Завантажити

один одного і знову цілуються.
Добре, що не поїхав з ним Чикаленко. Він заважав би своїми розмовами... А тут так добре, чудесно!.. Серед цієї простоти й сердечності.
Біля одного гурту Михайло Михайлович спиняється. Він довго стоїть тут і слухає пісень. Таких ще не доводилось чути.
Ось і весь гурт втихає і чути тільки чистий тремтячий голос одної старої жінки:
 
Над морем глибоким
Стоїть терем високий,
Ой, там стоїть липа,
Золотом обвита.
А шовком перевита.
А в тім теремі
Марусенька русу косу чеше.
Прийшов до неї
Батенько її:
— Відчини, донечко.
— Ні, не відчиню,
Буйного вітру боюся,
Бо вітер косу розмете,
А сонце личенько спече.
 
Потім вона стихає. А за хвилину гурт тихо розпочинає нової.
В тихій задумі Михайло Михайлович іде далі. Пісні його розчулили. Він думає про те, що цієї ночі тут в освяченій традицією долині народ немовби розкрив свою чисту, безневинну душу.
І не помічають, як на сході блідне виднокруг і поволі, тихо в'януть потомлені зірки. Все блукають поміж гуртів. Щоправда, парубок немов підтоптався: трохи відстає і починає сопіти від утоми. Отакої!.. Це через численні зустрічі з знайомими ярмарчанами!.. Який кремезний козарлюга, а й він таки начастувався: набік точиться... А проте він хоче перемогти хміль і не відстає. Тільки робиться балакучішим.
Вони йдуть до знайомої ятки, щоб, нарешті, відпочити трохи перед від'їздом.
— Мене пів'ярмарку знає, все хороші знайомі,— хвалиться парубок.— У повіті куди не заїду, в село чи хутір, так усі до себе тягнуть... Тільки б душа хотіла гуляти!.. Ніхто для мене нічого не шкодує. Ну, і я, сказать, для народу в силах багато зробити... В городі коли хто буває, з якою просьбою, абощо, то вже я йому завжди знайду людину, яка в усьому зарадить... Ночувати до мене їздять. Кожної ночі хтось буває... І не родичі, не приятелі, а просто хороші люди, знайомі... вип'ємо, набалакаємося...
У ятці Коцюбинському приготовлено дерев'яний тапчан. Парубок ставить один біля одного два ослони і розташовується на них. Поки Михайло Михайлович, зворушений усім тим, що бачив і чув, ворочається і не спить, парубок продовжує розповідати:
— На селі я бажаний гість у дядьків. А в місті — вони мої гості. Навезуть ото мені гостинця всякого.,
Але мені воно без діла. Я без нужди живу. У мене все е і нічого мені не треба...
За тонкою стіною з шалівки хазяїн стиха лається з жінкою. Власне, в його лайці немає нічого злого: просто в нього така звичка, щоб трохи щодня лаяти жінку й чути від неї лагідну відповідь.
Надворі добре розвидняється, хоч до сходу сонця ще далеко. Ярмарковий нічний гамір не вгамовується. Але він не заважає. Приємна втома опановує м'язи, все тіло, легка дрімота повиває мозок.
— Все в мене є, і живу я добре, бо маю голову на плечах добру, а не тільки коні, щоб звощикувати... Мене один приятель одрекомендував, і тепер я маю ще вигіднішу роботу, хоч не кидаю й ізвозу...
«Ну, ну, цікаво, що він там ще вміє робити?» А очі склепилися, приємно так, і не хочеться ворушити жодним м'язом.
— Одрекомендував мене знайомий — і зразу на вісімнадцять карбованців у місяць. А після одного діла десятку набавили. Двадцять вісім карбованців — це ж заробіток!..
«Так, так... Яка ж пак у нього робота? Цікаво, але нехай закінчує... Пора...»
— Та й роботи, власне, ніякої... Щитається, що я в поліції роблю, вроді як тайним агентом, щоб політику висліджувати... Ну, яка ж це робота!.. Наслухаєшся чого від людей, а потім ідеш і слово в слово перекажеш... І за це — цілих двадцять вісім карбованців!.. Хіба не повезло!..
«Що він верзе?.. Тайним агентом? Шпигуном?.. І навіть жалування дістає?!»
Михайло Михайлович зводиться на лікоть: може, раптом приверзлося? А парубок, уже засинаючи, ледве ворушить язиком:
— На екс-про-прі-і-ацію підбив п'ятьох м...молодчиків... Пошту грабували. Ну, й зловили... всю кумпанію. Сам начальник отділєнія викликав... руку тиснув і благодарность. «Молодець... Герой...» Просив студентів і революціонерів у повіті висліджувати.
Останніх слів Коцюбинський не слухає. Він підхоплюється з тапчана й поспішно взувається. Потім іде за ванькир до хазяїна й розраховується. Здивований господар не встигає навіть нічого розпитатися.
Коцюбинський покидає ятку. На хвилину спиняється.
Рожевіє на сході небо. Ярмарок гомонить. Але пісні стихли і вогні погасли. Легким ранковим вітром змело, як прозорий туман, чарівну казку цієї ночі.
Він застібає пальто на всі гудзики і швидким кроком іде серед людського гурту.
Через два дні швидкий поїзд забрав його з кононівських ланів і лук. Прощайте, сонячні ниви, василькові стежки і жайворонкові дифірамби сонцю... І вірні супутники щоденних дитячо-казкових подорожей серед полів — білі пухнасті пси!..
Місто жде, щоб знову обплутати його в залізні пута обов'язку.
Вчорашній поїзд повіз туди лист. Лист

читати