Завантажити

Коли я була зовсім малою, отакою, як ви зараз, у нас дома дуже любили співати. Зберуться після роботи літнім вечором під свято і співають.
Я знала, що завжди наприкінці співатимуть дідові любимі пісні «Peвe та стогне» і «Як умру». Дід теж підтягатиме. Я знала всі слова, і хоч не всі вірно вимовляла і розуміла, тоненько і собі співала. І ніхто з мене не сміявся, бо я сиділа у діда на руках або коло нього.
Ми жили далеко від Дніпра, але з самого малку я уявляла собі, який він широкий, могутній, і вночі, під час бурі, реве та стогне і підіймає високі хвилі. А закінчувалась пісня тихо-тихо, і дід завжди трохи піднімав руку, щоб співали тихо, наче вже буря скінчилась і все засинало. Я дуже любила цю пісню.
А коли спіuали «Як умру», починали її завжди басами тато, сусід дядя Яша і дорослі хлопці, мені ставало сумно і трохи страшно. Пісню звали «Заповіт». Я не все розуміла в цій пісні, але уявляла високу гору над Дніпром, на ній могилу і звідти ген-ген далеко видно: лани, річки, всі міста і села. І хтось це все бачить, кличе, щоб люди повставали, рвали кайдани, і просить, щоб його згадували.
А коли я стала трошки старшою, я спитала діда:
- А хто це просить?
- Хіба ти не знаєш? - здивувався дід. Йому здавалось, мабуть, якщо я співаю, я вже все розумію і знаю. - Це просить той, хто написав цю пісню, а написав її Тарас Шевченко, наш Кобзар.
Великий портрет Тараса Шевченка висів у нас над столом.
Скільки я пам'ятала себе, так уже знала його обличчя. Він немов дивився на мене, завжди уважно, лагідно і сумно.
- Це він написав «Заповіт», і «Peвe та стогне», і «Садок вишневий коло хати», і ще багато пісень та віршів, - сказав дід. Іх люблять, бо він кликав ними людей боротися за волю, щоб не було багатих і бідних, а щоб усі люди жили в мирі і дружбі, спільно працювали.
- А він ще живий? - спитала я. - Адже він писав «Як умру». Може, він ще не помер?
- Ні, - похитав головою дід, - він жив давно, я був тоді зовсім маленький, коли він помер. Але про нього знали всі, хто боровся за волю народу. Недарма його «Заповіт», коли був ще цар, забороняли співати жандарми, бо він сам, Тарас Шевченко, боровся за народ і все своє життя поклав за це.
- Як? - спитала я. - Розкажи.
І дід кілька вечорів підряд розповідав мені про Тараса Шевченка.
Ось що він мені розповів.
І
Страшний був тоді час. Пани розкошували і жили у величезних маєтках, а працювали на них інші люди, їхні кріпаки. Пан свого кріпака міг покарати як завгодно, міг продати, наче якусь річ. Міг відібрати дітей від батьків і на мисливських собак виміняти. І нікому було поскаржитись, бо правив усім цар, найбільший пан, і, звичайно, він був з панами заодно.
І от у селі Кирилівці, яке все належало одному багатому панові, в бідній родині кріпаків Шевченків, народився хлопчик Тарас.
Родина була велика, дітей багато, злидні страшні. У Тараса були старша сестра та брат - Катруся і Микита та молодші за нього - Йосип, Яринка і сліпенька сестричка Марійка. Батьки, як і всі селяни, повинні були на панщині працювати, себто на пана робити. З ранку до ночі вони й гнули спини на панському полі, на панській стайні, у панських садах та городах. А вдома їхні діти лишались голодні, голі, босі.
Жінки брали немовлят з собою на поле. Покладуть під снопом, а самі жнуть пшеницю. Дитина часто плаче, заливається, а мати і підійти зайвий разочок боїться, бо панський наглядач з канчуком у руках скрізь ходить, дивиться, як працюють.
Хто з дітей трошки підросте - одразу теж працювати, чи погоничем, чи пастушком.

Та у Шевченків була дружна сім'я. Любили одне одного, жаліли. Зберуться усі ввечері після роботи, постелять у маленькому садочку коло хати рядно, посідають, вечеряють вкупі. Потім, уже згадуючи свою сім'ю, раннє дитинство, написав Тарас Шевченко вірш:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері печерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соло вейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все ... Тільки дівчата
Та соловейко не затих.

Приходив до них часто старий-престарий дід Іван. Його дуже любив маленький Тарас. Притулиться до нього, і розповідає дід давні минулі часи.
Цікавий був до всього Тарасик, про все йому хотілося дізнатись: і чи є де залізні стовпи, які небо підпирають, чому шлях, що мимо села йде, Чорпим зветься, і хто такі були гайдамаки, які проти панів повставали?
Хлопець рано до школи пішов і швидше за всіх вивчився читати й писати і дуже любив малювати, хоч цьому його ніхто не вчив.
ІІ
Поки була жива мати Тараса, все-таки якось перебивались.
Та от умерла мати, ще молодою, від непосильної праці та нужди. Лишились діти бідолашними сиротами. Не знав батько, що й робити з ними. Старша сестра Катруся ще при матері вийшла заміж і переїхала в інше село.
Оженився батько вдруге на вдові з трьома дітьми. Думав легше буде,

читати