Завантажити

або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [ці він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших земель [послів], кажучи: “Хочу на вас іти”.
І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: “Кому ви данину даєте?” Вони ж одказали: “Хозарам. По шелягу од рала даєм”.
У РІК 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?] зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і 1 [город Білу Вежу взяв. І ясів переміг 1 він, і касогів, і прийшов до Києва.
У РІК 6474 [966]. Переміг Святослав вятичів і данину на них наклав.
У РІК 6475 [967]. Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи дани з греків.
У РІК 6476 [968]. Прийшли печеніги вперше 1 на Руську землю. А Святослав був [тоді] в Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми — Ярополком, і Олегом, і Володимиром — у городі Києві. І оступили печеніги город силою великою, — незчисленне множест [стояло їх] довкола города, — і не можна було вийти з города, вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні із города [вийти кому] до них.
І затужили люди в городі, і сказали: “Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти ; переказати 2: “Якщо ви не приступите завтра під город, — ми здамось печенігам”. І сказав один хлопець:
“Я можу перейти”. Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: “Коли можеш ти якось іти — іди”. Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: “Чи ніхто не бачив коня?”, — бо він умів по-печенізькому і вони вважали його [за одного з] своїх. А як приблизився він до ріки, [то], скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили [це] печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.
А ті, побачивши [це] з тої сторони [Дніпра і] прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: “Якщо ви не підступите завтра рано під город, — здадуться люди печенігам”. Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім'я Претич:
“Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, — погубить нас Святослав”.
І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь [Святослав] прийшов, [і] побігли од города хто куди.
І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький [Куря], побачивши [це], вернувся один до воєводи Претича і запитав: “Хто се прийшов?” І сказав йому [воєвода]: “Люди тої сторони”. І спитав князь печенізький: “А ти чи не князь єси?” Він же сказав: “Я — муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв незчисленне множество”, — а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь печенізький Претичеві: “Будь мені другом”. Він тоді сказав: “Нехай буде так”. І подали вони руку один одному, і дав печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч. І відступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги 3.
І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: “Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, — то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?”
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося од печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.
У РІК 6477 [969]. Сказав Святослав матері своїй і боярам своїм: “Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, | а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь”. І мовила йому мати: “Чи бачиш ти, що я недужа? Куди ти хочеш [іти] од мене?” — бо вона вже розболілася була. Сказала ж вона йому: “Погребши мене — іди, куди хочеш”.
І по трьох днях померла Ольга. І плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на [уготованому] місці 1. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою, бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу.
Ся [Ольга] була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць, уночі. Так ся між

читати