Електронна бібліотека/Поезія

Завантажити

ДИСОНАНСИ: ЗЕМНЕ І НЕБЕСНЕ

Духмяний серпень.
Слід зелених яблук
біжить повз аґрус в мокру мураву,
дощем притоптану...
Рожевий зяблик
тримає в дзьобі бабку, ще живу
й прозоро-синю.

Два великих ока
усі свої фасетки до небес
звели захмарених:
строкато і широко
у високості. Ген чатує пес
на зяблика.

А ти — на свого бога
в отих далеких дивних небесах,
прозорих
і рожевих.
І земного
тобі не треба нині й прісно... Страх
тебе не знає.
Ти його не бачив
ані в грозі, ні в бурі за селом,
ні в дзьобі зяблика,
ні в вишкірі собачім.
Твій бог тебе не випробував злом
на вічну приязнь.

Дощ згинає трави
і випрямляє — рівно, до стебла.

Я — бабка.
Я боюся.
Нелукаво
боюся кожним прожилком крила
себе і світу,
що потоп в калюжах,
мілких і теплих — серпень на дворі.

САЛОМЕЯ. НІЧ ПІСЛЯ БУРІ

Падає дощ.

Набубнявіли обрію дуги.

Зелено й сонно на п’ястки нанизує ніч

мідні браслети.

Тополі стоять, як хоругви, —

темні, жалобні.

Укотре відсічено з пліч голову дню...

Загорнувшись у туніку хмари,

ніч гордовито виходить на сріберний кін.

Падає дощ.

Розбрелися лякливі отари

теплих озерець по тілу її.

Передзвін

мідних браслетів. Не руки — гагатові смуги

ніжно лягли на останнє ясніння лиця

дня златоустого.

Блискавки стримують мруги…

Танець над прірвою.

Ніч, що немає кінця.

ЗЕЛЕНА ПРИТЧА ПРО ВІДХІД

Ця розкіш раннього тепла...

Старенький парасоль на ґанок

вмостився — мокрий, як бджола,

котра останній вже поранок

зустріла в серпні.

Виноград

сховав свої нестиглі грона

у павоть.

Учорашній град

понищив ружі — три корони

лише вціліли...

На дротах

гойдають ластів’ята вирій.

І парасоль, як мудрий птах,

шурхоче їм поради щирі:

мов, дощ минущий,

а бджола,

допоки вмерла,

стільки вишень, грушок і яблук зачала,

що їй було не страшно...

Інший

медвяний світ зустрів її,

де навіть роси — золотисті.

І там так хороше бджолі,

що й ружі

в росянім намисті

її не виманять назад.

Так парасоль, згорнувши спиці,

повчав лякливих ластів’ят.

Зітхали ружі-жалібниці...

минається серпень

складімо дуетну кантату

про те як тут яблука бамкають в сивий пирій

як падають в зілля яриці

і як попід хату

везуть в іграшковому тракторі сонячний рій

кизилу достиглого троє веселих дітисьок

бо скільки нам з того

бо скільки нас в наших тілах

бо хто нам щоранку вивішує завчений список

відмови від себе?

наляканий смішками птах

зірвався з антонівки

ще одне яблуко біле

скотилось під сітку як сонце в зелену імлу

і світить боками

червоні овали кизилу погицують в кузові

діти згрібають малу

прудку мурашву із пилом і сонячним зайцем

що ліг подрімати під білену тиньком стіну

притрушують ягоди

чисто як ми над окрайцем чаруємо з сіллю

щоб їлося краще

ану

візьмімо в них ягід

як ноти на нотному стані кизил поміж пальців

та червінь нагадує п’ят дитинячих вигин

і гру на церковнім органі

на жаль жодна з нас не уміє складати кантат

(кизилу, який ріс у заростях біля річки і скромно ховався за своїх сусідів, тож я його майже не пам’ятаю. кизилу, якого посадив тато і який не пережив третього свого літа, коли бушували страхітливі грози, але варення з його ягід — кармазинове, прозоре на сонці, з довгими овальними кісточками в зацукрених тілах — тішило нас аж до наступної осені. кизилу, і ще Марії, харківській Марії, з якою у нас на двох троє дітей.)

ҐАНОК. ПРИХІД КОМАХОЛОВА

Темні тонесенькі тіні —
крихітних равликів ріжки —
дно вилоскочують з діжки,
що розляглася на ріні.

Пальці, солодкі, як мед,
коників ловлять на ґанку.
Оси, назбирані в банку,
розпочали пірует.

В тиші зупинених крил
меркнуть живі сухозлітки:
бабка, метелик, дві квітки —
звуки збуваються сил.

...серпень у дверях... Дарма
равликів крихітні ріжки
смикають сонце за віжки.
Руркає діжа без дна.

нічого нового

це тільки тепла слива в розколині асфальту

мовби лев чигає здобич

глянь

як метушливо мурахи попри корені дерев

повзуть до неї липнуть завмирають

а часом навіть мруть бо жовтий сік

їх поглинає

лев

цей сторож раю

упав із гілки кОтра весь свій вік

родила сливи

відцвітала в муці але родила

двадцять і ще п’ять

оця остання

попіл на мундштуці

до крісла-гойдалки лишилась тільки п’ядь

і до вогню що сонце зжер не довше

того вогню під згірками повік

якого я боюся

він як ловчий

що левів травить

цей тягучий сік на пальцях і губах

повзуть мурахи

спікають лапки котяться на плед як приски по пожежі

горопахи

ця слива чуєш люба

сущий мед

(сливі, що росла у батьків просто перед синіми воротами, які дуже рідко не відчиняли навстіж. сливі, на яку легко було вилізти з паркану, але бабуня завжди голосно ремствувала, що ми ще малі, що асфальт, і що можна впасти, тож рвати з неї плоди було важко. сливі, що страшенно рипіла, ніби мала запущений артрит, хоч і не була старою. сливі, під якою щоосені складали то сіно, то буряки, перш ніж доправляли їх до місця зимівлі. сливі, на стовбурі якої завжди кишіли великі чорні мурахи, що йшли на герць з осами, коли її плоди падали на теплий потрісканий асфальт і запаморочливо пахли. тоді я лягала по інший бік воріт, уявляючи, як палить цигарку Вірджинія Вулф, як вона відвертається і назбирує повні кишені дрібних, вилущених з дороги камінців, щоби потім утопитися в Ікві… ту сливку розщепила блискавиця. Вулф потонула в Оузі. а вірш тепер належить Оксані Думанській.)

КОЛЕКЦІЯ КОМАХ (НА ВУЛИЦІ ЗЕЛЕНІЙ)

Вулик політнього міста тихенько дзумкоче.

Люди вдягають чохли на потріпані крила.

Жовтий тролейбус, як гусінь, потупивши очі,

кокон з електродротів виплітає уміло.

Кузьки-авто повертаються в звичні лабети.

Б’ються, хрускочучи панцирем, тонуть в калюжах

або виписують дивні пругкі піруети

на хідниках, потонулих в каштанах і ружах.

Сонце у небі висить на тонесенькій нитці,

наче павук, що роздумав ховатись під тином...

Скоро дощі, скоро холод... І місту насниться