Завантажити

Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).
...Казав міліціонер:
— А може б, помирилися... Слиш, Савко?
— Ніззя...
— А то, їй-богу, могорич запили б...
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулися з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?)
...Свистить вітер.
...Нарешті Савко вискочив у поле.
На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
Ускочивши у двір, він заліз під комору...
...Скоро в дворі були й солончани.
...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? '
— Та я ж... їй-богу... Свиснув чмілем у повітря нагай.
Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будівлю.
Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!
І наставили під комору одрізи.
...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.
...Млинки мовчали.
...За вітряками голохвастівці зупинились;
— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.
...На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.
Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.
— Рятуйте! Рятуйте!
...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.
...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.
І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.

читати