Зміст

 

1.Vip-палата №6

2.Ідилія

3.У пошуках улюбленої кнайпи

4.Шведський стіл

5.Таїланд

6.Хора киця-мандрівниця

7.Кубанська козачка

8.Піраньї

9.Ляскалка

10.Хабалка в шляпі

11.Душоїди та ванномати

12.Лубрикант

13.Winston з капсулою

14.Три картини

15.Карнеґі-холл

16.Муділкін і Мурзілкін

17.Даздрапєрма Бельгелєн

18.Lenin lebt immerfort

19.Кончіта

20.Франшиза

21.Курвеґа

22.Лампочка Лукіча, або Ламур пердю

 

 

 

1.Vip-палата №6

 

На Кульпаркові є багато відділень. Не скажемо, що безліч. Словом, достобіса є відділень. І зайняла vip-палату в одному з тих відділень така собі Владлєна Кот. Як вона туди потрапила, як і її симптоми, залишається наразі лікарською таємницею. Цікавішими видаються деякі її характерніші риси.

Якщо конспективно поставитись до опису принад Владлєни, то варто перш за все виокремити пінгвінячу ходу і дупу Йоко Оно. Той горя не знає, хто на стикався з дупою Йоко Оно. Пінгвіняча хода вона і є пінгвіняча.

Та одиночна vip-палата у психіатричній лічниці на Кульпаркові нічим особливо не виділяється. У глибині її стоїть ліжко, біля нього стілець і тумбочка. Зліва висить велика картина зі зображенням свині, справа висить картина зі зображенням кота. Це забаганки самої Владлєни.

От і вона з’являється ніби нізвідки.

– Я в свої, положим… неважно, но п’ятдесятки ще нема, мнє кажется.

Владлєна Кот стоїть перед уявним дзеркалом, вигинається, кокетує.

– Моя реальна професія – модель. Ось чим я займуся, опинившись в геріатричному центрі у разі, як настигне Альцгеймер чи деменція на старість років та припинять мій творчий шлях у самореалізації за психофахом. Тепер у мене є майбутнє на всі випадки. І масаж умію робить, кстаті.

Владлєна Кот тихо ходить взад-вперед по палаті.

– Термін тривалості життя завжди спірний, оскільки постають питання (часто неусвідомлені) – заради чого ще жити. Хтось знаходить собі мету передавати досвід більш молодим, недосвідченим, вельми конструктивний, а тому здоровий варіант. Але не всім є що «передавати». Хтось опікується кимось чи чимось, ось моя сусідка сімдесяти семи років годує голубів на вулиці щодня, що викликає моє обурення, бо ці голуби засрали, вибачте за ізвінєніє, вже все подвір’я. Хтось винаходить жити «назло», псуючи життя оточуючим своїм нестерпним характером і отримуючи у цьому якийсь внутрішній двигун, часто у цьому кластері ще зустрічається життя-«помста», або життя-«доведу вам». Буває, у практиці зустрічається таке впадання у регресію, коли навколо людини утворюється цілий мікросвіт підтримуючих, які самі живуть за рахунок своїх «добрих справ». І це все такі собі поточні цілі, заради яких життя і триває. А буває, приходить людина, і ти бачиш, що ну ось нема заради чого їй життя продовжувати. Віднайти хоча б якийсь сенс їй жити довго – виявляється як пустим заняттям. Їй насправді вже нема чого жити. Найважче працювати з такими. Правда, пане Стасю?

Пан Стасьо є своєрідним alter ego Владлєни Кот. Він як примара, привид Гамлетового батька. Вона повертається до картини з котом, звертається далі до уявного співрозмовника.

– А є випадки, коли люди живуть пам’яттю, це як винахід, і я насправді мало зустрічала таких людей. Можливо, через те, що вони не потребують допомоги психотерапевта. Самі вони собі і є тим паливом, на якому так довго тягнуть. А ще й підзарядкою нам, молодим, тобто молодшим за них, являються. Просто віват таким старикам! І все це приходить через біль, тобто через пізнання себе та виробляння уваги до себе. Тіло будить та стимулює душу. Дякую, пане Стасю, за те, що сказали мені: «Ти маєш купу рації».

Чутно кроки, скрип ключа у дверях. Владлєна Кот швиденько лягає на ліжко, розкритою книжкою закрила обличчя – вдає, наче спить. До палати заходять медсестра Свєтка та медбрат Валєра.

– Знову вона розмовляє зі своїм паном Стасьом. Придумала його собі – і має із ким розмовляти на самоті, – сказала Свєтка.

– Вона чокнута, прибамбашена, то це для неї і нормально, – підтримав розмову Валєра.

– Цікаво, від чого вона тронулась ума?

– Та хто її знає? З’їхала з глузду, збожеволіла від чогось – не знати чого.

– Може, якусь драму пережила?

– Та якась причина мала бути. А може, народилася вже такою прибамбашеною.

– А на вигляд так нічо. Ще тримається. Видно, що раніше гарною була.

– Нічого там не видно, просто стара прибамбашена баба.

– Валєра, сам ти баба. Триндиш, як баба. А корчиш із себе джентльмена.

– Я і є джентльмен, щоб ти знала, Свєтка, – театрально підносить праву руку. – Я лицар пітьми, я місяця фаворит.

– Ти санітар, ще й до того – алкоголік.

– Ніякий я не алкоголік! Просто деколи вживаю. У неробочий час, і під добру закуску. Алкаші роботи не мають, і п’ють без закуски.

– Я у ваших алкоголічних тонкощах не розбираюсь – закусюєте ви чи ні…

– Свєтка, а той пан Стасьо – то наче її уявний друг Фредді, – вказує рукою на ліжко. – Її – Владлєни Поліграфовни.

– Який ще Фредді?

– Та кіно таке було. Одна кобіта, також прибамбашена, мала друга Фредді. Ніхто його не бачив, тільки вона. І розмовляла з ним, ділилася своїми думками, виливала душу йому.

– Уявний друг?

– Я б сказав – віртуальний друг. Зауваж – алкаші таких слів не знають, а я знаю, тому я не алкаш.

– Якщо ти знаєш навіть слово «контрреформація» – ти все одно алкаш.

– Тихіше, не розбуди пацієнтку. Бач, вона спить.

– Баришня лягли і читають, і так заснули.

Обоє хихотять у кулаки.

– Все, Свєтка, йдемо звідси, хай собі спить. Все в порядку.

Свєтка та Валєра виходять з палати, закривають за собою двері, чутно скрип ключа.

– Замахали! Перевіряти приходять. Казли і казліхи! – Владлєна встає, ходить по палаті, роздумує. – Ех, жизнь моя – жестянка, да ну єйо в балота! Нагрішила я в житті, багато нагрішила! СознаЮсь. Но тепер я чистА. Я чистА, пане Стасю. Ох і покидало мене по світу. На Гаваях, у Гонолулу промишляла. Ех, как промишляла! Алоха! Альоха! У Швеції промишляла. У Китаї побувала, і промишляла. В Таїланді промишляла. Де я тільки не промишляла! Но тепер я чистА. Бо я стала психоаналітиком і заодно психотерапевтом. Очистилася. Пройшла курси Отто фон Ґоґенцольнера, школу Ванди фон Дунаєв із самої Вєни. Нє, шось не так. З, ето, з Вєдня. Нє, з Відня – так буде правільно. Вот так вот.

Підходить до тумбочки, на якій є стос книжок, бере верхню в руки.

– Завершено вивчення теорії стосунків Отто Кернберґа по книзі «Отношенія любві. Норма і патологія». Знання отримані безцінні, та, сказати «тепер я знаю про любов не тільки з поезії, мистецтва та біологічних підручників» можна, но замахнутися на «знаю все» не варт. Видохнути також можна стосовно власного приватного життя. Ось цитата: «Свого роду іронічним підтвердженням унікальності переживання досвіду в контрпереносі є те, що, хоча у психоаналітика є надзвичайна можливість досліджувати психологію любовного життя протилежної статі, ці знання та досвід мають тенденцію випаровуватися, ледь справа доходить до розуміння власних переживань з іншою статтю поза психоаналітичною ситуацією. Тобто поза аналітичною ситуацією любовне життя аналітика таке ж, як у інших смертних».

Владлєна робить паузу після цитати, потім продовжує.

– Так що, ніхто най не каже «ти ж психолог», бо не працює освітнє знання та досвід у житті поза кабінетною роботою, коли просто живеш. Є любов і є кохання, а яка між ними різниця, і чи є та різниця взагалі, Отто Кернберґ не пише, от гад. Правда, пане Стасю?

Владлєна Кот ходить взад-вперед по палаті.

– Критичне мислення проти містичного мислення. Критичне, прогностичне, котрому треба вчитися, котре може виступити залогом якісного життя, добрих довірливих стосунків, впевненості у собі. Критичне мислення, це коли дії передує питання «для чого», коли явищу надаємо значення «чому». І містичне мислення, котре є в нас від народження, корисна річ, якщо не заслонює собою геть усе. Від нього часті «а, роблю, бо... ну просто роблю, бо тягло зробити» псують життя. Ніц не побудуєш, бо ніколи не знаєш, що у результаті, відповісти ж собі потім «а чому робив?». Добре, коли розумієш, що імпульс спіткав. Ну, а якщо навертаєш на це всілякі пояснення, що підтасовуються і пристосовуються начебто навіть і у логічну картину. Але, пастка, так зароджується маячіння. Коли ж нас, у нас почнуть вчити критичному мисленню, чи через критичне мислення? Рідкість, але це так смачно, коли потрапляєш у таке середовище.

Починає говорити все голосніше, переходячи на крик.

– Коли, коли у нас нарешті почнуть вчити критичному мисленню? Де наше критичне мислення? Дайош критичне мислення! Гренадьори, впєрьод! Улибнітєсь, каскадьори! Розсувайте ваші штори! Залп «Аврори»! Все це в ім’я Зіґмунда нашого Фрєйда! Який прийшов дати нам волю!

Відчиняються двері, заходить Свєтка.

– Владлєна Поліграфовна, не кричіть, заспокойтесь!

– Свєтка, пошла нахер звідси! Не мішай медітіровать.

Свєтка, виходячи:

– Тільки без крику. На пів тона нижче.

Владлєна Кот ходить взад-вперед по палаті, стишує ходу:

– Маю дофігіща прожектів. Як вийду отсюда, така дама стану. Усіх за пояс заткну. Мене лічать, і я буду лічить. Репутацію отакенну заімєю, прєлєсть!

Знову ходить і роздумує.

– Треба створить психологічну школу для жінок. Як же її назвать? Надо хорошенько подумать.

Ходить взад-вперед хвилину-другу, чухає голову.

– Придумала! «Мистецтво стати жінкою». Нє, надо якось більш по-львовські назвать.

Знову роздумує, ходячи взад-вперед.

– О! «Артизм бути кобітою». Так больше мєстних клюне, – потирає руки.

А тоді замислюється на коротко.

– І ше «Жіночий клуб» організую при Жіночій психологічній школі і очолю його. А в тому клубі організую різні жіночі гуртки. Гурток «В’язання життя на спицях». Гурток «Адаптація в умовах прострації». Гурток «Садочок гармонійних стосунків». Гурток «Лямур пердю». А слово-то, напевно, французьке, навіть два слова. Нє, негарно звучить, цей гурток пролітає. Гурток «Перший крок до скурвлення». Нє, занадто вульґарно. Зато правда. Хай залишається. Гурток «Попелюшка і сім золушок». Гурток «Реабілітація жіночої наркозалежності». Нє, хай буде замість нього гурток «Реабілітація жіночої алкозалежності». Алкоголічок же ж більше, ніж наркоманок. Стільки гуртків досить, пане Стасю? Досить, то й досить.

Після дещо тривалішої паузи:

– Тепер треба записать всьо, чим буду заніматися.

Бере зошит і олівець, налаштовується записувати.

– Ітак, всьо по порядку. Но надо всьо грамотно сформулірувати.

Тепер вже точно налаштовується записувати.

– Ва-пєрвих, приватна практика, тобто надання психологічних послуг. Кому ж ті послуги надавать? Населенню, канєшно. Не всьому населенню зразу, а окремим його, населення, індивідуумам. Так, записуєм. Індивідуальне психологічне консультування. Но як прийде не один чи не одна? А з половинкою своєю єдінствєнною нєраздєльною, так сказать, припреться. Пишемо: консультування подружніх пар. Можна і так: сімейне консультування. Хоть воно почті шо одно і то же. Та ладна – хто в тому розбираться буде. Я ж главна, я й командую, заправаляю балом. А музику пускай клієнти заказують. І дєнєжки поллються рікой у мой карман.

Наспівує на мотив відомої пісні:

– Ах дєнєжки, как я люблю вас, маї дєнєжки; і ваше нєжнає шуршаніє пріводіт сєрце в трєпєтаніє…

Наче схаменулося.

– Щось я розмічталась. Ідьом дальше. Бєрьом ширє. Проведення тренінґів, семінарів, навчаючих проектів, психотерапевтичних та психокорекційних груп. Я виступаю, всі в рот мені заглядають і навперебой говорЯть: «Владлєна Поліграфовна, ви божественна», «Владлєна Поліграфовна, ви геній», «Владлєна Поліграфовна, ви лапочка», «Владлєна Поліграфовна, ви золотце», «Владлєна Поліграфовна, ви умнічка», «Владлєна Поліграфовна, ви профі», «Владлєна Поліграфовна, ви кудєсніца», «Владлєна Поліграфовна, ви мать Тереза», «Владлєна Поліграфовна, іщо, іщо хочемо, лічіть нас, Владлєна Поліграфовна». Ладна, хвате. Що ще? Супровід психолога, канєшно. Як же ж без супровіду психолога обійтися всім? Проведення емпіричної психологічної практики. Красіво, но непонятно, зате манкЕ. Психолого-педагогічна практика ще може буть, ну і таке всяке разне.

Недовга пауза, вона роздумує.

– Харашо, но цього мало. Ітак, шо ше буду робить? Незалежна психологічна експертиза, оцінка тоїсть, підопитного, розгорнутий аналіз його стану, його ситуації, його проблем. Можу малювать, так сказать, психологічний портрет особистості. І чим ти його уродлівіше намалюєш, тим більше дєнєжки злупиш. Нікому ті портрети, їхні лічні, не понравляться, канєшно. Треба дописать: конфіденційність ґарантовано. Розгорнутий психологічний аналіз ситуації, якоїсь події, цілої системи. Замисловато, но сайдьот. Треба ще якісь мудрі та страшні слова підобрать, щоб усі думали: «Яка мудра, аж страшно». Так, медіація. Тоїсть супровід у переговорах. Ну тіпа допомога у вирішенні конфліктної ситуації. До тих коучінґових технологій додам ще цілепокладання. Звучить якось хріновато, як квітопокладання. Но страшно звучить, і мудро. Пиль в глаза, мозги запудрить, вибить почву із-под ног – і клієнт уже твій всерйоз і надовго. Псіхотєрапєвт спіт, а служба ідьод, і дєнєжки капають. Так, записуєм ще: навики дистанційного психологічного консультування. По тєлєфону так, тіпа, по скайпу, по е-мейлу, есемесками можна, на крайняк. Он-лайн мані-мані-мані-мані. Карочє, безконтактний вид спорту. Психологічний супровід людини у життєвих ситуаціях різної складнощі. Отут вже золоте дно. У всіх же ж є складнощі, як же ж без них. Де моя лопата, щоб дєнєжки гребти? Лопата вдома, стоїть в уголку в каморкє біля шкафчика. Ще як масовік-затєйнік можу щось гребти. Організація досугу – всі вміють бути зайнятими, та на жаль, не всі знають, як розслаблятися між заняттями, знімати напругу, психологічно розвантажуватися, отримувати доступ до свого потенціалу, ефективно використовувати свій ресурс. Ох, як закрутила! Жесть! Прєлєсть! Треба ще дописати: та не бути хом’ячком, який біжить у колесі роками. Чи то білочка бігає в колесі? Та яка хрєн разниця. Главне – щоб дєнєжки платили, а я вже їм лапші на уші навішаю.

Владлєна замріяно самозаглиблюється.

– Подітожимо і ше коє-шо додамо. Значить, работа, оп’ять же, з такими проблемами. Психологія стосунків. Хрєнь кака-то, но разбєрьомся. Сімейна психологія – туда же. Психологічна адаптація особистості в умовах міжнародної міґрації. В касу. Ідентичність, у тому числі ґендерна. З ґендером разбєрьомся тоже. Робота з дітьми та підлітками. Батьки на дітей грошей не жаліють, то хай платять за їхні проблеми, самі ж винуваті, не воспитали, як положено. Работа з травмою втрати. Нещасні обездолені ніфіґа мозґами не шурупають, з них дерти і дерти треба, бєз тєні сожалєнія. Щоб не втрачали, а якщо втратили, то самі і винуваті. А якщо і не винуваті, то значить – судьба така. Міжособистісні стосунки – така же хрєнь, як і психологія стосунків, чуть ето самоє, но неважно. Психологічні аспекти виховання дитини жінкою без участі батька дитини. Брошених є куча, поповзуть до мене, як таракани. Розвиток особистості. Розвинемо, ще й як розвинемо. І цепочки собі нові куплю, і кольца, і браслєтіки, і діван, і ремонт окончу. Работа з установкою на результат досягнення конкретної мети, тоїсть – це фокусований запит клієнта. Здєлаєм. І шо ше? А – жіночість. Ну, тут я дока! Феміна, всім фемінам феміна!

Підходить на лівий край, вклякає перед картиною свині та наче молиться до неї.

– Свинка моя, копилочка моя, дай мені розбагатіти. Я тебе буду мити, купати, пестити, милувати. Лише дай мені розбагатіти. Хочу мати багато грошей. Хочу мати все. Хочу купувати собі сама багато морозива. Хочу купити машину «Фольксваґен». Хочу купити мотоцикл «Харлей-Девідсон». Хочу мати двадцять шуб, всі різних кольорів. Хочу мати двісті пар босоніжок, всі різних фасонів. Хочу мати нову дорогущу кавоварку, щоб удома робити каву, а не платити хтозна-скільки в усіляких кафе. Хочу їсти саму франшизу, саму лучшу, тоїсть. Хочу, хочу, хочу…

Піднімається, підходить до ліжка, сідає на нього.

– А тепер треба придумать собі професійне кредо. А можна і не одно. Зборнічєк афоризмов «Золотиє розсипі», жаль, вдома остався. Но я коє-шо припоминаю. Ітак, для психотерапії подойде, навєрно, отаке. Вінстон Чемберлєн – автор. Кажись, так: «Людина має право плювать на іншу людину тільки в одному випадку – коли сама ті харклі витиратиме». Нормальок, подходить. Для коучінґу треба подобрать шось із любимого Аліксандра Пушкіна. «Чим менше, тим больше». Нє, не подходить. Лучше із Льва Толстого. «Сраженіє виграє той, хто твьордо рішив його виграть». Так-то лучше. Подходить. Для психологічного супровіду шось із Аґати Крісті припоминається. Кажись, так: «Жодна крадіжка не здійснена, доки хоча б одна річ залишається не вкраденою». Вроді готово.

Встає з ліжка і замислюється, а тоді замріяно патетично вимовляє.

– Ну, канєшно. Ше ж в ітозі треба клінічний центр створить, мєждународний. Свій лічний.

Свєтка прочиняє двері і стає на порозі.

– І назвіть його «Поліграфовна», той центр.

– Свєтка, чого припьорлась?!

Свєтка вкочує до палати возика, на якому миска зупи, каша з гуляшем у тарілці, хліб і компот:

– Владлєна Поліграфовна, ваш обід. Пора підкріпитися.

– О! Покушать я люблю. Хотя тут подають всяке непотребство, но нІкуда діваться. Сайдьот і таке. От скоро мене випишуть, то сразу ж пойду на рьобришка в «Реберню», возьму дві порції, – Владлєна сідає біля возика. – От вийду скоро отсюда, тоді заживу на повну.

 

***

Тим часом дія переноситься в кабінет Петровича у NN-відділенні психіатричної лічниці на Кульпаркові. Петрович сидить за столом. Над ним висить великий портрет Зиґмунда Фройда в позолоченій рамі. Стук у двері, заходить Миколайович.

– Доброго дня, Петровичу!

– Доброго дня, Миколайовичу!

– Яка сьогодні тема для розумової розминки?

– Методи самообмеження.

– Цікаво. Із тобою завжди цікаво.

– Обмежувати себе можна багато в чому. Правда?

– Не був у тій долині, де правду ділили, – обидва лікарі посміхаються. – Так у нас у дитинстві казали.

А далі йде «п’ятихвилинка» на задану тему. Коли вона закінчилася за «парканадцять» хвилин, пролунало прохання:

– Миколайовичу, а якийсь новий віц медичний маєш?

– Та розповіли мені один недавно. Але не знаю, чи він смішний, бо дуже вже тонкий.

– Вали.

– Значиться, так. Зустрілися випадково на каві фацет і кобіта, віку так середнього, скажімо, ще не літнього. Познайомилися, випили не раз по пєндзєсьонць, розбалакалися. Він запросив її до себе додому, мешкав сам, старий кавАлір. Далі всі ходи зрозумілі. Лежать вони вже в ліжку, він на ній, відбувається коїтус, так би мовити. Шур-шур, поволеньки, без поспіху. І тут раптом кобіта каже під час акту тому фацетові: «А я знаю – хто ти за фахом». Той далі рухається і питає: «Ну і хто я?». А вона: «Лікар». Він здивовано: «Точно, лікар». Вона: «І спеціалізацію твою знаю. Ти – анестезіолог». Він: «Точно, анестезіолог. А звідки ти знаєш?». А вона: «Ну, бо нічого не відчуваю».

– Тонкий гумор – англійський, можна сказати.

– А чому англійський?

– Бо англійський гумор настільки тонкий, що його аж не видно.

– Ясно. Якщо ти такий мудрий, то щось смішніше розкажи.

– Щось смішніше буде в історії хвороби нашої пацієнтки, яку скоро виписуємо, – Петрович розкриває папку з історією хвороби. – Владлєна Поліграфовна Кот.

– А чому Поліграфовна, а не Поліграфівна?

– Бо якби була Поліграфівна, то була б Кіт. А вона Кот, тому і Поліграфовна. Чи тому, що вона Поліграфовна, тому і Кот. Ферштейн?

– Нікіс-квакіс-кукурікіс, – відбувся цитатою Миколайович.

– Із нею взагалі справа темна.

– Таки так. Вона каже, що вона українка.

– Та ніяка вона не українка. Вона така українка, як я іспанскій льотчик, – дозволив собі емоцію Петрович.

– Каже, що вона українка, бо в неї син українець і живе вона в Україні.

– Та нема в неї ніякого сина. Якби в неї був син, то провідував би її тут. За стільки часу жодного сина тут не було. Ти бачив його хоч раз?

– Ні, не бачив жодного разу.

– Так отож. А живе таки в Україні. Навіть у Львові. От і адреса конкретна, в самому центрі. Прописка, чи то пак реєстрація. Вже років із двадцять.

– А зараз їй скільки років? – поцікавився Миколайович.

– Написано, що сорок вісім. Але вона могла собі років зо два чи більше скинути, так мені здається. Десь щось підмахлювала.

– Хіба таке можливе? Є ж паспорт, свідоцтво про народження, нарешті.

– Та в паспорті так і написано, як вона і каже. А свідоцтва про народження – дублікат. Вона могла його навмисно загубити, потім виробити нове з фальшивим роком народження. Вона ж народилася бозна-де. Там, де дідько «на добраніч» каже.

– І то правда. Єй-же-єй.

– Поступила вона до нас із діагнозом: біполярний афективний розлад особистості. Але про діагноз ще потім поговоримо, – не захотів перейти до суті Петрович.

– Навіщо потім? Відкладений тільки сир добрий.

– Гаразд. Біполярний афективний розлад їй діагностували не цілком коректно. У неї цілий букет психозів.

– Десь я вичитав такі сентенції, які пасують до її прізвища, – Миколайович напружив усі звивини і випалив. – Гострий психоз – це коли я розмовляю з котом. Гострий галюцинаторний психоз – це коли я розмовляю з неіснуючим котом. Параноя – це коли я боюся щось зайве ляпнути при котові. Шизофренія – це коли кіт розмовляє всередині мене. Неврастенія – це коли кіт мене іґнорує, і це мені видається цілковито нестерпним. Маніакально-депресивний психоз – це коли мій кіт мене не цінує.

– От у неї цілий такий котячий букет. – Обидва сміються. – Всього потрохи, а вкупі всього багато.

– Може, у неї елементарна шизофренія?

– Виглядає на те. Але є нюанси. – Петрович заглиблюється в її історію хвороби. – Так. Подивимося спершу на її біографію, куррікулюм віте, так би мовити. Народилася там-то і там-то. Ну й задуп’я, вибачте на слові. Скільки то кілометрів від Львова? Десь більше тисячі?

– Та більше, ніж півтори тисячі, певно.

– Коли народилася – питання відкрите.

– Та хай буде вже закрите. Скільки написано – стільки хай і буде.

– Хай буде так. – Петрович наспівує голосом Пола Маккартні. – Let it be, лет іт бі.

– Загальні місця випускай. Вибирай щось цікавіше.

– Так, початкова школа в рідному задуп’ї. Потім географія барвиста. Батько її був військовим, місця дислокації різні, вона з ним їздила. По цілому Радянському Союзу. У підлітковому віці осіла з батьком у Львові. Військові люблять осідати у Львові, ще від «других совітів» після війни.

– Їх тут, як гною, було, – уточнив Миколайович.

– Єдина реальна освіта – професійно-технічне училище крою та шиття. Спеціальність – розкрійниця устілок для взуття. Далі йдуть якісь дивогляди.

– Вона вдає із себе психоаналітика.

– Психоаналітика та психотерапевта. Має вагомі підстави. Освіта відповідна. – Обидва регочуть. – Особливо – курси масажисток. І таке є в неї у послужному списку.

– Але, Петровичу, якщо без жартів, вона ж там і курси різні психологічні чи психотерапевтичні також закінчувала. Тож підстави якісь має вважати себе психоаналітиком. Це не цілком її фантазії. Щось, та й було.

– Було, було, чимало всього було. Моршинський гурток психотерапії. П’ять років його відвідувала.

– Цілих п’ять років? Гурток?

– Та ні, упродовж п’яти років їздила туди в Моршин на тиждень раз на рік. Такий от гурток. А яка підназва пишна – п’ятирічний міжнародний проєкт із групової психотерапії. Вміють люди грошики лупити.

– Хто сам хоче потім грошики лупити, то й сам не скупиться, щоб надбати відповідні сертифікати, – без тіні заздрості мовив Миколайович.

– Так, ще є. Курси астральної психотерапії. Курси гадання картами таро. Післядипломна освіта…

– Післядипломна? Після якого диплому?

– Після диплому розкрійниці устілок для взуття.

– Ясно.

– Значиться, так. Післядипломна освіта за методом символдрами.

– Ці всі курси і стали символом її драми. Її внутрішньої драми.

– Зачекай, це ще не все. Освітній проєкт системної супервізії та коучинґу під наглядом знаменитої Люсінди Фальк, – пожвавився Петрович.

– Це щось на кшталт графа Каліостро у спідниці?

– Щось такого. Освітянсько-практичний семінар із підготовки телефонних консультантів, і таке є.

– Ну й послужний список! А курсів відьом на Лисій горі нема?

– Такого нема. Але, може, ще буде.

– Буде, обов’язково буде, – констатував факт Миколайович.

Петрович натискає на телефоні кнопку, нахиляється і каже голосно:

– Скажіть Валєрі та Свєті, хай приведуть до мене в кабінет Владлєну Кот.

– Треба її таки виписувати. Не вічно ж їй на дурняка державні харчі їсти.

– Та засиділась чи то пак залежалась вона тут у нас. Вже майже цілий рік.

– «Годовалий поросьонок», як би вона сама сказала.

– Миколайовичу, ну ти й цинік!

– Всі лікарі – циніки. А ти – взагалі цинік над циніками. Та менше з тим.

– Менше з тим. От про її мову ти згадав. То взагалі якась мовна шизофренія. Ситуація, варта відображення в підручнику психіатрії. Вона ж може чистенько по-українськи розмовляти. Як на неї щось находить. І коли спілкується із тим своїм уявним паном Стасьом.

– Пан Стасьо – для неї кумир, авторитет. Жупел львівського пана. А вона ж так хоче бути львівською пані. Тому й розмовляє із ним доволі чистою мовою, – уточнив Миколайович.

– Та переважно розмовляє якимось суржиком. Ніби по-українськи, але не зовсім. Свєтка мені доповідала, що чула, як вона сама зі собою розмовляла чисто по-російськи, навіть з якимось московським прононсом, наче «маасковская баришня».

– Думає вона російською мовою, а хоче розмовляти українською. От і виходить така «смєсь крокоділа с бєгємотом», як би вона сама сказала.

– Це суржик. До речі, Миколайовичу, ти знаєш, що перше значення слова «суржик» – це: суміш зерна пшениці та жита, жита і ячменю, ячменю та вівса і так далі?

– Ніколи не задумувався над цим. Думав, що суржик – то і є просто мішана мова. Але повернімось, Петровичу, до своїх баранів, тобто котів. До Владлєни Поліграфовни, властиво.

– Мова в неї плутана, бо й думки плутані, як то й належиться шизофренічці. Але зараз не про це. Вона декларує себе українкою, така патріотка! А в розмові ліпить такі-от різні слівця: кашмар, пічаль, опічатка, зломався, промінем, приймати участь, забор, становиться (в сенсі – стає), запрошен, мучається, в ітозі, сплошний, вдодачу, почва, кукли, шкаф, полка, взбісився, самий лучший, найзначимий, уход, справи обстоять, і ще цілу купу подібного. Для мене це залишається загадкою – як так можна, вважати себе українською патріоткою, а вживати стільки русизмів.

– Петровичу, проблема набагато ширша. Владлєна Поліграфовна є просто одним із прикладів, звичайним собі носієм суржику. Ну, не зовсім звичайним, у неї своя специфіка, та все ж.

– Ну ти загнув, Миколайовичу!

Миколайович роздумує вголос:

– Якщо ми її виписуємо, то треба ж їй якийсь курс післястаціонарного лікування прописати, якісь піґулки чи ще щось.

Петрович уточнює:

– Основне правило психіатрії: «Що складніша симптоматика – то простіше варто призначати лікування».

– І навпаки: «Що простіша симптоматика – то складніше лікування варто призначати».

– У неї симптоматика складна, тож лікування має бути простим. – Урезонив Петрович.

– Дуже простим. Щоб там нічого не було зайвого чи амбівалентного. Бо скажи дурневі Богові молитися, то він чоло розіб’є.

– Пропишемо їй різні вітаміни, зі складними назвами, щоб не розібралася.

Миколайович трохи подумав і сказав:

– Та доколупається вона до всього, – і додав іронічно. – Вона ж «фахівець», наша «колега по цеху». – Обидва сміються. – Ліпше пропишемо їй щодня робити сік із моркви у соковитискачі. По дві шклянки на день, зранку та звечора. Достатньо й цього буде.

– Молодчинка! Розумничок! Так і зробимо. Але скажемо їй до моркви трохи імбиру додавати.

– Петровичу, це вже зайве. Вона від того імбиру наніц схудне, не буде на що й подивитися.

– Хай худне, то їй тільки на користь піде.

– Ота її мова суржикова не дає мені спокою.

Петрович трохи подумав, а тоді сказав:

– Якщо їй трапиться кращий вчитель, ніж її пан Стасьо, то вона зможе навчитися нормально розмовляти. Це ж так просто.

– Щось я дуже сумніваюся в цьому. Горбатого могила справить. Вона й далі буде калічити мову.

– Трапиться їй нормальний фацет, то й розмовляти правильно навчить.

– Переживаю, щоб весняного загострення не було в неї, – забідкався Миколайович.

– Від загострення ніхто не застрахований, тим більше – вона. Загострення в неї може бути і весняне, і осіннє, і демісезонне. На то нема ради. Тим більше, треба зважати на її преклімактичний вік.

Стук у двері. Свєта та Валєра заводять до кабінету Владлєну Кот. Вона підходить до столу. Тоді несміливо каже:

– Здрастуйте, Петровичу Миколайовичу!

На що Миколайович вимовляє:

– Ви вільні, Владлєна Поліграфовна.

Владлєна Кот стоїть стовбняком і ніби не йме віри. Хитрує, все вона знає. Проте німа сцена затягується. Затягується непомірно довго. Нарешті німу сцену, яка затягнулася, перебиває Петрович:

– Владєно Поліграфівно, ви вільні.

 

 

 

2.Ідилія

 

Скверик з лавочками. З правого боку заходить Ігор Лопушук. Вбраний досить елегантно, але без викрику, демісезонно.

– Весна, а так на душі паскудно, так на душі коти шкребуть…

Дивиться на дерева, оглядає скверик. Нічого, здається, його не тішить.

– В душі моїй така порОжня… Так якось самотньо… Хоч кіл на голові теши.

З лівого боку виходить Владлєна Кот, помічає Ігоря Лопушука. Посміхається до себе. Видно, що вона щось задумала. Вбрана вона в світлому незащепнутому плащі. Підходить десь посередині скверика до Ігоря, ніби ненароком зачіпає його ліктем, хоч там достатньо простору, щоб розминутися.

– Ой, ізвіняюсь!

– Та нічого страшного. Буває.

– Ой, перепрошую! А ми з Вами ніде не зустрічалися? Щось Ваше лице мені дуже знакоме.

– Моє обличчя багатьом відоме. Ви його могли бачити десь на афіші чи на книжці, якщо Ви книжки читаєте…

– О, читаю-читаю, дуже читаю, багато читаю. Ужас як люблю читать… Прям хлібом не корми, а дай мені щось почитать.

– Це похвально. Якщо не читатимеш, то так і залишишся неандертальцем.

– Хі-хі. А Ви дотепний.

– Хіба? До речі, мене звати Ігор.

– А я Владлєна.

– Гарне ім’я. Головне, що рідкісне.

– Я психотерапевт.

Виймає з торбинки і подає візитівку.

– Ось моя візитка.

Ігор розглядає візитівку:

– А Ви схудли… На фотографії тут на візитівці у вас обличчя, як би то делікатніше сказати, трішки повніше. Зразу і не скажеш, що то Ви на тій фотографії. Зараз Ви така майже худенька на личку.

– Мерсі за комплімент!

Ігор читає текст із візитівки:

– А, то Ви цілий психолог-психотерапевт, до того ще й коуч. Що таке «коуч», я не цілком розумію.

– Ну, коуч – це як тренер, який допомагає клієнтові реалізувати свій потенціал.

– Із цього місця докладніше…

Владлєна ненадовго замислюється, а тоді, ретельно добираючи слова, починає формулювати.

– Коучинг – це навчання клієнта всебічно розвивати свою особистість, створення умов для цього. Я, наприклад, допомагаю клієнтам одержати виняткові результати в їхньому житті.

– У якому житті – приватному чи офіційному?

– У приватному житті я допомагаю як психотерапевт, а як коуч – допомагаю в офіційному житті, громадському, так сказать. У кар’єрі, бізнесі, суспільних справах.

– Яким чином допомагаєте?

– У всьому допомагаю, в чому є потреба. Комусь треба налагодити бізнес, комусь підніматися по сходинках кар’єри. А я допомагаю.

– А як допомагаєте? Що для цього робите?

– Говорю, що треба робить. Учу, як поводиться, всьо роз’ясняю. Оцінюю і підсказую. Можу любого зробить таким, яким він сам хоче стати.

– Тобто можете взяти пересічну людину і зробити з неї, наприклад, депутата. Чи директора корпорації, чи очільника партії.

– Льогко.

– Тобто, як то кажуть, можете навіть із лайна зліпити коника?

– Ха-ха! Красіво сказано. Всьо вазможне.

– От змоделюймо бодай таку ситуацію. Чоловічок здобув виховання, освіту, добре собі заробляє на непоганій роботі, діло його «сродне» його душі. Живи собі, тішся, наспівуй «Ніч яку місячну» чи насвистуй неаполітанську серенаду, пританцьовуй гопачно чи ламбадно – чого тобі ще треба… Але ж ні, чоловічок ще ж хоче стати політиком. Отак «з нуля». Не маючи до того ні задатків, ні знань. Думаєте, це можливо?

– От для цього і придумали коучинг. Правда, це удовольствіє недєшовоє, дорого стоїть.

– Тобто воно доволі-таки коштовне?

– Не в каждого дєгєг хвате оплатить коучинг. І врємєні много забирає, не менше года.

– Тобто за якийсь рік і останнього матолка можна так «насобачити», що він стане респектабельним політиком?

– Єслі постараться, канєшно.

– У Вас вимова якась така цікава. Ви часом не з Києва?

– Нє-а. Я львов’янка, з шестнадцаті лєт тут живу.

Ігор Лопушук перевертає візитівку зворотнім боком, читає:

– Психологічна підтримка в переживанні втрати. Розлади харчової поведінки. Тривожно-депресивні розлади, страхи, фобії. Проблеми у стосунках (у подружжі, родинні, робочому колективі). Психологічний супровід під час розлучень. Розуміння себе, власних пріоритетів, цілепокладання. Психологічне консультування у телефонному режимі, он-лайн, по скайпу.

– Всьо так і є.

– Та Ви як багатостаночниця, Мамлакат Мамаєва. Пам’ятаєте про таку?

Владлєна Кот сміючись, що з нею нечасто трапляється:

– Та хто ж її не пам’ятає? Всі ж ми родом із Савєцкого Союза.

– Десь так.

– А Ви чим занімаєтеся?

– Ну, я займаюся всім потрохи. Думаю про життя, аналізую, все пропускаю через себе.

– Панятно. Значить, Ви філософ.

– Ну, не зовсім аж філософ. Але до життя ставлюсь по-філософськи.

– Значить, Ви не філософ?

– Коли Владімір Лєнін, на честь якого, я так розумію, Вас охрестили… пардон, дали Вам ім’я, коли його спитали, ким він є за фахом, відповів: літератор.

– Літєратор – це звучить гордо.

– Я і не цілком літератор, тобто не тільки літератор.

– А я спєрва подумала, що Ви художнік. Такий сімпатічний, вОлоси…

– Тепер я Вам дякую за комплімент! І зачепили мене, бо подумали, що я з Вас портрет намалюю? Після ближчого знайомства…

– То я случайно зачепила…

– Може, якось із Вами ще зустрінемося? Кави вип’ємо…

– Там на візіткє єсть мій тєлєфончик. Передзвоніть мені за нєдєльку.

Ігор Лопушук і Владлєна Кот розходяться в різні боки.

 

 

***

Той же скверик з лавочками. Ігор Лопушук і Владлєна Кот заходять туди разом.

– Смачний був штрудель.

– Вкусно, но мало.

Ігор Лопушук бере ініціативу в свої руки:

– Зап’ємо ще раз на брудершафт, щоб вже остаточно перейти на «ти». Але тепер майже віртуально, без напоїв.

Роблять рухи, наче п’ють на брудершафт, тоді цілуються.

– Скажи мені ще щось... Душа хоче поезії... Будь ласочка.

– На моїй вулиці розцвіла сакура, але її краса в порівнянні з твоєю красою в’яне. Банально, зате правда.

– Це дуже приємно... щиро. На моїй вулиці цілий тиждень йдуть ремонтні роботи, працює багато потужної техніки, але її міць в порівнянні із силою, яку ти випромінюєш, видається лише зайчиковим енерджайзером. Буду тепер прокидатися під той техно-гуркіт та мріяти про сакуру.

– Мріяти всіма частинами свого тіла.

– Знаєш, я коли провожу релаксацію перед гіпносеансом, прийшла висновку, що треба дуже вважати на називання ділянок тіла, так би мовлячи, «мовою пацієнта». В мене є тітонька, котра все застрягала, коли я називала низ її ноги «гомілка», в неї просто як блок якісь з’являвся і не йшла справа далі. Прийнялися проговорювати це, я питаю «а як би Ви відчували більш для Вас природніше?». Вона думала з пару днів. Тоді приходить і каже: скажіть наступного разу «литка». І справа пішла. Все спрацювало.

– А сідниці так і називаєш сідницями? Чи якось по-іншому?

– Може, сідниці опустимо?

– Як же ж без них?

– Ох, очі мої, очі. Сідниці люблять, коли їх не бачать. Це ж орган сорому, сором’язливий тобто. Сідниці… вони більше дотики люблять.

– Еротична філософія.

– СмАчна.

– І не сороміцька.

Владлєна Кот замислюється, збирається з думками, нарешті народжує думку:

– Філософія взагалі, на мій погляд, відщеплює афекти, тобто емоційне сприйняття, а сором – це один з основних, після страху другий, афект. То можна й філософськи, тобто без афектів проживати. Але, не факт, що смак збережеться. Філософія стимулює лише одну ерогенну зону – ту, що між вухами.

– Філософія стимулює й інші ерогенні зони. І взагалі – може стимулювати всі частини тіла, може допомагати все зробити, вміючи.

– Часом думаю, яке важке це жіноче життя, ось чоловіки, все вміють. І чого я жінкою народилася? А тоді думаю про чоловіків, що з руками не з вірного місця народилися, і тоді думаю – їм ще гірше: і не баба, і толку мало.

– Чом я не сокіл, чом не літаю?

– Наші розмови тільки ще розпалюють в мені апетит більше пізнати тебе, більше бути з тобою, якийсь такий вовчий голод я відчуваю. Все, я маю бігти, сокіл ти мій…

 

***

Ігор Лопушук і Владлєна Кот лежать у майстерні. У майстерні-бібліотеці, де проминула бурхлива юність і молодість Лопушукова. Лежать після кохання. «Капітошка я зовусь, після кохання» – така комбінація з двох пісеньок виникла у збудженому мозку Лопушука. У збудженому ж мозку Владлєни виникла простіша комбінація, виражена одним-єдиним словом (навіть не комбінацією слів): «Мій». І кожен із них був по-своєму правий.

І тут Владлєна захотіла пісяти. Поцілувавши Ігоря, сказавши відповідні слова, Владлєна встала з дивану і почимчикувала у коридор до клозету. Двері з кухні до коридору, а диван стояв на кухні, вже відпрацювали свій ресурс. Камениця була зведена ще 1935 року, а замок на кухні так і не мінявся. Словом, тут і виникає той згаданий ресурс. Владлєна закрила кухонні двері, а Ігор почув-відчув якесь легке клацання. Як виявилось, коли дама хотіла вже повернутися, її чекала несподівана перепона. Двері не бажали відчинятися. І жоден «сезам» тут не допомагав. Ресурс, як вже сказано, був відпрацьований, і собачка заскочила, і шлюс.

Тут вже виникають конкретні комплікації. З коридору є ще вхід до кімнати, заставленої досить щільно книжками. Є з кімнати (єдиної, як на те) ще й одні двері, що ведуть знову ж таки до кухні. Але ці двері закладені, з одного боку, цілою горою книжок, а з іншого, кухонного, боку – там стоїть велика древня шафа. Тож що тут робити? А залупити і так ходити. Це жарт. Потрібно щось конструктивно робити. З одного боку – розгрібати книжки, а з іншого – сунути шафу.

Скільки це зайняло часу – не так важливо. Трохи зайняло таки. І коли книжки було забрано, а шафу відсунуто, коханці знову поєдналися. Що ж то за бурхливе було поєднання! Так, наче сто років не бачилися. І не кохались. Тому кохання відбулося знову, ще з більшим запалом.

 

 

***

Ігор Лопушук і Владлєна Кот виникають з-за року, чути їхню розмову.

– От я недавно думав про «синдром Стендаля».

– Чула про такий, даже ізучала.

– Так це розлад чи не розлад? Психосоматичний чи психопатологічний. Ти мала б знати…

– Ну, как сказать.

– Я думаю, що це все-таки розлад, коли певні фізіологічні зміни настають внаслідок впливу творів мистецтва на психіку людини. Ознаками цього синдрому є запаморочення, прискорене серцебиття, ба й навіть втрата свідомості чи й галюцинації.

– Я сама один раз чуть в обморок не впала, коли на одну картіну дивилася в галєрєї, де точно, вже не припоминаю. Но на картіні була тіпа якась зубасто-ікласта Мона Ліза. А при чому тут Стендаль, не поняла? Не помню, тоїсть. То тільки в тебе така пам’ять, шо всьо помниш. Не усі ж такі.

– Стендаль докладно описав головні ознаки «синдрому Стендаля», прикрасивши цей опис властивою для нього красномовністю.

– І шо – він сам в честь себе і назвав той синдром? То як ти, коли себе вип’ячуєш і називаєш своєю фамілією разні штуки. Панятно. Убігаю на терапію. Я убігаю працювати. З цілунком на устах та думками лише про тебе.

– Цьомаю! Па-па!

 

 

***

У тому ж скверику підходять одне одному назустріч Владлєна Кот та Ігор Лопушук.

– Я така влюбльонна!

– Привіт, кохана!

– Я так скучила за тобой, каханий!

Ігор Лопушук зробив квасну міну, незадоволену:

– Не кАханий, а кОханий. Ми вже стільки часу разом, а ти й далі мову калічиш.

– Ради тебе, радной, я намаґаюся говорити правильно, тобто вірно. Я стараюся, но не завжди получається.

– Раденька намагатися, щоб не сказати «рад старацца».

– Сама я автоматично перехожу на мову, якою до мене звертаються, якщо знаю її. Але, історія мого життя така, точніше історія географії мого життя. Та й фах, коли нас заточували «з бабой по-бабські, з хлопом по-хлопські, а з паном по-панські», тобто спілкуватися мовою та стилем людини, з якою проводиш консультацію, даби уникати опір та захисти і тому подібне. Весь ізюм у тому…

– Вся родзинка в тому, треба казати.

– Неважно. А що ти такий взбудоражений сьогодня?

– Та робив недавно зрази, я їх «стрази від Лопушука» називаю…

– От Сваровскі. Помниш, я браслєтік «Сваровскі» біля забору на Світязі знайшла?

– Та пригадую, чого ж нє. Так от, коли робив ті зрази, то вивалявся трохи інґредієнтами, піжаму недавно випрану знову в барабан довелося кидати. Треба фартуха купити...

– А фартуха давай разом купимо. Або я тобі пошию. Лишень би куховарив. Пальці з’їсти разом із твоєю стряпнею. Тобі кухню треба «справити», як в Макаревича у «Смаці». Як така ідея?

– Ідея-фікус. Можна і скромнішу справити. Така, як на телебаченні – завелика.

– Великій людині все велике має підходити, пардон, пасувати.

– А «стряпня» мені здавен-давна асоціювалася зі шматами брудними, з дитинства не сприймав того слова.

– То яке замість нього?

– Та хоч яке, лиш би не те.

– А з чого можна вибрати?

– Вибір широченний. Не хочу повсякчас пірнати у російськомовну стихію, щоб відшуковувати відповідники. І так ледь із неї вицофався колись. Але «стряпня» – то в сенсі кухні – їжа, наїдки, а так – партачення, базгранина, халтура тощо.

– То як ти звеш своє кухарство? – спиталася Владлєна.

– Готуванням їжі. «Стряпня» – це порання в кухні на предмет приготування їжі. Я ж готую сніданок, я готую обід тощо. «Стряпня» – не тільки це, то лише одне із значень, решта – лажові штучки.

– Якщо в тебе воно із «тряп» асоціюється, то окей. Але яке слово тобі до вподоби?

– Кулінарити.

– То дія.

– «Стряпня» як порання – також дія.

– Окей, кулінарити. Хоч я у кухонному сенсі сприймаю слово «стряпня» як продукт, наслідок того порання, готовий результат, зготовані наїдки.

– Здєсь русскій дух, здєсь нєчто пахнєт... І «стряпня», і Макарєвіч зі «Смаком». Якось треба все ж від того абстрагуватися. Відхрещуватися, не культивувати в собі.

– Мені подобалося слово «стряпня», мій дідусь його вживав до того, що готувала бабця на цілу родину, а робила вона це смачно та завжди з любов’ю, я любила її кухню. Мама моя вишукано готувала та накривала, там слово «стряпня» не підходило. Але в бабусі було душевніше.

– Це все прекрасно, але слово «стряпня» не для мене.

– За стряпню зрозуміла, не твоє. Питала, яке тоді твоє? Кулінарити. Окей. А Макаревич відданий Україні.

– Чим відданий?

– Макаревич виступає в опозиції до діючої влади в Рашці. Та, оскільки він Макаревич, його дослуховуються, це означає, що шансів, щоб маси народу прокинулися від пропаганди проти України, є більше.

– Однаково розмови про це, думання про це тримає нас у зачаклованому колі «русского міра».

– Я чую думки, що Раша сильна. Але сильна вона народом своїм тупоголовозамороченим. Не думання про це тримає нас всього лише у недуманні, воно не робить нас більшими українцями, а наш український світ більшим.

– Тож давай, нумо постійно думати про Рашку, щоб не триматися лише у недуманні про неї.

– «Постійно» це нам не вийде, але боятися, як дідька, кожного згадування чи асоціації із нею благ не додасть. Та зрештою, аполітичність та політична безграмотність – це різні речі.

– От і добалакалися.

– Я вже мушу йти. Па-па, коханий!

– От можеш, якщо захочеш, і правильно вимовляти. Па-па, кохана!

 

 

 

3.У пошуках улюбленої кнайпи

 

Серце мужчини, на скількись там відсотків, складається зі шлунку того ж таки мужчини. Цю прописну істину має засвоїти кожна особа, яка бажає мати зносини зі згаданим не всує мужчиною. І тут те саме.

Владлєна, збираючись на певний час до Швеції, вирішила нав’язати Ігореві кулінарний блог. Він протривав певний час, поки не втратив актуальності, точніше – не вичерпав сам себе.

Стосунки Ігоря Лопушука та Владлєни Кот, принаймні їх брунькування, зримо видно з цього блогу. Тож незайвим буде зануритися в нього якщо не з головою, то принаймні по груди.

 

 

***

«У пошуках улюбленої кнайпи» (12.12.16).

Преамбула.

 

Ми з Владлєною вже трішки давніше вирішили отак знехотя, принагідно, але таки цілеспрямовано навідуватися до різних львівських кнайп, щоб нарешті знайти свій улюблений локаль. Тих локусів може бути й більше, ніж один, нехай там і зо п’ять, а то й більше. Словом – що більше кнайп ми відвідаємо, то більший у нас буде вибір «улюбленитися» в котрусь (котрісь) із них.

Тож ми вирушаємо у пошуках улюбленої кнайпи, не беручи на себе непомірну ношу Марселя Пруста «у пошуках втраченого часу», а просто вирушаємо, просто йдемо, бо в нас «нема зерна неправди за собою». Назва цих проходів із засіданнями нехай буде таки «У пошуках улюбленої кнайпи», а не «У пошуках улюбленої львівської кнайпи», по-перше, щоб не збивати усталений перекладний ритмічний рисунок марселе-прустівської фрази, а по-друге, й так зрозуміло, що львівської, бо ж діється це все саме у «богоспасаємому граді Львові» (як писалося у давніших друках).

Беручи за модель назви «Історичні проходи по Львові» Івана Крип’якевича, можна було б зафіксувати назву «Кнайпічні проходи по Львову», але та щойно спурхнула з клавіатури форма «кнайпічні» щось надто віддає мені «марсіанськими хроніками», тож вирушаймо таки «у пошуках улюбленої кнайпи». Попутного вітру собі не варто й бажати, бо у Львові і так вітрів не бракує, специфічних львівських вітрів. Тож нехай львівський легіт-теплокрил несе нас у незвідане, щоб воно перетворилося на звідане, відвідане, відчуттями й рецепторами звірене.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ІІ (12.12.16).

Спроба перша, штрудельна

(«Штрудель Хаус», вул. Шевська, 6).

 

Позавчора (10 грудня) після бомбастичного бенефісу Лесі Бонковської в Театрі імені Марії Заньковецької ми з Владлєною, повагавшись, зайшли до штрудельної, тобто до кнайпи «Штрудель Хаус» на вулиці Шевській, 6. Те слово «хаус» у назвах кнайп мене завжди трішки дратувало; асоціативно в них мав би нашкульгувати доктор Хаус, постійно петляти приміщенням, збиваючи й так надто капризний і крихкий апетит своїм відвертим цинізмом з анатомічно-вельтшмерцівськими нотками. Мені природніше було б вимовляти знімецька «гауз», але якщо ґлобалізовано занглосаксонська все ж вимовляється ближче до «хаус», то хаус із ним.

Без того, щоб ословлювати конкретні назви, їхні адреси тощо – обійтися тут неможливо. Але це не є ані прихована реклама тих кнайп, ані замовлення на похвалу чи обкаляння тих чи інших кнайп же ж. Зрештою, я не маю кваліфікації ресторанного критика, навіть посвідчення про закінчення якихось таких курсів не маю. Мої знання про ресторанну критику не сягають далі героя Луї де Фюнеса з фільму «Крильце або ніжка», а також мультяшного критика-інкоґніто (а якого ж бо ще), який в результаті подружився з Рататуєм.

Інтер’єр (чи, як зустрічається в модерністській українській поезії початку ХХ століття, властиво – в декого з молодомузівців: «інтеріє») там стильно-привабливий, непоганий, сказати б. Зал (саля) розміром із добрячу комірчину завдяки одзеркаленню значно розширюється, витворюючи ілюзію розлогого простору. Це оптичний обман, звичайно, але без такого лукавствія стіни там тиснули б на відвідувачів. Ліворуч від входу стіни взагалі віконні, видно коридорний вхід до сусідньої декількаповерхової книгарні. До слова, убікація в них спільна з тією ж книгарнею (книгарня вже була зачинена, а от її заклад ще активний), що мені як книгоманові та книгописцеві імпонує.

Добряче зголоднівши за пообіддя й театральний вечір, ми замовили по бульойну з кнелями (це назва зфранцузька, а мені подумалось, що мало би бути зчеська – кнедлі), ті кнелі змахували радше на фрикадельки, а бульйон був сливе холодний (з холодної мжички нам би більше пасував ультрагарячий росіл). Але голод не тітка, тож бульйончик із кнелями, притрушений зеленню, пішов і так. Титульна страва кнайпи – штрудлі, тож як без них. Владлєна замовила маковий (хоча їй напівнав’язливо офіціантка рекомендувала вишневий), а я – м´ясний з грибами. Пригадався сюжет із «Української богеми» Петра Карманського, книжки спогадів про мистецьке життя Львова початку ХХ століття. Коли до Львова приїжджав вряди-годи поет Володимир Масляк, «ситуований», бо обіймав посаду професора у гімназії в Бучачі, то запрошував молодих митців на обід до «Жоржа». Менш досвідчені, необстріляні заготовлювали у шлунку місце принаймні для ґуляшу, а все закінчувалося (як і розпочиналося) зазвичай раковою зупою (найдешевшою, либонь, з меню). Так от, я вже заготував у шлунку місце на солідний штрудель, а отримав мацюпусінький кавальчик штруделя, як кіт наплакав. Із напоїв Владлєна пила ґрейпфрутовий фреш, а я молочний котейль з чорницями (який віддавав якимось пластмасовим морозивом).

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ІІІ (13.12.16).

Спроба реберчана, перша ретроспективна

(Безіменне кафе, вул. Зелена, 73).

 

Позаяк Владлєна вчора полетіла до Швеції, то наші спільні відвідини львівських кнайп відкладаються принаймні на два тижні. Тож вдарюся в ретроспекцію. Тобто розповім (із хронологічною вібрацією) про деякі наші раніші кнайпічні (тут мені вони вже марсіанством не віддають) зальоти, заскоки, засиди (від залітати, заскакувати, засиджуватися).

9 грудня по обіді в майстерні мого однокласника Тараса Самотоса відбулася майже тригодинна читка в авторському виконанні мого розлогого есею (властиво, книжечки; по-латинськи будь сказано: libellum) «Тарас Самотос і всі, всі, всі»; Владлєна зняла цей статичний перформанс на камеру під потріскування дров у «буржуйці». Це текст і про самого Тараса, і про наш спільний школярський антураж із купою цікавинок і пікантностей.

А перед тим пролонґовним читанням ми з Владлєною подумали, як казав Вінні Пух, чи не пора нам підкріпитися. Тож зайшли неподалік від Самотосової майстерні до відомої безіменної кнайпи (на вулиці Зеленій навпроти «Водоканалу»), яка віддавна славиться своїми реберцями. Антураж там ще старорежимний, по-совковому простенький. Але не про антураж йдеться зараз, а про кухню.

Бульйончик з локшиною та шматочками курячої філейки був достатньо гарячим, щоправда принесли нам його після реберець, яких ми замовили цілий «планшет», який я акуратно порційно пореберно порізав і поділив по-братськи і по-сестринськи. До реберець була гостра гірчиця, якої я сказав дати, не шкодуючи, але там вже традиційно гірчиці (як і кетчупу) шкодують, не зважаючи на вимоги громадськості. Чорний хлібчик до реберець був доречним, як і вінегрет. Це чи не вперше я їв там реберця без «сто грам». І нічого, навіть таке, виявляється, можливе! «Перше» і «вторе», помінявшись місцями (така собі рокіровка), не втратили на смаковій привабливості. Простенько, але зі смаком, сказати б. Ми хотіли ще замовити смаженого хека, який спершу помітили неподалік від реберець, перед їх розігріванням у мікрохвильовці, але якісь захекані хлопці встигли ті останні там тоді примірники рибки вже забрати собі. Із напоїв було амерікано, яке Владлєна випила в дебюті, а я в ендшпілі гастрономічної партії. Десетри в тій кнайпі не передбачені.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ІV (13.12.16).

Три хінкальні

(«Хінкальня», ТЦ «Форум», вул. Під Дубом, 76;

«Хінкальня», вул. Федорова, 14;

«Хінкальня», пров. Крива Липа, 1).

 

Вперше ми разом із Владлєною завітали до хінкальні в торговому центрі «Форум», коли вибирали там у кінці травня «лабутени» моїй доньці Оксані-Марті на випускний вечір, властиво – «пристрілювалися». На другому чи третьому поверсі серед інших локалів вибрали саме хінкальню, бо Владлєна ще тих «лістаранних» хінкалів не куштувала, я ж вже мав певний досвід у їх поглинанні. Добре, що замовили по п’ять на душу, бо більше б і не влізло. Я запивав собі пивцем, а Владлєна мінеральною водою. Владлєні вони видалися надто гострими, мені ж навпаки – могли б бути і гострішими. Але то вже просто я такий гостолюб у гастрономічному сенсі, тим більше, коли не на дієті, а на дієту присідаю (точніше, присаджують мене) не так вже й часто.

Десь посередині літа (наступного дня мав бути фінал чемпіонату Європи (чи й світу) з футболу) завітали до хінкальні на вулиці Федорова, сіли надворі на їхньому відкритому майданчику. Замовили вже по чотири хінкалі та хачапурі по-аджарськи (одні на двох). На свіжому повітрі встигли з’їсти хачапурі, які я порівно поділив, щоправда те рідке яйце посередині треба було акуратно розмазати-розподілити по двох більш-менш рівних половинках. Але легенький дощик (а сіли ми якось так, що навіс нас повністю не прикривав, а всі кращі місця вже були зайняті) прогнав нас до середини, де нас і наздогнали хінкалі. По чотири ми замовили, бо мали вже досвід їхньої ситності. От ці хінкалі вже були достатньо гострими і для мене. На запивання взяли по малому квасу.

Третя наша хінкальня була у проїзді Крива Липа. Це було десь під кінець літа, бо поверталися ми тоді з «Епіцентру» біля кільця на вулиці Богдана Хмельницького, де я купив нові ранці до школи своїм синам Зенонові-Романові та Лук’янові-Ярославові. Я все-таки замовив собі шість хінкалів (це начебто стандартна порція, хоч кількість їх замовлених можна варіювати), а Владлєна – чотири. Я пив квас, а Владлєна чай. Я вконтетувався, Владлєні ж довелося ще «догнатися» пахлавою, кавальчик якої й мені дістався.

Антураж у тих хінкальнях стандартно вироблений, у ньому використано картини Ніко Піросманішвілі, або ж стилізації під них. Хінкальню на вулиці Федорова я відвідував до того неодноразово. Окрім хінкалів, перепробував сливе всі їхні страви (а їх там не так вже й багато). Навіть суп харчо куштував. Я всі перші страви (крім борщу, капусняку, солянки тощо) називаю зупою, а якщо вже суп, то тільки харчо, виключно «суп харчо».

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», V (17.12.16).

Захер імені Дудаєва

(Кафе-кондитерська, вул. Дудаєва, 14).

 

Десь на початку листопада ми з Владлєною завітали до «тортівні» на Дудаєва, славної своїми кондитерськими виробами, властиво – тортами, ще з давніших часів. Я там вряди-годи брав малі торти до днів народжень дітей, щоб починати зранку маленьким, а вже закінчувати забаву великим тортом (які я зазвичай мав домашні). Там завжди можна було знайти малий півкілограмовий торт, але вибір їх (малих) був невеликий, десь дві-три назви. Ситуація не змінилася.

Досить довго вагалися, а вибрали таки по шматку торта «Захер». До того ж Владлєна незабаром мала їхати до Відня (з’їздила туди десь на тиждень у своїх професійних справах), тож був претекст для порівняння львівського та віденського «Захерів». Сподівань той наш «Захер» не справдив, його радше можна було б назвати «Мазох», бо ним якщо й можна було насолодитися, то хіба через муку. Як би то сказати, – він скидався на недосконалу «Прагу», на підпсутий зайвиною «Празький торт».

Попивати вибрали «амерікано» (за ціну геть не нижчу, ніж у люксових кнайпах), а нам зробили ячмінний напій «Здоров’я»; це не жарт, справді так було. Але нехай то залишиться на їхньому здоровому американському сумлінні.

Інтер’єр буфетний совковий. Може, на другому поверсі і кращий, але до нього не було доступу чи то через прибирання, чи ще через невідь-що.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», VІ (17.12.16).

Непафосний пафос

(Таверна «Пафос», вул. Пильникарська, 5).

 

Якось, а саме 29 вересня, після залагодження якихось справ на «Новій пошті» на початку вул. Богдана Хмельницького ми з Владлєною вирушили вгору, щоб закрентом вийти на Старий Ринок. І от побачили через кущі щось кнайпоподібне. Погода була гарна, тепле тихе смеркальне надвечір’я. І столики всі перед входом до кнайпи були вільними, тож там ми і примістилися без жодної патетики. Це був «Пафос».

Апетиту особливого я не мав ні до чого, а от пивце пішло б. Владлєна, окрім капучіно, замовила десерт, назва якого не запам’яталася; виглядав він так – три запаніровані крихтами грубі печива з начинкою, покладені, як впалі кісточки доміно. Я лише зі спортивного інтересу кавальчик його попробував – так нічо. Пивце довго дусив, точно понад півгодини. Всередині вітальний зал, через який я пройшов у глибину до їхнього закладу, досить непогано презентувався; зрештою, я не дуже до нього приглядався.

Кухня там мала б бути грецькою, кіпріотською та ще якоюсь. Треба буде колись спробувати скуштувати. Назва над входом висвітлена стилізованими грецькими прописними літерами. Я її і не запам’ятав, спливало в пам’яті щось типу «Телемах», але Владлєна підказала, що таки «Пафос».

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», VІІ (18.12.16).

Червона калино, чого в лузі гнешся?

(«Червона калина», вул. Чайковського, 14).

 

У розпал цьогорічного Форуму видавців у Львові, у п’ятницю 16 вересня, ми з Владлєною вирішили десь неподалік від форумних акцій відобідати. Я завів її в «Червону калину» на Чайковського, де вона ще жодного разу не була. Цю кнайпу називають ще просто «Калинка» або ж ЧК (чека). Традиції в неї давні та славні, але зараз не про це. Алкоголю там не продають, тож бажаючим треба дбати про себе заздалегідь. У мене ж то не стояло на порядку денному.

Невелика кімната, яку з натяжкою можна назвати маленьким залом, має п’ять довгих столів і два малі в закутку за шинквасом. Довгі столи з лавами розраховані на чотирьох осіб, але круть-верть там може поміститися й шість, та ще й сьомий-восьмий може на табуретці присісти з торця. Це за дизайном також одна із «старорежимних» кнайп.

Кухня там домашня, ті самі, либонь, тітоньки працюють на ній вже невідь-скільки років і марку тримають. Я порадив стандартний набір, якого мало б вистачити по вуха (та й так воно і було). Салатик зі свіжої капусти із четвертинкою яйця під майонезом (яке Владлєна зі свого салату переклала до мого), трикутна «слойка», тобто пиріжок із листкового тіста з м’ясом (якщо їх нема, то заміняють їх подовгасті булочки), борщик зі сметанкою, ну й деруни (але звичайні по п’ять штук на порцію, а не з м’ясом, де їх три, але більші). Родзинкою є, звичайно, деруни. Вони там напрочуд смачні (язик до дупи втікає, – про схожу смакоту пам’ятаю таку фразу з дитинства).

Того всього було аж забагато, що аж декілька дерунів ми замотали в серветки «на потім», не пропадати ж такому добру.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», VІІІ (19.12.16).

Дзиґа дуплєтом

(«Під клепсидрою», вул. Вірменська, 35).

 

«Дзиґу» я відвідував купу разів від самого її відкриття. На поверсі там арт-кафе «Квартира 35», а в партері, окрім галереї, – кнайпа «Під клепсидрою». І Владлєна бувала там мільйон разів. Але разом ми були там наразі лише двічі. Якось-то на початку листопада (а то й у кінці жовтня), та й у «чорну п’ятницю» 25 листопада.

Перші сукупні відвідини були якимись спонтанними, у міжчасі між чимось одним і другим. Ми замовили страву під назвою «кіш», дві порції з язиком (і по квасу на запивон – Владлєна малий, а я – великий). Слово «кіш» у мене зразу викликає конкретну асоціацію: письменник Данило Кіш, який позиціонував себе югославом, по метері був чорногорцем, а по батькові – угорським євреєм; прізвище його значить «малий» (від угорського – kis), назва ж страви означає саму себе (від французького – quiche). За великим рахунком, на другий раз тому кішу хочеться сказати «киш» (дехто так і називає цю страву), бо щось він не той-во-во. Вперше я скуштував кіш купу років тому, його зготувала Христина Назаркевич, дружина Назара Гончара. Ото був кіш, та й про існування чогось такого я від неї вперше й почув. До слова, в першому залі (другий далі трішки вище, де ми й сиділи перший раз) серед багатьох чудових картин є і портрет Назара Гончара, а також портрети й інших визначних людей. Взагалі «Клепсидра» оформлена чудово, з винятковим смаком. От би ще й кухня була відповідна. А то, скільки б там чогось не їв, враження залишалося посереднє.

Що таке «чорна п’ятниця» – зрозуміло: це день розпродажу зі значними знижками в різних магазинах, переважно одягу. На закупи треба йти із запасеною кількістю кілокалорій, тож варто підкріпитися. І от ми з Владлєною по обіді 25 листопада вдруге опинилися разом у «Клепсидрі», цього разу в першому залі. Замовили по печені у глечику під назвою «без коментарів»; ситно то ситно, але ж багнеться і посмакувати. Згодом до нас приєдналася Владлєнина колєжанка Зеня, яка спокусилася на кіш із курятиною.

Я провів дівчат до першого-ліпшого облюбованого ними магазину (якийсь-там на вулиці Галицькій) і пішов додому готувати вечерю і таке інше. Через годин п’ять-шість «під завісу» «чорної п’ятниці» я підібрав їх в якомусь іншому магазині; закупами вони були задоволені, кілокалорії були спалені, тож ми зайшли ще на чайок із тортиком у локаль з іншою назвою, якої тут не називатиму, щоб зберегти чистоту жанру.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ІХ (26.12.16).

Сніданок у Тіффані, тю – в Бачевських

(Ресторація Бачевських, вул. Шевська, 8).

 

На початку вересня ми з Владлєною завітали до «Ресторації Бачевських» на сніданок. Там з восьмої ранку до одинадцятої безлімітні сніданки, вартість яких задекларована 80 грн, а насправді була 90 грн за особу. До цього часу, можливо, вартість вже й зросла. Так чи інак, а це дуже виплачується. Ми зайшли десь пів десятої й були до крайнього ліміту безліміту.

Хто має навіть зранку вовчий апетит, може там його цілком задовольнити. Та ще й випити за бажанням або фужер шампанського, або лямпку горілки «Бачевський» (задекларовану як 5 дека, хоча в чарочці, як на моє досвідчене око, там західно-стандартних 3 дека). Різні шинково-ковбасні нарізки, салатики, випічка – до кольору, до вибору. Омлети на вибір, смажені ковбаски, котлетки, млинці, сирники тощо. Овочі, фрукти, солодке. На тиждень вперед, та й навіть на день вперед не наїсися, але спробувати поглинути зранку гомеричну кількість їжі таки можна. Скуштував я там тоді майже всього потрошки, а от Владлєна була устократ стриманішою. Вона вибирала собі лише те, що їй ну дуже до вподоби, бо бувала на тих сніданках там вже неодноразово. А от я, як неофіт, мусив пізнати плоди їхнього сніданкового древа якомога обширніше й об’ємніше.

Антураж там вишукано-колосальний. Просторий зал із прозорими вікно-стінами, зал на підвищенні, менший кабінетний зал за фортеп’яном, гра на якому додавала до атмосфери шарму.

У середині вересня (у рамках Форуму видавців) ми знову побували там (у кабінетному залі) також разом і також зранку – на презентації книжки Олександра Фільца-Павенського «Історичні буйди Львова». За прозорою стіною в головному залі тоді ж снідала директор Форуму видавців Леся Коваль із якимось солідним мужчиною державотворчого вигляду. Словом, місце солідне.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», Х (26.01.17).

У ковчезі без Ноя

(«Ноїв Ковчег», вул. Ставропігійська, 9).

 

Іван Предтеча взяв свята на плечі, тож можна вкручуватися у звичний ритм, культивувати несвятковий триб життя. Отож ми з Владлєною знову вирушили у пошуках улюбленої кнайпи.

У понеділок 23 січня, після пролонгованого робочого візиту до «Епіцентру», по недовгих роздумах ми завітали до кнайпи «Ноїв ковчег» відновити витрачені епіцентрично сили.

У тому «ковчезі» я бував багато разів, переважно на літературних зустрічах, якогось гастрономічного враження від кнайпи не мав.

Антураж там привабливий – заспокійливий, можна сказати. Є і «літній сад» чи як би то його назвати. Словом, критий дворик, що слугує окремим видовженим залом. Незважаючи на вуличний холод, і там було тепло, та всередині було все ж тепліше.

Владлєна пила квітковий чай із чимось схожим на цукати, а я, задерши штани, вслід за молодим поколінням вибрав пепсі. Владлєна обрала царську юшку, яка справді (з її слів) виявилася гідною своєї назви. Це уха з палтусом і лососем та дрібнесенькими покраяними печеричками, ну і ще з чимось на кшталт зелені, приправ тощо. Я ж «царював» свининкою на кісточці, на гарнір до якої була картопля по-домашньому (недосмажена чомусь у фритюрі) з розмарином, а до того всього була цікава аджичка з хрону та перцю. Як не сьогодні, то завтра піду куплю хрону, щоб і собі такої зробити.

Настрій був якийсь винятково гарний і погідний. Це частково слід списати і на «ковчежну» атмосферу, либонь.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ХІ (20.02.17).

Маґі, маґі, паста, паста болоньєзе

(«Pasta Cafe», вул. Дудаєва, 3).

 

У суботу 18 лютого ми з Владлєною відвідали «Pasta Cafe» на початку вулиці Дудаєва. Чого саме туди потрапили? «У нашій справі головне – реклама», – як казав хтось там. Йду я якось декілька днів перед тим Академічною, а тут обабіч виїзду з Дудаєва дівчатка вручають рекламні листочки. Зазвичай я тих рекламок не беру в руки, а якщо й беру, то викидаю до найближчого смітника. Та цього разу якась мана найшла, узяв і навіть поглянув –що ж то рекламують. Аж то перше пастафаріанське кафе у Львові. Ну, думаю, зайдемо туди з Владлєною, поглянемо – що там і як.

Я гадав, що то кафе щойно відкрили, але воно вже активне (в певному сенсі) майже рік. Перший позитив – що там народу катма, у першому залі, де шинквас. Зазирнули ми в другий зал, а там умивальник, як на кухні, якісь зсунуті зліва докупи столи, а справа можна сісти за якийсь із декількох столів. Але ж не у компанії з громіздким умивальником. Хоча там народу також катма. Тож повернулися до першого залу. Сіли біля вікна, Владлєна на м’якому дивані, який простягся попід усю стіну, а я, щоб її бачити, навпроти на дерев’яному дачному стільчику.

Замовляти треба підходити до шинквасу. Хоча в рекламці пропонували саме пасту «Карбонара», ми обрали «Болоньєзе» за ту ж ціну. Одразу мені пригадалася співоча реклама з давніших часів: «Маґі, маґі, паста, паста, болоньєзе», яку ми наспівували разом із «Юпі-юпі-юпі-юпІ», продовжуючи словами «А я все маю в дупі-дупі-дупі-дупІ». Владлєна замовила зелений чай з волошкою, а я – великий (більший із двох пропонованих) узвар. Видатними якостями паста не відзначалася, та ще й Вілена зауважила, що її паста чомусь майже холодна, а то так не має бути. Мені узвар подали у величенькому «стакані», удвічі менший «стакан» дали й до чаю, але Владлєна відмовилася з нього пити (чай у стакані?), їй на чай дали картонну посудину, як на велику колу.

Туалет із коробкою паперових серветок, яка стояла на бачку, далеченько від умивальника, та ще й зі шваброю у кутку, чого собі навіть «Смачні сезони» не дозволяють. Окрім нас, туди завітала ще одна особа жіночої статі, яка швиденько злупила пасту, поколупалася в айфоні, та й пішла собі. Другий позитив – через відсутність публіки з її гамором, тут можна спокійно побалакати, вирішити нагальні справи, наболілі питання тощо. Тож ми просиділи там довгенько, удвійко лишень, бо бармен і пастогрійка-офіціантка були весь час за кулісами, як і до того, коли ми прийшли.

Окрім всього, коли я розраховувався біля шинквасу ж, касирка (вона ж пастогрійка) назвала ціну, яка значною частиною відрізнялася від ціни замовленого (у який бік, не важко здогадатися). Коли я зробив зауваження, вона метушливо вибачилася, мовляв, то я іншим порахувала, а вам сказала. Це при тому, що крім нас там півтори години нікого вже не було. І назвала ціну, яку я й сам прокалькулював у своїй неарифметичній голові.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ХІІ (28.02.17).

У зручному сідлі

(Галицька ресторація «Сідло», пл. Ринок, 17),

 

У неділю 26 лютого після відвідин прем’єри вистави за п’єсою Романа Горака про Марка Вовчка «Та, яку любили» на камерній сцені театру імені Марії Заньковецької ми з Владлєною далі вирушили у пошуках улюбленої кнайпи.

Цього разу вибір впав на «Сідло» на Ринку. Раніше ця галицька ресторація (як гордо називають свій заклад власники) була на вулиці Братів Рогатинців, але перенеслася-таки на сам Ринок. У старому «Сідлі» я якось був раніше на літній веранді, а Владлєна вже встигла була відвідати нове ринкове «Сідло», бо я тоді саме був на святкуванні одного ювілею у суто хлопчачій компанії. Тож замовлення було вже випробуване Владлєною: шашлик (однієї порції цілком вистачає на двох, щоб вдосталь наїстися) і розмаїта квашенина з додатками. Шашлик як шашлик, добротний, ситний, смачний, піджаристий і м’яконький всередині. На тарелі з квашениною були квашені огірочки, квашені ж зелені помідорчики, тонко нарізана цибулька (до мняска вона особливо доречна), дрібно покраяний гострющий перець, і – мариновані патісони, яких я вже давненько не куштував (тож таким чином наче сів у мацьопку машину часу). Хлібчик був трьох видів – білий, чорний і жовтий (либонь що кукурудзяний), якийсь ексклюзивний на предмет смаку. Хто пив «Американо», а хто капіцюньку горілочки (щоб таким чином відбути запусти), – неважко здогадатися.

У рестораційному сутерині якось зручно почуваєшся, ізольовано від інших відвідувачів. Хоч компаній там тоді було декілька, але ми собі з Владлєною почувалися напрочуд зручно, нічия присутність не вривалася до нашої інтимної трапези.

Антураж кнайпи, як і годиться для такого «підвального закладу», відповідає задуму. Автентика все ж, підшліфована та вичищена, але не від себе самої. Автентика ринкового сутерину таки є.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ХІІІ (18.04.17).

У Залевського «Хата пузата»; кажуть люди, там кухня... непогана

(«Пузата хата», пр. Шевченка, 10).

 

Ще перед Паскою, а саме у середу 29 квітня під вечір ми з Владлєною заскочили повечеряти в «Пузату хату» на Академічній. Це славне приміщення, зі своїми тяглими традиціями. До історичного матеріалізму там була цукерня Залевського. За часів моєї юності та молодості у партері там був фірмовий магазин «Світоч», а в сутерині – вікопомна «Шоколадка», тобто «Шоколадний бар». Це був мій перший «кабак» (як тоді казали). Ми удвох з моїм другом юності, москаликом Буратіно з мого двору (він недарма мав таку «кличку», бо був довгоносим, рудим і рябим, проте без смугастої шапочки), коли я був семикласником, а мій компаньйон десь на рік старшим, вирушили в «Шоколадку», щоб шиканути і потім хвалитися на вулиці своєю кабацькою дорослістю. У другій половині 70-х до таких закладів зазвичай були черги, тож і ми тоді трохи почекали в черзі, а коли вона підійшла, то нас не хотіли впускати туди, бо, мовляв, шмаркачі ще. За нас поручився «старік», що ми з ним, тож так ми й пройшли. Той «старік», то був хлопчина років двадцяти з гаком, добряче вже підхмелений, патлатий, дуже схожий на Яна Гіллана з «Deep Purple» (до слова, тоді пам’ятник Ярославу Галану на теперішній площі Петрушевича називали пам’ятником Яну Гіллану, ми вилазили на нього, бантики на вухах в’язали, ніхто нас не ганяв). Пам’ятаю, що пили ми тоді коктейль «Вана Таллінн», гарячий шоколад був і ще щось...

Так от, Владлєна вирішила культивнути «рибний день» і взяла запечену скумбрію та шубу, а я – каклєту по-київськи, рис з овочами та печерицями, та ще й бурачки. Хвостова частина скумбрії виявилася дещо пересолено, тож доїсти її довелося мені, як і половину салятерки оселедця під шубою; до того пасувало б незле пивце, але то ж був строгий піст, тож нічого не залишалося, як пепсі- чи кока-кольнутися. Каклєта не порскнула, хоча могла б... Замість слова «котлета» я деколи вживаю форму «каклєта», яка походить з глибокої юності, коли я полюбляв «асударствєнні каклєти», як називалося шкільні чи буфетні котлетні вироби. Непоганий фаст-фуд, з народно-пісенними елементами. Я бував там десятки а десятки разів, сливе цілу їхню кухню перепробував, включно зі стейками (на які єдині треба було чекати, поки зготують на замовлення, видавши талончик) і розмаїтими десертами (на які треба спускатися в нижнє приміщення). Сиділи ми на верхньому поверсі, там затишніше, ніж у партері, де метушня й зазирання тобі до писка пошукачами вільних місць. Взагалі-то, найчастіше я там їм вареники з м’ясом, на них ми і зайшли, але їх у наявності не виявилося, тож довелося задовільнитися тим, що... див. вище.

 

 

«У пошуках улюбленої кнайпи», ХІV (1.05.17).

Шашлик серед міста

(Великодній ярмарок, пр. Свободи, без номера).

 

У неділю 30 квітня ми з Владлєною вирушили до кіна. На вечірній сеанс, фільм Фредеріка Беґбедера «Ідеаль» у «Планеті кіно» у «Форумі» Під Самим Дубом. Про те кіно окрема тема. А перед кіном, як мовляв вікопомний Вінні-Пух, саме пора і підкріпитися.

Довго думати не довелося, де саме. Бо Великодній ярмарок був саме по дорозі, та й ми на ньому в цьому сезоні ще нічого не куштували, так сі стало. Та й то вже радше Поствеликодній ярмарок, незабаром лавочку мають прикрити, після святкувань весняних «октябрських» (я всі свята з глибокого дитинства називав «октябрськими»). Тож треба було ловити момент, щоб не залишитися за бортом історії, і таки відмітитися на ньому, хоч це не аж конче необхідно, та все ж.

Задумали мняско, але не в ковбасному виконанні. Тож по лінії найменшого опору (а вона виявилася й лінією оптимального опору, бо асортимент, крім ковбасного, не вражає, мняко будь сказано). Тож обрали шашлик. Порція двістіграмова, досмажували прямо на очах на рахітичному мангальчику, дядько-хлопчина відрізав ножицями позанормові грами і тут же їх лакомо з’їдав; подивившись на мене, з моєї порції не відрізав нічого, а гукнув дівчатам, що одна порція має 220 грам (важив він там же біля мангала на якійсь пінопластовій недовазі). У Владлєниній порції було три шматки, у моїй – два; чималого розміру, якщо увірувати у десяткову систему. Трішки хліба, гірчиця та кетчуп, порція (тобто картонна прямокутна ми-ми... мисочкою назвати клавіатура не піднімається, – підставка під картоплю із загнутими догори берегами) картоплі по-домашньому, тобто смажена в мундурах, радше недосмажена в мундурах. Малосольні огірочки (у меншій підставці, щоб не сказати підкладці) з іншого місця, як і медовуха. Та медовуха, вибачте на слові – гівно; мається на увазі, що платити 15 грн за лямпку невідь-чого без смаку та градусів – це серед білого дня теє то як його. Зрештою, і порція 200-грамова шашлика там коштує 70 грн. Якщо все то скалькулювати, то за ті гроші ми могли б відвечеряти в шикарному ресторані. Але хробачка заморили, так би мовити. Слід сказати, що мняско на шашлик було замариноване грамотно, грамотно ж і зготоване, а ті рахітичні підручні засоби, на яких воно готувалося і важилося – врівноважуються середовищем, за яке й довелося переплатити, хоч воно й наше невід’ємно-рідне.

читати