Завантажити

-гордість невимовні...
...Так от, значить, одного разу Іван Іванович лежав після смачного обіду на канапі і переглядав «Вісті».
Раптом його очі поширились і він, як і тоді, коли натрапив на випадково положений до його портфеля «страшний документ», як і тоді, дуже зблід. Ніжні пальці мойого героя затремтіли. Як на гріх, в цей час в квартирі нікого не було (вся сім'я поїхала до парку шпацірувати), була тільки в кухні Явдоха. Іван Іванович протер очі і ще раз уважно перечитав ті рядки, які його так схвилювали. Потім мій герой підвівся з канапи і, можна сказати, навіть забігав по кімнаті. Він ніколи так енергійно не метушився, як тепер, і тому треба було припускати, що він вичитав, по меншій мірі, про оголошення війни, навіть уже про вступ ворожих сил на радянську республіку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
— Загибель революції,— шепотів він.— Явна загибель! Коли газета не бреше — а я їй завжди вірив! — коли вона не бреше, то... Ні! Ні! Цього не може бути. Ні! Ні!
Іванові Івановичу навіть піт виступив на лобі. Хвилинами здавалося, що він знепритомніє і, як підстрелений заєць (правда, він цього моменту скоріше подібний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) — і, як підстрелений заєць, впаде на свій сюрпризний килим.
Та цього — слава тобі господи — не трапилося. Мій герой потроху почав відходити і нарешті зовсім одійшов. Тоді він підійшов до вікна і одчинив вікно. Запахло весняними пахощами (тоді вже йшла весна). Прямо — заходило сонце. Воно заходило так звичайно, ніби в газеті нічого страшного й не було. Навіть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Іван Іванович навіть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, він давно вже взяв себе в руки. Правда, ті руки, що він в них взяв себе, ще трохи, і навіть більше ніж трохи, тремтіли, але при чому ж тут він?
Мій герой витер з лоба вищезгаданий піт і, не маючи з ким поділитися своїми думками, раптом відчув у собі приплив ніжности й велике бажання поговорити зі своєю куховаркою.
— Посуд миєте, Явдошко? — ніжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Іван Іванович і зупинився на порозі кухні.— Ну, як воно — не важко вам жити у нас?
— Чого там важко! — відповіла, як і завжди, трохи холоднувато («чорна невдячність»!) куховарка.— Чого там важко, ми вже звикли, барин!
Іншого разу мій, зрідка трохи глуховатий, герой, можливо, і не звернув би уваги на це обурливе «барин». Товаришка Галакта навіть думала, що це в порядку речей: мовляв, нічого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана «барином» — по-перше, ніхто того не чує і, значить, нема тут ніякої компромітації, а по-друге — товаришка Галакта ніколи не посміє позбавити Явдоху волі слова (куховарці так подобається — хай так і говорить!). Але на цей раз Іван Іванович мало не підскочив.
— Який я вам барин, Явдошко! — скрикнув він у жахливій розпуці! — Хіба я вам барин? — Іван Іванович мило усміхнувся і, розвівши руками, пояснив:
— Товариш! Так! Товариш!
Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.
— Хай буде й по-вашому! — знизала вона плечима і, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями.
Але тут з Іваном Івановичем трапилось щось небуденне. Підскочивши з незвичайною для нього легкістю до куховарки, він делікатно відштовхнув її від цеберки з помиями.
— Так, так Явдошко! — промовив Іван Іванович тремтячим голосом.— Я вам не барин, я... я вам справжній друг і товариш. Я вам — ви ж пам'ятаєте? — Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Іван Іванович і сам уже вірив, що він завжди пропонував Явдосі називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було — не тому не було, що він не хотів, а тому, що він просто забув). Завжди говорив, Явдошко. І тепер говорю! Да!..
Іван Іванович знову витер піт зі свого чола й несподівано скрикнув:
— Дозвольте,— скрикнув він,— я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозиція вискочила з уст хазяїна якось зовсім без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в ті ж таки уста і саме так, наче її й не було (воістину, слово не муха — вилетить не спіймаєш навіть за допомогою мухобойки). Іван Іванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рішуче не хотіла йому віддати цеберки. Почалась боротьба. І невідомо чим би вона скінчилась, коли б в цей момент не відчинилися двері і в дверях не зупинилась Марфа Галактіонівна.
— Жане! В чому справа? — грізно сказала Марфа Галактіонівна, побачивши боротьбу.— Що це значить?
Товаришка Галакта зрозуміла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, і тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
— Геть! — скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.— Щоб твоя нога більш тут не була. Геть! Геть!
— Що ти робиш, Галакточко,— в свою чергу скрикнув Іван Іванович.— Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!
Але Марфа

читати