Завантажити

вмію й по-вашому говорити, — обізвалася Гликерія, — трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.
— От і добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись розмовляв з молдаванами на Бассарабії. — І Тарасій показав ті миги: крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Гликерія зареготалась.
Копронідос подав чай; до чаю виніс пляшку рому. Він налив рому в стакан з чаєм Тарасієві, а потім таки доволі бурхнув рому і в стакан Гликерії. Гликерія пила міцний пунш, анітрошечки не скривившись. Отець Тарасій здивувався.
— О! То в вас, у Греції, як я бачу, і панни п'ють пунші з ромом! — обізвався отець Тарасій.
— Атож! Як і в вас, — сказала Гликерія й осміхнулась, ще й зуби показала.
— П'ють. В нас щодо цього, то трошки вільніше, ніж у вас. Наші грекині п'ють і ракію, — сказав Копронідос.
— Що ж то за ракія? Вино таке, чи що? — спитав Тарасій.
— Не вино, а проста горілка, — обізвався Копронідос.
— Ото, скажіть! Що край, то й інші звичаї, — сказав отець Тарасій і зареготався.
Гликерія реготалась і собі, аж за боки бралась. Після чаю Копронідос подав закуску й горілку.
Почастувавши Тарасія, він налив у чарку ракії й для Гликерії. Гликерія хапком та жваво випила чарку й не скривилась.
— Дивні діла твої, господи! — сказав отець Тарасій. — В вас усе не по-нашому.
— А що, отче Тарасію? А правда, гарна, гм... зовиця. Дивіться, очі гарні, як в ангорської кози, — сказав Копронідос.
— О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози... Це не по-нашому, зовсім не по-нашому, — сказав Тарасій.
Східні метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони і Гликерії, бо й вона надула губи, й насупилась, і стала понура. Копронідос примітив це й кинувся на метафори біблійні.
— А брови, як веселки, правда? Як мальовані! — знову обізвався Копронідос і заглянув Тарасієві в самісінькі очі, аж нахилився до нього.
— Що правда, то правда, — сказав Тарасій.
— А перси! Як гора Карміл! Правда! А голова! Як кедр ліванський; а шия, мов стовп сілоамський! — хвалив Копронідос і все присовувався до Тарасія.
— Як гора... як стовп... Це ж вагота, і велика, що й я не здержав би, не то вона. Правда, що кедр... Нігде правди діти! — сказав Тарасій і зітхнув важко та тяжко.
— А шия! Як стовп сілоамський! От придивіться лиш добре! — дражнив Копронідос Тарасія і при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату руку на плече Гликерії.
Отець Тарасій зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвір'я.
Після закуски Копронідос устав.
— Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю дільце... Треба занести оті пляшки з горілкою до отця Ісакія. Прощайте! Моя зовиця тим часом забавить вас тут і без мене, — сказав Копронідос і вийшов з кімнати, вхопивши в руки зав'язані в хустку пляшки.
На другий день Копронідос зайшов у келію до отця Тарасія. Тарасій витяг з скрині п'ять сотень карбованців і позичив на вексель Копронідосові.
“Ловися, рибко, маленька й велика! — міркував Копронідос, вертаючись додому. — Не пропали дурно поросята, індики, ром та вина!”
 
V
Копронідос виловив осятрів і зимою кинувся ловить дрібну рибу. Він вже не запрошував до себе на трапезу ієромонахів: отця Палладія, Ісакія, Єремію та Тарасія, а затягав до себе на чарку горілки дияконів та простих ченців. Не дорогими винами, не пуншами він частував їх, а простою горілкою та годував оселедцями. Одначе ловитва в Копронідоса була невелика. Він видурив у двох дияконів не більше як по сотні карбованців.
— Не варта ця рибка й на юшку. Шкода й заходу! Це вже не риба ловиться, а якісь жаби та пуголовки. Час пливе й минає, а заробітку нема. Час би вже йти під другий монастир, — казав Копронідос, сидячи за чаєм з своєю Мелетією.
Наловивши в кишені доволі чернечих грошей, Копронідос од того часу втратив охоту ходити до церкви й подавать жертви на монастир. Вже він не запрошував до себе ієромонахів на трапезу й навіть не кликав їх на чай. А коли котрий і заходив до його непроханий, то Копронідос подавав трапезу дуже вбогу: самий чай з простою паляницею. Ченці після чаю поглядали скоса на двері, звідкіль колись, неначе з неба, летіли на стіл печені індики та кури... Але двері не одчинялись. Мелетія навіть не виходила до гостей і очей не появляла. А Копронідосова зовиця Гликерія буцімто виїхала в Афіни лічитись, як казав Копронідос.
Як дізнався отець Тарасій, що зовиця дременула на теплі води, то аж схопився з стільця, посатанів і підняв кулаки трохи не під стелю. Копронідос одскочив аж у куток і звалив додолу і пальмові гілки, і камінці з Йордану.
— Що це за знак! Копронідос вже не ходить до церкви, — казав отець Палладій до ієромонахів.
— Вже й жертви на монастир не подає, — обізвався Ісакій.
— Та про жертви на монастир байдуже. А коли ще носить “жертви” в келії, то й хвалити ласку царя

читати