стільки всього любов

Стільки всього поглинає любов –

Жирна і ласа зелена гусінь.

Іноді жінка проходить повз

І дивиться, ніби зараз вкусить.

В неї в руках голубий футляр,

В неї волосся забране дулею.

Серед міських знавіснілих пар

Жінка сама, і її це муляє.

Що їй це літо без берегів,

Ніби подрібнене скло, напряжне.

Жінка, годуючи голубів,

Чи роздягаючи верх на пляжі,

Жінка, злітаючи стрімголов

Або втискаючись в сині мешти

Думає: стільки всього любов,

Що може вже і її нарешті.

твій маленьки бог пожирач сердець

Твій маленький бог - пожирач сердець,

він поганий сон, він невдалий час –

пише в зачарований папірець

щось собі, що думає не про нас.

Він тобі не друг, твій маленький бог.

він тобі не затишок, не тепло,

він під скатертю сушить квітучий мох,

щоб нічого більше не зацвіло.

Твій маленький бог – сірий сатана,

ніби зла зима, ніби дим їдкий,

має дім в шуфляді, де віддавна

ти тримаєш гудзики і нитки.

Лицемір і жлоб твій маленький бог,

він приймає в жертву старі ключі.

Я з ним говорив, я просив за двох,

Але він насупився і мовчить.

Я приніс йому всі свої скарби.

я варив для нього глінтвейн і грог,

я на ничку в кухні сушив гриби,

щоб він був добріший, твій сраний бог!

Я з тобою був, я хотів як міг,

я йому погрожував, ідучи.

Але він спокійний, бо переміг.

Ніби білий щур, шарудить вночі.

Повільний архіпелаг

Якось непевно – день починається зі сльоти.

Спільна застуда дихає тихо в одній з кімнат.

Хочеш – лишайся, якщо не маєш куди піти,

Хочеш – дивися, як за вікном починається сад.

Бачиш, дерева примандрували з чужих світів,

Бачиш – не знають, де їм лишитися до зими.

Постіль холоне – стомлена плівка сльотавих снів –

Вийдуть дерева, ранок, застуда і сад, і ми.

Очі у тебе схожі на вишні чи на вино,

Мапа на стінці – там океани і острови.

Якось непевно – не прокидайся, бо все одно

Знають дерева – якщо ти тут, то собі живи.

Будемо разом спільній застуді давати лад,

Будем так пильно вдивлятись в мапу - до перших сліз.

Будем чекати, доки до нас трохи звикне сад.

Будем чекати, доки із саду постане ліс.

пісенька на будень

Коли у мене рвуться намиста і браслети,

коли мені в айподі сідає батарея,

коли нема курити, я згадую тебе. Ти

ніяк не допоможеш, та згадую тебе я.

На дворі досить тепло, я відпускаю коси,

роблюся непомітна, прозора ніби фея.

Виконую бажання, чаклую, але й досі

буваю неуважна, і згадую тебе я.

Коли до мене липне паскудна ностальгія,

пролазить скрізь без мила, тримається без клею –

я ні за чим не плачу, я ні про що не мрію,

однак не виправляюсь - і згадую тебе я.

Гірчиця

Цей яблучний солод, що в випарах жовтня на шибках осяде,

І запах трави який разом з травою живе на горищі -

Ми можемо стати котроюсь з цих сосен; ми можемо спати

В вологій траві, але сосни від того не стануть нам ближчі.

Шипшина багряна, і темний відвар із дубового листя,

І груші підгнилі у лісі в дні вітряні гупають страшно.

Ми можем найбільше – хіба що пустити цей ліс на обійстя

Але все одно він від того не стане своїм і домашнім.

Чужі і безглузді, ми тут галасливі вар’яти,

Так гірко, і зливи нічні обережні, що їх не впіймати 

О.

отак тобі пишеш а вже й розцвіли черешні

і вода у криниці терпка зробилась прозора

а вчора при брамі спинявся стомлений вершник

а сьогодні над дахом бузьків пролетіло із сорок

а іще спіймали в саду степового птаха

той не вмре казала ведунка бо живиться лиш вітрами

батько палять люльку і бавляться з птахом в шахи

пролітали бузьки і вершник спинявся при брамі

отак тобі пишеш а ті бузьки либонь з-над Нілу

і птаха спіймали і всякі розцвіли вишні

і вершник при брамі і вода прозора зробилась

і отак тобі пишеш і пишеш тобі і пише

35.

Не йди. Бо завтра буде сніг.

Ми будем дихати в долоні

І сподіватися відлиг

У нашому Ієрихоні.

Не дихай. Блюз із приймачів

Зруйнує світ навколо тебе,

Бо безіменні сурмачі

прийдуть не з заходу, а з неба

у місто підпісочних криг,

холодних снів і теплих течій...

Не бійся. Мур впаде, як сніг.

Легенький сніг на наші плечі.

 

***

Ти зникаєш, ти зовсім стаєш прозорий.

Хвилі днів дзвенять і гойдають човен.

Ти із кимось ще уві сні говориш, а на ранок згадуєш гарячково – хто він, хто він?

Ти ще плутаєш літери у адресах –

Їх дедалі більше, адрес і літер

Так потроху ростуть острови на плесах,

Так повільна світла встромляють леза

Ліхтарі у літо.

Ти зникаєш. Ти вже не пісок, не повінь.

Твої сни повторюються щоночі.

Хвилі днів вгамуються поступово,

І зупинять твій кришталевий човен

Де захочуть.

 

що між нами

Це оминання поглядами і дотики випадкові;

Ця відстороненість зустрічей і літо таке безкрає;

І дуже безпечні відстані, і з’ясовуються в розмові

однакові сни; і іноді сни вигадуються навзаєм;

Ці згадки неоднозначні, такі на позір байдужі,

Цей обмін ніби дарунками цукерками і цигарками –

Як випробування на пружність, чи дуже або не дуже,

Як пароплавні лінії, налагоджені між нами.

Отак і стаємо ближчі, повільно, знехотя навіть,

Як береги за посухи, безвільно так і відкрито,

і між нами небесні ріки і праведні пароплави,

і таке неочікуване і нескінченне літо.

 

наші сни

наші сни у сонці по самі яйця.

там невидимі жодні тони і тіні.

надвечірні ріки від них сахаються,

і минають геть у своєму плині.

наші сни, уважні до щонайменших

перепадів настроїв та погоди,

крізь такі хиткі особисті межі

часом перетікають один у один.

і якщо нам випаде бути поруч

або ще заснути в одній кімнаті,

наші сни нестримано заговорять

про усе те дивне, чим часто снять, і

попри всі перестороги і знаки

нам насниться сон для обох однаковий.

***

Вона дзвонить до Бога і палить гашиш.

А ти собі маєш все те на увазі,

Ти нормально їси і достатньо спиш

І не переймаєшся в жодному разі

Що там у неї-нежить чи сказ,

чи є цигарки і чи тепло в хаті.

І дзвониш до неї як бог кожен раз

О восьмій чи часом о пів на дев’яту

Вона тобі сниться і мабуть дарма

Ти думаєш що тобі не потрібно

Знати чи спить сьогодні сама,

Чи з кимсь до бога для неї подібним

Ти маєш життя що такого хотів,

І все, чого ще дозволяєш хотіти.

Вона має рибу і двоє котів

І мрію хоч якось дожити до літа.

Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.

Підеш, перетворишся в мокру дорогу.

Ти зник як помер, але буде вона

За двох набирати щовечора Бога.

Ви навіть окремо врятуєте світ,

В вас є ж бо усе що для цього треба :

У тебе – вона, а у неї – дріт

До телефонної лінії неба.

це світло

Це світло не зробить нас ані ближчими, ані кращими.

Не змусить забути все, без чого заснути легше.

Але ковтаєм його, неначе пігулки, натще ми,

І захлинаємось ним, миттєвим, неперевершеним.

 

* * *

У тебе ніколи немає часу, а у мене немає води і паперу.

Підкажи, ще кого не згадали ми всує, коли віддалялися так як тепер,

Коли всі наші мрії хуйова омана, а всі наші дні – намагання забути,

І здихаючи, гасять ранкові тумани благородний вогонь в наших душах попсутих.

Ніби всі, хто нас зрадив лишились далеко, ніби всі кого ми - відпустили нас прощених,

Але робиться тоскно і гидко подекуди, коли разом буваємо і коли дощ іде,

І немає спасіння у теплих ліжках, і немає спасіння в нічних сигаретах –

Кислі яблука ранку, і щастя, і страх, і нічим з цього всього не можемо знехтувати

Чи лишити на потім, аби без жалю.

Якщо хочеш, приходь: я тебе не люблю.

Ніби насправді

Дні такі рожеві і жовті, ніби все ще попереду.

Ніби кожен, хто пройшов повз тебе і не зупинився, ще обов’язково повернеться,

Ніби кожен, хто пройшов повз тебе і не повернувся, ще триватиме поруч,

Ніби кожен, хто ще не пройшов повз тебе наказав на нього чекати.

І ці пташні зливи – дахи від них проростають травою,

М’якою, як ріжки равликів і такою ж беззахисною;

І ці привітні до нас канали і ріки –

Їхньою ласкою ми засмагаємо і відпливаємо далі;

І ці теплі видихи сутінок –

в них і мерехтливе місто і очеретяні плавні.

Дні такі рожеві і жовті, ніби вони нескінченні.

Дні такі нескінченні, ніби нескінченні насправді.

війна світів

до тебе у сни приходить старий ямаєць.

він мовчить, уникає сміху чи навіть лайки.

він такий собі негр, в нього дреди, люлька - ну знаєш,

він почесний, мабуть, громадянин своєї Ямайки.

він на тебе дивиться зверхньо, як не на тебе,

ти у кожному сні по-різному його вбиваєш,

але скільки б куль не засадили йому між ребер -

він приходить в наступний сон, цей старий ямаєць.

Ми сьогодні в кав’ярні їли пиріг із вишень,

ми з тобою всує згадали доброго Вішну.

Але Вішну в снах твоїх так собі, с-поміж інших,

а от цей - скоріше негр, ніж будь-який інший -

він напевне візу має у наші ночі,

й за плечима в нього Ямайки пагорби сиві.

Я тебе звільнити від нього ну дуже хочу,

я про це попросила Вішну, Крішну і Шиву.

І тепер я знаю, все на своєму місці,

і тепер вже до нього в сон увійдуть зі співом -

без люльок, без дредів, майже голі і зовсім лисі

божевільні діти Крішну, Вішни і Шиви.

***

А часом знаходиш ключі колишні –

щось, ніби до днів колишніх колії.

Під домом росли карусель і вишня,

обидві схильні до меланхолії,

і до застуд численних. Сусіди радили

вишню спиляти щоб світла більше.

Колишні ключі давно тебе зрадили, і

не відмикають дверей колишніх.

 

***

В мене під вікнами ніч ластів’яча –

сад, горобина, горіх, абрикоса;

і так над ранок гойдалка плаче,

ніби до неба зірватися просить.

В мене під вікнами листяна повінь –

зараз зелене, а скоро червоне.

Якщо там гойдалці дуже погано –

ми їй усунемо всі перепони:

в сад прокрадемося тінями ночі

і підпиляєм залізні дрини.

Гойдалка плаче, так плаче, бо хоче.

Сад ластів’ячий. Ніч горобина.

* * *

Дивися : дерева розтягують шкіру,

і в небо повільно пускають коріння,

щоб там прорости у горішньому вирії

крізь воду крізь землю крізь тепле каміння.

Ковтають пісок опівнічні лимани,

за темним узгір’ям ворушиться море,

і світло вихоплює краплі туману

з повітря, що мов молоко непрозоре.

А ми відчиняємо вікна і двері

і мовчки повторюєм завчені сури,

бо ніжність така нетривала матерія,

вірність така ненадійна фактура.

Хоч відстань між нами доволі безпечна

і ковзає вітер не пальці по шкірі.

Хоч ми не дерева

але безперечно

колись ми також проростемо у вирії

читати