Завантажити

ранок. Сонце встало ясне, веселе, умите і зараз-таки почало гратись в золотими стіжками жита й пшениці, що стояли, пишаючись, на кожному обійсті. Горобці цвірінькали та чубились коло стіжків, де було чимало витрушеного зерна. Тільки людям було загайно, бо вони ще не покінчили цілком у полі. В селі було пусто й тихо. Двері в хатах були всюди зачинені, В Наумишиній хаті теж не було нікого, бо Семен, маючи увечері їхати до Межибожа, хотів налагодити жінці дров і подавсь у ліс, а жінки копали в полі бараболю.
Роман йшов улицею, йому треба було до тестя. Він ще здалеку наглянув братові стіжки й стодолу, що стояла повна снопів край дороги. Романа так і шпигнуло щось у серце.
"Якого хліба навозив!.. - подумав він з заздрістю, мало не з ненавистю до брата. - Оце попродасть і принесе мені довг... хоч не ввесь, частину... та не бачити мені його поля, мов свого носа... Мав він хліба... має!.. а якби теє...- Роман поправив вогонь у люльці. - взяло б ся вогнем - і нема... І лиш купа попелу лежить замість хліба... Не взяв би його кат, позичив би я йому на хату... Зате б і ниву мав1.. 1 чого, дурний, налякався? - казав Роман, цокаючи зубами, мову пропасниці, та озираючись навкруги. - Й духа живого немає... не побачать... От взяти так...- Роман вийняв губку 3 кишені, - зробити так...- він запалив шматок губки з люльки...- а далі так... і годі...в Роман кинув тліючу губку на ожеред соломи, що лежав коло стодоли, і поваживсь тікати... Але - ой леле!.. Що ж се таке? Ноги Романові мов прикипіли до місця, сили десь раптом щезли, і він не може порушитись, заразом тямлячи, до болю 'в мозкові тямлячи, що й стояти не можна... А проте він стоїть і чує, як уся кров його вбіглась до серця, і не може відвести широко розплющених очей від губки, що жарить на соломі проти вітру...
Роман натужує всі свої сили, усю волю і, зрошений холодним потом, непевним кроком сливе біжить далі...
А над тихим мертвим селом вже понеслось від дзвіниці тривожне: бов, бов, бов... То хтось, побачивши стовп чорного диму, що звився аж під небо, дзвонить на пожежу. Хто був лиш на селі - складав стіжки або копавсь на городі - усі висипали на улицю, озираючись навкруги, шукаючи того невблаганного ворога сільського в літню посуху... Хто горить!.. Де?... Либонь Іван Галузка... Ні, Яків Коваль... Наумишина хата!.. "Наумиха горить!.." - кричить хтось зі стріхи, куди виліз роздивитись краще... І всі ринуть туди, де хмарою в'ється чорний дим, попереджаючи хвилі полум'я...
Ось чутно, як лопотить хтось босими ногами по улиці. То десятник, без шапки, розхристаний, придержуючи груди руками, кричить, важко відсапуючи:
- Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. ххе!.. Поже-жа! ххе..! ххе!.. Десятник уже зник, його поклик "поже-жа" тихіше лунав з-за хат, але те лопотання босих ніг, те відсапування розхвильованих грудей, невгаваюче бовкання дзвона, чад з диму, що розноситься вітром, сповняють повітря несказанною тривогою, і тривога обхоплює всіх, хто віддихав лиш тим повітрям...
Ось біжать з поля сполохані люди, прямуючи на чорну хмару диму.
- Ой, матінко, наче наша хата... ой!.. ой!..
- Та не ж на нашім кутку! Десь коло Наумихи!..
Курява звивається з-під прудких від жаху ніг, вузькі підтички жінок лопотять, черкаючись об халяви.
Біля Наумишиної хати - содома, Вогонь обхопив стодолу, старики, перекинувся на хату. На подвір'ї спека, як у пеклі. 3 розпеченими обличчями, обілляні потом, замазані болотом, метушаться люди коло вогню, намагаючись вгасити його.
- Хліб рятуйте! хліб! Розривайте стодолу!..
- Не розривайте, не треба! Гасіть так!..
- Розривайте, кажу!..
Палаючі крокви рухнули під одностайним натиском, стріливши догори ясними іскрами, а з середини стодоли вихопилось раптом полум'я й загоготіло,
- Води!!
Кілька відер води бухнуло на вогонь; огонь засичав, причаївся, дихнув чадом і чорним димом, а далі вискочив й сам, ще потужніший, ще могутніший, як незвитяжний переможець...
- Тягніть снопи!.. Гасіть снопи!..
Але ця робота мало на що придалася: колосся вже обсмалилось, придиміло, і сніпки лиш чаділи, облиті водою...
3 хати виносили одежу, всілякий дріб'язок і складали все на купу. Люди скупчились біля хати, бажаючи обрятувати хоч її. Але надаремне: вогонь бурхав, скаженів, мов лютий звір, кидався на все, що могло горіти, вихоплювавсь там, де його й не сподівались. Він наче глузував із свойого ворога - води, - що не міг дати собі з ним ради.
Вже хата сливе догорала, коли прибігли з поля Наумиха з Домною. Як уздріла Наумиха, що діється, так руки й заломила.
- Ой, праця ж моя, праця надбаная!..
Вона кинулась до хати, але там жаріли лишень головешки та стрибало де-не-де полум'я. Наумиха метнулась до стіжків, а вони стояли то чорні й спопелілі, то жевріли тце, як жар у печі... Наумиха зняла руки до бога.
- Боже мій, боже!.. Що з нами сталося!.. Люди добрі, - благала Наумиха, простягаючи до людей руки, - рятуйте моє добро, рятуйте!..
Та нічого було рятувать уже.
Домна ревно плакала, притискаючи дитину до лона, мало

читати