Завантажити

суниці, як городні полуниці, та ще смачніші, запашні і солодкіші. Гуртом усі пішли до лісу. Ой крику, галасу було, гудів весь ліс. Із хащі, прямо на дівчаток, пригинаючись, вискочив солдат, високий на зріст, плечі промокли, чоботи в болоті .
Говорить він до них: « То ви не бійтеся, я заблукав у лісі, мені до Яришева треба в частину військову, з дороги збився, то покажіть куди мені іти?». Дівчатка дорогу показали, а самі швидко, побігли до батьків, наперебій, розказують про всі свої підозри.
Батьки сміялися: «розвідники ви наші», але Василь Матвійович подзвонив кудись. Захарія поставив нафтобазу сторожити. Так день чи два в напрузі жила вся МТСівська дітвора.
Через неділю чутка пішла, що тютюнову фабрику, об’єкт той стратегічний, спалив «шпіон», якого вже спіймали. Всі раді були, що лихо, тихо відступило і не зачепило.
Василь Матвійович на нафтобазі хазяйнує, пальним, колгоспи та радгоспи, забезпечує, все правильно і чесно рахує. На чани залізли перевірити, скільки палива залишилося і скільки треба ще долити. Чогось Захарушка збліднів, в припадку б’ється, весь спітнів, ось – ось зірветься, а висота до десять метрів.
-8-
Василь Матвійович його ухопив, притиснув до чана, голову накрив і відступила страшна “хворь”.
Пройшла неначе і не було, Захарій видужав, сказав, що скільки років він страждав на цю падку, страшну хворобу, і що його Василь Матвійович спасав, і спас, і другий шанс в житті подарував.
Проходить рік за роком, життя іде своїм широким кроком, дарує щастя, радість, біль і горе, міняє покоління і людські долі. Повиростали діти, онукам треба вже радіти. Із пам’яті вчинки, дати, дії, потроху вже стираються, приходить старість.
Василь Матвійович на пенсії уже і онуки є, життя бере своє. Здоров’я вже не те. З Ганнусею своєю, у Харкові, у дочки Галочки живе.
З онуками він бавиться, по дому допомагає. Якось провідати його, з онуком третім, таким, як дід руденьким, у молодості був, прийшла дочка Надія.
Дитя, до діда рученята простягає, біжить, сміється. Страшна вівчарка з прив’язі зірвалась, на малюка летить, ричить. Дід кинувся до онука і взяв його на руки. Дитя мале: «Ді – ді» лепече і радісно сміється. Він пригорнув до себе онука.
Щастя є, чого ще треба? Тиха і спокійна старість на порозі. А серце все бунтує і за роботою сумує, і хочеться літати, щоб щастя більше ще пізнати, і до зірок дістатись.
Яке життя об’ємне, хвилююче таке, біжить за горизонт від тебе, і манить, і притягує тебе.
А зорі в небі блимають, блищать і жити заставляють, і вічну пам'ять на землі про тебе залишають.

читати