Вiршi, надiсланi Сапфо 

х х х 

Любовнi пси

Женуться i наздоганяють. Де лижуть язиками, де —

Із м’ясом виривають

сни, якi вiд себе заховала.

 

Я так грiшить хотiла, щоб сама

не вiдала i не дiзнався Бог...

 

Не розривайте! А сама все бiльше

Прозорi груди розкриває, де

такi лiси, i нетрища, й поля,

Якими ще нiколи не ходила!

Невже помру, не знаючи себе?

 

Закрий цi груди i замкни на ключ —

Не випускай на волю голе серце:

Ти не владаєш ним i головою,

Яка скотилась iз гарячих плiч.

 

.............................................................

 

Любовнi пси

летять на кров, на запах,

І тiло хлебчуть — наче молоко... 

х х х 

Вимовити,

Вилiпити iз повiтря i сокровенного коливання —

Не голосових зв’язок, не округлення губ,

Не притискання кiнчика язика до зубiв...

Назвати —

Це вже доторкнутись...

Таке iм’я — що для вiзантiйських багрянородних iмператорiв,

Що для простого Божого чоловiка...

Вимовити —

А потiм упiймати в пригорщу три повiтрянi склади,

Нi, якщо кликати, — всi чотири, з наголосом на передостанньому,

Упiймати i наслухати,

Поки iм’я

явить обличчя

Із усiма деталями, якi ранiше не помiчала.

 

І це зовсiм не чари, а любляча гра уяви:

Тiльки на вiддалi, не впритул, iздаля —

Тайна i диво.

 

Ти добре знаєш про це.

х х х

Пiдгодовувати серце,

Яке жадає кровi, крові i кровi,

Пажерливе i ненатле, воно вимагає

І розростається у менi.

Ношусь iз ним, ношу його —

Як сокровенну таємницю, що захоплює цiлий свiт.

Я дякую Тобi, прости менi, богобоязливiй грiшницi.

 

Невсипуще,

Серце будить серед ночi:

— Дай менi, дай менi, не можу без нього!

І плаче, i їсть мене саму —

Зсередини: як плiд

живиться материнськими соками.

 

Але ж я — не вiн, i як дати раду

В огромi космосу, на середохрестi усiх шляхiв?

Дякую Тобi, прости менi...

 

Срiбнi силуети риб запливають у тiло.

Може, хоч так

стане легше: жити

Водночас у рiзних епохах, вiдволiкаючи серце,

Переплутавши днi i ночi, мандри i марення, вигадку i життя?

 

Не одуриш: голодне серце волає безперестанку

Пiвтора червня, а насправдi — пiвтисячу лiт.

 

Дякую Тобi, прости менi, грiшнiй. 

х х х

Ми ляжемо спати з тобою

на рiзних планетах.

Нiхто i нiколи, нiкому, нiзащо, нiде.

Історiя висохла, прiрва зiяє. Угору

Моря виростають, неначе

гiгантськi стовпи.

 

Природа, мов кров поза венами,

темно згорнулась.

Порожня колиска гойдається межи свiтiв.

І вишитий хрестиком янгол

волає до Бога.

І вiск, наче згорнута кров,

на столi. 

х х х

Мої дверi зачиненi для тих, якi рвуться до мене.

А той, кого я жадаю, — не хоче навiть пройти

попiд моїми ворiтьми.

Я — розпачливий плач немовляти.

Нiчого не навчилася, не

Надбала розважливости i спокою —

горе менi.

Мене скручує у вузли, як мотуз,

моя даремна i марна пристрасть —

І кидає пiд ноги людям.

Я сама

Хочу стати намогильною плитою

у храмi попiд ногами:

Топчiться по менi потоптом,

По стертому iменi моєму,

По голосовi-голосiнню,

По риданню моєму жiночому.

Топчiться так, як батожила мене жага:

До кровi на серцi — до кровi на каменi.

 

Та краще померти вiд неї, марної, що не мала вiдлуння,

Нiж удавитися виноградиною,

Позiхаючи вiд переситу.

 

З “Нової колекцiї коханок“ 

х х х

Коли я обважнiв i заспокоївсь,

Життя жував, як золотий коньяк,

Навiщо ти явилася — мов жарт,

Як смiх лукавий надi мною?

Я мiг би мрiять... бачити ввi снi...

Але в життi — вважаю божевiллям,

Знущанням,

катастрофою,

прокляттям

Останню — нероздiлену! — любов.

 

І ось вона — чи послана iз пекла

Чи впала iз розколотих небес —

Яка рiзниця? Наче битий пес,

За нею невiдступно волочуся.

 

Якби менi хто розказав колись...

Історiя — стара. Але зi мною?..

Де лiки, що лiкують вiд кохання?

Не хочу нi порад, нi лiкарiв...

х х х 

Сказала ти: “Мiй милий, прощавай.

Здоровим залишайся i щасливим“.

То це мене — покинула? Мене?!

 

Ганьби такої не переживу.

Догнати б i... Ударити? Убити?

Що змiниться? Покинула — вона.

 

Вона — але не я! Останнє слово —

За нею — не за мною.

Скреготнув

Зубами i розтер цигарку люто

 

Ногами на асфальтi. Що придумать,

Аби вона сьогоднi приповзла

Покаятись, виблагувать любовi?

х х х 

Коли вони здають ключi

Од позашлюбної постелi —

Тремтить у неї губка нижня

І спiдня одiж молода.

 

Стара iсторiя. І вiн

Залисини свої ховає

Пiд “римський“ чубчик. Паралелей

Чимало — греблю хоч гати.

 

Та вiн би рикав, аки тигр,

Аби довiдався: на ложе

Це саме

i вона приводить

Молодшого за власний грiх.

х х х 

Зi срiбними, iз молодими

Дзвiночками у голосах,

У косах — квiти, нiжний стан —

Немов струмок сором’язливий.

 

Солодкi нiжки i хода

Легка, летюча i пахучий

Жаждивий вiддих їхнiх уст.

 

Вони мегерами важкими

Стають у старостi: повзе,

Сопе, немов ковальський мiх,

Неоковирне одоробло.

 

...Коли б усi ми молодi

До старостi розкошували...

А потiм — р-раз! — усiм гаплик.

 

ЛІТОЗИМА

х

Метелик сiв на перезрiле

Розбите яблуко.

Уже й лiто закiнчується.

х

Не братиму цього метелика за крильця —

Я ж не хочу, аби кожен

Обтрушував iз мене пилок.

х 

На улюбленiй чашцi —

Раптова трiщина.

Милуюсь i нею.

х 

Вiтер зриває осiннє листя.

Скiльки разiв я бачила це.

А скiльки ще побачу?

х

Восени, перед вiдходом,

Листя красивiше, нiж навеснi.

Може, й менi кохання

Спалахне всiма барвами?

х

Чому не знаю, куди подiти себе?

Глянула: повня висить

Помiж гiлками.

х 

Ще вчора безлистi дерева були як намальованi тушшю,

А сьогоднi вже — бiлилами.

Інiй.

читати