Завантажити

не дійшло...в
Ця думка трохи заспокоїла Семена. Не дійшло - значить, нічого сподіватись відповіді. Але мара безземелля в будучності, що була зникла на якийсь час, знов з'явилась і стала перед ним у грізній постаті. Колишні думки знов турбують Семена, знов точать його, мов шашіль дерево; він не має вже сили спекатись непроханих гостей. Думка за думкою, мрія за мрією котяться в бідній голові ціпов'язовій, як хвилі на безкрайому рездоллі моря, котрим годі змагатися з невпинним, могутнім вітром.
Розпалена уява Семенова переносить його в пришлі часи, в тії часи, коли людям стане тісно на своїх грунтах, коли, зубожілі, голодні, вони враз з усіх грудей скрикнуть: "Смерті нам або поля!.." Але поля нема, смерть не приходить, і голодні, зворохоблені лави, повні розпуки й зневір'я, ринуть на багатих, на тих, що то мають грунта необмежені, що не знали досі голоду й холоду. Ламається всяка правда, розливається море крові людської... І не спинити тоді тої колотнечі, як не спинити хуртовини, не спинити зливи, що затоплює землю, клекоче бурчаками, руйнує греблі й все, що на дорозі...
Семенові стає моторошно. Чи він не хорий, буває? Що се йому верзеться, що се привиджується?.. І він силкується оту нісенітну уяву розпорошити здоровими думками. Чи може так бути, як йому уявилося? Що земля поділяється на шматочки, що людей все більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде - це кожний бачить й знає. Далі. Голодний вовк серед дня, не боячись смерті, хапає вівцю з отари, а голодна людина не багато краща за вовка. І це очевидячки. Ну, а коли так... а коли так, то все це може справдитися... Семен чує, що його уява зростає в ідею, в яку вів вірить і якої заразом жахається... "Але як це може бути, щоб до таких простих речей не доміркувались досі? - тремтячи, як у пропасниці, думає Семен. - Невже до цього ніхто ще не дійшов розумом? Мабуть, що ні, бо не запобігають лихові... Се вже мені десь так бог дав, зняв більма з очей, щоб я других, розумніших та сильніших за себе, навів на стежку... І я виявлю, я мушу виявити свою думку, та одному лиш цареві і більш нікому... Не посилатиму "прошенія", однаково не пустять... Треба конче самому, на словах...в Семен згадує, що на мандрівку в столицю потрібні гроші, а в нього поки що самі йно довги, але згодом заспокоюється: байдуже! Як не тепер, то в четвер, аби діп'яти свого...
Надія знов загріває болюче серце Семенове, ціпов'яз знов має чим жити.
І Роман має ідею, ще й гарну ідею, але то таку гарну, що навіть на саму згадку про неї усмішка осяває його обличчя. Роман доміркувався, що ті три морги землі, які недавно купив Семен і які наче сам бог притулив до його, Романової, ниви, не потрібні Семенові. Авжеж не потрібні, бо він не вміє шанувати їх. Брат не матиме пожитку з того грунту, бо він марнує свою працю, розсівав її на дурницю. Ось недавно Мордко хвалився, що взяв від нього п'ять карбованців за якесь там "прошеніє"... І що з того "прошеніяв3 Якби користь яка, а то - халепи ще не бачив!.. Ну, з'їв би за ті гроші ласо, пропив би їх - усе б була признака, а то по жидах-дерисвітах розсівати!.. Ні, не потрібна такому земля, однаково змарнує... А це гріх. Адже й батюшка в церкві каже: "Всякому маючому дасться, а від немаючого й що має - відбереться..." А кому ж відібрати її? Роман нікому не дасть відібрати, він сам відбере землю... Тільки як же це зробити? Правити через суд довг з Семена - так мало ще напозичив... ще не час... Питання це забило клин у тім'я Романові, але він в кінці заспокоїв себе: "Якось вона буде! Не кабак же в мене на плечах, а голова, та ще й неабияка!"
Промайнула метеликом весна, збігало, мов день оден, й літо. Почали люди серпи гострити, лаштуючись до жнив. Семенове жито зародило на диво. Густе, високе, воно гнуло додолу важкий колос, наче згиналось до Романового, що зараз-таки на суміжному полі стирчало догори, рідке та мізерне. Ця картина несказанно дратувала Романа.
- Скажусь, збожеволію, як не відберу цього поля! - казав він, затискаючи зуби. - Я його підпалю... Бігме, підпалю... Хай пропадав... Та не пропаде, ледащо: дам грошей на хату, ще раз позичу, а поле таки буде моїм... Вже як сказав, що буде, то буде...
І Роман грізно поглядав на молодшого брата, що почав уже жати стигле жито край поля. А Семен не знав, не відав й не причував навіть свого ворога. Він жав, заклопотаний власною думкою. Пішла чутка, що до Межибожа, де зібралась сила війська, мав незабаром прибути хтось з царської родини. Ця новина дуже була на руку Семенові. До Межибожа не так-то далеко, можна туди поїхати, от коли б тільки обжатись та звезти хліб. Вже він конче подасть "прошеніє", виблагав дозволу й грошей на порогу, приїде в столицю й виявить свою таємницю цареві...
Люди обжались. Заскрипіли вози, замотали головами круторогі, здержуючи з гори високі, мов хати, хури, наладновані золотими снопами. Почалась возовиця. Семен звіз свій хліб раніше від других і склав у стодолу. Він квапився вирушити в дорогу.
Був чудовий серпневий

читати