Електронна бібліотека/Проза
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Краєвський Марек. Числа Харона : Роман / Пер. з пол. Божени Антоняк. – Львів : Урбіно, 2011. – 272 с. – (Серія «Кримінал»).
Число відьми
(... ) я (... ) тому й люблю ваш земний реалізм. Тут у вас усе окреслено, тут формула, тут геометрія, а в нас усе якісь неозначені рівняння!
Федір Достоєвський, Брати Карамазови
I
Йому було страшенно незручно в тісному кутку на брудному горищі. Він тремтів, коли павуки лоскотали своїми лапками його голі литки, ледь чутно лаявся, коли вода, що капала з даху, стікала за комір, тремтів від огиди, коли в нього над головою розгулювали голубині паразити, бридкі пласкі блощиці, здатні покусати до крові. Спершу він припалював їх запальничкою, проте й ця розвага швидко йому набридла.
Він скнів, зіщулившись у неприродній позі вже багато годин. Прийти сюди довелося рано-вранці, коли мешканці будинку ще спали. А потім він став чекати. Сумнівним урізноманітненням безкінечних годин були хіба що дурні балачки двох учнів української школи «Народний дім», які втекли з уроків і зараз курили у своєму безпечному сховку. Потому їх витурила огрядна служниця, яка, розвісивши випрану білизну, тут-таки вдовольнила бородатого пожильця, котрий прибіг за нею, заздалегідь розстебнувши ширіньку. Ані неотесані курці, ані личаківський Ромео, що обіймав на перекинутій балії свою Джульєтту, не помітили, як він сховався в темному закутку за старою ванною, підставленою, аби туди під час дощу стікала вода з дірявого даху.
А потім не було жодних розваг. Він сичав від болю в затерплих ногах, та водночас втішався, що невдовзі схопить-таки стару. Авжеж, вона прийде сюди вчасно, її товсті, як у слона, ноги подолають вищерблені східці, а сама бабела, засапавшись, постукає у двері так, як вони і домовилися наперед. А тоді увіпхається бічними дверима до брудного й смердючого голубника. Напевне, не зморщить з відразою носа, адже її тіло - це справжній розплідник паразитів, а бруд аж відшаровується зі складок давно немитої шкіри! Мабуть, закліпає каправими очицями та роззиратиметься з дурнуватою посмішкою. Розглядатиметься, а тоді закине голову назад. І тоді він втілить свій план.
Чекав.
Поступово розпалював власне збудження.
І діждався. Біля п´ятої пополудні на сходах почулися кроки. Сопіння тихшало, коли її підкуті бляхою черевики гупали по східцях, гучнішало, коли вона зупинялася між поверхами, щоб набрати повітря в астматичні бронхи.
Залишилося кільканадцять сходинок.
Зціпивши зуби від огиди, він увійшов крізь металеві дверцята до приміщення, вкритого кількасантиметровим шаром голубиного посліду. Птахи на жердинах неспокійно ворухнулися, проте не втікали в бік відчиненого вікна. Ці тлусті створіння не боялися людей і знали їхні звички. Спершу зліталися хмарою на подвір´я поблизької фабрики риб´ячого жиру й купальних солей «Гален», і там під час обідньої перерви дозволяли робітникам та службовцям підгодовувати себе хлібними крихтами. Потім заповнювали невеличкий стадіон за жіночою вчительською семінарією на вулиці Сакраменток, де протягом великої перерви сідали ученицям на плечі, метушилися під їхніми ногами, а тоді, ситі й сонні, поверталися до свого голубника.
Цей закуток раніше належав власникові будинку. Він сполучався із загальним горищем маленькими дверима, проте мав окремий вихід на сходи. Якби не сморід і послід, це був би ідеальний закапелок для таємних побачень. Незнайомець добре знав це місце. І все запланував.
Потер зболілі литки й коліна, прислухався до хрипкого дихання старої. Підійшов до дверей і припав до них вухом. Відсунув засув і відчинив.
Усупереч його очікуванням, вона й словом не озвалася. Стояла посередині голубника та дивилася на нього. З однієї із жердин над головою старої злетів голуб і пурхнув до заґратованого віконця. Вона перелякалася й рвучко підвела голову. Відкрила зморшкувату шию. Цього він і чекав.
Закинув на неї петлю й припав до спини жінки. Вона розпачливо силкувалася зберегти рівновагу й звільнитися, але він кружляв разом із нею. Стара хрипіла, затискуючи пальці на шорсткій петлі, а з її посинілого язика скапувала піна.
Чоловік відпустив жінку так само раптово, як і накинувся на неї. Спершу вона впала навколішки, а тоді простяглася на вкритій голубиним послідом підлозі. Гарчала, як сука, схопившись за шию. На мить сховалася від його погляду в хмарі пилюки й пташиного пуху.
Кинувся на неї. Колінами притиснув руки. Збуджений, підвівся над побагровілим обличчям старої. У руці стискав п´ятидюймового покрівельного цвяха. Другою рукою смикнув її за вкладене вузлом масне волосся.
Брязкіт ножиць був останнім почутим нею звуком.
Останнім відчуттям був укол гвіздка в язик.
Останнє, що вона побачила, був молоток, що здіймався над її зморщеним обличчям.
II
Едвард Попельський сидів у задрипаному шинку Бомбаха на вулиці Бернштайна й роздумував, як вгамувати тремтіння правої ноги. Його нижня кінцівка почала вертикально посмикуватися, щойно він сів за стіл якісь чверть години тому. Саме тоді він відчув, що підбор його стоптаного черевика ковзнув на запльованій підлозі. Ставши навшпиньки, Попельський сильно відхилився назад й оглянув взуття. На щастя, він лише наступив на варену картоплину, що впала із чиєїсь тарілки. Витер підошву об підлогу, позбуваючись клейкої маси. Тепер підбор був чистий. Подряпаний, понищений, але чистий. Точнісінько такий, як у героїв вестернів, він вимагав заміни підметки, розпачливо благав, аби його поремонтували, проте аж вилискував від гуталіну.
Гірше було те, що догляду вимагала не лише підошва, але й передня частина черевика. Носак ледь відставав від підметки, утворюючи щілину, з якої Попельський склада-ним ножиком щодня виколупував пісок. «Мій черевик нагадує зубожілого аристократа, - думав Едвард, - а сам я вбогий педант, злиденний денді. Остання фраза, звісно, оксюморон, тож із точки зору логіки нікого не стосується. Висновок однозначний: я ніхто».
Попельського охопила хвиля люті, а нога почала нервово вібрувати. «Можна віднести черевики до шевця, - думав він, потираючи почервонілу від гніву лисину, - але жоден майстер не поремонтує їх протягом одного дня. Будь-хто скаже: «Та пане шановний, та грейцарів не є, та люди во найгірші шкарбани мині ту віддають, та криза є, прийди, пане коханий, найскорше позавтра, то мешти* будуть, як нові». Ось, що я почую від будь-якого шевця, - подумки повторював Попельський, - і як тут бути? Я сидітиму під вимушеним хатнім арештом аж два дні, бо це моя єдина пара взуття!». І він грюкнув кулаком по столі, а його нога шалено затанцювала між стільницею й підлогою.
- Йой, пан кумісар шось нині не той-во, - зауважив молодий сухотник, про чию приналежність до корпорації офіціантів свідчив понищений міллю метелик, перекинутий через плече брудний рушник та пляшка горілки «Чиста монопольна» в руці. - Можи, ше їден шнапсик на добрий гумор?
Нога Попельського продовжувала сіпатися.
- Вирішив покепкувати з мене, га, щеня? - просичав він до офіціанта. - Ще раз звернешся до мене «кумісаре», то зуби рахуватимеш! Кожна дитина на Жовківському передмісті знає, що я більше в поліції не працюю!
- Перепрошую шановного пана, - юнак вишкірив дрібні почорнілі зуби й червоні ясна. - Я тут десь із тиждень та й ни знаю, али ті во там вар´яти, - кивнув він головою на бармена, - балакають, жи той галантий пан - то кумісар, ну, то я до вас казав «пане кумісаре».
Гість заспокоївся й показав пальцем на спорожнілі чарку й тарілку. Коли першу наповнили горілкою, а другу - капустою зі шкварками, заплатив, докинувши п´ять грошів на чай. Йому ніколи не спадало на думку, що комплімент «галантий» може справити приємність. Проте почуття радості швидко минуло, бо Попельський усвідомлював, що елегантним його можуть уважати хіба що батяри, продажні дівки або новоспечені офіціанти, які донедавна мили кухлі в придорожних кнайпах. Ніхто з вищого товариства не охарактеризував би його так. Досить лише глянути на його пристібний комірець, витертий твердою щетиною, на пошарпані манжети, від яких десятирічна донька колишнього «кумісара» відрізала нитки, на черевики, які хоча й були почищені й нагуталінені, та все ж не могли приховати глибоких заломів у шкірі.
Майже два роки тому він прорахувався, був занадто самовпевненим, повірив у майбутнє, хоча все було дуже й дуже сумнівним. Саме тоді його новий начальник, підінспектор Гієронім Коцовський, різко висловився: «Слідчий відділ -це не приватний маєток комісара Попельського, куди той може приходити, коли йому заманеться й починати роботу по обіді, постійно запізнюватися та зневажати начальство».
Попельський тоді іронічно посміхнувся й відповів, що прибутки віденської страхової компанії «Універсале» стрімко зростають. У ній понад тридцять років тому його батько, інженер Паулін Попельський, застрахував своє життя, а через декілька років трагічно загинув. Отож свавільний підлеглий не потребує начальницької ласки, зате пан підін-спектор не обійдеться без його, Попельського, послуг, бо не в змозі провадити складніше розслідування, аніж справа про крадіжку коней. Через два місяці він проклинав свій довгий язик, і цю сварку, у якій замалим не дійшло до бійки, у результаті чого його звільнили. Невдовзі Едвард Попельський зненавидів свою гордість, бо «Універсале» збанкрутувала під час світової економічної кризи, і йому довелося повернутися до того, чим він займався до роботи в поліції. Зціпивши зуби, колишній комісар вирішив почекати, доки минуть три роки від моменту звільнення, і він зможе відкрити приватне детективне бюро. А поки що давав уроки, проте заробленого таким чином не вистачало на утримання служниці й великого помешкання біля Єзуїтського саду, не кажучи вже про забезпечення потреб родини: доньки Рити й кузини Леокадії Тхожницької, яка замінила малій померлу матір.
Коли Коцовський під час тієї розмови показав йому на двері, репетуючи, що в поліції немає місця для епілептиків і сліпаків, які можуть працювати лише вночі або в темних окулярах, Попельський шарпонув підінспектором так сильно, що замалим не відірвав йому вилоги піджака, сказавши, що epilepsia photogenica*, на яку він страждає, і котра йому анітрохи не завадила здобути чимало успіхів у розслідуваннях протягом майже десяти років роботи, це ніщо в порівнянні з syphilis mentalis**, який зруйнував мозок начальника. Потому він часто проклинав свою різку реакцію в кабінеті Коцовського, наприклад, коли не міг заплатити служниці Ганні, і ця віддана жінка погодилася служити в них, не отримуючи грошей, маючи за єдину віддяку почуття приналежності до родини та прив´язаність до маленької Рити. Проклинав свою нестриманість, коли в їхньому комфортабельному помешканні на вулиці Крашев-ського юрмилися учні, а йому та Леокадії доводилося втовкмачувати в їхні тупі довбешки французьку, латину, греку й математику.
Вихилив півчарки горілки й копирсався в капусті, шукаючи шкварок та кружалець підсмаженої ковбаси. За столиком поруч розсілися дві жінки, розфарбовані й галасливі. Він пильно розглядав їх, оцінював їхні тіла, а вони навіть не відводили погляду. Пригадав собі перше зближення з актрисою Стефанією Ґорґович, своєю майбутньою дружиною. Це сталося за завісою віденського театру, і тоді він умить збагнув, чому французи називають оргазм «маленькою смертю». Потому були їхні подружні ночі, і кожної з них він народжувався й помирав. Пригадував і роки купованої розпусти після смерті дружини: нічні подорожі в салон-вагоні до Кракова в товаристві однієї чи двох першокласних куртизанок. Відчував дотик їхньої шовкової білизни й аромат дорогих парфумів; згадував їхні слизькі язики, вигнуті тіла, затуманені кокаїном очі, знову бачив, як вони скакали на ньому й приглушено скрикували, коли він був уже надто вимогливим. «Усе скінчилося, - думав Попельський, - тепер мені залишаються хіба що такі, як оці дві дівки за столиком неподалік, тепер не доводиться обирати між «стрункою блондинкою» чи «пишнотілою брюнеткою». Зараз альтернатива така: або гладуха, або сухоребра шкапа».
Вибрав другий варіант. Підсів до жінок і худорлявішій прошепотів на вухо, скільки здатен заплатити, а коли та згідливо підморгнула вкритими тушшю віями, підвівся й рушив до бару. Там клацнув пальцями до сухотного офіціанта й зробив умовний рух рукою. Хлопчина, хоч і був новенький, але кивнув, показуючи, що зрозумів жест Попельського й добре знає про призначення кімнатки за баром. Дорогою туди, Едвард узяв у нього ключа, піднявся східцями й відчинив двері до покою розпусти.
Приміщення виявилося тісним, єдине вікно з матовою шибкою виходило в залу. Раніше тут була контора власника, зараз замість письмового столу та полиць для документів усередині стояло залізне ліжко, ширма й велике трюмо. Попельський сів, попустив краватку й закурив цигарку, останню з призначених на сьогодні. Жінка ввійшла, посміхнулася й сказала щось, чого її заглиблений у власні роздуми клієнт навіть не розчув. Але не попрохав повторити, лише посміхнувся у відповідь і продовжував мовчки вдивлятися у власне відображення в дзеркалі. Звідти на нього споглядав міцно збудований, цілковито голомозий мужчина років сорока з гаком. Попельський роздивлявся свою колись чорну, а зараз шпакувату борідку, потертий котелок та каблучку із символічним зображенням лабіринту.
Жінка зайшла за ширму, повісила на ній сукню, хустку й капелюшок, потому налила до миски води, зняла труси, підібгала комбінацію й присіла навпочіпки. У щілині між підлогою й ширмою видніли її ноги в поцерованих панчохах. Почувся звук води, що стікала до миски.
Попельський не відчував найменшого збудження. Від часу останньої зустрічі з повією місяць тому, він не мав жінки, проте Пріап не подавав жодних ознак життя. «Мені бракує десяти років до платонівської межі старості, - думав Едвард, - а я майже цілковито збайдужів до жіночих принад. Байдужий, млявий, нічого не вартий».
Жінка вийшла з-за ширми й наблизилася до нього.
- Ви сі ше не розібрали? - широко посміхнулася. - А чого чекаєте? Зробити тобі «цьомчика», солоденький? - вона стала перед клієнтом навколішки й високо задерла комбінацію. Широко розхилила йому ноги. - Розстібнути? - запитала.
Він уважно глянув на повію. У світлі гасової лампи помітив її лоно. Йому здалося, що волосся на ньому мокре й злипле від чогось. Попельського замлоїло.
Підвівся й кинув дівчині двадцять грошів.
- Іди собі. Це тобі за клопіт!
- А то гаман їден! - репетувала повія, виходячи з кімнати. - А то бурмило затилепаний! Перше хоче, а тоді ни можи!
Гвинтові сходи провадили до головної зали. Йому доведеться пройти через усю кнайпу, дивитися на глузливо усміхнені пики, каправі очі, іронічні погляди, сповнені співчуття й втіхи від його поразки. Мусить вислухати гімн цього паскудного ганделика, що його хрипким голосом виводив акордеоніст:
У Бомбаха файна вяра, жери прецлі, паль циґара. Хто тримаї з нами штами, тому ліпше, як у мами.
Попельський розумів, що шльондра зараз усім розповість про його чоловіче безсилля. Жодна повія більше з ним не піде, жоден офіціант не назве його «ґалантим паном». У Бомбаховій кнайпі він став віднині persona non grata. Ще кілька таких вечорів, і його викидатимуть з кожної львівської мордовні.
Поплентався вулицею Бернштайна й дійшов до Горо-доцької. Так само подолав Браєровську й сів на лавці в Єзуїтському саду. Тупо дивився у вікна свого помешкання й даремно нишпорив по кишенях, шукаючи цигарки. Добре, що хоч нога більше не сіпається. Ото й тільки.
Останні події
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
- 10.12.2024|10:35Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
- 10.12.2024|10:30У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”