Завантажити

бувають, та й вино ділу не завадить, на те й прислів'я є: «пий, та діло розумій!»
— Хе-хе! Добре прислів'я, хай йому дідько! — відповів з люб'язною усмішкою дозорця. — Тільки кепсько, що начальство не бере його до уваги.
— А начальство що, хіба воду нині дудлить? Ач, який гомін, — либонь, не від води розгаласувалися так! — Диякон показав рукою в бік освітлених вікон замку і, вклонившись до пояса шановному гостеві, сказав: — Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.
— Хіба щоб не скривдити! — глибокодумно мовив дозорця і, взявши коряк з рук диякона, підніс його до уст. Ледве тільки він зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмішку, дозорця одхилив голову вбік, ніби не довіряючи собі, зажмурив очі, зробив ще один ковток і, проказавши «ого-го», одним духом осушив коряк.
— Із самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаянні, пограбували! — Диякон наповнив коряк знову й підніс його дозорці.
— А чи не забагато? — усміхнувся той і нерішуче одвів коряк рукою.
— Ха-ха-ха! Та ти красна дівиця чи що? Та мій хлопчисько переп'є тебе!
— Оце вже ні! — дозорця хвальковито задер голову й підкрутив вуса. — Ще не народився той сміливець, який би мене перепив... Не раз пили ми — сто кіп чортів — і за столом пана графа Потоцького, і князя Радзівілла, — вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський ніколи!
— Ха-ха-ха! — добродушно зареготав диякон. — Та хіба у вас уміють так пити, як у нас, на Москві?
— На Москві! Та я у Варшаві в самого круля випивав — і хіба ж таке вино, як це! — дозорця взяв коряк із рук диякона й одним духом випив його. — Квасок... — сказав він з поблажливо-глузливою посмішкою.
— Квасок? — перепитав диякон. — А от іду в заклад, що я переп'ю тебе, і не вип'єш ти цих трьох коряків, як уже не встанеш з місця!
— Що ставиш? — запально вигукнув розчервонілий дозорця.
— Двадцять червінців! — і з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.
Коли дозорця побачив золото, очі його заіскрилися.
— Згода! — крикнув він чванливо. — Подивимось, чи переважить москаль ляха!
— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусіди. Один із замкових челядників перебив руки, і всі з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цікавим парі.
— А ви, хлопці, себе не забувайте, наливайте повніше! — звернувся диякон до челядників і, наповнивши два коряки, крикнув дозорці:
— Ану, пане, починай!
Тим часом Дарина з Петром і ще з двома-трьома товаришами пішли до кам'яної будівлі, в якій був ув'язнений Мельхіседек.
Біля дверей темниці, заздрісне поглядаючи на веселе товариство, сиділо п'ять сторожів.
— А що, панове, схизматський піп тут? — звернувся Петро до сторожі по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!
— То йдіть дивіться! — відповів один із сторожі, не підводячись з місця. — Цілий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетні панове. І чого панькаються з цим ворогом, прикінчили б, та й годі! А то їм забавка, а добрій людині ніколи й чарку горілки випити!
— Що правда, то правда! — пробурчали інші, трохи відійшовши вбік і пропускаючи Дарину й Петра в темницю.
Решта козаків зосталася біля входу погомоніти з невдоволеними сторожами; двері темниці були відчинені, кругом валялися купи щебеню й цегли.
Завмираючи від жалю та хвилювання, Дарина переступила високий поріг і ввійшла до вузького й тісного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.
Затхле й смердюче повітря відразу вдарило в обличчя, Дарина аж відсахнулася.
— Кріпись! — шепнув їй Петро.
Вони ступили крок уперед, напружуючи зір, щоб побачити владику. Через те, що вікно було замуроване, у склепі панувала темрява, й тільки біля вхідних дверей, коли їх ширше відчинили, стало трохи світліше.
— Ось він! — шепнув Дарині Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дівчина широко відкрила очі й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний і німий на напівзогнилій соломі, прикритий якоюсь драною ксьондзівською хламидою.
— Помер! — придушеним голосом скрикнула Дарина.
— Тихше! — Петро стис панні руку і, швидко озирнувшись на двері, прошепотів ледве чутно: — Подивимось!
Від дверей долетів голосний регіт сторожів.
Петро з полегкістю зітхнув і, ступивши два кроки до Мельхіседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.
— Живий, живий! — прошепотів парубок, задихаючись од радості. — Панно, давай сюди вино!
З допомогою Дарини Петро трохи підняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кілька секунд ледь помітна судорога пробігла по тілу нещасного, і з вуст його почувся слабкий стогін.
— Святий отче,

читати