Завантажити

дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.
Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.
- Їж... прохолоне... - нагадала йому Сусанна.
Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволений врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губернаторський син, що вони разом учились i що Доря зважився бити таке паненя, - сповняло його радiсним подивом. От хоч би й вiн, Карпо Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер... Його боялись, бо мiг зробити людям багато лиха... А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був сином його начальства. Який був вiя щасливий, коли йому вдалось одного разу пiдсадити паничика того у фаетон, а от його Доря... Хе-хе!..
Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапi та тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки.
- Чого ти смiєшся?
Вiн пошепки розказав їй, що чув од Дорi, i обоє довго осмiхались до себе очима.
- Хе-хе!
- Хi-хi!
- Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк... - мрiйно обiзвалась Сусанна, одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало.
- Покажи, Сузя... що там таке? Карпо Петрович пiднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи.
- Цс... - писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, i всiм м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку.
- Потому покажу... А ти що йому подаруєш?
Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози, покрили зморшки. Вiн одкрив рота i трохи подумав.
- Я...
Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
Доря їм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати.
За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите бурчання.
- Чого ти там, Дорик?
Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув:
- Задачi не можу рiшити.
- Фу-ти, ну-ти! От яке горе... А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звiр.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду.
Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт:
- Троє купцiв подiлитися мали... Ти уяви собi троє купцiв, наприклад - наш Сруль, Iцько i Пiнька... Здається не трудно... Другий мав грошей два рази бiльше, нiж перший... Розумiєш, як перший, а третiй стiльки, як тi два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв? Се ж дуже просто.
Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити всiх трьох купцiв, i врештi так впрiв, що Дорi неприємно було дивитись на ряснi крапельки поту на чолi в батька.
- Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю одкинув од себе задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай.
- Як вони мучать бiдних дiтей!.. - обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв.
Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олiвцем в лоб i в двi хвилини задовольнив купцiв.
- Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна. - Не мiг роздiлити кiлька рублiв...
I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в довгих, аж до пiдлоги, штанах.
- "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмiєш! - буркнув сердито Карпо Петрович. - У мене свої задачi... Побула б хоч раз на дiжурствi.
Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт.
Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску.
Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.
- Матерiал добрий, здається... i пошив непогано... Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце.
- Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моїй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов... Потому ми довго смiялись...
- Скiльки взяв Шмуль за картуз?
- Рубель двадцять оддала... Божився, що втратив тридцять копiйок...
- Ах, сучий син... Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi.
Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.
- Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!
- Хi-хi... i з географiї п'ять.
Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.
Доря прийшов сказати добранiч.
Вони лишились самi.
Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:
- Показуй, що ти

читати