Завантажити

Ушиці і Пруту. І обложив він їх, [угрів], силою великою, і вони, знемігшись, здали город.
Данило ж, узявши город, спом'янув приязнь короля Андрія і пустив сина його [Андрія]. І провів він його до ріки Дністра, і вийшов із ним один Судислав [Бернатович], а на нього кидали каміння, кажучи: “Іди геть з города, баламуте землі!”
Коли ж Андрій прийшов до отця свого і брата [Бели], то Судислав говорив безперестану: “Виступіте на Галич і візьміте землю Руськую. Якщо ти не підеш, то вони укріпляться проти нас”.
Виступив тоді Беларикс 105, себто король угорський, з великою силою. Він сказав: “Не останеться города Галича. Нема того, хто ізбавить його од рук моїх”. Та коли увійшов він у гори Угорські, послав на нього бог архангела Михаїла одкрити потоки небесні, — так що коні [їх] потопали і самі вони вибігали на високі місця. Але він усе 5 одно подався узяти город [Галич] і [Галицьку] землю. А оскільки Данило молив бога, ізбавив його бог од руки сильних.
Отож обступив [Бела] город, і послав посла, і заволав посол голосом гучним, і сказав: “Слухайте словеса великого короля угорського! Хай не заспокоює вас Дем'ян, говорячи: “Із землі нашої викине [їх] бог!” І хай не уповає ваш Данило на господа, говорячи: “Не буде оддано город сесь королеві угорському”. Я стільки ходив на інші землі, — то хто може вдержатися од рук моїх і перед силами полків моїх?” 106
Дем'ян же все одно стояв кріпко, погрози його не убоявся, — бог пособником був йому. Данило тим часом привів до себе ляхів і половців Котяневих, а в короля були половці Бігбарсові 107.
[І] напустив бог на них, [угрів], кару фараонову108, —город же стояв кріпко, — і [король] Бела знесилювався, і пішов од города. Покинув же він людей за собою, оружників многих і кінників, і напали на них городяни, [і] багато [їх] попадало в ріку [Дністер], а інші побиті були, інші були поранені, ще інші схоплені були. Як в іншому місці говориться: “Скиртріка злу гру зіграла городянам” 109, — отак і Дністер злу гру зіграв уграм.
Звідти ж пішов король до [города] Василева, і перейшов Дністер, і пішов до [ріки] Пруту, бо наслав був бог на них кару і ангел побивав їх. Вони так умирали: в одних одпадали підошви, як од черевиків, а інші, вилізши на коней, померли, ще інші вмирали, зійшовшись довкола вогню і м'ясо піднісши до рота. Від багатьох ото різних недуг вони помирали, а потоки небесні все одно топили їх.
Отак пішов він, [Бела], через невірність бояр галицьких, а Данило за божою волею вдержав город свій Галич.
 
Після цього розкажемо про многі заколоти, і великі обмани, і незчисленні битви.
 
У рік 6738 [ 1230]. Тим часом була крамола серед безбожних бояр галицьких. Учинили вони змову з двоюрідним братом його, [Данила], Олександром [Всеволодовичем], щоб [Данила] вбиіти | і передати 110 землю його [Олександрові]. Та коли вони сиділи на раді і збиралися вогнем підпалити [дім Данила разом із князем], милостивий бог вложив у серце Василькові [намір] вийти [звідти] і, граючи, видобути меча свого на слугу королевого 111, [а] той, граючи, схопив щита. Як побачили це невірні [бояри] Молибоговичі, був їм страх од бога, [і] вони сказали: “Замір наш провалився”. І побігли вони, як той окаянний Святополк. Вони втікали, хоча [про змову] ще не довідався князь Данило й Василько.
Отож Василько поїхав до [города] Володимира, а безбожний [боярин] Філіпп позвав князя Данила в [город] Вишню, бо вони вчинили другу змову з Олександром, братом його, щоб убити його. Та коли він, [Данило], в'їхав у [село] Браневичеву Ріль, то прибув до нього посол [Коснятин] од тисяцького його Дем'яна, [і] він сказав: “Пир тобі лихий є, бо враджено безбожним твоїм боярином Філіппом і братом твоїм Олександром, що бути тобі вбитому. І, се почувши, ти піди назад і держи стіл отця свойого”.
Коли Коснятин розповів [це], то той вернувся на ріці Дністрі, а бояри безбожні перевезлися [через ріку] в іншому місці, не хотячи бачити лиця його. [Данило] ж, приїхавши в Галич, послав посла до брата свого, князя Василька: “Ти піди на Олександра”.
Олександр тоді вибіг [із Белза] в Перемишль до спільників своїх, а Василько узяв Белз. Івана ж [Михалковича], сідельничого свого, [Данило] послав услід за невірними Молибоговичами і за [боярином] Волдрисом, і схоплено було їх двадцять і вісім Іваном Михалковичем. Однак ті смерті не прийняли, а милість дістали. А якось, коли він на пиру веселився, один із тих безбожних бояр лице залив йому чашею, — і це він стерпів: “Колись же нехай бог їм одплатить”.
У рік 6739 [1231]. Сам Данило тим часом скликав віче, зоставшися з вісімнадцятьма отроками вірними і з Дем'яном, тисяцьким своїм, і сказав їм, [галичанам]: “Чи ви будете вірними мені, щоб пішов я на ворогів моїх?” І вони вигукнули: “Вірні ми єсмо богу і тобі, господину нашому! Виступай з божою поміччю!” А соцький Микула сказав: “Господине! Не подушивши бджіл — меду не їсти”. Помолився він тоді богу,

читати