Завантажити

Повість-казка / переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2019. – 128 ст.

https://urbino.com.ua/p1076192699-lopushane-pole.html

Кротя

Коли Магдина сестра повернулася з лікарні, але Магда не вийшла, як звичайно, на подвір’я зі скакалкою, стало зрозуміло, що операція не вдалася.

Ще місяць тому, у день, коли робили операцію, усі дівчатка з подвір’я сиділи на лавці, стиснувши кулачки, і не розтискали їх навіть тоді, коли з гілки здоровенної старої верби падала велика жирна гусениця й м’яко приземлялася на коліна чи плечі. Дівчаток на лавці було небагато, лише п’ятеро, а якби Магдина сестра прозріла, їх стало б уже шестеро, шестеро, щоб бавитися в піжмурки, у принцес та багато чого іншого.

Коли до сірого триповерхового будинку під’їхала машина швидкої допомоги, і звідти по черзі вийшли Магдина мама, Магда й жінка в білому халаті, яка вела за руку Магдину сестру, навіть Найсміливіша не наважилася підійти й запитати, чи все гаразд. Бо Магдина мама виглядала так, наче мала от-от розплакатися, а Магда не вийшла на подвір’я, хоча годинник Найменшої показував рівно п’яту годину.

У понеділок Магда не прийшла до школи, а до вчительки природознавства хтось подзвонив просто на уроці, і вона відповіла на дзвінок, чого раніше ніколи не траплялося.

– Пані вчителько… – почала Найсміливіша.

– Скажіть, пані вчителько… – перебив її Найгрубший, який поступово перетворювався на цілком нормального.

Учителька заховала телефон до торбинки й глянула на дітей.

– Магда не прийде сьогодні до школи, – повідомила вона. – Як ви вже знаєте, її сестра повернулася з лікарні й не може залишатися сама.

Класом прокотився гомін. Учителька жестом закликала до тиші.

– Магдина сестра незряча, – мовила вона так, наче ніхто не знав. – І щойно вчиться ходити помешканням.

– Теж мені! – озвався Наймудріший. – Незрячі простягають уперед руки й відчувають, коли наштовхуються на перешкоду.

Учителька звела догори брови.

– Справді? – спитала вона якимсь дивним тоном. – А ходи-но сюди, усезнайку.

Кілька учнів пирхнули від сміху, а Наймудріший густо почервонів. Учителька відкрила торбинку й дістала звідти картатий шарфик. Підкликала Наймудрішого, і той неохоче підійшов до столу.

– А тепер побачимо, – мовила вчителька, зав’язуючи очі Наймудрішому так ретельно й міцно, аби щонайменший промінчик світла не дістався ззовні. А тоді провела його на середину класу.

– Підійди до дошки, – наказала вона, і Наймудріший попрямував до акваріума.

Усі діти голосно засміялися, але вчителька їх утишила.

– Там акваріум, – сказала вона. – А дошка в іншому місці.

І Наймудріший пішов до вчительського столу. Дорогою зачепився об рюкзак Найгрубшого – і простягнувся на підлозі. Учителька допомогла йому підвестися й провела туди, де він мав би опинитися.

– Дошка ось тут, – пояснила.

Обличчя Наймудрішого почервоніло, як клітинки на шарфику.

– А тепер витри її, – попрохала вчителька.

Після тривалих пошуків Наймудріший нарешті намацав губку, але при цьому весь забруднився крейдою.

– Може, ще хтось хоче спробувати? – запитала вчителька, а Наймудріший з помітним полегшенням повернувся на місце.

Спробували всі по черзі, доки не задзеленчав дзвінок.

– Перерва, – оголосила вчителька, проте ніхто не рушив з місця. – Перерва, – повторила вона, але ворухнулася хіба що Цифра під столиком з акваріумом.

– Пані вчителько! – Найсміливіша підійшла до столу. – І так на все життя?

– Так, – відповіла вчителька й вийшла із класу.

читати