Завантажити

пустовливий вітрець, той віщун світання, побудив пташки, дерева, збудив і нічну тишу від солодкої дрімоти та виповнив її передранішніми голосами.
Почули й коні Семенові, що мав на світ благословитись, й заіржали, голодні, в повітці.
Семен стрепенувся: те іржання нагадало йому, що він збирався вчора в дорогу. "А я й забув! - осміхнувся прикро Семен, - Невже оце мені й не їхати1.. Як? Щоб я випустив з рук таку оказію?.. Ніколи! Поїду, сьогодні-таки поїду, та й годі!.."
Ця думка підбадьорила Семена, і він навіть заснув на хвилинку, примостившись на траві під деревом.
Вранці пішов Семен до Романа. Роман позичив грошей на хату, ще й обіцяв дати хуру до лісу під матеріал. Семен заспокоївся трохи. Він зважився конче їхати нині до Межибожа, щоб не опізнитися. Сказавши жінці й матері, що він поїде по лісах оглядати, де кращий матеріал, та забариться, мабуть, зо два дні, Семен подався в свою мандрівку з налагодженим заздалегідь "прошенієм". x x x
3 заспокоєним серцем, повним надії на щасне скінчення справи своєї, повертав Семен з Межибожа додому. Правда, не все так склалося, як жадалося... 3 царської родини нікого не було в лагерях, і Семен подав своє "прошеніє" найстаршому генералові, що весь так і сяв від хрестів та золота... Генерал, спасибі йому, людяний такий, ні кришечки не сердитий, узяв "прошеніє", віддав сховати... Уже ж він, певно, вірний царський слуга, уже б він не повинен змикитити...
Жваво, з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хату. Він звіз матеріал, полагодив обсмалені стіни, звів дах. Баби мастили стіни, Семен поширю покрівлю - робота кипіла, горіла в руках. Не оглянулись, як стала хата ще вища та рівніша за стару. Обрятовані від огню сніпки вимолотили, зібрали трохи зерна, присмаленого, правда, але, змішавши з позиченим в гамазеї, можна було їсти. Просо стояло ще на полі, кукурудзу Наумиха теж не виломила ще - тож була надія на приварок. Е, якось воно буде... Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця, баби візьмуть у пана на буряки на відробіток, теличку можна продати.. Тра якось ворожити... Що ж, живий чоловік живе й гадав...
За клопотами, за працею Семен й забув про своє "прошеніє". Але так коло чесного хреста прибіг соцький тикати Семена до станового. У Семена так і тьохнуло серце.
"Це, мабуть, відповідь із столиці прийшла", - подумав він, поспішаючи до станового. йому було і радісно, і боязко заразом, тривога здіймалась у серці, усякі здогадки снувались по голові. Семен, мало не скрутився з нетерплячки, чекаючи, поки становий пообідає. Врешті його покликано в канцелярію. Становий стояв серед канцелярії з папером у руках.
- Ти подавав "прошеніє" на царське ймення? - поспитав він у Семена.
- Я.
Становий поклав папір на стіл і глянув на Семена.
- А тепер скажи мені, що ти маєш казати цареві?
- Сього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.
- І мені не скажеш?
- Ні!
- А як я тобі звелю?
- І тоді не скажу...
Становий здивованим поглядом змірив Семена від голови до п'ят, наче не сподівався такої упертості.
- Тут прийшла відповідь на твоє "прошеніє", - сказав він врешті, схилившись над столом і роздивляючись в паперах.
Семенові затамувало дух у грудях. В голові роєм заметушились різнородні думки, випереджаючи зміст відповіді, очі неспокійно стежили за рухом пальців станового, що шелестіли паперами... В шелестінні тому причувалося Семенові: приїзди, розкажи свою таємницю... Страх обгорнув Семена. Семен чув, що не витримає довго натуги, в якій були його нерви...
А становий, як на те, повагом перекидав листки паперу, нахилившись над столом, наче забув на Семена.
- Прийшла відповідь...- обізвався, врешті, становий. - Велено мені об'явити тобі, що "прошеніє" твоє "оставлено без послєдствія".
- Як се... "без послєдствія"? - не зрозумів Семен.
- А так... признали, значить, що воно не слушне, не варте уваги, і казали мені оповістити тебе про це".
- Так і стоїть у тому папері?
- Так і стоїть, - усміхнувся становий. - Ну, чого ще чекаєш? Дізнався та й йди собі з богом! - додав він.
Але Семен не поворухнувся та лиш дивився на станового широко розплющеними очима, повними остраху, жалю, розпуки.
- Соцький! - гукнув становий, стривожений непевним Семеновим поглядом.
Вбіг соцький.
- Ти знаєш сього чоловіка?
- Знаю, ваше благородіє... Адже це Семен Ворон, з нашого-таки села...
- Як він там у вас?.. Чи в його всі вдома? - покрутив пальцем становий коло чола. - Зайця, часом, в голові немає?.. Га?
- Ні, ваше благородіє, не помічали... Людина спокійна...
- Ну, то йдіть собі з богом...
- Ходім! - торкнув соцький Семена, відчиняючи двері.
Семен вийшов з канцелярії і нерівною ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою... Він йшов, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання... В ушах його лунали слова: "без послєдствія"... "без послєдствія"... і мов довбешкою стукали по голові... Він чув, що його шось пече глибоко... там... під серцем... Семен зупинивсь,
- Та й

читати