Тургенев був тісно зв'язаний з керівною верхівкою декабристів, і ще в своєму “Евгении Онегине” Пушкін присвятив йому рядки, якими можна було пишатися:
Друг Марса, Вакха и Венеры,
Тут Лунин дерзко предлагал
Свои решительные меры
И вдохновенно бормотал.
Читал свои ноэли Пушкин,
Меланхолический Якушкин,
Казалось, молча обнажал
Цареубийственный кинжал.
Одну Россию в мире видя,
Преследуя свой идеал.
Хромой Тургенев им внимал
И, плети рабства ненавидя,
Предвидел в сей толпе дворян
Освободителей крестьян.
Не менше любили й шанували найкращі люди Росії — вчені, літератори — його старшого брата Олександра Івановича, хоча той і не поділяв радикальних революційних поглядів брата, але не боявся стояти в чесній благородній опозиції уряду. Олександр Тургенев увійшов у літературу своєю “Хроникой русского”, листами з-за кордону, які друкувалися в тому, першому “Современнике” Пушкіна. Це була надзвичайна людина по душевному благородству, завжди молодій жвавості й допитливості розуму, освіченості, працьовитості. Він не хотів кидати вигнанця брата, він сам прирік себе на мандрівне життя за кордоном, час від часу повертаючись на батьківщину і все життя клопочучись про брата. За кордоном він весь час віддавав роботі — розшукам, дослідженню російських зв'язків у закордонних архівах Парижа, Лондона, Рима. Він приятелював із видатними людьми Європи, такими, як Стендаль, бував не раз у Веймарі в Гете.
А в російській літературі він лишився ще в пам'яті тим, що один, один він з вірним камердинером Пушкіна Микитою проводжав труну гаряче любимого Олександра Сергійовича в Святі Гори...
Іван Сергійович познайомився з ним ще в молоді свої роки під час навчання в Німеччині, потім стрічався з ним до самої його смерті.
А з Миколою Івановичем і його родиною він підтримував постійний зв'язок у Парижі.
Зараз у церкві поряд із старим уже Миколою Івановичем Тургенєвим стояв другий живий творець російської історії, який відбув важку кару, пізнав сибірські рудні, кайдани, — уславлений декабрист князь Сергій Григорович Волконський. Тільки зовсім нещодавно йому дозволено було повернутися з родиною з Сибіру.
— Все-таки дожили ми до цього великого дня...
Виходить священик служити молебень, який замовили вони всі, борці й соратники різного віку, різних поколінь, хай віруючі й невіруючі, але якось треба відзначити разом цю подію, не тільки за столом. І вони слухають промову священика і не можуть стримати сліз. Витирає очі старий Волконський, майже ридає Микола Іванович Тургенев, плачуть їхні жінки й діти. Плаче Іван Сергійович, який ще підлітком дав свою “ганнібалову клятву” боротися проти кріпацтва і своїми “Записками охотника” примусив замислитись навіть царську родину.
Він знає: багато російських панів, мандруючих і відпочиваючих за кордоном, не лишились після обідні. Вони схвильовані зовсім інакше, вони обурені, вони переконані, що їх “пограбовано” цим

читати