Завантажити

спитав Кудря.
— Це вам звісно.
— Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.
— Ось я тобі покажу, що в мене було,— і зняв одріза.
— Та про мене, голубчику, все одно... сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:
— Мені незручно. Ви вже йдіть до себе... Якби ж у мене не кумував Нечипір...
— Ну й добре…
Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.
— Розбили їх, мабуть,— сказав хтось і зідхнув.
— Звісно, розбили.
— Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.
— А звісно, війська хоч сьогодні жди.
— Одно слово, буде шаломотня,— сказав дід Кудря й підвівся.— Мабуть, ходім, хлопці, додому.
І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.
III
Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п'яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.
— Неси ще! Кажу тобі? — куражився Кажан.— Та гляди — найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.
— З удовольствієм,— п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича:
— Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати.
Микита Гордійович ухилявся:
— Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит!
— За що ж така немилість приключилась?
— За те, що і нашим, і вашим. О!
— От тобі й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього?
— Звісно, не вчорашнього!
Підсів і Кажан. Хрипить:
— А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго — під ніготь — і в дамках! Одно слово — жир козир, а по пиці — лясь! І вдарив кулаком об стіл. Задріб'яжчали пляшки.
— Правильно, Нечипоре?
Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно...»
Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє.
— Ну, годі, Кажане, годі!.. Схаменіть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
— Картьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордійович виправдував Ониська:
— Така проклята вдача — ніколи не піде однією стежкою. Йому щоб одразу дві.
Потім підвівсь і підійшов до вікна:
— Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твій Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Він схилився на стіл і, держачи в одній руці пляшку, хропів. Микита Гордійович махнув рукою й вийшов із хати.
А Онисько говорив до дячка:
— Це, так би сказати, ви попівську халамиду на вольноє життя змінили? Хороше діло! Як це в святім писанні сказано: і променях отця і матір свою і пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарізали?
Нечипір здригнув, але промовив спокійно:
— Всяко бувало.
— Правильно! Це мені ндравиться. Одно слово — атльоти!
— А як ці «атльоти» і з тобою те ж зроблять?
Дячок підняв брови й наставив гострі свої очі на Ониська. Той подивився на Нечипора й усміхнувся полохливо.
— Воно, звичайно, ваша власть і сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.
Думав: «Дурить сволоч». Знає, що тепер нічого з ним не вдіємо. Хотілось підвестись і вдарити по пиці.
А Кажанові похвалятись хотілось. Випив випалом із стакана й почав:
— Воно, конешно, всяко. А як розказати як слід, то вийде так. Значить, візьмеш його, положиш горічерева — і нумо видовбувати очі. Звісно, не фунт ізюму. Та ще й нігті на пальцях обценьками пооддираєш. Да! Одно слово, помститися ми майстри. Ну, а Нечипір молодець. Майстер первий сорт!
Дячок хотів сказати, щоб Кажан помовчав, і не знав, як це зробити.
А Кажан випив ще і ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидів біля дверей і миготів очима. Потім підійшов до Кажана і говорив йому пошепки:
— Так що, сину мій дорогий, покинь, просю тебе, оції напасті. Незручно нам. Він же таки (і Панас кивав головою на дячка) вийшов із панів, мабуть. Бог із ним, а нашоє діло сторона.
Кажан похилив голову на стіл і цідив крізь зуби:
— Ви, тату, нічого не понімаєте. Звісно, ваше діло сторона, а моє ні! Бо як був я у пліну, в Германії, скажем, то говоріть мені...

читати