Завантажити

Кибинцях. Повернувшись одного разу після канікул у гімназію, Гоголь привіз на українській мові комедію свого батька, яку грали в домашньому театрі Трощинського. З того часу театр став пристрастю Гоголя і його товаришів. Зразком цього театру був для нього театр його батька. Він пише йому із Ніжина: «Я думаю, дорогий таточку, якщо б ви мене побачили, то точно б сказали, що я змінився, як у моральності, так і в успіхах. Якби ви побачили, як я тепер малюю!» Цього листа датовано 1824 роком, а вже 1825 року батька Гоголя не стало. Мати тяжко переживала втрату чоловіка, адже вони так доповнювали і так любили одне одного... І Микоша писав їй: «...Я тепер спокійний. Хоча не можу бути щасливий, втративши кращого батька, найвірнішого друга, всього дорогоцінного моєму серцю». З цих слів можна зрозуміти, яку велику роль відіграв у становленні Миколи Гоголя-письменника його батько — український драматург, людина, що прекрасно знала історію рідного краю, сповідувала принципи просвітництва і демократизму.
Гоголь переходить у сьомий клас. Бере участь у рукописних ліцейських журналах і альманахах («Метеор литературы», «Навоз парнасский» та ін.). Завідує бібліотекою, що складалась із передплачуваних у складчину книг і журналів. Відвідує збори гімназичного історичного товариства. Читає і переписує пушкінські твори, хоча сам ближче дотримується літературної романтичної манери Бестужева-Марлінського. До цих років відносяться перші літературні спроби Гоголя: вірш «Непогода», віршована балада «Дві рибки», віршована трагедія «Розбійники», слов’янська повість «Брати Твердиславичі», поема «Росія під ігом татар» і сатира «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний».
Різні автори, які описують ніжинський період життя Гоголя, свідчення його друзів і сучасників, створюють досить дивну картину — з одного боку, талановитий юнак, який рано зрозумів своє призначення, вихований на традиціях «Кибинських Афін», із загостреним релігійним сприйняттям світу (цим він зобов’язаний перш за все матері), а з другого — заглиблений у себе «бука», майстер на різноманітні витівки, а дехто спостеріг у ньому «двоєдушність». Зупинимось саме на «двоєдушності». Жахлива атмосфера «кленової лінійки» в Полтавській гімназії, саме становище «пансіонера» Гоголя на фоні багатих батьків і родичів його товаришів, упослідження українського слова (його батько — український драматург! — Л. Т.), для якого були зачинені двері Ніжинського ліцею, — ось головна причина його «двоєдушності». Вона з часом не зникне, а ще більше розвинеться в імперському Санкт-Петербурзі.
У Ніжині Микоша Гоголь любив простолюд, часто бував на «простонародній» околиці Ніжина Магерках; бувало, з товаришами вони й «козакували». Одного разу Гоголь запропонував своїм друзям піти погуляти за річку в ліс. Щоб не робити довгих обходів, друзі перелізли через тин найближчого городу, що виходив на річку. Загавкали собаки, жінка з дитинчам на руках накинулась на них з лайкою:
—?Геть, курохвати, а то покличу чоловіка, так він вам ноги поперебиває, щоб через чужий тин не лазили! Чого вас принесла нечиста сила?!
—?Нам сказали, — спокійно відповів Гоголь, — що тут живе молодиця, у якої дитина схожа на порося... Та ось же... вилите порося!
Розлютована молодиця стала кликати чоловіка:
—?Остапе! Остапе!
Підійшов дядько із заступом у руках.
—?Бий їх заступом! — репетувала молодиця. — Знаєш, що вони кажуть? Розказують, що наша дитина схожа на порося!
—?Що ж, може, й правда, — відповів статечно дядько, — це тобі за те, що ти мене кабаном називаєш...
Про мистецтво перевтілення Гоголя-ліцеїста розповідає його товариш по ліцею Т. Г. Пащенко: «П’єса складалась із двох дій, Гоголь повинен був з’явитися у другій. Публіка тоді ще не знала Гоголя, але ми добре знали і з нетерпінням ждали його виходу на сцену. У другій дії представлена була на сцені проста малоросійська хата і кілька оголених дерев, вдалині річка і пожовтілий очерет. Біля хати стоїть лавиця, на сцені нікого нема. Ось з’являється стариган у простому кожусі, в баранячій шапці і мазаних чоботах. Спираючись на палку, він ледве пересувається, доходить, крекчучи, до лавиці і сідає. Сидить, трясеться, крекче, хихикає і кашляє, та нарешті захихикав і закашляв таким задушливим і сильним старечим кашлем з несподіваною добавкою, що вся публіка грохнула і вибухнула нестримним сміхом. А стариган преспокійно піднявся з лавиці і поплентався зі сцени. Біжить за ширми інстектор Білоусов:
—?Як же це ти, Гоголь? Що ж це ти зробив?
—?А як ви думали зіграти натурально роль восьмидесятирічного старця? У нього, бідолахи, всі пружини розслабли, і гвинти уже не діють як слід.
На такий вагомий аргумент інспектор і всі ми розреготались і більше не питали Гоголя. З цього вечора публіка узнала і зацікавилась Гоголем як чудовим коміком».
Товариш Гоголя по ліцею К. М. Базилі, який потім став генеральним консулом Росії в Бейруті й допомагав письменникові здійснити паломництво по святих місцях, згадує, що «в Ніжині вони грали

читати