Завантажити

ПАРИЗЬКЕ КОХАННЯ.
* * *
До кав’ярні «В Ольги» Дарина прийшла завчасно, так гарно підстрижена і нафарбована, що кілька авт на вулицях гальмували із вереском, бо водії в них задивлялися на руду красуню.
Маючи у запасі рівно півгодини – адже Ігор ніколи не запізнювався – погортала меню, зупинившись на лимонному тістечку та каві по-талліннськи, з молочним лікером. Їсти Дарусі геть не хотілося, від хвилювання пропав увесь апетит, але з самого ранку вона не мала й ріски в роті, тому змушувала себе ковтати шматки на диво смачного тістечка, згадуючи слова пані Квітки. І чому за все мусить платити чоловік? Це несправедливо! Адже саме їй спала на думку ідея про подорож до Парижа! І що вона мусила зробити? Сказати «Дай мені грошей на сюрприз, любий»? Що за маячня! Це все одно, що зажадати «Купи мені щастя!». Чи то світ став такий скажений, чи то вона надто старомодна – сумно міркувала дівчина.
Ігор увійшов до зали рівно о сьомій, як обіцяв. Доки він шукав поглядом Дарину, та дивилася на нього і милувалася. Який же він у неї гарний! Вбраний у сірий діловий костюм. Ігор завжди ходив у костюмах. Та у бежевий плащ. Такий стрункий і підтягнутий, щирий, однак не багатослівний, і… дуже красивий! Справді, найчарівніший чоловік з усіх, яких вона коли-небудь бачила. І він її кохає! Він просто надзвичайний!
Дарина помахала йому зі свого кутка. Вона навмисне обрала столик на двох прямо біля вікна, за яким вже панували густо-сині осінні сутінки. Ігор, помітивши її, коротко всміхнувся, кількома кроками перетнув невеличке затишне приміщення, де вони часто бували, і опустився на стілець навпроти Дарусі. Вона потягнулася до нього за поцілунком, який і отримала – звичний, у щічку.
– Привіт. Ти вже зробила замовлення?
– Уже. Я навіть встигла з’їсти купу кілокалорій і запити їх кавою.
Ігор осудливо похитав головою.
– Чим ти тільки забиваєш собі судини? Я так розумію, атеросклероз тебе не лякає.
– Будь-який різновид склерозу лякає мене лиш можливістю забути твоє ім’я. Але дякую, мені приємна твоя турбота. Як пройшов день, любий? – якомога чарівніше всміхнулася Даруся до свого коханого.
– Як завжди, – Ігор зробив знак офіціанту. – Я візьму салат «Цезар» з телятиною, будь ласка. Ти пам’ятаєш пані Пелех? – звертаючись уже до Дарини, промовив він. Вона кивнула.
– Ту стареньку, що схожа на бабу-ягу, з носом, як коцюба? Звісно. А що з нею не так?
– Дарусю, я тобі дивуюся. Тільки ти з твоїм янгольським характером можеш називати «старенькою» ту дідькову кревну. І спитала б краще, що не так зі мною є нині, і було, коли я здуру погодився робити їй операцію. Їй сьогодні зняли бинти і тепер вона викапана баба-яга з профілем римських патриціїв.
Дарина розсміялася.
– Ти насправді так не думаєш. Ну зізнайся, ти ж любиш своїх пацієнтів?
Ігор знизав плечима.
– Так, авжеж. Вони мене годують.
– Ні, не будь циніком, любий. Ти все одно мене не переконаєш у своїй корисливості. Ти не такий. Для мене інше є загадкою…
– Що саме?
– Чому люди вважають, що, виправивши носа чи підтягнувши щоки, досягнуть в житті чогось більшого, аніж змогли б зі своїм природним виглядом?
– Я не знаю, – промовив Ігор, дегустуючи салат. – Сам про це часто думаю. Як на мене, для того, щоб відбутися в житті, щонайменше безглуздо покладатися тільки на фасад. Є багато інших способів досягнути успіху, а плацдарм для цих досягнень завжди слід готувати заздалегідь. Усе ретельно плануючи та прораховуючи, – Люсик повчально підняв вказівного пальця. – Немає у природі ніякого колеса фортуни, а, якщо і є, то воно давно заіржавіло.
– Твоя правда. І, до слова, про досягнення… Може, вип’ємо шампанського? – запропонувала Дарина.
– Справжнє шампанське, – менторським тоном сказав Ігор, – буває лише у Франції. Крім того, Дарусю, ти ж в курсі – я терпіти не можу цей газований компот.
– А мені подобається, – прошепотіла Дарина, знітившись. – Ти завжди такий серйозний, серденько. Мабуть, і на власному весіллі не питимеш.
– Ну, тоді доведеться. То що ти мені хотіла сказати?
– А ти?
– Пані, як завжди, уперед.
– Добре, – за відсутності шампанського дівчина ковтнула кави для хоробрості. – Пам’ятаєш ту обіцянку, що ти дав мені місяць тому?
– Це яку?
– Ти казав, що виконаєш будь-яке моє бажання на мій ювілей. Що не довіриш цю відповідальну справу жодному джину. Чи не так?
– Так, було. Підтверджую, – почувши це, Даруся шумно зітхнула, лише після цього втямивши, що чекала відповіді, затамувавши подих.
– Ти готовий дотримати слова?
– Ну для чого тягти кота за хвіст, Дарино? – поцікавився Ігор з ледь помітним роздратуванням. Виделка, якою він розгортав листя салату на своїй тарілці, лунко дзвякнула об фаянс. – Ясно, що готовий!
– А чому ти так на це реагуєш? – очі дівчини наповнились слізьми. Щось пішло не так. Ні, щось було не так від самого початку цієї вечері. – Я завжди

читати