Завантажити

***
І день прийшов, дощем підперезавшись,
Вмостився сивим дідом на поріг.
В зіницях - осінь - та, що буде завше,
В долонях - сльози, наче оберіг.
Питай його - не скаже ані слова,
Жени його - на крок не відійде,
Краплина лиш з долоні випадкова
Впаде на листя букове руде...



***
У молитовнім шелесті трави,
Урвавши слово, душу не вірви,
Бо прийде ніч глибока і стрімка.
Вона не дасть схилити голови,
Втекти не смітимеш, бо не втечеш живим,
А ще ж на саван днів не насукав.

І, доки в темряві не блисне сивина,
Шукай, визбируй потойбічні письмена -
Загублені прадавні молитви.

Збереш до титли, та біда одна:
З кишень дірявих древня таїна
Верне до онімілої трави.


***
Нема пророка в своїй вітчизні -
Простуй в чужу.
А, втім, Всевишній, уже по тризні,
Зітре межу.
Хто жив у Бозі, хто тлів при чорті,
Хто звідав світ -
Усім човптися в одній когорті
Біля воріт.
Хто ж мовив слово, хто ніс в долонях
вогонь свічі,
Єдиний знає: Петро, спросоння,
Згубив ключі.



***
Може, трепет цей зоряний віщий:
З опівнічних тривожних небес
Гляне місяць, блідий, мов небіжчик,
І утне поминальної пес.
А з посохлого древнього древа
Вийде діва, нага і сумна...
Тільки й вчуєш як десь металево
Обірветься твоя струна...


***
Втретє зійде вогонь з кремнієвих небес,
Не відступи на крок, не відведи руки.
Звержено нині тих, що стерегли тебе,
Мчи тепер, дикий, в ніч, поміж вітрів дзвінких,
Блискавкою проший зблідлих вишень табун,
Морем босоніж йди, тільки не охолонь:
Мусиш горіть вогнем, тим, що з небес добув,
Доки впадеш дощем в чашу ЇЇ долонь.




Р.В.
Ця ніч така солона і прозора,
Збігає по щоках за миттю мить.
Стою в вікні - свіча короткозора -
Поміть мене, тонесеньку, поміть,
Почуй хоч слово з тих, що проречу я,
Й полиш згасати в безвісті пустель...
Заплющу очі й, гаснучи, відчую:
Крізь мене в небо яблуня росте...



***
Вишневих снів у пригорщі нарви
І, доки ніч по ринвах видиб?є
На шовколисте плетиво трави,
Знайди кресало в хмарах дощових
І запали зорю над небокраєм.

При світлі тім поглянеш догори -
Збагнеш по кому казяться вітри,
Та тільки ночі вслід не обертайся -

Впадеш, уп'явши погляд в небеса,
Аж на повіках виступить роса
І сни червоно витечуть крізь пальці...



Р.В.

Сонях небо накинув на плечі -
Прохолодою віє з ріки.
Намалюй мені летом лелечим
У повітрі цілунок легкий,
А коли опадатимуть зорі
З верховіть вересневих вночі,
Не загадуй ні щастя, ні горя,
Обійми мене і помовчи.


***
Холод такий, що вмерти.
Світ кріз діряве дно
Витік, а по четвертій
Створений буде знов.
Ще одна ніч безсонна,
Ще за вікном вода
Падає. Ще ікона
Тихо в рушник рида.
Дивишся в скло віконне -
Хто ж ти тепер такий,
А хлопченя з ікони
Тулиться до руки...


* * *
Виплети серце мені
Нитками з вовни.
На золотому коні
Місяць неповний
Вигарцює за ріг
Ночі гнідої.
Хто ж це у дверях ліг
Й виє бідою?
Доки зійде в вікні
Днина осіння,
Чутиметься мені
Це голосіння...


Р.В.
Затерпають слова на вустах –
Я ім’я твоє мовить не смію.
Може ми й доживемо до ста,
Головне – пережити завію…
Де б таємну молитву знайти,
Щоб зима повернула на весну.
Уявляєш – завеснієш ти,
Уявляєш – і я воскресну.



***
Ця осінь листом вистелить мости
І ніч на місто скине найтемнішу,
Щоб ти не смів до мене перейти,
Раптовим шелестом перелякавши тишу.
Мовчи, мовчи, ця осінь знає все,
Перед очима, з клекотом лелечим,
Майне. І просто в зиму віднесе
Усі слова, обнявши їх за плечі.
І кожне слово ридма зарида,
І зійде з хмар заплакане безсоння.
А осінь перегорне календар
І першим снігом проведе по скронях…



ворожіння... (?)
Я бачу світ в березовій корі:
Чудні вертепи зі сліпих і вбогих.
Їх мовчазні й смурні поводирі
Бредуть, понуро дивлячись під ноги.
Зо двору в двір заходять і мовчать,
І нікому їм двері відчинити –
На кожній хаті – різьблена печать –
Хрестів засніжених рябі дереворити…



***
Весно моя, вимріяна болем,
Ще по кризі ходять холоди,
Але чується, як сонним полем
Ти біжиш струмочками води.
Стелишся димами понад села,
Гладиш моє стомлене чоло…
Веснонько, печаль моя весела,
Наче й зим ніколи не було,
Наче й не вкрадалися завії
У ліхтарно-сиві вечори,
Наче ми живі… душа… німіє…
…говори зі мною… говори…



***
Ця задумлива повня – мадонна осліплої ночі.
У прочинені двері поволі заходять волхви.
Розтуляють вуста в онімінні дитинно-пророчім,
Боячись, і не вірячи в те, що речете їм Ви.
А із їхніх долонь витікають посріблені ріки,
І затерплі слова клекотять, наче в прірву вода.
Три премудрі, а й ви, як і я, ви такі ж недоріки,
Що ж шукаєте Бога, коли відсіяла звізда?



***
Набубнявіло небо дощем.
Не впусти моїх рук, не впусти.
Чуєш: осінь навшпиньки ходить
І колише очерети.
А з її золочених очей
Двоє дивляться – я і ти.
Обійми мене… тихі води
Срібно падають з висоти…


І.Р.***
Десь у Темряві Для Одного
Сивий бог у біленькім светрі
Намагається

читати