Електронна бібліотека/Проза

ПО НЕБУ ВНИЗ (уривок із роману)Наіль Ісмайлов
"Сни з колодязя" (уривок з роману)Алла Рогашко
Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
Завантажити

Наіль Ісмайлов. По небу вниз: Роман. – К.: ЛА «Друге дихання», 2018.– 268 с.

Розділ 1

Сонце. Небо. Зорі й місяць. Вони – єдине, що не зміниться, коли я знову розплющу очі. Небо так само вабитиме мене, як і зірки, що приховують сумну історію мого життя. Бо ж тільки місяць та сонцедивитимуться на мене день у день, щоб нагадувати, що я такий жесамотній на землі, як і вонина небі. Усередині мене зяє безкрая порожнеча, і я, можливо, єдиний, чия мрія не схожа на мрії звичайних людей. А мрію я коли-небудь прокинутися, відчинити двері кімнати й побачити своїх батьків. Побачити, як вони сидять у маленькій кімнатці, як мама наливає чай і просить мене сісти поруч. Моє бажання побачити світлини нашої сім´ї нагадує спрагу пустелі, що просить небесної благодаті – дощу. Я мрію зазирнути в мамині очі, потиснути сильну батькову руку й міцно їх обійняти, адже колись вони мені дали життя. Танайбільше мені хочеться дізнатися їхні імена. Може, вам моє бажання видасться дивним, проте це навіть не бажання, а благання до небес, з яким я живу вже надто довго: я хочу знати, хто я такий і хто мої справжні батьки.

Мені вже двадцять шість років, але я не знаюані свого справжнього імені, ані імен людей, що дали мені життя, ні звідки я родом, ні де мій дім. Часом мене непокоять смутні спогади минулого, але вони зникають так само, як і миттєвості часу, що тануть у вічності. Я шукаю шлях додому,дорогу, що приведемене до рідних батьків.

Я завжди відчував: незалежно від того, де людина і скільки їй років, вона має завжди прагнути повернутися додому. Тільки опинившись у рідній домівці і зачинивши за собою двері, людина байдужіє до того, що відбувається назовні, бо в її душі оселяється спокій, і вона почуваєтьсязахищеною, наче опинилася в надійній фортеці.

Дім – це не лише стіни й домашні речі. Це ще й люди, які в ньому живуть. Мій дім – це мої батьки, і я шукаю до них шлях. Як би високо я не злітав після того, як почав жити інакше, я завжди був птахом зі зламаним крилом. Я міг жити в різних країнах, бути скрізь, відкривати для себе нові культури, мови й міста. Та моя душа все одно щеміла, бо я не знав, хто я такий і де мій рідний дім. Коли я знайду його, то попрошу, щоб кожна кімната розповіла мені історію мого народження, мого дорослішання,історію моїх батьків. Я бачив сотні будинків, помешкань і різних людей, та,заплющивши очі, я уявляю лише свій рідний дім, що його пам´ятає моя душа, але забули очі та дотик моїх рук.

Моя історія почалася з того, що одного разу Всесвіт вирішив зробити менеіншим, не таким, як усі. Відтоді я просто існую: прокидаюся вранці, ходжу по землі лише для того, щоб страждати. Скільки ж минуло божевільних ночей, доки я зрозумів, що відбувається. Щоразу, прокидаючись у чужому ліжку, я замислювався: в чому сенс мого життя і яке моє призначення? Нові стіни, стелі, інші меблі... Щоразу все було інакшим, та, зрештою, все це ще можна було пережити, крім одного –чужих голосів батьків і, найголовніше, –чужого імені, яким мене називали.

Прокидаючись щотри тижні в новому ліжку, я молився тому, хто зробив мене таким. Я довго лежав, і коли наставав час, я чув своє ім´я, своє нове ім´я на наступні три тижні. За всі ці роки перед моїми очима промайнуло багато людей, які називали мене сином. Всі ці матері й батьки справді вважали мене рідним, але я завжди знав, що вони для мене – просточужі люди, і за три тижні я заплющу очі, щоб знову прокинутися в іншому ліжку, в іншій родині, в іншій оселі. Довгий час я не міг збагнути, що зі мною відбувається. Та й навіть зараз я часто запитую себе: чому саме я? Відтоді, як усе почалося, я нічого не можу вдіяти. У певний момент життя я зрозумів, що так вирішила Вища сила, і мені потрібно знайти дорогу додому, щоб побачити знову моїх справжніх батьків. Моя подорож дуже складна, адже я не знаю ані дороги, ані рідних мені людей. Дехто отримує насолоду від шляху, по якому йде, аледля мене мій шлях – це жахлива мукабезсонних ночей, в яких я намагаюся розгадати найбільшу загадку: хто я такий і яка моя місія?

Отже, щоб зрозуміти, хто я, вам потрібно знатинаступне:

Моє перше пробудження 

Сталося це, коли мені виповнилось вісім років. Дивно, але я й досі пам´ятаю цей день. Прокинувшись вранці, я підхопився й побіг у спальню до батьків, але спальня кудись поділася: натомість була одна велика кімната і окрема кухня, де сидів якийсь чоловік у майці і курив цигарку, а над раковиною мила посуд середнього віку жінка. Я закляк біля порога, аж тутнезнайомий мені чоловік покликав мене чужим ім´ям, потім підвівся і відправив мене назад до ліжка.Мене вперше покарали ні за що, вдаривши кілька разів по обличчю. Та це було ще нічогопорівняно з тим, що зі мною відбувалося потім.

Я навіть не встиг збагнути, за що отримав прочухана від незнайомця, як руки чужої жінки, що покинула мити посуд і кинулась до мене, почали мене пестити і втішати. Вона міцно обійняла мене, назвавши чужим іменем, і стала запевняти, що «мама завжди поруч». Три тижні япрожив у цій квартирі,нікуди не виходячи. Невдовзі я збагнув, що це був лише початок. Моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше – мені судивсяшлях людини,яка кожні три тижні буде прокидатися в іншому місті, в іншій сім´ї і, можливо, в іншій країні.

Інші країни та мовний бар´єр

Спершу все було якось ніби нічого. Я кілька років прокидався хоч і в різних країнах, але там розмовляли однією мовою. Так я дізнався, що моєю рідною була іспанська. Мені не доводилося багато розпитувати і грати роль розумово відсталого, як це сталося, коли я прокинувся в Японії. Я не був аж таким розумним, як це буває в книжках із героями, що мають дивовижне і фантастичне життя. Бо якщо в тебе дивовижне життя, то в тебеконче мають бути надзвичайні здібності, а геніальність стає одним із твоїх козирів.

Але я звичайнісінький собі хлопець. Ніколи я не мав бажання вивчати інші мови й культури. Але тепер це стало просто необхідно, бо допомагаловижити й приховати таємницю мого життя. Вчитися було нелегко і, мабуть, я добряче шкодив тому, чиє життя проживав. Іноді я тижнями мовчав, і батьки думали, що я захворів або просто вередую. Чесно кажучи, я частенько отримував прочухана від чужих батьків і, зрештою, так від цього стомився, що засів за вивчення мов і культур інших народів. Лише згодом язрозумів, що успішне опанування нових знань наближає мене дорозгадки таємниці мого походження та дороги додому. Аби не виглядати підозріло в новому оточенні, у 12 років я вигадав свою схему пізнання всього нового. Я ходив по квартирі, тицяв пальцем у все, що бачив, і повторював, як воно називається по-іспанськи. Після кількох хвилин мовчання нові батьки, зрозумівши, що я від них хочу, повторювали назви тією мовою, яка була мені чужою. Так я зумів вивчити англійську, португальську та російську. І хоча батьки цікавилися, звідки я знаю іспанську, вони врешті вирішували, що мову я вивчив у школі або з телевізора, і раділи, що їхній син вчить мови. 

Мій зовнішній вигляд 

У якій би країні я не прокидався, у якій би сім´ї не розплющував уранці очі, моя зовнішність не змінювалася.

Не знаю чому, але моє обличчя й тіло завжди були незмінними. Нічого такого, як у книгах та фільмах: різні оболонки, нові тіла. Обмін душами та подібна нісенітниця теж обійшла мене увагою. Дзеркало завжди відображало мою посмішку, карі очі, волосся і навіть шрами. Навіть на світлинах з моїми чужими батьками я залишався колишнім. Це було великою загадкою, яку я чомусь навіть не прагнув розгадати. Повірте, прокинувшись у новому місці, думаєш завжди про інше. Але з часом, прокидаючись у нових сім´ях, я чув різні пояснення щодо цього. Наприклад, у російській, американській та навіть в арабській родині, мову якої я так і не збагнув, я завжди був усиновленою дитиною. Зрештою це питання перестало мене турбувати, і я просто проживав свої дні, начей справдібувіз сиротинця.

Друзі

Це одна з найбільш неприємних і складних тем для мене, адже значення слів «друг», «друзі», «дружба»я так і не зрозумів і, напевно, мені не судилося їх збагнути. Я зустрічав багато добрих людей, які на різних етапах мого життя допомагали мені й були поруч. Я відчував їхні турботу й переживання, і мені часто бувало боляче від самої думки, що я їх більше ніколи не зможу побачити. Я народився людиною, серце якої нагадувало сито, крізь яке просівалося все в цьому житті. Недоліком мого характеру було те, що я сприймав усе близько до серця і часто страждав не тільки від слів, а й від того, що постійно втрачав можливістьбачити близьких мені людей, коли прокидався в нових сім´ях. І скільки б я не намагався змінитися, з часом зрозумів, що це назавжди, і від розлуки мені щоразу буде боляче. Я не міг жити з нещирою посмішкою, натягувати маску та вдавати з себе щасливого. Я дуже хотів, щоб поруч були друзі, яких я добре знаю, яким можна в усьому довіряти. Хотів комусь розповісти свою історію, якби ж тільки було кому. Але всі, кого я зустрічав на своєму шляху, ставали мені друзями лише на три тижні.

Після одного випадкуу 18 років я зрозумів, що для мене дружба має особливе значення, і мені слід бути обережнішим з людьми.

Розплющивши очі в бідній мексиканській родині, я дізнався, що в мене є друг дитинства, з яким нас багато що пов´язує. Більшість світлин у будинку моєї нової сім´ї демонстрували міцну дружбу двох підлітків. Вже за кілька годин я й сам збагнув, наскільки близьким був для людини зі світлою посмішкою на фотографії. Він прийшов до нас із двома вудками й запропонував піти порибалити. Моя перша риболовля залишила великий слід у моєму житті, і я цей день згадую доволі часто, адже почав відчувати дружбу не очима, а дотиком душі. Ми чудово провели час, теревенячи про все на світі. Того дня ми так нічого й не зловили, а під вечір, повертаючись додому, друг витягнув із кишені гроші й сказав:

–Хав´єре, я збирав гроші на нові джинси, але, думаю, настав час їх витратити. Давай зайдемо в рибну крамничку. Наш улов не потішить твою матір, а я так хотів, щоб тітка Марі раділа за тебе.

Я не знав, чому це його такхвилювало, та згодом усе з’ясувалося.

– Розумієш, тітка Марі дуже добра й заслуговує на те, щоб її лице завжди сяяло, – сказав мій друг. – Я дуже хочу, щоб вона щиро посміхнулась і зраділа, і я роблю це не тому, що в неї рак кісткового мозку, а тому, що вона народила тебе, мого друга і найріднішу мені людину. Вона має пишатися тобою, і посмішка, яку ти подаруєш їй, можливо продовжить її життя.

Це вперше я відчув турботу й почуттяоднієї людини до іншої.Він був мені чужим, та після його слів я зрозумів, який же я близький йому. У нього були старі заношені штани, і він довго збирав гроші на нові,заощаджуючи кожну копійку, та ладен був в одну мить віддати їх, абипорадувати матір свого друга. Те, що він мені згодом сказав, купуючи рибу в крамничці, засмутило мене до сліз.

– Знаєш, Хав´єре, мама –це не просто янгол, це світло, що зійшло з небес. Дотики матері нагадують дотики до квітів променів сонця, коли вони, стримуючи своє палюче тепло, з особливою ніжністю доторкаються квітки, даруючи їй любов і турботу . А голос матері…Якщо зібрати воєдино всіх композиторів, які коли-небудь жили на землі, й попросити їх передати голоси своїх матерів, вони б довго писали найніжнішу на світі мелодію. А по закінченню просто сіли б і заплакали, бо навіть їхня музикане зможе передати голоси їхніх матерів. Коли померла моя мама, я розривався на шматки й не розумів, що зі мною робиться, і якби не ти, я б помер у той же день разом із нею. Ти був зі мною тоді й підтримував мене потім. І зараз я мушу зробити все, щоб тітка Марі тобою пишалася.

Я обняв його й заплакав. Я не знав його імені, але плакав від його неюнацької мудрості. Міцно стискаючи руку друга, я дякував йому за сказані слова і за його вчинок. Мати Хав’єра, тобто моя мама, була настільки здивована нашому улову, що наступноготижня радісно і гордо розповідала всім, які ми молодці. Вона навіть сфотографувала нас із трофеєм, купленим у лавці, і на стіні моєї кімнати з´явилася нова фотокартка з моїм справжнім другом. З ним було легко й добре. Я жодного разу не бачив мого нового друга невпевненим, а ще він підтримував мене в усьому, навіть у моїх дурних витівках. Час швидко пролетів, і за три тижні я так звик до нього, що в останній день мого перебування в мексиканській родині пообіцяв собі, що обов’язковочерез якийсь часнапишу йому листа, в якій би країні не опинився. Я так і зробив, але відповіді чомусь не отримав, і тоді я зателефонував йому, і на другому кінці світу почув голос Хав´єра. Він сказав, що Антоніо, так звали мого друга-янгола, дуже зайнятий організацією похорон Марі. На цьому Хав’єр обірвав нашу розмову.

Я поклав слухавку і довго проплакав. Мені було боляче через те, що не стало жінки, яка доглядала мене, знаючи, що скоро піде з життя, і до якої я за три тижні так звик. А ще через те, що я так і не почув голос друга і відчув ревність до справжнього Хав´єра. Того дня я відчув, що завжди буду зайвим і ніколи не зможу пізнати дружби, адже де б я не прокидався, завжди буду тимчасовим явищем, людиною, яка проживає чуже життя.

Тоді я вирішив не перейматися дружбою тих, в чиєму ліжку прокидатимусь, і просто проживати три тижні як робот, спостерігати, спілкуватися, але не заглиблюватися в дружбу незнайомих людей.

Нові сім’ї. Складнощі

Спершу мені було дуже складно, і я не тямив, що зі мною і хто ці люди. Нові люди розмовляли зі мною, обіймали мене і, що найстрашніше, –називали мене чужим ім´ям і своїм сином. Я не знав, до якої родини потраплю, коли розплющу очі, та щоразу сподівався побачити своїх справжніх батьків. Я розумів, що навіть після дужехолодної зими настає тепла чарівна весна, а за нею чудове літо. Але в моєму житті по закінченню трьох тижнів знову починалося чуже життя і випробування в новій родині.

Ще підлітком я зрозумів, що складнощі – це просто перепони, створені нашим страхом. Вони живуть у нашій голові і в більшості випадків контролюють бажання. Моїм бажанням було побачити своїх справжніх батьків і свій рідний дім, але кожного разу перед тим, як заплющити очі в останній день третього тижня, в мені наростав страх, адже завтра знову трапиться те, що я називав пізнанням нового і знайомством з новою сім’єю.

Я наче був безбатченком, якого передавали з однієї прийомної родини в іншу, бо не влаштовував своїх батьків. З часом, дорослішаючи, в найсумніші моменти мого життя я став порівнювати себе з повією, яку передавали з рук у руки. Я був схожий на птаха, що прагнув повернутися внебо до своєї домівки, але завжди опинявся в клітці нових господарів. Я боявся зробити крок, зупинявся і чогось чекав. Чекав, доки мене випустять на волюабо відчиняться ті самі двері, які за порогом покажуть обличчя моїх батьків. У такі моменти я намагався озирнутися назад і побачити, через що я вже пройшов заради своєї мрії. Я чекав. Тихо і терпляче чекав того дня, коли все це закінчиться. За рік я прожив у сімнадцятинових сім’ях, часто опинявся в різних країнах, але так і не пригадав, хто мої справжні батьки. Єдине, що залишилося від них, це колискова пісня моєї матері, яку я знав напам’ять і часто співав перед тим, як заснути. Я співав її, наче молитву, завжди пам’ятаючитонкий материн голос, з яким не зрівняється навіть спів весняних птахів, ту саму мелодію, від якої моє серце шалено калатало в грудях. Я прокидався то в багатих, то в бідних родинах,пізнаючи розкіш і злидні, та зрозумів лише одне: ніякі гроші ніколи не замінять батьків і рідний дім. Я вивчив культуру багатьох країн, познайомився з багатьма людьми і збагнув, що сенсом життя є батьки, заради яких варто жити. І тоді вирішив: для того, аби їх знайти, мені потрібно знайти свою дорогу.

Партнери