Завантажити

вона почала сперечатися з ним. Потім перестала сперечатись. Коли вчителював, він повинен був і до церкви ходити, і всі обрядності виконувати. Вона, як дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже ніякої ваги цьому не надавала. Дещо, правда, робила навіть залюбки, тому що нагадувало дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила “розговлятися” вся комуна (яка й не постилася!). На “зелені свята” вбирала хату клечанням. Ну, а на різдво, звичайно, і свят-вечір був напередодні, і кутя з медом, і взагалі все, як належить. Але ж це все не мало ніякого відношення до віри!
Ці два роки за кордоном весь час перебувала в оточенні таких людей, для яких питання віри, релігії давно вже не мало особистого значення. Це було лише тією темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбі проти монархів церкви і всього їхнього війська. Так робив весь час Олександр Іванович Герцен. І саме тут, у Римі, був центр найміцнішої і найпідступнішої клерикальної сили, тут був центр держави намісника апостола Петра на землі — самого папи. Він жив у Ватікані. Важко було поєднати в думках, у розумінні Ватікан — місце мешкання монарха католицької церкви, і Ватікан, про який писав Герцен: “Коли нестерпні сумніви ятрять серце, коли перестаєш вірити, що люди могли бути здатні на щось путнє, коли самому стає огидно и соромно жити, — я раджу йти до Ватікану. Там людина заспокоїться і знову щось благословить у житті”. Він писав про Ватікан Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, а не папський.
Але там, у цьому ж Ватікані, за стіною, що відмежовувала від залів Рафаеля, його станціє, від Сікстинської капели, вже багато віків плутав таємничий зловісний лабіринт клерикальної держави і мав свої палати папа. У страсний тиждень він мав сам правити відправи у Сікстинській капелі, а у вербну неділю — в соборі святого Петра.
— Ми мусимо бути на відправах папи в соборі і в Сікстинській капелі, — такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустріла Марія своїх постійних супутників, до яких ще приєднався сусіда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всі діти з ближніх будинків.
— Бути в Римі і не бачити папи! — удавано осудливо мовив і Єшевський.
— Вас схопив уже азарт туриста? — спитав сусіда-швейцарець.
— Усе, усе разом! — відповіла Марія. — Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у дні найбільших релігійних свят, адже італійці так палко, пристрасно вірують! Я хочу бачити всі їхні врочисті церемонії, і я рада, що ми опинились у Римі саме на великдень.
— А я волів би краще опинитися під час карнавалу, хоча вже й спостерігав його. Оце видовисько незрівнянне, і справді треба саме на карнавалі бачити італійців! У церкві — це зовсім не те.
— Ви вже не раз бували тут, тому так спокійно ставитесь до всього, — заперечила Марія. — Та тільки як нам дістати квитки?
— Скрізь і завжди усім хочеться побувати на таких церемоніях, як на прем'єрах у театрі, — сказав швейцарець.
Вона даремно хвилювалась — люб'язний швейцарець приніс їй з поштивою усмішкою квиток на відправу у вербну неділю. Йому дуже хотілося прислужитися цій чарівній дамі! Але напередодні Марії вже надіслали з російського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю — подарунки треба вміти приймати і не затьмарювати насолоди даруючого!
Вона була страшенно задоволена, що піде, і — розчарована, коли пішла.
Це справді була ніяка не релігійна відправа, — швейцарець мав рацію, — своєрідна театральна вистава, навіть не прем'єра, бо учасники зовсім не хвилювались, як артисти на прем'єрах, а виконували свої ролі завчено-машинально, бо виконували їх .багато років, а до того багато років бачили, як виконували інші, їхні попередники.
Єшевський побачив: Марія Олександрівна ледь стрималась, щоб не чмихнути, коли, на ношах у кріслі винесли папу — невеличкого, з круглим байдужим, навіть добродушним обличчям.
— Наче пиріг! — шепнула Марія.
Ніякісінького натхнення, врочистого піднесення не побачила вона на обличчі намісника Петра на землі — тільки втома й байдужість. Він сидів під балдахіном, з обох боків його обмахували павичими опахалами.
Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантіях і високих клобуках, потім єпископи, каноніки, різні високі чини чорного війська, що нагадували часи інквізиції, потім звичайне військо у незвичайному одязі — швейцарські латники у середньовічних убраннях, загони папських гвардійців. Від усієї .червоної, золотої пишноти аж очі сліпило. Усі в церкві стали навколішки, але Марія помічала лише цікавість на обличчях, навіть не можна було сказати — молільників, молільників не було, були цікаві глядачі. Одна тільки жінка, явно іноземка, що виявилось з її запитань, стоячи поблизу Марії навколішках, плакала розчулено. Зараз у цей славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, і більшість була така, як

читати