Завантажити

– Шумський? – покликав я.

– Я тут.

– Можеш довести, що це справжній ти?

– Цікаве питання, – тихо засміявся він. – Думаю, ні.

– І що мені робити?

– Мабуть, доведеться повірити на слово.

– Дай руку, – сказав я.

– На.

Ми намацали руки один одного і потисли їх. Я відчув зна­йому холодну твердість.

– Ну? Віриш? – спитав Шумський.

– Думаю, цього поки вистачить.

– Як себе почуваєш, до речі?

– Фігово, – тіло нило від тупого болю і виснаження.

– Мені здається, нас обробляють.

– Чим обробляють?

– Сканерами. Довго пояснювати.

– А ми кудись поспішаємо?

– Хтозна... – він дав зрозуміти, що не хоче вдаватися в де­талі.

На деякий час ми замовкли. З-за стінки долітав тихий монотонний шум, схожий на той розхлябаний електронний ембіент, яким супроводжуються покази на каналі Fashion , – мабуть, вентиляційна установка. Я повернув голову і торк­нувся щокою холодного металу – приємне відчуття… Тілом пробігли легкі мурашки та повільно розлилася хвиля сві­жості. Вона принесла із собою безтурботну байдужість до власної долі.

Чомусь згадалося дитинство. Літній вечір, наша стара квартира на сьомому поверсі. Мене тільки що загнали додо­му з двору. Бутерброди, холодний домашній лимонад. Чищу зуби і спати…

Темна кімната, відчинені балконні двері. Стрекотіння цвіркунів, пахощі висадженого біля під’їздів жасмину. Ма­шини, що час від часу проїжджають десь унизу… Батьки у вітальні, дивляться телевізор. Через стінку чути шелест те­левізійних голосів, і я, повільно провалюючись у сон, уяв­ляю, що належать вони добрим лісовим духам.

Дуже чітко згадалося, яким тоді, у дитинстві, безкінеч­ним було майбутнє. Ця безкінечність іноді навіть давила собою, але натомість відкривала мільйон можливостей! Той маленький я лежав у ліжку і думав: усе навколо – мама, тато, квартира, двір, школа, ціле наше містечко – усе тимча­сове і – як би це сказати – не зовсім ніби й справжнє порів­няно з моїми внутрішніми, моїми таємними переживання­ми, тими яскравими картинами, що їх, таке враження, без мого прямого втручання малювала уява.

Життя здавалося коробкою від холодильника, яка си­лою думки легко перетворюється на зореліт. Достатньо пе­реключити якийсь маленький тумблер реальності – і мож­на стати, наприклад, пілотом, літати у Південну Америку. Або придумати якийсь фантастичний пристрій, на зразок фотоапарата, що знімає різні історичні епохи прямо крізь час. Або накачатися, вирости здоровенним, як термінатор… Пізніше я зрозумів, що майбутнє – лише логічне продов­ження теперішнього і в моєму випадку всім цим чудесам немає звідки взятись.

Мовчання в камері починало гнітити, наводити на три­вожні роздуми про те, що нічого доброго нас не чекає. Тре­ба було хоч якось відволіктись.

– А тобі ніколи не хочеться повернутися в дитинство? – питаю у Шумського перше, що спадає на думку.

– Ні, – коротко відповідає він.

– Чому?

Шумський зітхнув:

– У дитинстві людина надто слабка та наївна, щоб зро­зуміти, як легко дорослим її обдурювати, – відлуння фрази завібрувало між металевих стінок.

Тут не посперечаєшся, – подумав я.

Шумський хвилину помовчав та заговорив знову:

– Мій батько був військовим. Ми весь час переїжджали з місця на місце, по цілому Союзу. Коли мені було приблизно десять, батька перевели на якийсь артилерійський полігон, і ми – він, мама, я і брат – переїхали до чергового військово­го містечка.

Ти собі не уявляєш, що це було за життя, ще й із нашим батьою. Горілка ящиками, тижневі запої. Повна хата п’яних мужиків, забльовані лавочки біля під’їзду. Словом, старий знав, як розважитись. Правда, по-п’яні був відносно сумир­ний, на маму руки не піднімав. Та все ж не уявляю, як вона це терпіла...

Інколи, ще коли ми із братом були менші, а батько менше пив, ми їздили втрьох на рибу. Я любив ранкові години. Тиху воду, голоси перших пташок у вербах… А на око­лиці того містечка якраз було кілька хороших ставків. Каза­ли, соми там водилися здоровенні!.. Ну, і от літо, канікули. На рибу – хоч кожен день. Та батя, як на зло, черговий раз забухав, і то по-серйозному! Вже перший тиждень серпня пішов, а він усе не просихає. Брата тоді в піонерський табір відправили, так що я лишився сам. А самого на ставки мама мене відпускати не хотіла – вона взагалі звикла всього бо­ятись.

Словом, нікого в тому містечку я не знав, та й дітей мого віку там, здається, майже не було. Так що доводилося ціли­ми днями тинятись якимись пустирями, вичікуючи той рід­кісний момент, коли батько буде тверезим, щоб витягти з нього обіцянку піти на рибу. І, врешті, я цю обіцянку з нього витягнув.

Даю слово радянського офіцера! – урочисто промовив він, відкорковуючи на балконі перше ранкове пиво… Він був ніби як ідейний, мій батя. Хоча, хрєн його знає, швид­ше в нього просто все перемішалося в голові від водяри. – Підйом рівно о п’ятій! – скомандував він своїм прокуреним офіцірським голосом.

І, ти знаєш, я чомусь повірив.

Була субота, двадцять на п’яту я був зібраний. Відкрив вікно, подивився на небо – воно було зовсім чисте. Такого кольору, аж нереального – як емаль на чайнику. У ньому ще з ночі залишився висіти водянистий повний місяць.

Мені перед тим тітка з дядьком прислали на день народ­ження дитячий телескоп, – батя по буху його розбив пізніше, того ж літа, – і я часто дивився на місяць, на зірки. Венери там різні, марси… І от, пригадую, коли довго спостерігаєш за пов­ним місяцем, то якось поступово перестаєш розуміти, що він таке. Одного разу мені навіть здалося, ніби я не знизу вгору дивлюсь на небо, а навпаки, згори вниз. І не на небо, власне, а типу як на поверхню замерзлої води, на величезне, вкрите льодом озеро. І що місяць – це прорубана в ньому ополонка, крізь яку видно інший, зроблений із дивної жовтуватої ре­човини світ. Що рано чи пізно від ополонки по небу підуть тріщини, воно розкришиться – і стане ясно: весь цей час ми жили в якомусь темному космічному яйці, яке плавало по­серед безкінечного сяючого простору… Я дуже пишався, що першим зробив таке грандіозне відкриття.

Шумський засміявся. Мені ж закралася підозра: дуже вже ця історія з ним не в’язалась, якось занадто сентимен­тально, занадто по-людськи... Може, грає на публіку? Знає, що нас слухають, і спектакль розігрує? Але для чого? Чи для кого? А може, публіка обмежується мною? І ця вилазка, і ця камера – все підстроєно, щоб втертися до мене в довіру?..

Та Шумський продовжував:

– Скоро встала мама, вона завжди прокидалася рано. Я питаю: а чому батько ще не прокинувся? Може, розбуди­ти? Вона у відповідь: не смій! У нього робочий день важкий був! – її голос, як завжди, трохи тремтів, ніби балансуючи на межі істерики. Як же не смій, – кажу я, – ми ж домов­лялись на рибу! Він же обіцяв... Іди звідси! – роздратовано вигукнула вона. – Тільки під ногами крутишся!

Словом, усе вийшло як завжди. Батя тоді дрихнув до обі­ду, а про наш похід так і не згадав. Не скажу, що якось осо­бливо через це образився; швидше зайвий раз підтверди­лось моє стійке розчарування.

Я знову півдня тинявся без діла, лазив по гаражах. Потім зайшов додому, і мама відправила мене по хліб. Біля хліб­ного стояв мужик, якого раніше я тут не бачив. Пам’ятаю, на ньому була така типу гавайська сорочка, темно-синя зі сріблястим малюнком – чи то феєрверки, чи то кульбаби, щось таке. Круглі темні окуляри, рудувато-сиві вуса, оран­жева авоська в руці.

Він чомусь уважно дивився на мене. Я злякався, хотів якомога швидше звідти звалити. А мужик раптом питає:

– Ти чого такий сумний, а?

Я щось буркнув у відповідь, щоб він відчепився.

– Чекай, – зупинив мене мужик, – дозволь задати тобі одне питання: ти в магію віриш?

– Не знаю… – розгубився я. Питання було несподіваним.

– Ну, тоді дивись, – він зробив крок мені назустріч, про­стягнув руку і витягнув з мого вуха великий ювілейний рубль (були такі монети з профілем Ілліча; ти, мабуть, не пам’ятаєш). Все сталось настільки швидко і якось… як би це сказати… якось буденно, чи що… Взагалі я був дитиною з раціональним складом розуму. Таким, знаєш, маленьким скептиком. А тут раз – і чудо! Реальне чудо! Мені б навіть язик не повернувся назвати це фокусом. Бо який же це фо­кус? Фокуси по телевізору, а тут усе насправді.

Мужик усміхнувся хитрувато так і питає:

– Повторити?

Я кивнув. Монета в цей час якось непомітно зникла з його широкої долоні. І знову з’явилася з мого вуха, вже ін­шого.

Я був просто вражений. Я йшов додому з буханкою хліба в руці та відчував, як навколо стає якось чистіше, якось про­сторіше. Так ніби, знаєш… – Шумський не міг підібрати під­ходящого слова. – Ніби раптом переключилися полюси моєї дитячої душі – на місці фатального, повного розчарування, такого, яким воно буває лише у дитинстві, виросло щось грандіозне, щось чарівне, таємниче та світле... І всі тривоги зникли. Тому що в цьому грандіозному, таємничому, думав я, для будь-кого знайдеться місце під сонцем, а значить, і для мене теж.

Чому так? Звідки це відчуття, власне, взялося? Цього я пояснити не міг. Але інтуїтивно знав, що врятований не­видимим світлом від невидимої темряви. І що в мені це на­завжди.

Пауза. Здається, Шумський намагався розтягти насоло­ду від спогадів про той особливий момент у його дитячому житті.

– Та це ще не кінець, – продовжив він. – Того ж вечора я проходив біля металобази. У далеких дворах гавкали со­баки, у шашличній біля будинку культури щось голосно святкували. Я йшов уздовж паркана з іржавих листів бляхи. Зліва був пустир із високою, по пояс, травою. Сонце тільки що сіло за дачний масив; мені було трохи холодно і трохи страшно. Паркан різко повертав, стежка проходила між ним та старим придорожнім кафе із забитими дошками вікна­ми. Я зупинився – за два кроки від стежки, під стіною лежа­ло тіло.

Трава навколо була прим’ята – явно сліди падіння. Ма­буть, хтось бухий відключився, – вирішив я. І вже хотів акуратно обійти це місце, але раптом упізнав синю сорочку з кульбабами.

Невже той самий чарівник із хлібного? Може, з ним щось сталося? Злі люди напали? Що ж робити?.. Я підійшов і ле­генько торкнувся його плеча. Він здригнувся, підняв лах­мату голову, пробурмотів щось нерозбірливе. Потім сперся на руку та повільно сів, прихилившись до нештукатуреної цегляної кладки. Обличчя було бурим, пом’ятим, сорочка розстебнутою до пояса, під нею проглядався волохатий жи­віт. Окуляри валялись у траві.

Я стояв мовчки, як загіпнотизований.

– Ей, шкет! – коли він заговорив, на мене посунула стіна свіжого перегару. – Хулі ти тут став, га?..

Мовчу. Серце швидко б’ється від хвилювання.

– Ти чого, бля, мовчиш? – мужик нагнувся вперед та при­мружив очі. Плоскі, отупілі. Такі очі я добре знав: у п’яного баті були дуже схожі. – А, так ми ж із тобою бачились! Біля магазину, – на його обличчі раптом з’явився якийсь дикий оскал.

Я злякався, що при світлі місяця, який сходив якраз за моєю спиною, він перетвориться на вовкулака, стрибне та перегризе мені горло. Я зробив крок назад.

– Та ти не бійся, малий! Дядя Вася не образить!.. – засмі­явся він. – Скажи, ти у магію повірив?

Я несміливо кивнув.

– Це ти дарма, синок! – знов засміявся дядя Вася, цього разу із якимось особливим злорадством. – Пиздьож це все! Йобаний фокус. Ясно? От дивися, – показав він свою руку. – Бачиш, оцей от ремінь? – дійсно, на руці у нього був годин­ник на широкому шкіряному ремінці. – За ним я той рубль і ховаю, – пальцями правої руки він незграбно заліз між ремінцем та внутрішньою стороною зап’ястя лівої – звідти випала монета.

– Твою мать… – п’яний фокусник хотів зловити її на льо­ту, але промахнувся. Ювілейний рубль блиснув, упав на землю, покотився стежкою та зник у траві.

Тієї миті мені здалося, ніби це був повний місяць. Ніби це він упав із неба і виявився не отвором, прорізаним у не­видимому бар’єрі між світами, а всього-на-всього шматком мельхіору, який поміщається в долоні. І загадковий малю­нок його місячних гір, кратерів та морів – це насправді ба­нальний рельєфний профіль живішого за всіх живих карта­вого вождя.

– Хуйня ця магія. Неправда, – винувато знизав плечима мужик…

Пауза.

– А потім я біг додому, – зітхнув Шумський, – і на щоках моїх були сльози… Така-от історія, – підсумував він.

Ми хвилину помовчали.

– А далі? – не витримав я.

– Що далі?

– Ну, далі що було?

– Далі? – замислено промовив Шумський. – Далі нічого особливого. Просто з того часу я не приходив до тями і ні­коли не прийду...

Пауза.

– Жартую! – він засміявся.

Тут за стінкою почулися кроки. Щось клацнуло, і двері з легким скрипом відчинились. Яскраве світло ззовні безжа­лісно засліпило звиклі до темряви очі.

– Шумський! Досить соплі жувати. На вихід! – насмішли­во викрикнув голос невидимого вартового.

читати