Завантажити

за ним i незабаром привели його.
Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно. Лице сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до яйця, в котрiй щось стукотiло.
- Панове суддi, - сказав Петро, - от чого менi так бажалось дiстатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-iталiянцем довго вчились механiки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зробленi дзигарi на баштах, i напослiдок самi наважились зробити такий годинник, тiльки маленький. Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обiйдеться. Опрiч сього, в Нюренберзi чимало зручних механiкiв, i я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скiнчена, - не маю з чим таїтись.
З сими словами вiн показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш був в залi з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а вiн кождому розказував, як той годинник зроблений.
Жiнка та сини засоромились i почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистої сили.
Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали всi поважати мiдника Гельє.

1891



Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.
- Фу-ти! Бардачнi звички!..
Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу.
- Сусанна!
- Несу! - обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.
Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.
- Мусила грiти... все прохололо...
- А ти б не розкидала своєї куделi по всiх кутках... Сусанна зробила великi очi.
- Де?
Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.
- Бардачнi звички!..
- Цс... - цикнула жiнка на нього, - там Доря.
Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп'ячий голос, який безперестанку спiвав:
- Сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть... сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть.
Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.
В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.
Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини...
Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся.
Бардачнi звичкиї.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда... Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках... А тепер - надзиратель. Дорю в гiмназiї учать, i сама казначейша у них буває...
Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.
Вона сердито вийшла з кiмнати.
Карпо Петрович жував i в задумi м'яко тарабанив пучками в стiл.
- Доря!
Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти.
- Тебе сьогоднi питали?
- З географiї п'ять.
- А ти часом не того... не бре-бре?
Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.
- Їй-богу, сам бачив... А Козероговi пару влiпили.
- Що се за Козерiг?
- Там один в нас... Дорька Сосновський...
- Вiце-губернаторський син?
- Ми його добре сьогоднi нам'яли. Аж кров носом пiшла...
Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрiчав начальство.
- Дорь-ка! - крикнув вiн строго. - Руш менi тiльки ще хоч разок - я тобi дам!..
Фу-ти, ну-ти, господи боже... вiце-губернаторський син...
Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.
Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не

читати