Переклад з польської Божени Антоняк

Київ «Факт» 2007

Бреслау – дрібний дощ. Церкви й заводські димарі. Трагізм цього міста.

Альбер Камю

 Нью-Йорк, неділя 20 листопада 1960 року, десята година вечора.

Чорношкірий таксист Джеймс Майнорс пришвидшив рух «двірників». Дві руки пожадливо згортали з лобового скла сніжинки. «Двірники» були своєрідним метрономом, що підкреслював ритм бігбітової пісні Чака Беррі «Мейбелін», яка лунала з динаміка. Долоні Майнорса витанцьовували на кермі й з лясканням опадали на коліна та стегна. На похмурого пасажира таксі пісня не справляла найменшого враження. Він притиснувся щокою до холодного скла дверцят і намагався читати газету, не пропускаючи жодної світляної плями від ліхтарів чи вітрин магазинів. Коли Майнорс збільшив звук до максимуму, пасажир посунувся на середину сидіння. Погляди обох чоловіків зустрілися в центрі дзеркала.

– Зроби тихіше й не стрибай за кермом, – у клієнта був виразний німецький акцент. Його похмуре, обрезкле обличчя, затінене крисами старосвітського капелюха, пашіло люттю. – Це тобі не бананова плантація в Африці.

– Расист довбаний, – слова Майнорса повністю заглушив веселий приспів. Він стишив радіо й звернув до бічної вулички, обабіч якої стояли псевдовікторіанські будиночки. Світла тут було небагато. Пасажир старанно склав газету й заховав її до внутрішньої кишені пальта.

– Он там, на розі, – пробурмотів він, намагаючись щось розгледіти крізь брудну пелену снігу з дощем. Таксі зупинилося у вказаному місці. Пасажир щось несхвально буркнув, відчинив дверцята й занурив черевики у в’язку грязюку. Розкрив парасоля і, важко відсапуючись, підійшов до віконця водія.

– Зачекайте, будь ласка.

Майнорс у відповідь потер великим пальцем об вказівний і трохи опустив шибку. Пасажир витяг з гаманця банкноту й тицьнув її водієві в руку. З-за шибки до нього долинув веселий голос, спотворений якимось химерним акцентом:

– Назад почвалаєш пішки, фашист паскудний.

Таксі затанцювало на слизькій дорозі й рушило, ковзаючись і зневажливо скидаючи при цьому задом. Водій опустив шибку й Чак Беррі на повний голос залунав у тихій вуличці.

Чоловік поволі піднявся східцями на невеликий ґанок, потупав обліпленими снігом черевиками й натиснув на дзвоник. Йому відчинили майже одразу. У дверях стояв молодий священик у масивних рогових окулярах. Мав зачіску в стилі Чака Беррі.

– Пан Герберт Анвальдт? – запитав священик.

– Добрий вечір. Це я, – важко видихнув Анвальдт, розлюченим поглядом проводжаючи таксі, що зникало за рогом. – Чим я тепер доїду додому?

– Священик Тоні Купайоло з парафії святого Станіслава, – відре-комендувався Чак Беррі. – Це я вам телефонував. Заходьте, будь ласка.

Знайоме клацання замка, знайома, заповнена книжками, вітальня й лампа під зеленим абажуром. Не вистачало лише знайомого аромату сигар і знайомого господаря цього дому. Замість нього стривожений священик Купайоло вішав біля вхідних дверей промокле пальто й капелюха Анвальдта, незграбно струшуючи з парасоля липкі снігові плювки. Замість пахощів кубинських сигар ніздрі Анвальдта втягнули різкий пах медикаментів, жалюгідний сморід клоаки, усепроникний запах смерті.

– Ваш друг помирає, – підтвердив священик.

Анвальдт глибоко затягнувся. Зі спальні на першому поверсі вийшла молода медсестра. Вона з неприхованою гидливістю тримала в руках емальовану посудину, щойно наповнену хворим. Глянула на Анвальдта, який одразу зрозумів, що він їй так само огидний, як і судно в її руках.

– Прошу тут не курити! – Ґудзики фартуха, що туго облягав її груди, мало не повідлітали від неприхованого обурення. Анвальдт очікував саме на таку реакцію й затягнувся ще сильніше.

– Пане Анвальдт, ваш друг помирає від раку легенів, – прошепотів священик Купайоло з ледь помітним докором. – Паління тютюну протипоказане в його домі.

Медсестра увійшла до ванної кімнати. Анвальдт покинув курити й викинув цигарку в камін. Тоді очікувально глянув на священика.

– Шановний пане, медсестра, що доглядає вашого друга, подзвонила мені сьогодні й попросила здійснити над хворим обряд останнього таїнства, – священик Купайоло перевів подих і почувся впевненіше. – Ви ж напевне знаєте, що до нього належить також таїнство святої сповіді. Коли я сів біля хворого, готовий вислухати його гріхи й благословити його в останню путь, пан Мокк сказав мені, що має на совісті якийсь страшний гріх і не признається в ньому, доки ви не прийдете сюди. До сповіді він приступить лише після розмови з вами. Ви буваєте тут майже щоранку, і я міг би зачекати зі сповіддю до завтра, але хворий вимагає сьогодні. Salus aegroti suprema lex *. Для священика теж. Ідіть зараз до нього. Він вам усе пояснить, – священик Купайоло глянув на годинник. – Не переймайтеся таксі. Боюся, що ви взагалі не потрапите сьогодні додому.

Анвальдт рушив нагору, але напівдорозі повернувся. Здивований священик Купайоло дивився, як Анвальдт підходить до вішалки й витягає з кишені пальта газету. Священик нахилив голову й прочитав німецьку назву. «Що воно таке Süddeutsche»? – замислився він на мить, перегортаючи в пам’яті невеликого зошита, що його він колись заповнював у школі німецькими словами – deutsche це німецький, а s ü d ? Що б то означало?».

Думки священика полишили німецьку мову, й коли Анвальдт піднімався нагору, повернулися до проблем, якими його щедро наділяли пуерто-ріканські парафіяни. З ванної кімнати долинали звуки блювання й булькання води в бачку. Анвальдт прочинив двері до спальні. Смуга світла поділила ліжко навпіл. Голова Мокка спочивала на вершині гори з білих подушок. Біля ліжка стояла крапельниця й столик, захаращений ліками. Стрункі пляшечки в пергаментних шапочках сусідили із приземкуватими слоїками, наповненими таблетками. Мокк ворухнув поколотою голками долонею та іронічно усміхнувся до Анвальдта.

– Бачиш, який я паскудний стариган. Не досить, що ти був у мене вранці, то я викликав тебе ще й увечері, – свист повітря, що його видихав Мокк, став чутнішим. – Але ти, напевно, мені вибачиш, коли я скажу, що хотів похвалитися тобі новою доглядальницею. Вона змінює ту, яку ти бачиш щоранку. Ну як, подобається? Тиждень тому закінчила сестринську школу. Її звуть Єва.

– Авжеж, це ім’я їй пасує. – Анвальдт зручно вмостився в кріслі. – Не одного спокусила б своїми райськими яблуками.

На кілька хвилин Мокк зайшовся свистячим сміхом. Зів’яла шкіра напнулася на вилицях. Смуги світла від автомобільних фар ковзнули по стінах спальні й на мить вихопили з напівтемряви план якогось міста, що висів на стіні, оправлений у рамку. Місто було немов оперезане широким, покрученим паском ріки.

– Чому тобі спало на думку це біблійне порівняння? – Мокк уважно глянув на Анвальдта. – Певне, це через священика.

Запанувала тиша. Сестра Єва поперхнулася й закашлялася у ванній.

Анвальдт хвилину вагався й нервово ламав пальці. Тоді розгорнув газету.

– Слухай-но, я хотів тобі дещо прочитати… – Анвальдт почав шукати окуляри. Замість них знайшов портсигар. Згадав про заборону курити й відразу сховав його назад.

– Нічого мені не читай і кури. Кури тут, Герберте, кури, хай йому грець, скільки заманеться й слухай мою сповідь, – Мокк перевів подих. – Я розповідав тобі про свою першу дружину, Софі, пригадуєш? Власне, мова буде про неї…

– Я, власне кажучи… Хотів… – мовив Анвальдт і замовк. Мокк не почув його й шепотів щось до себе. Анвальдт напружив слух.

– Тридцять три роки тому теж була неділя, і сніг липнув до шибок зовсім так само, як нині.

 

Бреслау, неділя 27 листопада 1927 року, другагодина пополудні

Сніг, підхоплений повівами вітру, липнув до шибки. Ебергард Мокк стояв біля вікна й дивився на слизьку від снігу й грязюки Ніколаї-штрасе. Годинник на ратуші вибив другу. Мокк запалив першу цього дня цигарку. Похмілля повернулося несподіваною хвилею нудоти. Картини вчорашньої ночі громадилися перед його очима: ось театр-вар’єте й трійко поліцейських напідпитку – комісар Ебнер у котелку, зсунутому на потилицю, радник Домаґалла, що викурює двадцяту сигару «Султан» і він сам, радник Мокк, що розсуває оксамитну вишневу завісу, яка відокремлює їхню ложу від решти залу. Ось власник готельного ресторану «Резіденц», що із запобігливою усмішкою приносить кухлі пива коштом фірми. Ось візник, що намагається втихомирити Мокка, який впихає йому до рук відкорковану пляшку горілки. Ось його двадцятип’ятирічна дружина, Софі, чекає на нього в спальні. Розпустивши волосся й розкинувши ноги, вона пильно дивиться, як до спальні вточується п’яна колода. Мокк заходився спокійно гасити цигарку в попільничці у формі підкови. Мимохіть глянув на офіціанта, що саме заходив до вітальні.

Гайнц Раст, офіціант зі «Свидницького льоху», вніс до вітальні тарілки й полумиски. Розставляючи їх на столі, він уважно розглядав усіх присутніх. Він уже знав Франца Мокка, який кілька днів тому несміливо підійшов до його шефа, Макса Клюґе, аби замовити урочистий недільний обід на честь свого брата. Із Растом Франц Мокк не поводився так згідливо, і складаючи меню, сперечався за кожний пфеніг. Сьогодні офіціант познайомився з його дружиною, Ірмґард Мокк, осовілою жінкою з лагідними очима, що приймала від нього великі термоси з їжею й розставляла їх на плиті, у якій палахкотіло вугілля.

– Чудова маринована свиняча голова із кмином. Наша фірмова заливна м’ясна страва, – розхвалював офіціант, не приховуючи захоплення від вигляду стрункої блондинки із сонними, ледь відсутніми очима, яка недбалим рухом подала кришталевий мундштук гімназистові, що сидів біля неї. Гімназист видлубав із мундштука недопалок, що ще димів, і звернувся до кремезного брюнета років сорока з гаком, який стояв біля вікна.

– Дядьку Ебергарде, просимо до столу. Холодні закуски вже чекають.

Брюнет поцілував у долоню соннооку молоду жінку й зайняв місце біля неї. Навпроти них сіли Франц та Ірмґард. Гімназист незграбно стирчав край столу. Раст, якого Франц підганяв помахом руки, забіг до кухні й заніс п’ять пузатих пляшок пива з видряпаним на порцелянових кришках написом «E. Haase». Відкрив три й налив пиво до вузьких бокалів. Тоді сів на кухні й крізь зачинені двері став дослухатися до розмови за столом.

– Не варто було витрачатися на цей урочистий обід. Ірмґард так смачно готує, що її страви могли б стати окрасою «Свидницької пивниці», – спокійний бас, всмоктування пивної піни й полегшене зітхання.

– Ми не могли собі дозволити пригощати таку пані, як Софі, нашою домашньою ковбасою із квашеною капустою. А тут маємо те, що їдять у доброму… товаристві, – нервовий баритон, що затинався після кожного слова. – Дякуємо, що ви нарешті вибралися до нас. Для простого майстра – це честь.

– Повірте, Франце, що мені доводилося бачити дам, які вилизували смалець із тарілок. – Мелодійний, тихий і майже дитячий голос. – Хоча я й походжу з аристократичної родини, та вже під час навчання в консерваторії позбулася класових забобонів… – легка нетерплячість. – Крім того, я не розумію, вашого «нарешті». Наскільки мені відомо, досі мене ніхто сюди не запрошував.

– Ервіне, ти цього року закінчуєш гімназію, – бас, чиркання запалюваного сірника, випущений крізь ніздрі дим. – Які твої плани на майбутнє?

Раст помішав бульйон і розлив його в тарілки. На великому полумиску кельнер повикладав спаржу й полив її розтопленим маслом. Відчинив двері, вніс усе до кімнати й весело повідомив:

– А ось гаряча страва: бульйон із жовтком і спаржа.

Ебергард Мокк загасив цигарку. Його небіж втупився в требницьку гаптовану скатертину та повільно й чітко вимовив:

– Я хочу вивчати германістику в університеті.

– О, це цікаво, – Ебергард Мокк з помітним задоволенням поглинав бульйон. – Пригадую, що не так давно ти хотів бути поліцейським.

– Це було до того, як я відкрив для себе поезію Гайне.

Коли Раст торкнувся полумиска із заливним, аби його прибрати, Франц Мокк притримав кельнера за руку й відкраяв виделкою великий шматок свинячої голови.

– Я заплатив, то і їм, – Франц Мокк зблід на виду й нагадав Растові пияка, що колись у їхньому ресторані одним рухом перекинув стола догори ногами. – Я знаю, що простий майстер на залізниці не може бути прикладом для мого сина… Але я тобі стільки разів повторював: стань залізничним інженером, будеш добре заробляти, щороку їздитимеш на відпочинок до Сопота… А ти мене не слухаєш і конче хочеш вивчати якогось жида…

– Тату, я поет, – Ервін нервово ламав пальці. – Я хочу робити те, що люблю…

Ірмґард подала Растові знак, аби той вийшов з кімнати. Раст ухопив полумисок із рештками заливного, але Франц Мокк знову притримав його за руку.

– Люблю, люблю, – шматочки м’яса й слини впали на требницьку скатертину. – Ти що, педик якийсь? Поети – це ж суцільні педики й жиди. А ти які вірші пишеш? Щось там про зірки й машини. Чого не напишеш любовного вірша до жінки? А, вже знаю, знаю… То твій новий вчитель німецької літератури… Це він намагається зробити з тебе педика…

– Франце, припини, бо я тобі цього не подарую, – Ірмґард спопелила поглядом спершу чоловіка, а потім кельнера. Той видер у Франца Мокка полумисок із рештками заливної свинячої голови й вибіг до кухні. На великій сковороді розтопив масло й поклав на неї порізану шматочками картоплю. На другій конфорці поставив каструлю з бараниною в густому соусі. У їдальні запанувала тиша, яку за мить порушив голос капризної дитини:

– Ебі, ти колись сам займався латинською літературою. Хотів бути гімназійним вчителем. Хіба ти був гомосексуалістом?

Раст вніс тацю з наступною стравою.

– Пані й панове, ось баранина із прянощами, печена картопля, салат із селери та вишневий компот, – Раст вправно збирав порожній посуд. Сердитий погляд Ірмґард змушував його поквапитися. Він вийшов до кухні й припав вухом до дверей: нічого, крім голосного брязкоту виделок та ножів.

– Люба моя, – пролунав за мить спокійний голос. – Про це тобі краще знати.

– Дядьку Ебі, що поганого у вивченні літератури? – Нервовий тенор часом зривався на фальцет. – Будь ласка, поясніть моєму батькові, що в цьому немає нічого поганого. Ви ж якнайкраще знаєте, скільки хвилин блаженства ми зазнаємо завдяки цьому… Ви ж самі вивчали Горація й написали про нього статтю латиною… Наш викладач латини, директор гімназії Пєхотта, високо цінує ваші зауваження…

– Я гадаю, – сичання газу з відкритої пляшки супроводжувало захриплий голос, надсаджений десятками вчорашніх цигарок, – що освіта й фах, який ми обираємо, не завжди йдуть у парі, що видно на моєму прикладі…

– Припини, Ебі, й говори по-людськи, – притлумлена відрижка. – Ти полишив ці дурощі, про які говорив Ервін, і обрав роботу поліцейського. Кажи-но: ким краще бути хлопцеві, поетом чи залізничним інженером?

– Ну, скажи нам, – капризним голосом озвалася дитина. – Усім нам цікаво, як ти розв’яжеш цю складну дилему.

– Інженером, – останнє слово супроводжувалося голосним ковтком.

Раст відскочив від дверей, які Ервін мало не розтрощив, вибігаючи з кімнати. Гімназист насунув на голову шапку, натяг трохи затісне пальто й вибіг з дому.

– А ось і десерт, шановні пані й панове: сілезький маківник, – Раст подавав солодке й каву. Прибираючи з-перед бюсту Софі непочаті баранячі відбивні, він помітив, як в її руці дрижить мундштук. Глянув на неї й зрозумів, що це ще не кінець неприємностям за обідом.

– Цікаво, я знаю свого чоловіка вже два роки, і сьогодні вперше не впізнаю його, – на щоках Софі з’явився легкий рум’янець. – Де твоя плебейська сила, Ебергарде, що змушує злочинців тремтіти, яка колись примусила мене дуріти від самої думки про тебе? Сьогодні тобі забракло цієї сили, аби захистити цього хлопця? Вдома ти глузуєш з технократів, з людей, чиї горизонти обмежені числами, а тут залізничника поціновуєш вище, аніж поета? Шкода, що твій вразливий брат не бачить тебе, коли ти читаєш Горація й розчулюєшся від «Страждань юного Вертера». Кримінальний радник Мокк засинає в кріслі, у затишному світлі лампи, а на його округле черево, роздуте від голяшки й пива, зсувається шкільне видання «Од» Горація. Шкільне, зі словничком, бо цей видатний латинський стиліст вже не пам’ятає слів.

– Стули пельку, – тихо вимовив Ебергард Мокк.

– Ти свиня! – Софі рвучко встала з-за столу.

Мокк меланхолійно поглянув на дружину, що вибігла з кімнати, а тоді вслухався в цокотіння її підборів на сходах. Запалив цигарку й усміхнувся до Франца.

– Як звуть того Ервінового викладача? Перевіримо, може він і справді педик?

 

Бреслау, неділя 27 листопада, опівночі

Мокк непевним кроком вийшов з ресторану «Савой» на Тауенцін-пляц. За ним вибіг хлопчик-служник і подав йому капелюха, якого Мокк не одягнув, дозволивши мокрим сніжинкам осідати на вологому від поту волоссі. Під вікном ресторану Зенґера похитувався самотній п’яниця, який справляння своїх фізіологічних потреб переривав, посвистуючи до візників, що проїжджали повз нього. Свист хлопчика-служника вочевидь був більш переконливим, бо не минуло й хвилини, як перед Мокком зупинився старий обшарпаний екіпаж. П’яниця кинувся до нього, але Мокк був ближче. Він кинув служникові п’ятдесят пфенігів і впав на сидіння, мало не розчавивши якоїсь дрібної людської істоти.

– Перепрошую шановного пана, ви так швидко сіли, що я не встиг шановному панові повідомити, що в мене вже є пасажир. Я візник Бомбош, а це моя донька Розмарі. Ви сьогодні останній мій клієнт і зараз ми їдемо додому, – візник добродушно підкручував довгі вуса. – Вона така невеличка, що шановному панові напевно не буде тісно. Воно ще таке молоде…

Мокк глянув на трикутне личко своєї супутниці. Великі наївні очі, капелюшок з вуалькою й пальтечко. Дівчині було щонайбільше вісімнадцять років, вона мала худі, сині від холоду долоні й діряві черевики з підбитими підошвами. Усе це Мокк розгледів у світлі ліхтарів навколо «Музею сілезьких старожитностей».

Розмарі розглядала величезну будівлю музею, що пропливала із правого боку вулиці. Мокк уголос лічив забігайлівки на Зоннен-пляц, Ґребшенер-штрасе і на Редіґер-штрасе, а результати своїх підрахунків радісно повідомляв Розмарі.

Візник зупинився на Редіґер-пляц перед солідною кам’яницею, у якій Мокк разом із дружиною Софі займав п’ятикімнатне помешкання на третьому поверсі. Мокк вивалився з екіпажа й кинув візникові першу-ліпшу зім’яту купюру, яку він витяг з кишені пальта.

– За решту купи черевики й рукавички своїй донечці, – гикнув голосно і, не чуючи радісних слів подяки візника, широко розправив плечі, нахилив голову й рушив на штурм дверей будинку.

На щастя для Моккової голови, сторож будинку ще не спав і встиг вчасно відчинити двері. Мокк розчулено обійнявся з ним і помаленьку розпочав нелегку подорож сходами, хитаючись поміж Сциллою поручнів і Харибдою стіни, не зважаючи на Цербера, що з виттям і гавкотом кидався із переддвер’я Гадеса за чиїмись зачиненими дверима. Мокк, якого не спинила ані служниця, що виспівувала, немов сирена, намагаючись зняти з нього пальто й капелюха, ані несамовита радість старого собаки Арґоса, досяг нарешті Ітаки своєї спальні, де на нього чекала вірна Пенелопа в мусліновому пеньюарі й туфельках на високих підборах.

Мокк усміхнувся до Софі, яка задумана сиділа, відкинувшись на спинку шезлонга, що стояв біля розстеленого ліжка. Софі злегка потягнулася, і муслін її пеньюара туго напнувся на повних грудях. Мокк зрозумів це однозначно й гарячково почав роздягатися. Він саме змагався із зав’язками кальсонів, коли Софі зітхнула:

– Де ти був?

– У ресторані.

– З ким?

– Я зустрів двох друзів, тих самих, що й учора – Ебнера й Домаґаллу.

Софі встала й залізла під ковдру. Трохи здивувавшись, Мокк зробив те саме й міцно притулився до спини дружини. Не без зусиль пропхав руку під її пахвою й пожадливо розчепірив пальці на м’яких грудях.

– Я знаю, що ти хочеш попросити пробачення. Чудово знаю. Отож будь і далі гордим, суворим і нічого не кажи. Я пробачаю тобі твою поведінку у Франца. Пробачаю твоє пізнє повернення. Ти хотів напитися, був знервований, – вона говорила монотонним голосом, вдивляючись у дзеркало туалетного столика, що стояв навпроти ліжка. – Ти кажеш, що був із друзями. Охоче вірю. Стовідсотково, що ти не був із жодною жінкою, – Софі підвелася на лікті й поглянула у вічі своєму відображенню. – У такому стані ти не впорався б із жодною жінкою. Останнім часом з тебе катма користі. Ти просто нікчема в ліжку.

– Тепер я можу, можу тебе загнуздати. Будеш благати, аби я припинив, – обличчя Мокка палало, однією рукою він шарпав муслін халатика, другою – бавовняні кальсони. – Сьогодні ми нарешті зачнемо нашу дитину.

Софі повернулася до чоловіка і, торкаючись його губів своїми вустами, мовила голосом сонної дитини:

– Я чекала на тебе вчора, ти був із друзями, чекала на тебе сьогодні – ти теж був із друзями, а тепер хочеш трахатися?

Мокк обожнював, коли вона була вульгарною. У збудженні він розірвав кальсони. Софі сперлася на стіну. З-під її нічної сорочки видніли дві вузенькі рожеві ступні. Мокк почав їх пестити й цілувати. Софі розкуйовдила пальцями густе волосся чоловіка й відсунула його голову.

– Хочеш трахатися? – спитала знову.

Мокк заплющив очі й кивнув головою. Софі підтягла ноги до себе й обома ступнями торкнулася грудей чоловіка. Тоді різко випростала їх, зіштовхуючи його з ліжка.

– Із друзями трахайся, – почув він шепіт дружини, падаючи на шорсткий килим.

 

Бреслау, понеділок 28 листопада, друга година ночі

Мокк прочумався за письмовим столом у своєму кабінеті. Його праву долоню вкривали сліди засохлої крові. Лампа освітлювала пляшку рейнського шпетбургундера й напівпорожній келишок. Він придивився до своєї долоні при світлі лампи. До засохлої коричневої плями крові прилипло кілька світлих волосин. Мокк вийшов до кухні, притримуючи роздерті кальсони. Старанно вимив руки в чавунному умивальнику. Потім налив води до емальованої чашки й випив, вслухаючись у шум на подвір’ї, що скидався на металічний скрегіт пружин. Визирнув у вікно. Візник Бомбош насунув коневі на голову мішок з вівсом і гладив його по шиї. Будка хиталася на ресорах на всі боки. Розмарі заробляла на нове пальтечко.

 

Бреслау, понеділок 28 листопада, шоста година ранку

Мокк розплющив очі й хвильку прислухався до настирливих криків молочників, які лунали раз по раз. Вранішній холод проймав його увіпхнуте у фотель тіло. Він насилу розкрив рота й провів пересохлим язиком по шорсткому, як терка, піднебінні. Найменший порух у фотелі завдавав болю, й Мокк вирішив підвестися. Він закутався в халат і зачалапав босими ногами по викладеній плиткою підлозі передпокою. Пес Арґос виявляв бурхливу вранішню радість, якої господар анітрохи не поділяв. У ванній Мокк запхнув щіточку в коробку із зубним порошком «Фенікс» і заходився очищати ротову порожнину. У результаті до кисло-алкогольного присмаку в роті додався ще й терпкий цементний. Мокк розлючено виплюнув до умивальника сіре місиво й пінкою «Пері» намилив великого помазка з борсучої шерсті. Бритва була предметом, яким сьогодні Моккові можна було користуватися хіба що під чиїмось суворим наглядом. Відчувши різкий біль, він зрозумів, що порізався. Тоненька цівочка крові була дуже світлою, світлішою від крові, що текла вчора уночі з носа Софі. Мокк уважно вдивлявся у власне відображення.

– Чому я сміливо можу дивитися тобі в очі? – він витер обличчя й побризкався одеколоном від Вельцеля. – Тому, що вчора нічого не сталося. Зрештою, я нічого не пам’ятаю.

Служниця Марта Гочолль поралася на кухні, її чоловік, камердинер Адальберт, стояв, прямий як струна, тримаючи в одній руці півтора десятка краваток, а в другій – вішак із костюмом і білою сорочкою. Мокк квапливо одягся й зав’язав навколо шиї бордову краватку. Марта увіпхала її грубий вузол між тугі крильця комірця. Мокк насилу натяг на свої опухлі ноги щойно вичищені Адальбертом черевики, накинув на плечі світле пальто з верблюжої шерсті, насунув капелюха й вийшов із квартири. У коридорі до нього почав лащитися великий шпіц. Мокк погладив собаку. Його господар, адвокат Пачковський, зневажливо поглянув на свого сусіда, від якого, як і щодня, тхнуло мішаниною одеколону й алкоголю.

– Вчора уночі у вас був жахливий галас. Моя дружина не могла заснути до ранку, – процідив Пачковський.

– Я дресирував собаку, – пробелькотів Мокк.

– А мені здалося, що власну дружину, – монокль Пачковського зблиснув у жовтому світлі лампочки. – Ви гадаєте, що вам все дозволено? Той ваш собака репетував людським голосом.

– Деякі тварини розмовляють людським голосом за місяць до святвечора, – Моккові захотілося зіпхнути сусіда зі сходів.

– Невже? – Брови Пачковського здивовано вигнулися.

– Я саме й розмовляв з однією із них.

Адвокат стояв, як закам’янілий, і якусь мить вдивлявся в налиті кров’ю білки Моккових очей. Потім поволі зійшов сходами, спромігшись на чергове зневажливе «невже?».

Мокк повернувся до квартири. Упевнившись, що двері спальні замкнено ізсередини, він увіпхався до кухні. Адальберт і Марта сиділи біля столу, страшенно перелякані.

– Ви не поснідали, пане раднику. Я приготувала яєшню з лисичками. Марта усміхнулася, продемонструвавши відсутність кількох зубів.

– Їжте на здоров’я, – Мокк щиро заусміхався у відповідь. – Я лише хотів побажати вам доброго дня. Щоб він був так само добрий, як і вчорашня ніч, ви ж добре спали, правда?

– Так, пане раднику, – Адальбертові ще й зараз здавалося, що він чує пронизливий вереск Софі й тупе дряпання собачих кігтів у зачинені двері спальні.

Зціпивши зуби й зіщуливши очі, Мокк вийшов геть.

Бреслау, понеділок 28 листопада, дев’ята година ранку

Кримінальний вахмістр Курт Смолож був одним із кращих працівників бреславського Управління поліції. Злочинці ненавиділи його за брутальність, а начальство цінувало за лаконічність рапортів. Один з його керівників цінував у ньому ще й іншу рису – кмітливість. Цю рису Смолож виказав того ранку дуже виразно, до того ж двічі. Першого разу, коли увійшов до обличкованого під чорне дерево кабінету Мокка й побачив на чолі шефа червоний слід від персня-печатки – безсумнівний знак того, що радник спирався на нього змученою головою. Смолож не повідомив тоді про жахливий злочин у будинку «Під Грифами», куди вони мали негайно з’явитися за наказом кримінального директора Гайнріха Мюльгауза. Він знав, що в цю хвилину Мокк нічого не зрозуміє.

– Чекатиму на Вас, пане раднику в машині, – сказав Смолож і вийшов, аби припаркувати свого чорного «адлера» під брамою Управління поліції.

Так швидко вахмістр пішов не лише із цієї причини. Про іншу Мокк дізнався, коли, лаючись, втиснувся на сидіння поруч із водієм. Він побачив вкриту рудими волосками руку Смоложа із пляшкою молока. Мокк відкрив її і пожадливо зробив кілька ковтків. Тепер він був готовий вислухати Смоложеве повідомлення. Машина рушила з місця.

– Будинок «Під Грифами», восьма ранку, – Смолож говорив лаконічно, як і писав рапорти. – Швець Роміґ не витримав смороду й розвалив стіну своєї майстерні. За стіною був труп.

Від Шубрюкке, де знаходилося Управління поліції, до Ринку було недалеко. Мокк допивав останні краплі молока, а Смолож паркував «адлера» під будинком Державної лотереї на Ніколаї-штрасе. За будинком «Під Грифами», у внутрішньому подвір’ї, перед маленькою шевською майстернею очікував поліцейський у мундирі. Побачивши їх, він віддав честь. Біля поліцейського стояв вусатий сухотник, що з героїчними зусиллями тягав на собі шкіряного фартуха, і товстуха, яка ніяк не могла збагнути, чому на брудному подвір’ї немає жодної лавки. Магнієві спалахи щокілька секунд освітлювали вбогу комірку, сповнену смороду прогнилого від поту взуття й кісткового клею.

Мокк і Смолож увійшли досередини й відчули інший, добре їм знайомий сморід, що його ні з чим не можна було сплутати. Липка від клею стійка ділила майстерню на дві частини. Дві стіни прикривали полиці, на яких купами лежало взуття. У третій було невеличке вікно й двері, а від четвертої несло цим знайомим смородом. У стіні був прорубаний неправильних розмірів отвір, десь метр на метр. Перед ним стояв навколішки поліційний фотограф Елерс і запихав свого об’єктива в темну комірчину. Затискаючи носа, Мокк зазирнув досередини. Ліхтарик вихопив з темряви безволосий череп, обтягнутий напіврозкладеною шкірою. Руки й ноги прив’язані були до гаків на протилежній стіні комірчини. Радник іще раз глянув на обличчя трупа й побачив жирного хробака, що вгризався в залите більмом око. Мокк сягнистими кроками вийшов з майстерні, зняв пальто, кинув його поліцейському і, широко розставивши ноги, виблював, спершися руками об стіну. Смолож, почувши характерні звуки, що їх видавав шеф, не міг собі пробачити того, що він не передбачив таких наслідків поєднання похмілля, молока й напіврозкладеного трупа. Мокк вийняв з кишені брюк хусточку зі своїми ініціалами, вишитими Софі, й витер рота. Тоді підніс обличчя до неба й пожадливо ковтав краплі дощу.

– Візьміть-но кирку, – звернувся він до поліцейського, – і розваліть стіну так, аби звідти можна було витягти цього мерця. Смоложе, зав’яжи собі хусткою рота й носа та обшукай комірчину й кишені трупа, а ти, Елерсе, допоможи Смоложеві.

Мокк одягнув світле пальто, поправив капелюха й розглянувся довкола.

– Перепрошую, хто ви? – спрямував він сяючу усмішку в бік товстої пані, що тупцяла на місці.

– Ернст Роміґ, швець, – запобігливо відрекомендувався сухотник, хоч його ні про що не питали. Він підняв плечі, аби поправити свій шкіряний обладунок.

– Я – управителька будинку, – буркнула пані. З її масного, накрученого на папільотки, волосся, облазила дешева фарба. – Покваптеся, шановний пане, чи ви гадаєте, що я можу тут стояти бозна-скільки й перейматися тим, скільки доведеться доплатити прибиральниці за миття стіни, яку ви загидили?! Я –Матільде Кюн, представник власника, а хто ви такий?

– Ебергард Мокк, дамський боксер – відбуркнув кримінальний радник і, рвучко відвернувшись, знову ввалився до комірчини. – Елерсе, наведи тут лад і позбирай все важливе. Смоложе, допитай їх.

Сказавши це, він підтюпцем побіг до вестибюлю, оминаючи Смоложа, що стояв з опитуваними під однією парасолею й намагався вберегтися зміїної отрути й туберкульозних паличок. У брамі Мокк привітався з доктором Лазаріусом з поліцейського моргу. За ним повільно йшло двійко людей з ношами.

Мокк зупинився перед будинком і байдуже споглядав досить жвавий о цій порі вуличний рух. Якісь двоє молодих людей так захоплено дивилися одне на одного, що не помітили його. Юнак ненавмисне штовхнув радника й одразу перепросив, увічливо піднявши капелюха. Дівчина глянула на Мокка й швидко відвернула посіріле від утоми обличчя. Розмарі, очевидно, не на користь пішло нічне колисання в екіпажі.

Мокк роззирнувся навкруги й швидким кроком рушив до квіткової крамниці Апельта. У підмальованих очах пухкої квітникарки він зауважив цікавість. Мокк замовив кошик з п’ятдесятьма чайними трояндами й доручив доправити його за адресою «Софі Мокк, Редіґер-пляц, 2». На кремового кольору картці, що її він наказав додати до букета, Мокк каліграфічно вивів: «Більше ніколи, Ебергард», заплатив і залишив квітникарку наодинці зі своїм зростаючим здивуванням.

Він замалим не перечепився об якогось продавця газет. Втиснувши хлопцеві кілька пфенігів, Мокк позбувся його і, тримаючи газету під пахвою, навскоси перетнув Ринкову площу. За хвилину він уже сидів в автомобілі, палив першу того дня цигарку й чекав на повернення Смоложа й Елерса. Аби час збігав швидше, читав «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». На одній зі сторінок з оголошеннями його увагу привернув незвичайний малюнок. Мандала, Коло Перемін, оточувала похмурого старого з піднесеним догори пальцем. «Духовний отець, князь Олексій фон Орлофф доводить, що кінець світу близький. Зараз надходить черговий оберт кола історії – повторюються злочини й катаклізми, що сталися кількасот років тому. Запрошуємо на лекцію мудреця із «Сепульхрум Мунді». Неділя 27 листопада, Ґрюн-штрасе, 14–16». Мокк опустив шибку й поцілив недопалком прямісінько в Смоложа, що саме надходив. Той струсив попіл з пальта, збувши мовчанням Моккові вибачення. На заднє сидіння увіпхався обтяжений штативом Елерс та кримінальний асистент Ґустав Майнерер, що спеціалізувався на дактилоскопії.

– Роміґ винайняв майстерню місяць тому, якщо точніше – 24 жовтня, – Смолож відкрив поліцейського нотатника. – Від липня до кінця жовтня, як сказала товстуха, майстерня була порожньою. Будь-який злочинець міг собі вдертися. Сторож будинку часто спить п’яний, а не пильнує. Зараз він також десь завіявся. Певне, лікує похмілля. Швець від початку скаржився на сморід. Його швагер, муляр, розповів йому про штуку, яку можуть утнути мулярі, якщо їм добре не заплатити. Вмуровують у стіну яйце. Смердить. Роміґ гадав, що за стіною яйце. Нині вранці хотів його прибрати. Розбив стіну киркою. Це все.

– Що ви знайшли? – спитав Мокк.

– Оце. – Смолож вийняв з кишені коричневого конверта, витягнув з нього гаманець із крокодилячої шкіри й подав Моккові.

Мокк переглянув уміст гаманця. У ньому був паспорт на ім’я Еміля Ґельфрерта, народженого 17.ІІ.1876 р., музиканта, неодруженого, що проживав на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21, блокнот з адресами, квитанція з пральні на це ж таки прізвище, читацький квиток до Міської бібліотеки, кілька трамвайних квитків та поштівка з Карконошів з написом: «Моєму любому найкращі побажання з гір, Анна, Єленя Гура, 3. VII. 1925».

– Це все? – Мокк приглядався, як працівники моргу виносять «любого» до припаркованого тут-таки авто.

– Ні, ще ось це. Хтось пришпилив йому це до жилета. – Смолож тримав пінцетом листок з календаря «Універсаль» з датою 12 вересня 1927. Жодного напису, просто звичайнісінький листок з календаря, що їх щодня відривають нещасники, які лічать час. Аркушик був проштрикнутий маленькою шпилькою.

– Жодних відбитків пальців, – докинув Майнерер. – Доктор Лазаріус з моргу встановив, коли могло статися вбивство: десь у серпні-вересні.

– Смоложе, їдьмо на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, де мешкав музикант. – Мокк з полегшенням відчув, що в шлунку починає посмоктувати. Це означало, що організм був готовий до пива й булки, перекладеної наперченою солониною. – Може, зустрінемо там вірну Анну, що за вишиванням очікує на повернення свого митця з філармонії?

 

* Благо хворого – найвищий закон (лат.)

читати