Переклад з польської

Божени Антоняк

Львів «Піраміда» 2009

 

Моєму c вітлої пам’яті дядькові, Міхалові Облонку,

який першим розповів мені про Львів часів своєї молодості

Частина І

Вхід до лабіринту 

 

Я знаю такий собі лабіринт (…), що складається із прямої лінії. На цій прямій заблукало вже стільки філософів, що легко може заблукати й звичайний детектив.

Хорхе Луїс Борхес, Смерть і бусоль.

 

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

п’ята година ранку

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, які не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Мостках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, які квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Францішек Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казімежовською в новенькому поліційному «Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на вулиці Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало якоїсь колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать постерункового перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які його оточили й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника порядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож постерунковий з ІІІ комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за аптечну ляду, на якій стояв допотопний телефон, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.

Якщо аптекар, пан Адольф Ашкеназі, поводився, як і гадав Пірожек, надзвичайно спокійно, то його дружина геть була не при собі. Сиділа біля столу, стискаючи тонкими пальцями папільйотки, які робили її схожою на лижника в шоломі, і голосно ридала, здригаючись усім тілом. Чоловік обіймав її за плечі й підсовував до вуст склянку, у якій були, судячи із запаху, валеріанові краплі. На вогні підстрибував чайник. Пара лягла на вікна й це заважало підглядати роззявляці, якого не встиг відігнати постерунковий. Задуха була неймовірна. Пірожек зняв капелюха й витер хусткою чоло. Пані Ашкеназі втупилася в нього з таким непідробним жахом, наче побачила дідька, а не жвавого рожевощокого поліцейського, що викликав загальну довіру. Пірожек буркнув якесь привітання й пригадав телефонну розмову з паном Ашкеназі півгодини тому. Аптекар розповів тоді все дуже спокійно й докладно. Отож Пірожекові не довелося зараз його перепитувати, та ще й у присутності переляканої дружини й ґаволова, що приклеївся носом до шибки.

– Де двері на подвір’я? – запитав Пірожек.

– Через передпокій і до кінця, пане пуліцаю, – несподівано відповіла пані Ашкеназі.

Не замислюючись над раптовою активністю дружини аптекаря, Пірожек знову вийшов у темний передпокій. Крізь ще одні двері долинало голосне похропування. Мабуть, малі діти, подумав він, вони завжди міцно сплять, їх не розбудить навіть смерть, яка володарює навколо.

Грузьке подвір’я із трьох боків було оточене забудовами. Від вулиці його відокремлював залізний паркан, до якого не давав підійти постерунковий. Довкола стояли обдерті будинки із внутрішніми балконами. На щастя, більшість мешканців іще спала. Лише на другому поверсі сиділа сива жінка на ослінчику й не зводила очей зі старшого сержанта Юзефа Дулапи, який стояв біля нужника й курив цигарку. Я вийшов за потребою, – Пірожек подумки відтворював телефонне повідомлення Ашкеназі, – і виявив у нужнику щось жахливе.

– Добридень, пане комісаре, – привітався Дулапа й розчавив черевиком недокурок.

– Що ви робите, Дулапо! – вигукнув Пірожек, аж старенька на балконі підстрибнула. – Це місце злочину! Плюньте на недопалок і сховайте його до кишені! Не знищуйте мені слідів, холера ясна!

– Слухаюсь! – відказав Дулапа й почав шукати недокурок під ногами.

– Ну, де воно? – вимовивши цю фразу, Пірожек відчув до себе відразу. Не можна казати «воно» про мертву людину. – Де тіло? – виправився він. – Ви, бува, його не чіпали? Показати пальцем і дати мені ліхтарика!

– У нужнику, будьте обережні, пане комісаре. Там лежать бебехи, – прошепотів занепокоєний старший сержант, а тоді додав іще тихіше, подаючи ліхтарика. – Пане комісаре, без образ, але то справа страшна. Якраз для комісара Попельського.

Пірожек не образився. Він уважно оглянув вологу чорну землю, щоб не знищити яких слідів. Тоді підійшов до нужника й відчинив двері. Від смороду перехопило подих. Від картини, яку він угледів у рожевому світанковому промінні, йому потемніло в очах. Краєм ока комісар помітив, як старенька перехилилася з балкону, аби зазирнути до нужника. Він захряснув двері.

– Дулапо, – промовив, вдихаючи смердюче повітря, – приберіть-но з галерейки цю стару.

Старший сержант поправив гаплик на комірі й попрямував у бік сходів зробивши грізну міну.

– Гей, дрипцю*, – гукнув він до жінки. – До хавіри**, але вже!

– За потребою чоловік вийти не може! – верескнула жінка, але слухняно сховалася в помешканні, завбачливо залишаючи ослінчика на балконі.

Пірожек знову відчинив двері й освітив бліде тіло, що лежало в нужнику. Дитяче тільце було таке перехняблене, наче хтось намагався увіпхнути його голівку під коліно. Волосся на черепі було ріденьке й розкошлане. Щоки напнулися від опухів. На порозі лежали кишки, слизьку поверхню яких де-не-де вкривали криваві цівочки. Усе тіло було в струпах. Підкомісарові здалося, що його гортань розпухла й це не дає йому дихати. Він сперся на відчинені двері. Такого йому ще ніколи не доводилося бачити. Хворе, вкрите струпами, скалічене дитя. Йому можна було щонайбільше років зо три. Пірожек випростався, сплюнув і ще раз глянув на тільце. Це були не струпи. То були колоті рани.

Пірожек захряснув двері нужника. Дулапа дивився на нього із занепокоєнням і цікавістю. Десь далеко, з боку Городецької, задзеленчав перший трамвай. У Львові починався чудовий травневий день.

– Маєте рацію, Дулапо, – підкомісар Пірожек проказав це дуже повільно. – Ця справа саме для Попельського.

 

Львів, вівторок 9 травня 1939,

чверть на одинадцяту ранку

Леокадія Тхожницька вийшла на балкон свого помешкання на вулиці Крашевського 3 і якусь мить дивилася на Єзуїтський Сад. Вона робила це щодня, бо полюбляла переконуватися, що довкола нічого не змінюється й перебуває на належних місцях: каштани, буки, дуби, пам’ятник Аґенорові Ґолуховському й ваза із зображеннями алегорій життя. Одначе цього дня, якщо порівнювати з попередніми тижнями, відбулися певні зміни. Розквітли каштани й з’явилися гімназисти з поблизької гімназії Яна Длуґоша. З висоти другого поверху вона побачила кількох юнаків у гімназійних формах. Вони простували вулицею угору із цигарками в руках, тримаючи під пахвами книжки, стягнені пасками, і запекло сперечалися, як почула Леокадія, про взаємозалежність тангенсів і синусів. Вона пригадала собі власні гімназійні літа, а тоді щасливі роки навчання на романістиці в Університеті Яна Казимира, коли вона була однією із чотирьох панянок на факультеті, постійно оточених залицяльниками. Ліктями вона сперлася на перину, що лежала на перилах, обличчя підставила під сонячні промені й із приємністю поринула в спомини. Попід балконом прогуркотіла вантажівка із залізяччям. Це виявилося несподіванкою. Леокадія не терпіла непередбачуваних подій. Коли вони ставалися, звинувачувала себе у відсутності фантазії.

Так було й зараз. Вона здригнулася й швидко повернулася до помешкання, зачиняючи балконні двері. Найменше, чого їй зараз хотілося, це щоб від гуркоту прокинувся її кузен, Едвард Попельський, з яким вона мешкала років із двадцять. Протягом усього цього часу єдині суперечки, які вибухали між ними, стосувалися несподіваних пробуджень кузена: то від протягу захряснулося незачинене вікно, то вуличний крамар гучно розхвалював на подвір’ї свої товари, то служниця заголосно виспівувала в кухні побожних пісень. Усі ці події зненацька переривали сон Едварда, який укладався о п’ятій ранку й не мав звички вставати з ліжка до першої пополудні. Занепокоєна Леокадія підійшла до дверей спальні кузена, чиї вікна виходили на подвір’я, так само, як кухонне й вікна кімнати його дочки Рити. Якусь мить вона дослухалася, чи страхітливий гуркіт старого залізяччя спричинився до очікуваних нею наслідків. Сталося те, чого вона боялася. Кузен прокинувся. Він стояв у дверях і тримав слухавку. Даремно я поклала її на важелі, подумки дорікнула собі Леокадія, але що було робити, коли Едвардові вже від шостої ранку видзвонювали з комісаріату? Врешті-решт, він прокинувся, і їй не оминути кари Божої.

Зараз Едвард стояв у передпокої й мовчки вдивлявся в слухавку, наче бачив там живу людину. І раптом заговорив підвищеним тоном. Вона швидко вийшла до кухні й зачинила за собою двері, щоб не підслуховувати. Та її делікатна поведінка була даремною. Едвард горлав на весь передпокій, тож вона чула кожне його слово.

– Ви що, не розумієте польської, пане начальнику? – Вона вже збагнула, що він розмовляє зі своїм шефом, начальником слідчого відділу. – Я незрозуміло висловився?! Я відмовляюся розпочинати це слідство й не бажаю пояснювати причини мого рішення! Це все, що я хотів вам повідомити!

Леокадія почула брязкіт слухавки, скрипіння підлоги у вітальні під Едвардовими ногами, а тоді характерний звук, з яким обертався телефонний диск. Кудись дзвонить, подумала вона, може, хоче вибачитися перед цим Зубиком? Зараз він говорив набагато тихше. Леокадія полегшено зітхнула. Їй не подобалося, коли кузен сварився з начальством. Він ніколи не хотів розповісти їй про причину сварки, і це дошкуляло й муляло йому, він надимався й червонів від гніву, а це загрожувало новим нападом хвороби. Якби ж то він хоч раз пересилив себе, подумалося їй, і розповів про секрет стосунків зі своїм неотесаним начальником! Йому б одразу полегшало! Чому він не хоче поговорити про ці конфлікти, хоча ніколи не криється ні з чим, що стосується навіть найпотаємніших розслідувань? Адже він знає, що вона мовчатиме як могила!

З комірчини вона витягла свіжі пряники «юрашки»*, які вранці купила в Залевського, а тоді поклала до кавника свіжозмелені кавові зерна й запарила їх окропом. Заскрипіла підлога, зашелестіли портьєри. Едвард скінчив розмову, увійшов до вітальні, заслонив сонячне світло шторами і, мабуть, сидить зараз під годинником із цигаркою і газетою, – подумала, розставляючи посуд на таці.

Майже всі її припущення виявилися слушними, окрім газети, яка лежала на столику в передпокої. У вітальні важкі зелені штори були заслонені, а під ліпною стелею світилася люстра. Едвард Попельський сидів у фотелі біля напольного годинника й струшував попіл до попільнички у формі мушлі. Він був одягнений у штани із грубого сукна, шкіряні, начищені й лискучі, домашні пантофлі й вишневу домашню куртку із чорними оксамитовими вилогами. На його голомозій голові були помітні сліди мильної піни й невеличкий поріз. Борода, підфарбовані чорною фарбою й коротко підстрижені вуса, обрамляли його губи.

– Доброго ранку, Едварде, – Леокадія всміхнулася й поставила тацю на стіл. – Певне, я була на балконі, коли ти прокинувся й голився у ванній. А тоді зателефонував Зубик, ти здригнувся від телефонного дзвінка й порізався в голову. Так?

– Тобі треба працювати разом зі мною в поліції, – цими словами він завжди підсумовував дедуктивні розважання сестри. Так учинив і зараз, але його слова не супроводжувалися звичною в таких випадках посмішкою. – Ганни сьогодні немає?

Леокадія сіла до столу й налила каву до філіжанок. Чекала, доки він сяде й відбуде звичний ритуал сніданку: «primum макаґіґи, deinde сардельки»*. Це означало, що він завжди спершу з’їдав тістечка з кавою, а потім сардельки із хроном і булочками з маслом, запиваючи все чаєм. Але він не сів снідати. Курив і далі цигарку, недопалок якої увіткнув до бурштинового мундштука.

– Не варто курити натщесерце, згаси й сідай снідати. Взагалі-то сьогодні понеділок.

– Не розумію, – мундштук стукнув об краєчок мушлі. – Який зв’язок між першим і другим.

По тому, як він повільно вимовив ці слова, Леокадія зрозуміла, що кузен перебуває в дуже кепському настрої.

– Немає жодного зв’язку, – відказала вона. – Нині понеділок, і в Ганни вихідний. Я просто відповіла на твоє запитання.

Едвард квапливо поставив попільничку на столик біля годинника. Обійшов довкола столу й раптом зупинився за її спиною. Обхопив обіруч кузину за голову й поцілував у маківку, ледь порушивши старанно вкладену зачіску.

– Пробач мені за поганий настрій, – проказав, сідаючи до столу. – Кепсько почався цей тиждень. Телефонував Зубик і…

– … І ти відмовився провадити розслідування в справі хлопчика, про якого всі говорять, наче він став жертвою ритуального вбивства скоєного жидами? – спитала вона, не розраховуючи на відповідь.

– Звідки ти знаєш про це? – спитав, ковтаючи шматок пряника.

– Чула. Та навіть якби й не чула, то могла б здогадатися… Щоразу перед сніданком ти сідаєш біля годинника, куриш і читаєш газету. Сьогодні ти цього не зробив. «Слово» й екстрений додаток до нього лежать у передпокої. Або ти був такий схвильований, що не мав бажання читати, або заздалегідь знав, що буде на перших шпальтах. Припускаю, що саме так і було.

– Так, дійсно, – похмуро відказав Едвард, не похваливши її, як завжди, за правильні розумування.

– Чому ти відмовив Зубикові? Ти знаєш, що тебе можуть відправити за це у відставку? Окрім того, невже ти хочеш, щоб злочинця не було покарано?

Ці слова за звичних обставин викликали б у Попельського вибух роздратування. Як ти смієш звинувачувати мене в цьому?! – кричав би він. Але зараз кузен мовчав, а його щелепи ритмічно перемелювали їжу.

– Про те саме запитав мене й Зубик, – неквапом мовив Попельський, проковтнувши, – і тоді я підвищив на нього голос.

– Але я не Зубик! – Леокадія нетерпляче поглянула на нього. – І мені ти можеш розповісти все…

– Так, ти не Зубик, – урвав її кузен. – Тому я не підвищу на тебе голосу.

Вона знала, що, як завжди, нічого від нього не довідається. Допила каву й підвелася, щоб піти до кухні й розігріти йому сардельки. Але Едвард підхопився, стиснув кузину за зап’ястки й посадовив на стільці.

– Я розповів би тобі все, Льодзю, але це страшенно довга історія. – Він увіткнув до мундштука нову цигарку.

Леокадія з радістю подумала, що це означає кінець його ваганням і зараз вона про все дізнається.

– Я розповів би тобі все, та не знаю, із чого почати… Це пов’язано зі справою Мінотавра.

– Що ж, почни ab ovo *. – Леокадія аж напружилася від цікавості. – Найкраще з того сілезького міста й огрядного сілезця, якого ти називаєш своїм другом, хоч я його так, щиро кажучи, недолюблюю...

– Атож… – замислено відповів Едвард. – Саме із цього все й почалося…

 

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

четверта година ранку

Новорічні феєрверки вибухали над Міським театром, коли екіпаж, погойдуючись, під’їхав до великої кам’яниці на Цвінґер-пляц 1, де мешкав капітан Абверу Ебергард Мокк зі своєю дружиною Карен, німецькою вівчаркою Арґосом і парою старих слуг, Адальбертом і Мартою Ґочолль. Екіпаж розгойдувався із двох причин. По-перше, його шмагали рвучкі пориви вітру зі снігом, а по-друге, Мокка після балу в Сілезькому музеї мистецтв охопила якась шалена пристрасть, яку він намагався втамувати вже дорогою, не чекаючи, доки вони із дружиною опиняться вдома, у спальні. Не надто зважаючи на мороз, слабкі протести Карен і теревені візника, він намагався дістатися тіла дружини, захищеного кількома шарами білизни. Його зусилля виявилися марними, бо спричинилися лише до того, що візник, звиклий до таких штучок у своєму екіпажі, делікатно замовк.

– Ми вже приїхали, Ебі, заспокойся, – Карен легенько відіпхнула засапаного чоловіка.

– Добре, – пробурмотів задоволений Мокк, простягаючи візникові десятимаркову купюру. – Ось тобі за те, що ти вчасно по нас приїхав, – сказав він, додаючи ще дві марки.

Щойно подружжя вийшло з екіпажа, як їх охопив холодний вихор, що зірвався десь біля Купецького клубу, і дмухнув сухим снігом із тротуару. Повів був таким рвучким, що зірвав циліндр із Моккової голови й білий шовковий шарф з його шиї. Обидві речі замиготіли в повітрі, а потім розділилися. Циліндр підстрибував на трамвайних рейках у бік готелю «Монополь», а шарф приліпився до вітрини кав’ярні Фаріґа. Напівзасліплений Мокк вирішив насамперед рятувати шарф, який був різдвяним подарунком від Карен. Він кинувся в бік вітрини, показуючи на мигах дружині, щоб вона сховалася від заметілі. За мить він уже притиснув шарф до вітрини й шукав поглядом циліндра. Карен стояла в під’їзді.

– Йди до спальні й чекай там на мене! – гукнув він, зав’язуючи шарф вузлом на шиї.

Карен не відповіла. Затуляючи очі, Мокк рушив до освітленого готелю, звідки виривалася пара й долинали врочисті звуки віденського вальсу. Він шукав циліндра, але його ніде не було. Уявив собі, як той точиться десь бруківкою, брудний від кінського гною. Ця картина неабияк розлютила Мокка. Він зупинився й роззирнувся навсібіч. Його погляд затримався на Карен, яка й надалі стояла в під’їзді. Чому, до дідька, вона не йде додому?! Невже швейцар напився й заснув?! Ну, зараз я його розбуджу! Дивлячись на безпорадну зіщулену постать дружини, Мокк раптом відчув нехіть до альковних забав. Відкрив рота й проковтнув кілька сніжинок. Пересохлий від надміру алкоголю й сигар язик видався йому неструганою колодою. Він прагнув лише одного: великого дзбанка з холодним лимонадом. Відвернувся й рушив до свого будинку, полишаючи циліндра на поталу коням.

Дорогу йому сягнистим кроком перетнув високий чоловік у котелку, насунутому на очі. Мокк інстинктивно відреагував, ухилившись від гаданого удару. Він зігнувся й почав спостерігати за нападником. Але той не вдарив, натомість простягнув Моккові його циліндр.

– Красно дякую, – відповів зраділий Мокк, забираючи свій головний убір. – Пробачте, я вже гадав, що ви збираєтеся на мене напасти, аж тут такий добрий учинок…

– Шкода такого дорогого циліндра, – відказав незнайомець.

– Спасибі ще раз, – Мокк глянув на Карен, яка всміхалася, споглядаючи цю сценку. – Щасливого Нового року! – обернувся він знову до чоловіка.

– Кримінальний обер-секретар Зойфферт, асистент у надзвичайних справах кримінального директора Крауса, зв’язковий офіцер між Гестапо й Абвером, – той відповів не новорічним побажанням, а якимсь абсурдним переліком своїх функцій і простягнув співрозмовникові свою візитку. – Herr Hauptmann , це термінова політична справа, ви повинні піти зі мною. Наказ полковника фон Гарденбурґа, – прізвище Моккового начальника він вимовив так чітко й так підкреслено, наче виголошував довгу наукову назву якоїсь хвороби.

Мокк обтрусив циліндр від снігу, надяг його на голову й глянув на Карен. Вона більше не всміхалася.

 

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

чверть по четвертій ранку

В обшарпаному готельчику «Варшавський двір» на Антонієн-штрасе 16 панувала неабияка метушня. Двоє поліцейських у мундирах тягли ноші з якимсь тілом, прикритим сірим простирадлом з печаткою патолого-анатомічного інституту; біля рецепції Гельмут Елерс, поліційний фотограф і дактилоскопіст, складав штатив, а на сходах стояв судовий медик, доктор Зигфрід Лазаріус, який, жваво жестикулюючи, роздратовано пояснював кримінальному асистентові Ганзлікові, що він не в змозі встановити національність жертви, хіба та буде істотою чоловічої статі й жидом. Лише полковник Райнер фон Гарденбурґ, шеф VII відділу бреславського Абверу, який стояв на сходовій площадці між поверхами, не робив жодних рухів, окрім ритмічного піднесення до вуст довгої тонкої цигарки. Мокк помітив циліндри на головах усіх чоловіків, і тільки довгастого Зойффертового черепа прикрашав котелок. Простоволосим був лише тверезіючий портьє, що похитувався за стійкою рецепції, щохвилини змочуючи обличчя водою з миски. Усі присутні, окрім прибулих Мокка й Зойфферта, тримали в руках високі склянки.

– Добре, що ви прибули, капітане Мокк! – фон Гарденбурґ привітав свого підвладного гучним голосом, вирішивши обійтися без новорічних побажань. – Випийте содової й огляньте тіло вбитої. Покажіть йому дівчину! – гукнув він до двох поліцейських, які, подолавши всі сходинки, поклали ноші з тілом перед Мокком.

«Цей ганноверець чудово вивчив мої звички, – подумав Мокк про свого шефа. – Він знає, що вранці після новорічного балу мене мучитиме похмілля». Підійшов до стійки рецепції, де стояли чотири сифони, міцно схопив один із них і щедро хлюпнув содової до склянки. Тоді глянув у червоні очі портьє, потім на сифони й зрозумів, що переоцінив Гарденбурґову турботливість. Кого під цю пору на Новий рік не мучить похмілля? Усі повернулися з новорічних балів, де добряче пиячили! Усі, крім цього. Він кинув зневажливий погляд на Зойфферта. Ці каналії з Гестапо п’ють лише воду й не їдять м’яса, як і їхній ідол, жалюгідний австрійський фельдфебель.

– Попереджаю вас, капітане! – Голос фон Гарденбурґа примусив замовкнути всіх. – Видовище жахливе!

Один з поліцейських відкинув простирадло й прикрив очі долонею. Другий вийшов з готелю в супроводі Зойфферта й глянув на небо, з якого сипав густий сніг. Елерс відвернувся спиною до нош і почав швиденько збирати своє приладдя у великі шкіряні валізи. Фон Гарденбурґ закурив другу цигарку, а на лакованих Ганзлікових черевиках затанцювали плями світла: він притьма піднявся сходами і, стукаючи підборами, кудись заквапився. Лише доктор Лазаріус схилився над тілом і невідлучним недопалком сигари, наче указкою, почав тицяти в нього, звертаючи увагу на важливі деталі. Моккові, який слухав ті розумування, здавалося, що він от-от задихнеться.

– Це зовсім неважко, пане Мокку, – Лазаріус показував недопалком на червоне м’ясо між носом та оком, – видерти людині півщоки. Чоловік зі здоровими зубами може таке зробити без жодних зусиль. Він зовсім не повинен мати підпиляних гострих зубів, як люди-леопарди в Камеруні. Авжеж, це можна легко зробити…

Мокк одним духом вихилив склянку содової. Марно. Відчуття було таке, наче його рот був заповнений тирсою.

– Те, що ви тут бачите, – Лазаріусова сигара помандрувала до паху дівчини, – це злиплі від крові рештки дівочої пліви.

Капітан простежив за рухом докторової сигари й ураз відчув у роті смак усіх страв, спожитих під час новорічного банкету. Спершу виник смак булки з лососем, маринованого язика й рулетиків з оселедця, потім філе судака, спаржі із шинкою в желе й телятини з білими грибами. Усі ці наїдки мали присмак прогірклої олії. Він схопив сифон, підніс його до рота й натиснув на ручку. Содова хлюпнула на язик, а тоді сифон забулькотів і виплюнув останні краплини. Мокк позбувся прикрого смаку, пересилив себе й знову глянув на тіло.

– Ці криваві потертості у формі півмісяців, – Лазаріус тицьнув на шию дівчини, – то сліди пальців та нігтів. Жертву задушили. Її зґвалтували, відгризли півобличчя й задушили. Останнє напевне, вже насамкінець. Що вас так дивує, пане Мокку? – вираз жаху на Мокковому обличчі Лазаріус зрозумів як подив. – Адже це видно навіть на перший погляд. Помітні наслідки кровотечі зі щоки й крововиливи на статевих органах. Це означає, що він гриз і ґвалтував її, коли вона була ще живою.

У пересохлому роті капітан зненацька відчув присмак оцту. Кислота розлилася на язиці. Мокк кинувся до сифонів і почав ними трусити. Вони були порожні. Оцет викликав реакцію організму. І тоді Мокк побачив, як портьє облизує язиком пошерхлі губи й без тіні огиди вдивляється в худе біле тіло, з чийого обличчя познущалася якась тварюка. Згіркла олія й оцет опустилися вглиб Моккового стравоходу.

– Чого ти так витріщився, до дідька?! – гаркнув Ебергард, хапаючи портьє за вилоги брудної уніформи. – Ти, збоченцю, тебе це збуджує? Содової мені або пива, бігом, ти, собако!

Портьє обернувся, щоб утекти від нападника, а Мокк йому в цьому допоміг. Удар виявився точним. Лакований черевик поцілив портьє якраз під зад. За мить нещасний сховався за своєю стійкою.

– Що ви робите, Мокку? – Фон Гарденбурґ аж нетямився від обурення. – Не можна так поводитися з людиною! Йдіть за мною! Покажу вам місце злочину. Зойфферте, сюди!

Ступаючи сходами за шефом, Мокк почувався так, наче скрипіли не старі дошки, а щось у його голові. Голова пухла з похмілля, болів шлунок. До того ж він почав страшенно позіхати й через це на очі набігли сльози. Капітан зашпортувався щомиті й лаявся, придивляючись, чи не подряпав, бува, свої лаковані черевики.

У невеличкій кімнатці стояло залізне ліжко, на якому була перина без підодіяльника й подушка. Крізь відчинене вікно залітали сніжинки. Біля нього знаходився умивальник з пощербленою мискою, який ховався за відчиненими дверцятами шафи. Мокк підійшов до шафи й зачинив її. Але марно. За хвилину дверцята розчинилися самі, а звук, який вони при цьому видали, відлунив скреготом у Моккових скронях. Капітан вихилився з вікна й поглянув додолу. Газовий ліхтар на стіні розсіював довкола досить яскраве світло. Провулок був таким вузьким, що ним міг проїхати лише який-небудь спритний велосипедист, якому вдалося б, наче в слаломі, оминути переповнені смітники, рештки якихось меблів й діряві відра. Мокк поглянув угору. Поруч із вікном тяглася ринва. Один із гаків, які її підтримували, був нещодавно видертий зі стіни. Поруч капітан відчув дихання, що, як і його власне, відгонило алкоголем.

– Атож, капітане Мокку, – промовив фон Гарденбурґ, указуючи на край даху. – Злочинець дістався до кімнати саме так. Можливо, ринвою. Навряд він важив багато. Відірвався лише один гак. Якби в нього була, скажімо, ваша статура, зі стіни вилетіли б усі гаки, а злочинець лежав би зараз із переламаними руками й ногами он там, серед цього сміття.

– Пане полковнику, – Мокк відійшов від вікна, – ми з вами обоє – працівники Абверу. Ви його шеф у Бреслау. А оцей, – він кивнув головою в бік Зойфферта, що розглядав свої долоні, – із Гестапо. Що, у дідька, ми тут робимо? Чому цим не займається комісія в справах убивств?! У цій кімнаті повинен бути лише Ганзлік і більше нікого. А тут присутні всі найважливіші в Сілезії офіцери розвідки, усі з похмілля, усіх викликали просто з банкетів. Ну… хіба за винятком цього гестапівця… Він, напевне, не п’є й не танцює. А бал бачив хіба на новорічній картці!

– На вашому місці, – в очах фон Гарденбурґа з’явилися веселі вогники, – я б не висловлювався так зневажливо про свого колегу. Віднині він ваш помічник.

Мокк відкинувся спиною на підвіконня. Ця новина не вкладалася в голову. У 1934 році він перейшов з поліції до Абверу. Не міг бачити, як гестапівські каналії вдираються в його світ, наче пошесть, перекидаючи все з ніг на голову. Не міг дивитися в очі двом своїм найкращим працівникам, які були змушені покинути свою роботу лише через те, що були жидами. Пішов, сподіваючись, що в Абвері його не торкнеться увесь той бруд, який сплив на поверхню після виборів до Рейхстагу й «Ночі довгих ножів». І раптом через три роки, у перший день Нового року ця гидота добралася до нього. Брудна людина завжди залишатиметься брудною, подумав він, торкнувшись язиком шорсткого, як терпуг, піднебіння.

– Це не моє рішення, – фон Гарденбурґ говорив дуже серйозно. – Я ухвалив його не без деякого примусу. Після півночі портьє, якому ви оце дали копняка, відчув сексуальний потяг. Він вирішив піти до дівчини, яка, на його думку, була повією. Дівчина зареєструвалася під іменем Анна. Більше нічого, жодного прізвища. У готелі сплачують погодинно, і портьє не цікавить ніщо крім того, чи клієнт має чим розрахуватись. Він міг би зареєструватися навіть під ім’ям Франкенштайна. Дівчина прийшла, тягнучи за собою оцю валізу. – Показав рукою під ліжко, де стояла велика фанерна валізка. – Вона майже не говорила німецькою. Але п’яному портьє це не заважало, його наміри щодо неї не вимагали мовної компетенції. Отож, відчувши бажання, він подався до кімнати й побачив труп. Негайно подзвонив до управління поліції й повідомив, що замордована була чужинкою, але якої саме національності, сказати не може. Черговий знав, що слід робити, коли гине іноземець. Він одразу зателефонував до комісії в справах убивств, де чергував Ганзлік, а тоді до Гестапо. У Гестапо чергував кримінальний обер-секретар Зойфферт, який… І що? Що саме ви зробили, Зойфферте?

– Зателефонував до кримінального директора Еріха Крауса, – послужливо відрапортував Зойфферт, якого раптово відволікли від споглядання старанно підпиляних власних нігтів. – А він…

– А він, – урвав його фон Гарденбурґ, – спершу приїхав сюди, а тоді на бал до Земельної управи Сілезької провінції, де я саме зустрічав Новий рік. Повідомив мене, що маємо справу зі шпигунством. У нього була підозра, що ця жінка – шпигун. Незвичайний шпигун, що не говорить німецькою!

Схопив Мокка під руку й підвів до вікна. Озирнувся на Зойфферта й пошепки додав:

– Краус влаштував там справжнісінький театр. Зупинив музику, а тоді повідомив, що відбулися криваві шпигунські порахунки. І знаєте, на кого подивилися всі присутні? На того, хто є спеціалістом у шпигунських справах у цьому місті! На мене! Тож я мусив усім цим сілезьким вельможам показати, що я людина обов’язку й, незважаючи на новорічну ніч, кидаю все й вирушаю виконувати завдання. Я був змушений покинути бал і свою родину, щоб займатися якоюсь чужоземною курвою! А я, – і це він проказав уже голосно, – доручив цю справу вам, капітане, бо ви мій найкращий співробітник, із величезним досвідом поліційної роботи. Але ніхто, на жаль, не знав, де ви зустрічаєте Новий рік, тому вас так пізно й знайшли. Через вас я не зміг повернутися на бал!!! – фон Гарденбурґ раптом гаркнув так, що з ока йому випав монокль. – До роботи, Мокку! А я йду спати!

Він вийшов, хряснувши дверима.

Минула хвилина. Натягши рукавички, Мокк відчинив валізку дівчини й передивився речі. Крім теплої білизни, кількох пар панчіх, щітки для волосся, люстерка, тальку, духмяного мила й кількох сукенок, у валізці жертви була велика друкарська машинка марки «Торпедо». Глянув на клавіші. Деякі вочевидь були зроблені пізніше, бо на них видніли французькі діакритичні знаки.

Мокк сів на підвіконні й відчув, що в його голові каша. Йому вже стало зрозумілим, звідкіля в Крауса підозра про французьку шпигунську мережу. Але щось заважало зосередитися на цій думці. У вухах все ще лунали слова «чужоземна курва». Зціпив зуби. Шкода, що він не встиг нагадати фон Гарденбурґові, як шеф Абверу не раз і не двічі засинав поруч із чужоземними курвами в «Надслензанському замку» мадам ле Ґеф у підбреславському Опперау. Люди не мають права помирати, думав він, доки якась шишка не дотанцює своє танго! Погризена, зґвалтована й задушена, худа, нещасна дівчина не може віддати Богу душу після жахливих мук, бо якийсь сучий син у пенсне не встигне доїсти своє тістечко! Глянув на Зойфферта, який розглядав свої випещені нігті й відчув напад люті. Щоб опанувати себе, почав подумки відмінювати латинське дієслово mordere – кусати, в умовному способі теперішнього часу в пасиві. Він сподівався, що ця мантра – mordear , mordearis , mordeatur , mordeamur , mordeamini , mordeantur – заспокоїть його, і зараз з’явиться портьє з повним сифоном, а він сам, утамувавши спрагу, зможе, нарешті, зосередитись.

У двері постукали. Прийшов портьє.

– На жаль, для шановного пана немає ані пива, ані содової, – перелякано пробелькотів він. – Я був навіть «Під Зеленим Поляком», але там уже все випили.

Мокк підвівся з підвіконня. Грубо відштовхнув портьє й Зойфферта. А тоді важко рушив коридором і спустився сходами. У готелі «Варшавський двір» нікого вже не було.

– Куди ви, пане кримінальний директоре? – гукнув Зойфферт.

– Додому, випити чогось прохолодного, – повільно відповів Мокк.

– А я? – було чути, що Зойфферт втрачає владу над своїм голосом.

– А ви ведіть розслідування! Наказую вам як своєму асистентові!

Сказавши це, він зняв з вішака пальто й циліндра, і вийшов з готелю. Опинився в засніженому провулку, де сміття вже вкривав шар снігу. Попрямував на Ройше-штрасе й Вахт-пляц, де зупинялися візники. Кілька років тому він занурив би голову до відра з холодною водою й потому вирушив на пошуки тварюки, яка відгризла дівчині півобличчя. Але це було б колись. Зараз Моккові було п’ятдесят чотири. І наслідки похмілля були чимраз важчими.

 

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

шоста година ранку

Додому Мокк не потрапив. Дорогою до стоянки екіпажів, він зазирнув углиб Фішер-ґасе й зауважив на розі заслонені вікна «Café Nicolaiplatz». Зала була порожня й прибрана, а про новорічну гулянку нагадував лише великий годинник, прикрашений згаслими свічками й червоними стрічками, та ще пасма серпантину, що звисали зі стелі. Мокк пригадав собі студентські часи, коли брудний шинок, де юрмилися переважно незаможні студенти університету, нічим не нагадував теперішнє ошатне «Café Nicolaiplatz». У перерві між лекціями він поглинав нашвидку скромний обід, який складався зі смаженої картоплі й квашеної капусти, або із салату з оселедця, сосиски й булки. Голод, який зараз просвердлював його нутрощі, був точнісінько такий, як і багато років тому. Це його підбадьорило. Він почувався не як чоловік на межі середнього віку й старості, а як юнак, що має нагальні потреби й прагне їх втамувати.

Мокк шарпнув за мотузку дзвінка біля дверей. Ніхто не відчинив. Шарпнув удруге так сильно, що замалим не обірвав мотузки. Над кав’ярнею розчинилося вікно й звідки визирнув літній чоловік у нічній білизні.

– Гей, чоловіче, ти що виробляєш?! – гукнув він. – Не бачиш – зачинено! Тобі що, пиво з голови досі не вивітрилося?!

– Це тобі, – Мокк підніс руку із двадцятимарковою купюрою, – за щонайкращий новорічний сніданок!

– Вже йду, шановний пане, – ґречно відказав старий чоловік у білизні.

За кілька хвилин Мокк уже сидів у залі, а власник кав’ярні, пан Гайнріх Полькерт, повісивши його пальто й циліндра, приймав солідне замовлення. Спершу гість отримав кавник із кавою й вершки в молочнику. Зробивши кілька ковтків, він відчув, що його м’язи сповнюються пружністю, а пісок під повіками зник. Попустив краватку-метелика, зняв манишку й комірець, а тоді розстебнув три ґудзики сорочки. На столі з’явилися страви. Спершу ледь зачерствілі булки й кулька масла, оздоблена петрушкою. Потому яєшня, розкладена на товстих шматках підсмаженої грудинки. У невеликому салатнику лежали мариновані оселедці, хрін, квашені огірки, а на двох довгастих полумисках – згорнуті рулетиками шматочки шинки й кульки паштету з петрушкою. На одному з них було викладено пірамідку з гарячих польських та сухих мисливських ковбасок. Мокк був неабияким любителем попоїсти. Він акуратно мастив булку маслом, паштетом, а тоді вкладав на неї шматки шинки. Відкушував шматок цієї канапки, і напихав рота яєшнею, грудинкою й шматками ковбасок. Наступною була черга оселедця із хроном та огірком. І так далі, навпереміну. Ретельно дотримуючись порядку, встановленого гурманом-педантом.

 

Пан Полькерт підніс у руках пляшку житньої й чарочку й запитально глянув на клієнта. Мокк кивнув головою, проковтнув останні шматки щедрого сніданку, і вже за мить перед ним стояла висока чарочка. Пекуча рідина в шлунку перетворилася на оксамит. Мокк показав пальцем на чарочку, яка негайно наповнилася. Знову спорожнивши її, він відсапнув і розстебнув ґудзик на штанах. З кишені витяг золотий портсигар із цигарками «Муратті». Закурив і з насолодою випустив під стелю хмарку диму.

Тепер можна було піти додому й спокійно заснути біля дружини, але щось затримувало його в цьому кафе, де окрім нього не було відвідувачів. Йому дошкуляв легенький біль у животі, який за інших обставин Мокк прийняв би за ознаку ситості, але нині, цього новорічного ранку, це видалося якимсь незрозумілим сигналом. Пригадалися студентські роки, коли по спожитому тут обіді, він мчав на латинський семінар, де завзято й жваво членував на стопи рядки із Плавта під наглядом молодого, але вимогливого професора Нордена. Скромні обіди викликали в нього тоді не сонливість, а навпаки, припливи енергії. Тоді, подумав він, я розбирав Плавтові вірші, а зараз? Що мені робити зараз? Глянув на стіл, який і досі був заставлений стравами. На краєчку тарілки лежав надкушений шматочок сухої ковбаси. Асоціація виникла негайно. Я гриз ковбаски, тварюка гризла дівоче обличчя. Я жував оселедці, а він розжовував шкіру її щік. Я пив горілку, він – кров. Рвучко підвівся, голосно відсунувши стільця.

– Запакуйте мені до якоїсь коробки ці рештки сніданку, – сказав він, притискаючи хрустку купюру до стійки. – Ага, і покладіть мені зо три пляшки «Енґельгардта»!

– Авжеж, шановний пане, – відповів пан Полькерт і метнувся до підсобки, звідки приніс дві картонні коробки від тістечок, які швидко наповнив.

Мокк поправив свій одяг і пригнітив недокурок у попільничці.

– Знаєш, щоб прочуматись після пиятики, зовсім не обов’язково вилити на себе два відра крижаної води? – мовив він, приймаючи від Полькерта коробки й пляшки. – Достатньо доброго сніданку й двох чарок житньої.

– Бажаю щасливого й вдалого Нового року вам і вашій родині, шановний пане, – відповів власник кафе, подумавши, що друга чарка була для клієнта вже зайвою.

 

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

за чверть сьома ранку

Портьє готелю «Варшавський двір» Макс Валлаш не зрадів, коли його розбудили, подзвонивши у двері. Тим більш, що того дня він удруге побачив кремезного чоловіка, із густим темним волоссям і чималим черевом. Він і досі відчував біль у куприку, куди дві години тому поцілив черевиком цей вишукано вбраний добродій. Зараз вираз обличчя цього пана не був таким розгніваним, і це дещо заспокоїло портьє. Чоловік повісив пальто й циліндр на тій самій вішалці, що й раніше, витяг з кишені пальта три пляшки пива із броварні Енґельгардта, важко сів біля столу, на якому лежали проспекти з рекламою борделів, й махнув рукою Валлашеві.

– Сідай, чоловіче, – промовив він і змахнув рукою зі столу на підлогу всі рекламки. – Сідай і з’їж чогось смачного. Немає нічого кращого від похмілля, ніж добра їжа.

Валлаш недовірливо дивився, як чоловік, котрого раніше називали капітаном, відкриває дві коробки з-під тістечок, звідки долинав запах ковбасок і грудинки. Він не зовсім розумів, як треба з ним поводитися. Засичало відкорковане пиво, і це остаточно переконало портьє. Він сів до столу й узяв з рук капітана пляшку. Пінява рідина діяла, наче ліки.

– Їж, чоловіче. – Капітан підсунув до Валлаша дві коробки. – Є тут у тебе якась ложка?

Валлаш приніс зі своєї комірчини ложку й заходився їсти. Капітан дивився на нього, усміхаючись. Портьє блискавично змів усе, випив пиво, зручно вмостився на стільці й гучно відригнув.

– Ну що, черево вдовольнилося? – Капітан вибухнув сміхом, але враз його усмішка зникла. – А зараз щось тобі скажу. Латинське прислів’я. Primum edere , deinde philosophari . Знаєш, що це значить? Спершу їсти, тоді філософствувати. Ти щойно попоїв, а тепер пофілософствуємо. Зараз ти мені все розповіси, гаразд?

– Але що, шановний пане? – Валлаш знову відчув біль у куприку. – Що мені розповідати? Я вже все сказав…

– Але не мені. – Капітан відсунувся на стільці, який небезпечно затріщав. –Іншим, але не мені. Ну, кажи, чоловіче! Від початку, усе! З моменту, як ти вперше побачив цю дівчину, Анну. – Він простяг портсигар Валлашеві. – Закуриш?

– Так, дякую. – За мить портьє сильно затягнувся. – Це було так… Учора ввечері, була, здається, година десята, прийшла ця мала з важезною валізкою. Вона її ледве перла. Утомлена була, ледь говорила. Зняла номер на два дні на ім’я Анна.

– І тебе це не здивувало?! Лише ім’я?!

– Мене, шановний пане, тут узагалі мало що дивує. Я про прізвище питаю лише для того, щоб знати, як написати в зошиті. Хтось називає лише ім’я? Ну й добре. Тоді я сам дописую якесь прізвище. І так і є в зошиті: ім’я й прізвище. Так вимагає власник, пан Набліцке. І він теж нічому не дивується.

– І яке ти дав їй прізвище?

– Та яке ж? – Валлаш широко всміхнувся. – Та Шмідт! Таке прізвище.

– Ну, гаразд. – Капітан відкоркував дві чергові пляшки пива й одну з них підсунув Валлашеві під ніс. – Кажеш, утомлена була, несла важку валізу… Гаразд… Але якщо вона була змучена, тягнучи її кілька метрів від дверей до твоєї стійки, то не могла її перти раніше, вулицею, бо певне, упала б тут від утоми, еге ж?

– Авжеж, що правда! Вона приїхала екіпажем! Щойно ввійшла, то відразу почувся цокіт підків бруківкою й візник поїхав.

– Візник поїхав, – Мокк замислився.

– Так, поїхав. Я навіть запитав, чому він не допоміг їй із цією валізкою… Але вона відповіла, що це не моя справа.

– Вона говорила німецькою?

– Тільки це. «Це не твоя справа». І все. Нічого не розуміла й лише витріщала свої баньки.

– Витріщала, кажеш. – Вираз капітанового обличчя змінився. Мокк рвучко підвівся. – Витріщалася так, як після смерті, чи трохи по-іншому? І з рота теж виставав спухлий язик, га? Ну, кажи, сучий сину, як вона дивилася на тебе тими витріщеними баньками? А сині смуги на шиї в неї були, коли ти задивлявся на її малі цицьки?!

Валлаш відсунувся зі стільцем, і враз відчув на обличчі пекучий ляпас. Він гепнув на землю, безпорадно змахнувши руками. Капітан схилився над ним. Портьє відчув запах пива й тютюну.

– Знаєш, за що ти дістав у морду? За відсутність поваги. Ти мав допомогти цій нещасній дівчині нести її багаж.

Валлаш не підводився, він зіщулився на землі й спостерігав за нападником. Той підійшов до вішалки й дістав з кишені пальта якусь візитку, підніс слухавку й набрав номер.

– Зойфферт? Це Мокк… То й що з того, що спите?! – промовив він підвищивши тон. – У мене є для вас завдання! Візьміть стількох людей, скільки треба, і допитайте всіх візників і таксистів. Я знаю, що разом їх буде чи не тисяча! У вас на це кілька днів! Знайти мені того, хто вчора віз із вокзалу до «Варшавського двору» на Антонієн-штрасе близько сьомої дівчину, що слабо говорила німецькою. Мені відомо, що в переддень Нового року всі візники в Бреслау працювали. Допитати всіх! Навіть, якщо їх дві тисячі! Виконуйте!

Валлаш усе ще лежав. Коли Мокк проходив повз нього, портьє здалося, що його нападник розсміявся й проказав сам до себе:

– Ах ти, гестапівець мудакуватий! До роботи, тварюко!

 

Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

за чверть восьма вечора

Мокк не надто любив пастора Бертольда Кребса, який на запрошення Карен приходив до них у гості десь раз на місяць. Пастор був справжнім проповідником, і не лише з амвону в церкві св. Павла, але й за чашкою трав’яного чаю, до якого подавали булочки з корицею. Карен, яка була протестанткою, на відміну від католика Ебергарда, приходила із вранішньої меси у віддаленій церкві з піднесеним настроєм і докладно розповідала чоловікові про всі риторичні перли, що ними так і сипав пастор Кребс. Ці екзальтовані розповіді й захоплення, а особливо інформація, що той залишається неодруженим, спричинилися до того, що Мокк по-своєму зацікавився Кребсом. По-перше, він перевірив його в поліційній картотеці, а по-друге, одного разу примусив себе встати рано-вранці й піти до церкви св. Павла, щоб роздивитися пастора. Перевірка виявилася безрезультатною, оскільки жодних даних про Кребса в картотеці не виявилося. А ось похід до церкви мав вирішальне значення. Побачивши низенького, миршавого чоловічка, який розпачливо прилизував на голові рештки фарбованого волосся, Мокк цілковито позбувся ревнощів, і дав дружині згоду на запрошення пастора додому, про що вона вже давно безрезультатно прохала.

Уже під час перших відвідин Кребса Ебергард зрозумів, що зробив помилку. Він не знав, як поводитися, коли гість шанобливо заходив до їхньої вітальні, сідав у фотелі, клав на колінах Біблію й починав вергати громи й блискавки на грішників. Найважливіше, що нещадній критиці він піддавав усе, що Мокк уважав нормальним і виправданим. У вживанні алкоголю й м’яса пастор Кребс убачав прямий шлях до виродження тіла й розуму, у курінні тютюну й питті кави – самознищення, а в заняттях спортом – змагання з тілесними спокусами. Щасливий виняток проповідник зробив для солодощів, а їхнє споживання виправдовував якоюсь фразою з Книги Второзаконня. Переслідуваний критикою, що сприймалася ним як особиста образа, Ебергард почувався чужим у власному домі. Закурюючи сигару, він перетворювався на злочинця, смакуючи каву – на дегенерата. Отож Мокк утримувався від будь-яких дискусій, відповідав скупо, а потім дружина дорікала йому, що він зневажає таку розумну людину. Ебергард опинився в безвихідній ситуації, бо не хотів завдати болю Карен, яка в присутності пастора аж світилася, й не міг зробити те, чого йому найбільше хотілося, а саме грубо раз і назавжди урвати Кребсові просторікування й вигнати його під три чорти. Сидів зі склянкою слабенького чаю, не зважуючись закурити, длубав виделкою пиріг і рахував то волосини, прилиплі до пасторової лисини, то удари, що їх вибивав великий годинник у вітальні.

Зараз чудовий виріб швейцарських годинникарів фірми Кінінґера вибив тричі, повідомляючи, що рівно за чверть години в їхні двері подзвонить втілення Непогрішимості. Марта Ґочолль поставила на столі сервіз, пиріг і чай. Карен, усміхаючись, глянула на Ебергарда й зробила голосніше радіо, яке передавало віденські вальси. І тут задзеленчав телефон.

– Може, це пастор Кребс? – сказав Ебергард. – Може, він хоче відмінити візит, бо мусить пофарбувати відросле волосся?

– Ох, Ебі, твої спроби поглузувати з пастора просто нудні, – Карен не могла стримати усмішки.

Ебергард вийшов до передпокою, сів біля телефона й підніс слухавку.

– Добрий вечір, пане капітане, говорить кримінальний надсекретар Зойфферт, – долинуло із трубки.

– Добрий вечір, – буркнув Мокк у відповідь. – Ви, певне, хочете повідомити, що не встигли написати рапорт?

– Не зовсім так, пане капітане. Доповідаю, що мої люди встигли опитати сімсот сорок двох таксистів і триста п’ятдесятьох візників. Ніхто з них у новорічний вечір не віз із вокзалу жодної дівчини…

– Навіщо мені ваші цифри, Зойфферте? – запитав Мокк, закурюючи останню цигарку перед приходом гостя. – Я хочу знати, чи ви запитали в усіх візників і таксистів нашого чудового міста, чи хтось із них віз Анну до «Варшавського двору»! Усіх, а не якусь там кількість!

– Я лише намагаюся бути точним, – відповів Зойфферт ображеним тоном. – Бо чув, що точність ви цінуєте найбільше. Залишилося двоє. Візник номер 36 та номер 84. Обидва часто стоять під Головним вокзалом. Цих я не встиг допитати. Але я надолужу завтра… У мене є їхні адреси з реєстру візників міста.

– Не варто, Зойфферте, – солодкавим тоном промовив Мокк і, чуючи, що Карен слухає радіо, швидко додав: – Я за це візьмуся. Зрештою, ви проробили добрий шмат роботи. Понад тисячу людей протягом тижня! Ге-ге, непогано, Зойфферте, непогано…

– Зараз я продиктую вам ці адреси…

Не кажучи й слова, Мокк поклав слухавку, відсунув телефон і почав натягати пальто й котелок із такою швидкістю, наче його хтось підганяв. Увійшов до вітальні й поцілував дружину. В її очах він помітив розчарування.

– Треба, жабко, треба, – зупинив Ебергард будь-які протести. – Така, на жаль, робота…

Пасторові Кребсу, який саме піднімався сходами, він уклонився дуже шанобливо.

 

Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

пів на дев’яту вечора

Мокк заїхав своїм чорним «Адлером» на паркувальний майданчик перед Головним вокзалом і вимкнув двигун. Закурив цигарку й почав придивлятися до трьох візників, що стояли під великим будинком. Жоден з них не мав номера 36 або 84. Мокк вийшов з автомобіля, одяг пальто й котелок, а тоді повільно, заклавши руки за спину, рушив до головного входу. Як він і припускав, мороз розігнав з-під будівлі усіх жебраків і продавців газет. Вулицею прогулювалися лише дві нафарбовані жінки. Мокк зупинився біля них й уважно поглянув на обох. Ті, як за командою, розстебнули пальта й поклали руки на стегнах. Одна була худа й висока, друга низенька й пухка. Він пильно придивився до жінок і вирішив дати заробити тій, що видалася йому звабливішою, тобто пухкенькій. Кивнув їй, і вона підійшла, злегка похитуючи стегнами. Ебергард глянув на її посинілі від холоду губи й витяг дві двомаркові монети.

– Як тебе звати?

– Бібі.

– От і добре. Познайомилися. А ти мене знаєш? Знаєш, хто я?

– Такий елегантний пан як ви, не інакше, як директор… – широко всміхнулася жінка.

– Я поліцейський, – швидко проказав Мокк. – Колись, у молодості, займався такими панянками, як ти.

– Ой, пробачте. – Усмішка зникла з обличчя повії.

– Не вибачайся, бо ще немає чого, – Мокк виплюнув цигарку й носаком черевика розчавив недопалок так, немов хотів розтерти його по тротуару. – Це я тобі кажу для того, аби ти знала, що мене не можна ошукувати, зрозуміло, Бібі?

Жінка мовчки кивнула головою.

– Ти змерзла. Хочеш повечеряти? – Він показав їй монети. – То я тобі дам на вечерю. Поки що дві марки. А ти тут зараз залишишся й будеш пильненько спостерігати. Якщо приїде екіпаж номер 36 або 84, повторюю, 36 або 84, ти негайно побіжиш до ресторану, буфету або картярського клубу, я ще не знаю, де буду, і скажеш мені про це. І тоді отримаєш іще дві марки. І не одуриш мене, га?

– А що буде, – зухвало глянула вона на нього, – як мені трапиться клієнт, а ця будка номер 36 не над’їде?

– Що ж, тоді я втрачаю дві марки, – Мокк поплескав її по щоці. – Але в такому разі я сюди ще колись прийду й привітаюся з тобою. Потім піду грати в карти або на пиво, а ти муситимеш і далі видивлятися екіпажі номер 36 або 84. Якщо береш завдаток, то мусиш відпрацювати. Adieu !

Щойно він рушив до вестибюлю вокзалу й почав шукати якогось продавця газет, як почулося швидке стукотіння підборів.

– Пане комісаре, – пролунав голос Бібі. – Саме приїхав 36. То як, я отримаю решту?

– Я людина слова. – Він подав їй монету. – Не купуй тільки ані цигарок, ані горілки, бо твій альфонс і так у тебе їх забере. З’їж нині добру вечерю й випий чарку, щоб зігрітися, але пам’ятай: лише одну!

– А шоколадку дитині можна? – запитала вона і, не чекаючи відповіді, зацокотіла підборами геть.

 

* дрипця (льв. жарг.) – стара жінка.

** хавіра (льв. жарг.) – квартира.

* юрашки (льв.)– пряники-медяники, що виготовлялися на весняного Юрія.

* Спершу макаґіґи, потім сардельки; макаґіґи – ласощі з карамельної маси, меду, маку, мигдалю та горіхів.

* від початку (лат.).

читати