Завантажити

винайти світло,
Доки в чашці холоне кава.
Богу випало бути богом,
Бог хотів полювати вепрів,
Чи писати про Біле Ікло,
Чи зіграти у Куросави.
Богу конче потрібні води,
Богу конче потрібна суша,
І щоб обов’язково трави,
І щоб ще щось дрібне і смертне.
Бог вдоволений. Бог відходить.
Бог виймає з кишені душу.
Бог виліплює їй оправу.
Бог закурює люльку. Смеркне.

***
Мій п’яний боже, не впусти руки –
Ми – вівчарі пропащої отари.
Стискає час прозорі п’ястуки,
Крізь пальці пропускаючи віки
Пісками потойбічної Сахари.
До біса ж їх в безодню протекло,
І ми з тобою певно що пропащі,
Мій п’яний боже, нас ще й не було,
А вже й не буде. В хащі забрело
Найменше зо ягнят – до звіра в пащу.



І.Р.**
В маринадах дощів п’яний жовтень і пряне вікно
Золотавого світла. У діл простилається тиша.
Сива Парка не нитку пряде – тче важке полотно,
На якому маляр чорно-білу парсуну напише.
А в саду грушопад. І півзливи, бо пів протекло
Крізь мовчання твоє і у трави лягло письменами.
Б’ється крилами гілка у золотосяюче скло.
Ти відчиниш вікно і вона проросте межи нами…



/-/-/-/
Плащаницею ночі покриєш схололі вуста,
Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі,
Прочитаєш молитву, і тінню старого кота
Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш.
А за нею туман. І прочинене навстіж вікно,
І було то давно, і банальна зимова сльота.
Ти постукаєш в небо, а там наливають вино,
А спускатися долу вже боязко, бо самота.
Бо брести по землі, по зимі волочити крило,
Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі.
А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло.
І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.


І.Р.
Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє,
Обривати з дерев перламутрові бризки дощу,
І сміятися, так, без причини, але до плачу,
Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії,
І бос?ніж по місту гуляти дощем досхочу.
Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по т?бі.
Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз.
Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз.
Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі
Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…


***
Я сяду під зірку сусідню – аби недалечко,
Дивитимусь нишком як ти наливаєш у чашку
Холодне і біле, мов сніг, молоко із глечика,
А потім відкинеш на лавку сорочку клітчасту.
І я простягну тобі вечір із флоксами, наче
Для потиску руку. А ти засмієшся в жменю.
Розтулиш долоню – а сміх утече й заплаче
Густим зорепадом і згубиться між ячменю…


***
По вилицях вулиць стікають краплинки поту.
А ти їх чомусь називаєш дощем, що плаче.
І з дерева цього ні плоду тепер, ні плоту,
А з того, що поряд плодів не чекай тим паче.
Розтулиться раптом пащека будинку справа
І виплюне в липень стареньку, як грудень, бабцю.
За вухом у вулиці – ріг, а на розі – справи.
До вечора, сонце, спасибі за чай і капці.




***
Обірветься останній промінь повні.
Гортанна тиша, змішана з пітьмою
Сочитиметься крізь зіниці. Зовні
Ні я, ні ти – ні зойком, ні рукою
Не смітимемо надколоти бога,
Що зліплений Ніким з рудої глини,
Але з очей стікатиме до нього
Холодне марево, Ніщо, котре поглине
Його. І розплетуться наші руки,
В судинах чорних темрява проклята,
Заклекотавши, закипить… Від звуку
Того прокинеться Ніхто і вп’яте
Замісить глину…



* * *
Не сивина іще -
Пожовклим падолистом
Паде на терпкість скронь
Найтонша з-поміж втом...
Ти не минеш дощем,
Тебе не лишу з містом,
І трепету долонь
Не захищу хрестом.
Притишена хода
Між тріснутої долі.
Забуті журавлі
Зламають висоту.
Пробач, що я не та...
Що так жадала волі...
Схилюся до землі -
І січні заметуть...
Схилюся до землі,
Впаду вогнем на рану -
Обпалена душа
Не обирає снів...
Забуті журавлі
У синь багатогранну
Простелять білий жаль
Невиказаних слів...

* * *
Шибка мені як шибениця –
Висне на ній мій смуток,
Доки тобі ще питиметься,
Сивий мій баламуте?
Клубами, як вовкулаками,
Лізе туман по полю...
Бачиш, бур’ян поміж маками
Пнеться й собі на волю?
З поля туман стелитиметься
І під вікном заплаче.
Доки тобі ще питиметься,
Сивий мій вовкулаче?

* * *
Переляканим сном відсахнулась пронизлива тиша
Від розбитого вщерть, недожитого чашкою, дзвону.
Не чекаю тебе, не бажаю ні влади, ні трону...
Залишайся собі серед свого смішного полону,
Може хтось і про тебе колись щось путяще напише...
Перебите проміння прожовклого з давності сонця
Пересвічує наново ранку смутного палітру...
Ти не вірив – дивись я і справді прикута до вітру,
По прив’ялих щоках чорну туш із водою роз?тру,
І кричатиму п’яно про щастя, заковане в стронцій...
Надриватиму біль, наче землю розбурканий пагін,
Переспівом дверей, що за мною зачиняться гучно,
І тремтінням повік, шо впіймають твій подив беззвучно...
І беззвично твій подих штовхнуть в стіну барви засмаги...

Відведіть мою тінь у безпечне, знештормлене місце...
Від розбитого вщерть, недожитого чашкою, дзвону,
Він нагадує поминки... власне мої ж... і віконну,
Протрухлявілу

читати