Електронна бібліотека/Проза

Завантажити

Україно моя

Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням. І там, гублячись у далечині прожитого часу, легкою луною, понад водою, понад простором, понад пам’яттю поколінь, які розгубили свою гордість, які скорилися, ледь чутно: "Тиша. Тиша над водою. Тиша під вербою. Тиша місячна..."

Зашуміли верби над водою. Загомоніли. Співи вербині місяць гойдають. І від того співу місяць до землі хилиться, кров’ю людською наливається, жах свій блідий зраджує. І летить жах блідий понад ріками, понад селами, через часи і через пам’ять, карби на душах ставлячи, серця крилами блідими зачіпаючи. Як лівим крилом зачепить, на кригу серце перетвориться, як правим – на камінь, що навіть смерть, рідна сестра жаху блідому, на порох не розтрощить.

Верби над водою віти у воді купають. Сліди у часі лишають. Верби над водою.

Жінка бліда. Бліда вершниця. Четверта з чотирьох. Схиляється над водою, малює на хвилях долю свою і долю тих, що на тій воді рік у рік відбиток облич своїх залишатимуть. Рік у рік. У ніч найкоротшу. У ніч найстрашнішу, що крізь усі часи водою мовчазною простягнеться, водоспадом, що за вершницею четвертою впаде, луною слів людських, марою заклять людських, людською вірою зраджених, людським розумом розіп’ятих, заклять давніх, людьми вкрадених.

Жінка бліда. І постать її бліда. Над водою і у воді. На кордоні ночі найкоротшої. Серед хвиль річки владної, людським розумом ще не переможеної, людською вірою ще не проклятої; у людській душі пам’ять про волю не скорена – така річка та з водою чорною, з хвилями шовковими, з місяцем у багряне фарбованим, що з небосхилу у прірву зірвався.

А на іншому березі, навпроти жінки блідої, брат її названий. Наче птах блідий, схилений, п’є світло місяця червоного повного, що з глибин бездонних до дзеркала хвиль тягнеться.

Тиша над водою. Тиша під вербою. Тиша.

Так ті двоє над рікою схилилися, у воду свого майбутнього дивляться, закляття на чорній воді пишуть, імена свої у закляття вплітають, вітром осипають, вербовим листям печатки ставлять на всі віки, літерами підручників згублені, на всі серця, почуттями не опалені, на всі слова, без надії сказані.

Та місяць багряний краплі свого злого світла роняє у воду, німими колами хвилі полонячи.

Зникло все. Світанковими хвилями розійшлося, розгубилося, не забулося.

Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням. Річка тече, закляттями хвиль виграє, кров’ю місяця причащається; наче мрець, місяць над водою підіймається, щоб брату блідому і сестрі блідій шлях вказати.

Зорі вниз дивляться. Зорі вниз падають. Зорі червонії.

Вереск. Крик. Плач. Стогін. І ножі виблискують червоним у світлі пожеж, що їх червоні зірки ненавистю запалили. Зірки кров’ю місяця, у хвилях розплесканою, отруєні.

Ти була такою, Україно! Свавільною, мстивою жінкою, товстокосою. Ти пила кров своїх ворогів з чаші щербатої, і брат блідолиций стелив крила свої, наче килими, щоб ти чобітки сап’янові не бруднила, і сестра блідолиця всміхалася тобі, бо власну гордість у твоїх чистих очах бачила та душі твоєї не жадала, хоч була у неї бандура, де бракувало струн душі твоєї.

То сестра блідолиця дала тобі чашу щербату, щоб ти її наповнила, і ти прийняла чашу щербату чемно і зверхньо, бо палали вже пожежі на землі твоїй.

Ти забула, Україно! Ти відреклася від чаші щербатої, хвилям віддала дарунок безцінний, відреклася від килимів з пір’я птаха блідого. І не кров забруднила чобітки сап’янові, а бруд, на безвір’ї замішаний.

Ти прийняла долю свою, Україно.

Тільки вітер ще зберіг луну пам’яті твоєї, пам’яті про тебе, Україно. Тільки вітер на світанні кидає, наче тіні, що давно стали порохом, уривки пісень твоїх, заклять серця твого, коханням і ненавистю переповненого.

Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.

Озовітесь!

Співи. Лункі у душі співи. Ті співи лякають людей. Ті співи людям ненависні, бо брат блідолиций дав кожному пір’їну з крила свого, хто у ці співи вплітає закляття душі своєї. А сестра блідолиця тебе, Україно, сестрою своєю назвала. І пили ви, сестри горді, з чаші однієї щербатої, і топилися очі ваші у чужих очах, наче в дзеркалах, що одне навпроти одного поставлені.

І стогоном лунало з глибини безодні чорних хвиль річкових: – Озовітесь!

Відьми – всі дочки твої, Україно. Чаклуни – всі сини твої, Україно. Вони – пісня душі твоєї розпорошеної, віри твоєї зрадженої, присяги, на світанні ночі найкоротшої даної, втраченої. Бо не взяла сестра блідолиця струн для бандури, що з бандур найніжнішою, найпристраснішою, найчарівнішою була б.

– Чаклуни і відьми, кров’ю чаклунства поєднані, красою хвиль річки чорної, річки, що ночей ширша і днів довша, нагороджені, хрестом вічним, прадавнім, відмічені, озвіться!.. Озовітесь усі до одного!..

– Вони не озвуться. Якби ти їх покликала, Україно. Але ти мовчиш, Україно. Вуста твої дротами металевими зашиті, долоні твої написами на корі до кволих дерев прикуті, очі твої водою річок накриті, річок, бетоном полонених, тіло твоє під степом, машинами розореним, під курганами пограбованими. Навіть квітів нема на могилі твоїй, Україно, тільки хліб з твого серця проростає.

Тільки місяць блідий над тобою про зорі червоні у небі й на землі згадає.

Ворони кружляють над тобою, Україно. Над тобою і над полями, де вороги сходяться. Попелом мрій твоїх, Україно, у золото хліба твого злітають. Ворони озвуться замість дітей твоїх, Україно.

Далеко-далеко, серед часів пустища, серед степу волею безкрайого, кров’ю ненависті зрошеного, брязкотом зброї хрещеного, під небом, що за хмарами не ховається, променями-ґратами зупинене. Зірковими мечами вікна забиті-захрещені. Усе забуте. Усе зраджене. Усе літерам бездушним віддане.

– Ти не пробачиш, Гетьмане.

– І ти не пробачиш Богдана. Борги нам обом сплачено.

Гне вітер тополі серед степів широких, під небом високим, під сонцем кволим.

Нема у тебе, Україно, тополь і стогону, що у їхніх вітах заплутується, нема. Зрадили тебе діти твої, розучилися слухати шепіт вітру, і голос листя розучилися розуміти. Мова дітей твоїх – то вже не твоя пісня душі, полонена словами; різка і незграбна нині мова їхня, і закляття нею не створиш, і в коханні не зізнаєшся, і до птаха не мовиш, і до землі, і до тебе.

Вітер кличе. Вітер гукає брата і сестру блідолицих. Вітер мовить за тебе, Україно.

Так, ти знаєш, Україно, на що погодилась. Зрадили тебе діти твої, забажали сиротами стати, забажали бути самотніми з думками своїми, щоб поміч не кликати. Зрадили тебе діти твої, забули про силу, славу і душу твою, заживо у безвір’ї поховавши. Нащо їм ставки синьоокі, хащі лісів непролазні, жайворонка співи кришталеві, коли біля їхніх будинків вітер квітів не зачіпає, бо нема тих квітів...

Однаковими стали діти твої, безбарвними, а ти віддала їм барви, яскравіші за відтінки веселки. Не сяють очі дітей твоїх, а ти віддала їм своє сяйво від минулого до майбутнього, до останньої краплини. Забули себе діти твої, відреклися від тебе, продали мінливим фактам, пристрасним гіпотезам та бездушним літерам підручників і барвистим довідникам, і тим зрадили.

Ти б могла їх знищити, але надто любиш, Україно моя. І доля твоя від тебе не ховається. Та й ти надто горда, щоб втікати від своєї долі, щоб молити її про милосердя.

Навіть без чаші щербатої могла б ти відправити зрадливих дітей своїх у небуття, а тепер у небуття підеш ти, Україно моя.

Ти лежала на кам’яній підлозі в’язниці своєї, Україно моя. І долоні твої скривавлені не відчували холоду в’язниці твоєї. Бо кригою і каменем вкрилося палке серце твоє. Ти знала, що зграя воронів чорними ножами крил гострих вирізає з неба блакитного ім’я твоє. Та не могла підвестися, і час страти твоєї наближався. Та й не підняла б ти руки на дітей своїх. Твоє серце давно б розірвалося, якби брат блідолиций не вкрив його кригою і каменем, бо серце твоє відгукнулося б на зраду дітей твоїх.

Троє прийшли до в’язниці твоєї, ніким не кликані, без наказу і дозволу, і підняли тебе, до життя повертаючи.

– Хочеш волі, сестро сестри моєї? – сонце запитало. – Віддай мені страждання свої, що до світання на калину червону обертаються, що осяюють тебе та дітей твоїх яскравіше проміння мого літнього. Й у волі знайдеш ти забуття, світлом мальоване.

Відмовилась Україна.

– Хочеш волі, сестро сестри моєї? – зірка запитала. – Віддай мені кохання своє, що на пісні в устах дітей твоїх обертається, що ніжніше та гостріше за промені мої. Й у волі знайдеш ти спокій, тугою пісень не затьмарений.

Нічого не сказала Україна, головою похитала, не погоджуючись.

– Хочеш волі, сестро моя? – жінка блідолиця запитала. – Віддай мені очі свої, очей моїх ясне дзеркало. Я не дам тобі волі і забуття, на страждання оберну життя твоє, може вийти на вічне страждання, кайданами буде гордість твоя, мукою – пісня, тортурами – краса, а кохання може відняти твій глузд. Та впишу я ім’я твоє у хвилі річки, що ночей ширша і днів довша, і водоспадом зривається під копитами коня мого блідого, коня четвертого.

Та натомість діти твої осліпнуть, щоб не впізнали вони одне одного по відлунню в душах своїх закляття душі твоєї, сестро. Така буде спокута за зраду дітей твоїх. І хто борг свій виплатить, поверну я зір і розуміння, ким є діти твої, і навчу грати на бандурі моїй, що й безголосою закляттями до душ людських промовляє. А хто не виплатить – буде струною в бандурі моїй, коли річка часу водоспадом закінчиться.

Україна слухала названу сестру свою. Сонце пішло, бо вмитися перед світанням мало. Зірка пішла, бо промені перед світанням загострити повинна.

Погодилась Україна.

Де ти, Україно? Де кайдани твої, щоб розбити їх? Де ключі від тюрми твоєї, що не має стін та дверей, які можна зруйнувати? Де слово, на яке ти відгукнешся, дивуючись, що ще говориш?

Не знайти шлях до тюрми твоєї, бо тюрма ця – людська зрада, людське безвір’я.

Котить хвилі річка, що пам’ятає ясні очі жінки блідолицьої, наче твої очі. Котить хвилі річка, що сторінки її – час невблаганний, де вітер пише сумом і радістю.

Дотрималась блідолиця сестра твоя обіцянки, і в книзі заклять тепер і твоє ім’я.

Молись, Україно! Молись! Молись за всі слова, поетами твоїми ще не написані, молись за всі пісні, співцями твоїми ще не складені, молись за всі закляття, дітьми твоїми ще не відчуті.

Молись, Україно! Не за майбутнє своє молись, не за прощення своє молись, не за порятунок свій молись.

Молись за долю свою не кликану і за шлях свій не пройдений, і за душу свою, майже втрачену, і за землю свою, людьми зраджену.

Молись...

А я помолюсь за тебе, Україно моя.

Легенда про жито

Тихо. Ніч навколо розправила крила над степом, над курганами. Ходить степом вітер, землі не зачіпаючи, тільки деінде пискне кажан чи зірка зблисне і згасне. Тихі ночі у степу, бо то сон. Зійде сонце, відкриваючи поле, вийдуть люди, щоб почати жати жито, застрекотять вбиральні машини, а поки поле спить і марить, що воно досі степ, в якому заховано давні могили.

Пропливають хвилі по золотому морю, як колись по безкраїй ковилі, і сходить місяць, сріблячи лагідну живу неосяжність. А потім, наче нізвідки, серед поля з’являється дівчина. Невеличка на зріст, та мовби не дитина. Вбрання її у світлі місяця здається білим, як молоко, розшитим візерунками, що тьмяніють, торкнувшись крил ночі, обертаючись на ніби живу таємницю. На шиї намисто червоне, на чолі – вінок із колосся і квітів.

Всміхаючись, дівчинка пестить жито, яке тягнеться до її долонь, але посмішка її така ж мінлива, як і ніч. І бажання поля здійснюється, бо воно стає степом прадавнім, і вітер важко хилить дикі трави, наганяючи хмари на частину неба.

Погляд дівчинки злітає до цих хмар, неначе по них долю читає, а вітер напуває життям і кольорами її вбрання. Навіть ніч відступає перед цими барвами.

Танець дівчинки повільний і плавний, а під ходою трави не ламаються, тільки схиляються.

Сунуть хмари, місяць полоняючи, і коли останній промінь загрузає у хмарі, вона падає долілиць, схиляючись.

– Слухай, Земле моя, голос дочки твоєї. Прийшла я знову до тебе за порадою, – тиха мова лине над степом, ще більше вітер збуджуючи, і лячно стає від того вітру і від тої мови.

Дівчинка підіймається з колін, та тепер не дитина вона зовсім, а пані поважна і статна, що пам’ять багатьох сторіч на дні очей зберігає, і вбрання її вишукане, з оздобами коштовними. Тільки вінок із колосся і квітів та намисто червоне такі самі залишилися.

– Вставайте ті, що кров’ю своєю землю цю окропили. Прокидайтеся ті, що тіла свої у цій землі поховали. Озвіться ті, що думкою над цією землею ширяли, та спочинку у ній не знайшли. Прийдіть зі мною радитися.

І розстібнуте намисто кров’ю горіло в її руках.

Над степом розливалося марево, та невисоке воно було, дикі трави від нього вищі.

Відділилася тінь, постать з темним обличчям, від кургану, ступила крок до тої, що кликала. Зняла дівчина з нитки живу намистину, віддала тіні, заіржали коні в імлі, загомоніло відлуння мовою чужою і віднеслося вітром. Схилилася тінь, дарунок життя приймаючи.

Піднялася з мари інша тінь, струнка, чужоземна, у вбранні чернечому. Другу намистину віддала дівчина. Заплескотіла вода далека, запахло димом спалених ідолів, заплакали голоси вже мовою зрозумілою, хоча й дивною. Не випустила з рук тінь тьмяний хрест, краплю життя приймаючи.

Третя тінь до них наближалася. Кремезною вона була, чубатою, із шаблею на поясі. Вдарив вітер у невидимі литаври, задзвеніли леза, сперечаючись, бойовище буяло навколо, та швидко потонуло в ночі і мареві. Усміхаючись, приймала тінь намистину червону.

А за нею вже йшла четверта тінь з поставою панською і пір’ям на шоломі. Гордовито простягнула вона тьмяну руку за своєю намистиною. Повернувся бій із закликом до атаки, хоча зрозумілою мовою, та чужою, і враз між звуків смерті полинула музика святкова, і закружляли у танці імлисті пари, як спогади. Розвіяв їх вітер безжально. Кров’ю стали сріблясті плями на долоні тіні, коли її намистина торкнулася.

Остання тінь на коні з марева виїхала. Одяг її був багатий, майже царський, та царської величі тіні не вистачало. Розтанув кінь імлою, щойно тінь на землю зістрибнула, чоботи дорогі намагаючись землею не забруднити. Йшла тінь до них, як по кістках, по землі ступаючи, нагайкою граючись, що не раз по спинах людських ходила.

І лунко кроки тіні відлітали, наче у величезній залі, про яку її власник за життя мріяв. Далеко на півночі залишилися ті кімнати, і господарі в них інші засідають, та завжди ті самі думки ці розкішні хороми навівають, ті самі рішення підказують, як здавна на крові настояні. Довго вагалася дівчина, перш ніж ще одну намистину з нитки зняти.

– Чого прийшла ти? Знов те саме питатимеш? – запитала тінь з кургану.

– Знову віддаватимеш нам життя і майбутнє своє? – підхопила тінь у вбранні чернечому.

– І питання те саме буде? – не було в голосі тіні з пір’ям на шоломі й натяку на зухвалість.

– Про волю заради майбутнього? – тінь козацька шаблею світло зірок ловила.

– Це ти знову питатимеш? – тінь остання пирхнула, обриваючи. – Не набридло одне й те ж вкотре торочити? Нема майбутнього, що ти у нас знову вимолити спробуєш.

Глянула дівчина на тінь з нагайкою, погляд одразу відвівши.

– Знаю, – сказала спокійно дівчина у вінку з колосся і квітів, – що вже стільки разів я приходила, що й рахувати не варто. Та запитаю знову: чи буде цього разу воля моєю? Чи згадають діти, хто їхня мати? Чи розіллється луна мого слова над усією моєю землею, щоб до життя мене відродити?..

Мовчали тіні. Чекала дівчина їхньої відповіді. Не дочекалась. Ступила до них, наблизившись.

– Чому не мовите? Чи боїтеся, що я відчаю ваги не витримаю? Все ви мені вже передрікали: і смерть, і страждання, і біль, і кров, що струмками дзюркоче по землі, і жах, і зраду, і байдужість, і безнадію – все було у пророцтвах ваших. Чого ще не знає мій народ такого, що примушує вас мовчати? Говоріть!

Палали її очі, палахкотіло краплями життя намисто, в руці затиснуте.

– Забуття не знає твій народ, – нарешті мовила тінь у вбранні чернечому.

– Будуть тобі і страждання, і жах, і зрада, – всміхнулася тінь з кургану.

– Все буде, тільки в іншій подобі прийде, такій, якої ніколи ще за твоє існування не було, – додала тінь у шоломі з пір’ям.

– І буде велика сила, і велика надія, і до волі щире прагнення, – наче співав голос тіні козацької.

– І захлинеться воно чи кров’ю, чи безнадією, – розсміялася тінь, що про північну столицю мріяла, руків’я нагайки з любов’ю погладжуючи.

– Ні! – скрикнула дівчина, відчаю не втримавши. – Що знати тіням минулого про народ мій живий? Ваші тіла давно зотліли, ворони виїли ваші очі! А мій народ живе!

– Нема сили у твого народу, – сумно відказала тінь пращура з кургану.

– Нема віри у твого народу, – хитнула головою тінь, що цю землю вірою єднала.

– Нема відваги у твого народу, – схилив козак чоло, шабля у землю ткнулася.

– Нема гордості у твого народу, – пильно дивилася тінь, що прийшла з заходу, щоб холопське повстання придушити.

– Та панує заздрість над твоїм народом, як і над моїм вона царює. Ніколи твоєму народу не об’єднатися, – засміялася тінь брата старшого, до дівчини крок непомітно ступаючи.

– Тіні ви лише... Та чого я кличу вас знову і знову, про своє майбутнє у вас питаючись? – спалахнули рішучістю очі дівчини. – Повертайтесь у небуття, у порох, з якого постали! Геть! – та не було впевненості у дзвінкому голосі.

Не ворухнулися тіні, і вітер ущух раптово, а хмари вже закрили всі зорі, лихо близьке віщуючи.

– Ти сама тінь, небуттям огорнута. Тому з нами, тінями, і радишся, – стікав по нагайці сік життя, наче калина у долоні розчавлена. – Забуття тобі замість смерті назначено. І народ мій те забуття нарешті докликався.

Свиснула нагайка, стан дівчини обнімаючи. Не здригнулася дівчина, хоч кров світле вбрання офарбила, у вишивку вплітаючись.

– Немає влади у тебе наді мною, – гордо мовила поранена дівчина.

– Є у мене така влада! Пошматувати тіло і душу твою! – свиснула вдруге нагайка, обплівши руку з живим намистом.

– Заради загибелі власної! – блиснула шабля у промені місяця, що крізь хмари прослизнув, наче справжня, а не примарна, і кров на ній, а не сік калиновий.

Шабля козацька до горла ворога підлетіла.

Тільки мить вагалася тінь з пір’ям на шоломі. Вирвала батіг та на землю не кинула.

– Мир вам, – не одразу схаменулась тінь ченця, намагаючись усіх трьох хресним знаменням скувати й освятити.

Та перехопила його руку рука пращура.

– І війна.

Спалахнули у травах намистини, з їхніх долонь випавши, полум’ям вогнищ язичницьких, як свічки храмові, трави запаливши. Та ніч одразу згасила те полум’я.

Знов текла по нагайці кров калинова.

– Чи забуття вам судилося, у якому мій народ ледь не потонув, тванню чужого майже захлинувшись, – мовила тінь, погляд скерувавши на захід вбік батьківщини своєї.

Розвіяв вітер п’ять тіней минулого і мару з диких трав повитрушував.

Схилилася дівчина до Землі, щоб за ласку подякувати. А коли підняла погляд, іншими стали її очі, крижаними, як небо, над яким світанок займався. Зняла дівчина вінок свій з колосся і квітів, вплела у нього розірване намисто і кинула в степ.

– Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь, котись до миру, що є війна, котись до майбутнього народу мого. А як не зійде сонце і вулицями не розіллється, то хай буде, як доля віщує, і забуття стане притулком моїм останнім. Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь... – наспівувала вона, танцюючи, і кров капала на дикі степові трави, перетворюючи їх на жито.

Вінок докотився до виднокраю, перекотився на небосхил і зійшло сонце нового дня. Течуть промені його вранішнім здивованим колоссям і квітами. Поле прокидається, мліючи від спогаду про дивний сон.

Минуло літо, минула осінь, докотився віночок до народу дівчини тієї, але і зараз, якщо йти полями цієї землі, можна почути шелест розмов тих тіней, що і досі між собою сперечаються, чиє пророцтво справдиться.

Бо жито, як і життя, все пам’ятає, і вік його нескінченний, бо смерть його – це нове народження. Та тільки два шляхи вказало пророцтво: до життя чи до забуття. І тільки одному судилося справдитись.

Калинове намисто

– Що ж ти, сину мій, такий зажурений? І сльози вже спопеліли в очах твоїх спорожнілих, і голос твій вже котрий день стіни ці не чують. Сам себе на самотність ти засудив, навіть діти твої, твої любі донечки, з тобою не вітаються.

Що мовчиш? Чи й про сонце ти більше не мрієш, як нема вже сонця у серці твоєму? Не мовчи, чоловіче, хай то сповідь буде чи останнє до страти слово, та я тебе вислухаю.

Підвелася жінка, у розкішний темний одяг вбрана, вбрання дороге, золотом і сріблом шите, а черевички червоні, сап’янові. Відійшла до кам’яної стіни, що низьку стелю кімнати у в’язниці підпирала. Темне волосся в косу зібране, а коса колом вкладена, наче вінцем із жита вона коронована, і мовби сяє калинове намисто у напівтемній кімнаті, неволею сповитій.

Чоловік, що сидів за столом, у відчаї чоло обхоплюючи, й не поворухнувся, на її слова не зваживши. Справді порожньо було в його погляді, та не тьмяне світло в’язниці цієї його спустошило.

Жінка довго на в’язня дивилася, а потім мовила тихо:

– Зрада... Чому ж, сину мій, мене ти зрадив? Ти любив мене. Ти цінував мене. Ти торкався речей, пращурами твоїми зроблених, не руками, а душею, і пісні мої у серці твоєму лунали ніжним сумом і звитягою шляхетною. Чому ж зрадив ти мене, сину мій?..

– Втратив я той дар, – майже нечутно чоловік відповів, все ще рук від чола не віднімаючи. – Втратив я ті таємничі відчуття, як і матір улюблену втратив, – він затнувся на мить, біль спогадів долаючи. – Коли матір поховав, втратив. І навіть перстень мій, ще до Різдва Христова викуваний, став для мене простою прикрасою коштовною.

Він нарешті на світ подивитися зважився, та не на жінку.

– Не через матір пішов дар мій від тебе, як іде він від усіх, що мене зрадили. Чим же спокусили вони тебе, сину мій? Залякали чим? – без жалю запитувала вона, та й без знущання, наче всі відповіді і без того знала, та все одно запитувати мала. – Долею дітей тебе залякували? Гроші пропонували? Минуле відкрити обіцяли? Знущалися? Погрожували? Що казали вони тобі? Як обдурити і зламати намагалися?

Тепер вже і вона в очі в’язня не дивилася, наче боляче їй було з тим порожнім поглядом зустрічатися.

– Ти ж новим Богданом бути мріяв, а повторив тільки зраду його. Ти ж хотів народ мій об’єднати та мене визволити, а лише влаштував собі коронацію пишну. Ти ж ледь життя за мене не віддав...

Жінка змовкла, і тихо у в’язниці стало, наче ні катів, ні варти у її стінах не було, а все одно не втечеш із в’язниці порожньої.

– Не за тебе, – твердо сказав чоловік із очима порожніми. – Не тебе я уявляв у думках своїх. Не тобі в храмі кланявся. Не твоїх співців прославляв. Не уявляв я тебе такою, яка ти насправді, – його очі спалахнули ненавистю, яка у порожнечі потонула.

– Не уявляв, – жінка підтвердила, усміхаючись. – То ти впізнав мене, сину мій, бо такий ти постав обурений, що я не подібна до тої, якою ти мене любив. І яка ж я була в серці твоєму?

– Молода, – чоловік замислився, – гарна дівчина у вінку з колосся і квітів, ніжна і беззахисна, що лише сміється і плаче.

– Я була такою, – відповіла жінка, – доки мене ти не зрадив.

Та чоловік не слухав її, ведучи думку невпевнену.

– Чи вже літня, шанована мати, ти являлась в уяві моїй, що дітей своїх понад усе любить і прощає всі вчинки їхні.

– Я була і такою, доки Богдан мене не зрадив. А цією матір’ю тепер іншу кликати почали, відмовивши їй в юні і в нічних таємницях.

Та знову не слухав жінку чоловік, як завжди, окрім себе нікого не чуючи.

– Та не уявляв я тебе хижою і жорстокою, гордовитою панянкою, що в руках і вишивку, і зброю однаково ловко тримає. Тільки намисто у тебе, як насправді, і зачіска твоя, як жінки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Україна!

Звівся на ноги він, крикнувши це, очі ненавистю палають, пальці в кулаках заніміли. Та жінка лише осміхнулася, гордовито на нього глянувши, лився піснею голос її.

– Заспокойся, сину мій, не твоя я вже Україна. Хай ти і мову мою гарно вивчив, хай і на моїй землі народилися діти твої. Не лютуй, я не ворог твій, до твоїх побратимів не належу, що вірно із тобою разом перед народом стояли. Не Богдан ти, лише тінь тьмяна його. Той по незнанню зраджував, а ти, чиє ім’я моїм народом прокляте, з волі власної.

Розтиснулися кулаки його, та очі все одно люттю і ненавистю ярилися.

– Тому і нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тоді, коли розум втрачала, у цих стінах поневолена. Моєю була ця в’язниця, доки сестра моя названа мене не звільнила, страшну обіцянку взявши.

– Знаю я сестру твою бліду, – прошипів чоловік. – Наді мною вона стояла, життя і красу випиваючи. Однакові ви з нею, сестри названі.

– Лише у гордощах однакові, – сумно всміхнулася жінка, сестру названу згадуючи. – Могла б я віддати тебе їй чи ворогам недобитим на поталу як зрадника, та любила я тебе, хоч мене ти ненавидів. Як люблю я всіх синів і дочок моїх, хай невірних чи просто зневірених.

У бджолиному теплі й дзюркотінні джерел приходила я, очима людей, що згадали, хто їхня мати, дивилася я на тебе і їхніми голосами промовляла. А ти тішився славою, в якій вони тебе купали, а коли вкривали ганьбою, злився, що в крові потопити їх не можеш.

– Правда твоя, – чоловік безсило знову на стілець опустився. – Я боявся тебе в їхніх очах ясних. Я боявся тебе, поганко! Язичнице!

– Так, – солодко жінка погодилась. – Я така, і тому змогла життя твоє у сестри моєї названої викупити.

– Хай би вбила вона мене! – крикнув чоловік, та сили підвестися у нього не стало вже, давила неволею в’язниця на душу його. – Хай забрала би мене у небуття! Я себе через тебе зненавидів, всі дзеркала, що являли мені потвору, всіх твоїх вродливих дітей, в чиїх очах я читав жаль, я зненавидів. Хай би вбила...

Він схлипнув, бо ще нікому не зізнавався, що душу його занапастило.

– Повернулась би до тебе твоя врода, як до мене воля моя поверталася. Ти долю свою із моєю пов’язав. Не я. Та не в тому причина твоєї зради, – посуворішав голос її. – Ще до того була в тобі ненависть до дітей моїх і страх переді мною. Не бреши, людей одуриш – не мене!

Відбилися від стін в’язниці її слова грізною луною.

– То про що нам тоді говорити? – зло прошипів чоловік. – Як ти все про мене знаєш, чужинко. Віддай мене ворогам чи своїм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником.

Зупинилась жінка на півдорозі до виходу, замислилась, повертаючись.

– Не віддам я тебе ворогам чи моїм ясним соколам. Не проллється твоя кров, бо з твоїм іменем на вустах йшли мене з полону визволяти. Скоро будуть тут мої вірні сини і донечки, разом полетимо ми край наш рідний, розорений, до життя повертати, щоб знову жита золоті колосилися, діти сміялися, неволі не знаючи, і співали дівчата то журливо, то закохано мовою рідною. А ти, сину мій невірний, тут залишишся.

Замовкла жінка, зневагою на мить заплело її погляд гострий, та одразу поборола вона те почуття. Зняла калинове намисто, поклала його на стіл. Живим вогнем світилося те намисто, і в’язень від нього посунувся, очі заплющуючи, наче намисто його сильніше за сонце сліпило.

– То кров моя, що не пролилася у час мого визволення, – мовила жінка, гордою панянкою вбрана. – Кров та вогонь. Як піде з серця твого зрада, і присягнешся ти у вірності землі своїй рідній, то торкнися намиста мого, і знову босоногим хлопчиною у вишиванці першій, улюбленій, побіжиш моїми ланами зеленими, сонця схід зустрічаючи. Вільним станеш ти знову. А як не піде зрада з твого серця, то спалить тебе мій вогонь. Смерть собі заподієш.

Вона пішла до дверей, які відчинилися самі собою, осміхнулась, наостанок кинувши:

– Та не покличеш ти сестру мою названу, у бліде вбрання вдягнену, бо боїшся ти смерті. А на мене вже чекає зграя птахів вільних, що на них обернулися ясноокі дочки і сини мої вірні. Прощавай. Більше не побачимось ми.

Пішла жінка, зачинилися двері. Злетіла до сутінкового неба вільна зграя, у край людський прямуючи.

Залишилося на столі у порожній в’язниці, де ні катів, ні варти немає, та один в’язень самотній, калинове намисто, що живим вогнем виграє.

Тихо у в’язниці, спить зрадник, бачить уві сні себе босоногого, вільного. Та душа у нього не вільна від зради зосталася.

А птахи злітають все вище, і сонце веде їх у людський світ і фарбує золотом їхні чарівні крила, щоб сліпило те золото, сонцем і волею дароване, очі зраді і заздрості.

Опустилася зграя, людьми обернувшись, на край поля біля малого селища. Хилить вітер спіле жито, й небеса вже на землі людській світанням розгоряються.

Мовчать люди ясноокі, стоять непорушно, як військо вірне, майже всі молоді на обличчя, а душі, як і земля ця, вічні.

Розплітає косу жінка, а волосся її світлішає, із житом одного кольору набуваючи.

Та не тільки вітер колосся до землі пригинає, підбігла до жінки мала дівчинка, у вишиванку вбрана. Зняла з шиї калинове намисто, жінці гордовитій простягнула. І заграла в руках дівчинки дивними вогненними барвами проста прикраса.

Опустилася жінка на коліна перед дитиною, як до того лише перед сонцем і степом ставала, прийняла дарунок із невинних дитячих долонь. Заплакала тут дитина, панянку гордовиту впізнавши.

– Україно, моя ти Україна. Моя, – шепотіла крізь сльози щаслива дівчинка.

І вітав вітер, житами блукаючи, її повернення. І вітало сонце, хмари вогнем фарбуючи, її повернення. І вітали люди ясноокі, давню пісню волі співаючи про її повернення.

І стояла Україна, за руку дівчинки малої тримаючись, перед військом своїм, відчаю і порожнечі не скореному.

І стелило знову юне сонце їй шлях, та не кров’ю, а чарівним вогнем і золотом, що в серцях людських віддавна жили.

А тепер і в світі людському оселилися.

читати