Завантажити

Жив колись в старовину цар з царицею. У них замолоду не було дітей, а при старості родився один син. Вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А він і каже:
— Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, на дванадцять верст земля гуде, як біжить, і листя на дубах осипається,— то я довіку женитись не буду!
Цар зізвав усіх богатирів, почав розпитувать:
— Може, з вас хто знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?..
Усі кажуть, що ніхто не бачив і не чув такого, і дістать не можуть...
Цар розіслав по всій землі газети:
— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.
Попала одна така газета у якусь волость, прочитали. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:
— От яка у нашу волость газета прийшла... Якби такий молодець знайшовся, то велено йому до царя приїжджать.
А у нього був хлопець, от цей хлопець і каже:
— А я знаю, де такий кінь є!
А батько каже:
— Сиди там, коли сидиш. Ти вийдеш за ворота, та й то тебе діти б'ють, а то ще про такого коня балакаєш.
Хлопець одягся і говорить:
— Ходім, тату, надвір!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить — нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — дивиться на нього, аж злякався сам.
— Ну тепер, синку,— говорить,— повірю.
Пішли у волость — батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:
— Дозвольте, панове, мені із своїм словом втрутитися!..
— Можеш, говори.
— Є у мене син, що може дістать того коня.
А всі й закричали:
— У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б'ють!
Посадили, значить, його з хлопцем у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:
— Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.
Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав цю звістку і не повірив, щоб мужичий син міг таке зробити, але все ж сказав послать своїх слуг і карету за тим хлопчиком.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзиває хлопця до себе:
— Можеш дістать такого коня?
— Можу!
— Що ж тобі треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру.
Написав цар записку до свого табунщика.
— Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав табунщику записку.
— Підожди,— каже табунщик. — Пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирать, і за якого не візметься за хвіст — то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять кож, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
— Поможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають.
Накрив він шкурами її хату, щоб вода не протікала, вона йому подякувала, а він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що той коня собі не добрав.
— Іди, Іван — мужичий син, на конюшні. Вибирай собі коня, може, там тобі кінь.
Той пішов; на которого руку не покладе — так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі. Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибіга один кінь:
— Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?
— Пора нам в путь-дорогу вирушати.
— Ну, добре.
Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й конюшні порозвалював. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.
Цар устав ранком і послав збудить Івана — мужичого сина — чи не бачив уві сні якого коня.
Той говорить:
— Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть...
Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.
— Ну, тепер зробіть мені палицю, привезіть з лісу на двох парах волів і пофарбуйте.
Привезли. Він підкинув угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся — палиця летить назад... Він підставив мізинний палець — вона у друзки розсипалась.
— Привезіть,— говорить,— мені на чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувсь, чує — палка гуде. От підставив він середній палець — палка вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
— Ну, це,— каже,— добра буде.
Цар і каже:
— Ну, от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав він, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та й коня такого сам дістав. Ну, і дав ще йому своїх богатирів вже панської, а не мужицької крові.
— Наганяйте,— каже їм цар.
Іван — мужичий син чує — земля двигтить...
— Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть...
Доїжджають, поздоровкались, а він і пита:
— Хто ви такі?
— Це нас послав цар разом з тобою їхать.
— Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде. Треба, щоб ми комусь одному підкорялись.
Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:
— Я буду

читати