***

забери мене в теплі краї хоч би на острів європа

знаєш є такий острів смарагдовий теплий медовий

десь межи мамою африкою і мадагаскаром татом

острів європа - ціль наших ілюзій

там плюскотять у лагуні прозорі рибки й медузи

паруються черепахи і достигають корали

острів європа - це не зовсім ратуші кірхи костели

острів європа - це кокоси й залишки плантацій сизалю

а у нас тут цвіте черешня ідуть кораблі з донузлаву

а у них там блакитна лагуна альбатроси полюють на рибу

а у нас тут...

а в них там острів європа

шматочок раю

 

***

ми іще на свободі, значить у нас є призначення

піклуватися про поранених, ходити в СІЗО на побачення

будувати у середмісті довгу лінію оборони

передавати теплий одяг, хороші вісті,

дошки і металеві щити з промзони

ми з тобою і так вже помічені

у наплічнику каска, респіратор, аптечка

у кишені ховаю синьо-жовту стрічку

бо ходити із нею вулицями небезпечно

декільком друзям твоїм, поетам, по місяці два арешту

на сході провладні газети, як завше, сумлінно брешуть

вітри у такій ситуації дмуть тільки з північного сходу

хлопці говорять по рації, далі - немає ходу

прорвемось! - кажуть обидва, ходимо тільки разом

навіть якщо там беркут нас поливає газом

вранці усе буденно: люди, метро, робота

ввечері ми - таємна і невловима сотня

уранці шлеш есемеску: все буде добре, мамо

не плач, не дивись новини, ліпше займись харчами

тут хлопців багато, січень, треба борщу і чаю

хлопці на барикадах, священик їх причащає

плями червоні й чорні - це на снігу кров і сажа

ми ж переможемо, правда? ми - переможемо, правда.

ми пройшли пункт неповернення і не зійдемо уже з дороги

ми змінились назавжди, ми стали молитися Богу

 

***

мамо, ти бачиш, сонце ще сходить, хоч і червоне

ріки течуть, крига вже, мабуть, скресла

люди спішать на роботу, місто сонне

мертві колись воскреснуть

 

мамо, хлопці готові, знаю, ці із усіх найкращі

гострять мечі і ладнують лати

ми не одні, поруч десь тут є завше

тіні іуди й пилата

 

сотні стають у лави, небо зайшлося багрянцем

що буде з нами, хто буде з нами, мамо

прапор тріпоче, раптом в лаву стає Архангел

зійшовши із лядської брами

 

 

***

рибка летить собі містом наче повітряний змій

наздоганяєш її а від спеки парує асфальт

місто тікає перетікає в пісок і сіль

все що ти знаєш вміщається в двадцять один терабайт

 

всі ці розмови плітки мов склянка води чи вина

всі ці стосунки обійми серця крихкі

може за мить перекреслити слово чуже війна

слово з підручника забутого на вікні

 

звісно ми й далі такі молоді кнайпа на прорізній

любощі літо пейзажка але щось не так

може тому що прогнози погоди нам обіцяють дощі

може затримка чи новина про збитий чужий літак

 

рибка летить собі містом твоя арізона дрім

ловиш її як зірку вона вислизає із рук й нема

все це було несправжнє справжні лиш дощ і грім

а слово чуже війна відсутнє у словниках

 

Останньої осені

 

останньої осені тепло спиться

нас зігрівають думки про море

мелькають у снах знайомі лиця

і жодне слово не коле

 

останньої осені добре жити

немає страху, ні дилеми

кожна жінка - неначе з Калькутти

а чоловік - з Вифлеєму

 

мирно собі розмовляють за чаєм

клени їх посипають листям

їхнього щастя на всіх вистачає

їм би залишилось

 

світ золотий, як бджолині соти

сказали по радіо: ця осінь остання

людство завмерло - що буде потім?

певно, кохання

 

***

шкіра твоя солона

сонцем розпечена

дотики довгі наче

тягучий мед

я не змогла

не встигла

урятуватись втечею

я залишилась тут

ти мене палиш

спалюєш

і називаєш княгинею

ти мене

я тебе

ти мене

ти мене

хвилями

мабуть без тебе

згину я

буде мені наукою

буде мені розрадою

буде мені

губи твої солоні

пахнуть морськими водами

очі твої глибини

руки твої мене

сходимо

ніжністю тишею шепотом

краплями поту росами

скільки нам того часу

вділено

подано скошено

хвилями піною галькою

тілом до мене горнешся

шумом прибою чайкою

кажеш мені

що я

в серці твоїм як в мушлі

схована втаєна

буду з тобою

завше

в морі твоїм зачаєна

хвилями заколисана

ласкою приласкавлена

буду твоєю

завше

коханкою

 

***

що ти знаєш про висоту дитя із уявою в пів´яблука

бавишся собі у пісочниці розглядаєш світ крізь скельце

і тремтиш при вигляді гусениці

бачиш світ більший за твої пів´яблука уяви

світ це ціле яблуко

із чорною крапкою посередині

таємницею

чарівним тунелем у якому живе гусінь

годі боятися крихітко

ходи на волю

тут падає дощ іноді

тут шкіра засмагає на сонці

тут сусідка воду відрами носить від криниці

тут люди любляться

 

***

не плач Марі

сльози вони гіркі

не плач

тіні від ліхтарів

світло нічних авто

не плач Марі

ти не ніхто

пий свій гарячий чай

смійся й ходи в кіно

смійся Марі

ти не ніхто

хто ці аморфні вони

тіні в кутку

легко так відітхни

сльози зітри

ку-ку

смійся Марі

 

***

ці ранки грудневі холодні мов крига вершин далеких

ти мариш світами які не відкриті Колумбом

а ранки безсніжні і так мало часу до смерку

щоб бути щасливим і може навчитися танцю румба

 

а може попити кави у першій кав´ярні за рогом

побачити там метисів що розмовляють про покер

сорочки у них блакитні краватки зав´язані строго

і я попрошу крім кави іще шоколадку й соку

 

а потім узяти плеєр і слухати групу Бітлз

в Європі давно відкритій шукати щось невідоме

я тут ненадовго і тут недалеко звідси

країна одна є де я почуваюсь вдома

 

де ранки грудневі сніжні і пахнуть узваром та зіллям

де стільки екзотики що і не снилось Колумбу

вертепи гаївки купала обжинки весілля

жінки у тернових хустках із ікон посміхаються сумно

 

це терра інкогніта схована в центрі Європи

між мною і нею не більше й не менше грудень

я мрію про неї і дивлюсь у вікна навпроти

там відблиски вечора серце тріпоче у грудях

 

Привид Гальшки Острозької

 

Панно з вустами спілої вишні,

панно з очима карими,

дайте вгадаю, що з того вийшло, -

вас бо покарано.

Вас бо посаджено в вежу муровану,

грізна сторожа,

для світу сього вас немає. Заховано

панночку гожу.

Б’ється, мов в клітці пташина,

панна з очима карими:

Нащо мені ця година

і кара ця?!

Плаче і все примовляє,

плаче і придивляється,

чи на дорозі нікого немає,

чи не з’являється

вершник на конику сивому

з вірними воями,

щоб визволяти силою,

щоб визволяти боєм.

Панна ридає біля віконця,

панна забула про вишивання,

панні не треба ні неба, ні сонця -

лиш би кохання.

Панна все плаче,

вершник не скаче.

Що ж ти, юначе, так забарився?

Що ж то за жінка в чорному ходить

вежею тихо, наче мара.

Що ж ти спинився?

Що ж не заходиш?

Одначе пора.

Панно з вустами кольору вишні,

панно з очима карими,

де ж ваша врода колишня,

де чари оті?

Навколо вежі легенди снуються,

наче сторожа.

Кажуть, по ночах там плаче й сміється

панночка гожа.

 

***

ми стали такими, якими боялися бути

в юності патлатій, юності автостопній

не заважай нам слухати вітер, музико

не заважай нам дивитись на зорі, місто

сліди від браслетів на зап´ястях тонких

червоні очі від безсонних ночей у чужих містах

як довго можна вибути без тебе, дорого

нехай нам присниться далека країна

довгі пляжі і сухий вітер

великі машини, які завезуть нас у гори

скільки ми провели ночей на дерев´яних кріслах без билець

закутані в спальники

скільки разів засинали на тісних ліжках у сірих будинках

скільки книг було прочитано, віршів уголос промовлено

поміж зупинками потягів

скільки кави було випито у придорожніх кафе

скільки мап ненароком залишено на задніх сидіннях автівок

скільки балакано-перебалакано на заборонені теми

скільки разів нам снилась Південна Америка

скільки разів

не зупиняйте нас коли ми захочемо їхати

не хапайте за руки

не спокушайте смачною їжею і теплим ліжком

ми пізнали смак дороги

ми все одно поїдемо

ми не станемо такими, якими боялися бути

у юності патлатій, юності автостопній

ми все одно поїдемо

ми пізнали смак дороги

подорожники

 

***

ходи покажу тобі місто

будинки зі скла й бетону

перекупок й вуличні твісти

будь тут і не їдь додому

 

поглянь на вогні ліхтарні

хіба не вогні Парижа

і довгі шумні бульвари

провулків зловісна тиша

 

мости через річку Сену

над нею рибацькі тіні

дарма що ріка зелена

і риби сховались в ріні

 

дарма що ріка не Сена

б’ють дзвони вже на вечірню

між голих осінніх кленів

згубилися наші тіні

 

зотліли із листя ватри

у серці ховаю втому

не треба «як ляже карта»

будь тут і не їдь додому

 

***

що ти хочеш

ти ж сам відпустив мене у місто

велике місто

де можна загубитись

такій маленькій дівчинці

як я

 

 

Ода життю

 

може для тебе я просто кіно

в стаканчику кава гірка чоколяда

милуєшся профілем ставши позаду

цілуєш у губи і кажеш вино

гітари проспекти

спаливши конспекти

пограєм в життя може як в доміно

де танці у парі

на цім тротуарі

й монети у шапці іще заодно

заплуталось в сіті моє сумне city

життя – феєрверк іще трохи кіно

і взимку як в літі

бо ми – діти квітів

під музику неба уп’ємся вином

років через двісті

у цім сумнім місті

у кожнім дворі буде грати гусляр

а зараз для тебе я трохи кіно

і поки не пізно впиваймось вином

під милі пісні усіх вірних гітар

читати