Зміст

 

Вступ

Розділ 1. Мирон

Розділ 2. Отаман

Розділ 3. Микольцьо

Розділ 4. Санович

Розділ 5. Келєрман

Розділ 6. Сьвірок

Розділ 7. Косичка

Розділ 8. Момонт

Розділ 9. Ходячий

Розділ 10. Мойсей

Розділ 11. Олько

Розділ 12. Ярко

Розділ 13. Юлік

Розділ 14. Ервін

Розділ 15. Василь в окулярах без окулярів

Intermezzo (Щоденник анонімного алкоголіка, сиріч тверезого пияка)

Розділ 16. Гаврушко

Розділ 17. Мілько

Розділ 18. Боня

Розділ 19. Бампер

Розділ 20. Курвалюк

Розділ 21. Тостер

Розділ 22. Мануляк

Розділ 23. Калашніков

Розділ 24. Юсипович

Розділ 25. Валько

Розділ 26. Всеволод

Розділ 27. Цоні з Ліверпуля

Розділ 28. Музичні пияки

Розділ 29. Марґінали й оригінали

Розділ 30. Покидьки

Виступ

 

 

 

Вступ

 

Спочатку була Чвертка.

Потім була фуковська (більша від чвертки, але менша від півлітри).

Потім була півлітра.

Потім знову була чвертка.

А потім була двістіграмівка.

А спервовіку було Слово.

 

***

«На Франца» – це локус, який має конкретну дислокацію. Офіційно це називається «Цісарська кава», це кнайпа на вулиці Академічній, точніше – на проспекті Шевченка, 7-Б, навскоси від гастроному «Протяг». Спереду – проїжджа частина Академічної, ззаду газончик із «газовою конторою», з одного боку – «McDonald’s», з іншого – цигарковий кіоск. Столики з кріслами стоять на вулиці, є і доволі широка розкладна парасоля-дашок із рекламою Coca-cola. (Цілодобовими почерговими кельнерками там працюють Оля, Пазя, Надя і Ганя, а Павло – то чоловік господині «Цісарської кави»). Проте «На Франца» – це все ж і перш за все метафора, атмосфера, в якій вирує життя пияцької еліти Львова, «аристократів духа», яких поєднує алкоголь, але не владарює ними.

Скористаюсь театральним прийомом і представлю спершу дійових осіб роману, за тим порядком, як розташовані розділи про кожного. Адже герої з’являтимуться й виникатимуть-вигулькуватимуть принагідно у різних розділах, не лише у своїх питомих. Тож варто в загальних рисах уявляти хто є ху.

Професор не удостоївся окремого розділу, зате присутній сливе у всіх них. Йому трішки за п’ятдесят, вважає себе літератором. Високий на зріст, увесь сивий, деколи запускає борідку з вусиками, але нечасто.

Мирон, він же в миру Мирослав Ґудз, має псевда Панмирон, Фірер, Вожд, Маршелек, Ґуру, Пан Меценас, Президент, Класик, Шльондра, Академік Академічної Академії, має десь вісімдесят, правник-емерит. Росту нижче середнього, опецькуватий, із акуратно підрівняною борідкою, з короткою, але пишною шевелюркою, якої майже не торкнулася сивина, а облисіння то й зовсім не торкнулося.

Отаман, він же Андрій Тузяк, лікар-діагностик, різносторонній ерудит і меломан. Високий, кремезної статури, з незмінними акуратно підрізаними вусами, років більше п’ятдесяти.

Микольцьо, він же Микола Жук, будівельник на пенсії. Високий і міцний, колишній десантник. Років має десь сімдесят, завжди ретельно поголений.

Санович, він же Сан Санович, Волинський президент, Джордж Армані, П’єр Карден – модельєр, ще не емерит, хоч має десь за сімдесят; кутюр’є, одним словом. Росту середнього, щуплий, завжди гарно вбраний, з незмінною борідкою, за лисиною волосся зібране у хвостик.

Келєрман, він же Бодьо-ад’ютант, інженер-будівельник, росту середнього, схильний до повноти, майже цілком лисий, років має добре за п’ятдесят.

Сьвірок, він же Євген Навроцький, Дударик, Ґєноїд, Геня, центровий сопілкар, останній справжній львівський батяр. Років десь за шістдесят, росту середнього, сива (часами підстрижена) шевелюра, майже бездомний.

Косичка, він же Славко Бехтльофф, колишній електронник, тепер трішки комерсант, має десь за сімдесят. Росту невисокого, приблизно Миронового, всуціль сивий, носить півтижневу щетину, яку підтримує спеціальною бритвою. Косичкою прозваний за те, що постійно не надто довге без залисин волосся зав’язує ззаду хвостиком, який і виглядає як косичка, а не як Сановичів хвостик.

Момонт, він же Толік, математик, років десь сімдесят. Росту середнього, з пишними доглянутими вусами і легкими залисинами.

Ходячий, він же Любчик Яремчук, він же Любко, скульптор, років десь за шістдесят. Постійно при бороді, росту вище середнього, доволі кремезний; лопатовидні долоні, як то і належить скульпторові.

Мойсей, він же Славко Мигаль, віолончеліст, років добре за п’ятдесят. Дуже кремезний, високий, повний, довге закучерявлене волосся, постійна не надто довга борода. Майже завжди при футлярі з цінною віолончеллю.

Олько, він же Олег Лихач, вокаліст, років десь за п’ятдесят. Легенька щетина, деколи поголений. Волосся доволі довге, артистично підкучерявлене. Росту вище середнього, не товстий, але і не худий.

Ярко, він же Ярослав Гнатів, письменник, років так під вісімдесят, високий, завжди ретельно поголений, з доглянутими вусиками.

Юлік, він же Юлій Короткевич, він же Дзержинський, Салюто, Міллєр, Ґьобельс, механік на пенсії, вже за вісімдесят, меломан. Росту невисокого, феноменально худий, завжди мерзне, з гострою борідкою.

Ервін, він же Ігор Лисюк, друкар, років в районі шістдесяти. Росту вище середнього, сивий, майже без залисин, акуратно підстрижений, ніколи не допускає заросту на обличчі.

Василь в окулярах без окулярів, він же Василь Кінаш, інженер на пенсії. Років добре за шістдесят, проте попри залисини виглядає значно молодшим. Росту приблизно середнього, з тенденцією до вище середнього, завжди виголений до рум’янцю. Має окуляри, але не завжди їх носить.

Гаврушко, він же Олько або Олег, комерсант, років під сімдесят, росту вище середнього, спортивної статури, з татуюваннями.

Мілько, він же Омелян, «головний охоронець» Академічної, тобто відповідальний за паркування біля Франца і трохи далі. Років десь за сімдесят, високий, кремезний, пикатий, майже завжди рум’яний, ледь не бурячковий.

Боня, він же Юра Бонь, піаніст, років добре за сімдесят. Росту вище середнього, вусів і бороди собі ніколи не дозволяє, лисини не помітно за закучерявленою сформованою сивою фризурою.

Бампер, він же Сая або просто Юра Саєнко, композитор, років трішки за шістдесят. Росту вище середнього, в тілі, але не тлустий, сивина з яскраво вираженими залисинами.

Курвалюк, він же просто Юра Корилюк, відео-оператор, років десь шістдесят, росту середнього, животатий, лисий, з акуратною борідкою.

Турчин, він же Ігорко або Тостер, добре за п’ятдесят, росту високого, стрункий, кучерявисте зачесане назад густе волосся. Коломистецький перевізник.

Мануляк, він же Михайло, композитор. Десь під вісімдесят, росту вище середнього, з легесеньким ледь помітними залисинами, акуратна коротенька борідка, статура молодеча.

Калашніков, він же Слава, старий рокер і лабух, років під сімдесят, лисину прикриває довгими пасмами волосся, росту вище середнього, стрункий.

Юсипович, він же Мирон (але не Панмирон), диригент, ледь за шістдесят, росту невисокого.

Коваль, він же Василько, або ж Василь Михайлович (чи просто Михалич), музикознавець, ледь за п’ятдесят, росту середнього, цера бурячкова. Актуальне псевдо Валько Сильва, анаграма з питомого імені-прізвища.

Всеволод, він же Всеволод Смеречинський, хімік, чорнобильський ветеран, добре за шістдесят, росту вище середнього, схильність до повноти.

Цоні, він же Тоні з Ліверпуля, самодіяльний співак, років десь за п’ятдесят, імпортний сьвірок.

До музичних пияків належать: Тарас Білобока, Вітя Прокуратор і Вітя Жирний. Вони нечасті гості на Франца, як і інші причетні до музики люди, хоча б вокалісти Місько Заборський та Ке Беля Коза, саксофоніст Бодьо Шлангіст, рокер Юрко Перко, цимбаліст Юрко Рега, скрипаль Дюла, лабух Чєлдон, знавець класичного року Ромко Лозинський. Усім їм десь так від п’ятдесяти до сімдесяти (за винятком Дюли, якому за вісімдесят), плюс-мінус. Вряди-годи на Франца заскакує і музична молодь, хоча б Назар-барабанщик, Тур, Смєх і ще дехто із тридцяти-сорокалітніх.

Зрідка на Франца зазирають різні марґінали й оригінали, хоча б Андрій Сладкий, Гальванік, Льотчік, Ігор Чіча, Толік однорукий, Стах Обісю (лише по неділях), Йосип-картяр, Вацек, Яцек, Сергій Сакартвелідзе (він же Дунін-Борковський), Чебурашкін, Хімік, грузин Давід, Юця-пуця, інші. Біля Франца деколи крутяться різні покидьки (зазвичай москалики), як от Мікроба, Білорус, Амбал, Дядя Саша, Угаловнік та інші. Ошиваються біля Франца і розмаїті жебраки, бомжі, цигани (хоча б кордупель Кінґ-Конґ), п’яні тьотьки, заблукалі недоноски.

 

***

Хоча це й не відображено на сторінках цього роману (який є своєрідною «клаптиковою ковдрою»), проте насправді через усе загальмоване дійство червоною ниткою проходить провідна тема – пошуки святого Ґрааля. Ці пошуки здійснюються за посередництва вживання алкоголю. Цікавим є сам процес, а не мусово результат.

 

***

На Франца за столиком сидить Мирон. Приходить і підсідає Професор. Згодом приходить Отаман:

– Яку будемо брати – чвертку чи фуковську?

– Та можна з чвертки почати, – поважно відреагував Мирон.

– А можна і з фуковської, – додав Професор.

Словом, взяли таки фуковську, літрову флягу кока-коли (чорної води, як її називає Отаман). У «Протязі» взяли три кишки, кельнерка їх розігріла в мікрохвильовці. До кишки взяли ще дві порізані хот-доґівські булочки. Посиділи, випили по два рази із пластикових одноразових келішків.

– Трунок в пластику дзвінкім, – сказав Отаман.

До третього келішка кишка вже зовсім вистигла, але закусили й холодною.

– І що ж то робити? – спитав Отаман.

– Шукати святий Ґрааль, – відповів Професор.

– То будемо шукати, – це вже Мирон.

 

 

 

Розділ 1. Мирон

 

Живе пан Мирон на Калічій Горі, десь по самій середині, точніше – ближче до низу. Він не написав десятків томів вибраних творів, не намалював сотень полотен, не скомпонував симфоній, не перевернув ходу історії, проте для аури Львова він є дуже важливим, скажімо так – невід’ємним від неї. Так вже йому на роду було написано.

Є люди, без яких важко собі уявити Львів. Незалежно від спільнот чи середовищ, яких є в «місті міст» сила-силенна. Саме одним із таких знакових облич Львова і є Мирослав (званий просто Мирон) Ґудз. Він часто стоїть або на куті біля гастроному «Протяг», або біля кав’ярні «Апендицит», або сидить «на Франца» на Академічній, чи в міні-барі у Кривій Липі, чи ще десь. І всім посвяченим відомо, що саме він є «директором центру». Є в нього цілий шерег псевдонімів – Панмирон (саме так – одним словом), Фірер, Вожд, Маршелек, Ґуру, Пан Меценас, Президент, Класик, Шльондра, Академік… Та зазвичай до нього звертаються на «Мирон» (ближчі колєґи), на «пан Мирон» (не такі близькі), а у львівській новітній міфології він записаний під псевдом «Меценас», адже він ціле життя пропрацював правником, таки був адвокатом, себто «меценасом».

 

***

Якось Мирон засидівся до ночі з Професором, і його потягнуло розповісти своє curriculum vitae:

– Я народився у Львові понад вісімдесєт років тому, а саме вісімнадцєтого липня тисяча дев’єтсот тридціть восьмого року, мої батьки Дмитро (тисяча дев’єтсот десєтого року народження) та мати Анна (тисяча дев’єтсот шістнайцітого року народження) винаймали помешкання у львівському передмісті Замарстинові на невеличкій вулиці Колодійській, назва якої збереглася й досі. На світ я з’явився у лічниці Андрея Шептицького на тодішній вулиці Петра Скарги (за совітів Пирогова, тепер Володимира Озаркевича). Шлюб мої батьки брали в тисяча дев’єтсот тридціть семому році у львівському передмісті на Збоїсках у церкві, в якій правили редемптористи. Із тисяча дев’єтдесєть сорокового року родина вже мешкала у власному помешканні на тодішній вулиці Бема, перейменованій на Ярослава Мудрого, 27. Там пройшли мої малечі, дитячі, юнацькі та студентські роки. Батько Дмитро помер після довготривалої хвороби в тисяча дев’єтсот вісімдесєт восьмому році, а мати Анна з тієї ж причини в двохтисячному році. Мої батьки були, як видно, довгожителями. Відколи себе пам’ятаю, я мав на рік старшого товариша Зеника із сусідньої брами. На Новий рік (себто старий новий) ми вдвох ходили віншувати до сусідів із двох своїх брам. Сусіди завжди тішилися цьому віншуванню, адже згідно з повір’ям на Новий рік першим до помешкання має зайти представник чоловічої статі. Оскільки Зеньо був старший, то розумівся на грошових купюрах. При сусідові панові Зубицькому він розмінював зі мною гроші. Я давав Зеньові одну купюру номіналом п’єть карбованців (п’єтку), а Зеньо давав мені аж дві купюри по одному карбованцеві. І я дуже тішився, що маю більше. Про цю подію пан Зубицький розповідав моїй мамі. Зеньо загинув у тисяча дев’єтсот сорок четвертому році, він вчепився за борт вантажівки, яка цофнула назад, він зірвався, колесо притиснуло його до бордюра, після того прожив у лікарні лише три дні. Пригадую, що Зеньові бабця і мама, коли той був у лікарні, казали, що дуже хотів мене бачити. Тільки я тепер про нього і пам’ятаю.

Професор скрушно захитав головою:

– Сумно.

А Мирон продовжував:

– Скільки себе пам’ятаю, як я мав десь п’єть-шість років, значить, ми вже тоді мешкали на Бема, теперішня Ярослава Мудрого, в ті часи вона ще називалася вулиця Бема, часом, часто їздили до діда і баби в село Рокитно. Тоді потяг їхав не з головного двірця, а їхав з вулиці Янівської, тоді ще вулиця Янівська ся називала, не Шевченка, бо то ще було, коли я мав п’єть-шість років, за німецької окупації, так званої. Їхали до стації Брюховичі, а там треба було йти десь п’єть-шість кілометрів до Рокитна, таке бездоріжжя, там ніщо не їхало, і тепер навіть ніщо не їде. А початок села починався з того, що там був став і був млин, а в млині таким майстром, ну як би мельником був Тузяк, дідо Отамана. Приходили до того млина, мене цікавило то як там з такого, з такої ємкості, не знаю якого бункера сиплеться мука, крупи різні; колесо цікавило. А потім йшли до діда і баби, там ще й цьотка жила в той час і вуйко Іван жив і вуйко Василь, жили в ті часи ще в селі Рокитно. Баба називалася Катерина, дідо – Петро. Ходили селом, іноді мене там залишали, мама з татом верталися до Львова. Я там часом ходив по тих лугах, до річечки, там хлопці були, троха більші від мене, річечка текла, навіть риба там була, не знаю як зараз. Це такі мої спогади, як я добирався до села Рокитно. Пішки йшли десь шість кілометрів, очевидно. Пішки треба було більше години йти, помало, бо я ж малий. Раз така ще історія була. Як я мав десь три роки, я вийшов з хати, побрів дорогою в сторону Львова, не в сторону, де там Поляни село, а в сторону Львова пішов, і мене не могли знайти. Якась жінка побачила, що я йду дорогою, та де я знав, куди йду, три роки мав, я йшов собі пригоди шукати, до річки. І мене та жінка, зрозуміла звідки я є, забрала до хати. От то такі спогади, я то не пам’ятаю, як вийшов з хати. Така річ, пов’язана з селом Рокитно.

Мирон і Професор організували чвертку, взяли порцію вареників з бульбою і півлітрову флягу чорної води. Випили по трошки, Мирон своїм звичаєм розвів горілку колою, і продовжив розповідь:

– Я добре пам’ятаю прихід до Львова «других совітів», прихід перших не пригадую, бо був ще замалий. На вулиці ми, бенькарти, скоро знайомилися з новими сусідами, в тому числі і з москаликами. Мешкали в нашому районі і поляки, і євреї, але то зараз не цікаво. Десь у затінку ми грали в карти, зазвичай у підкидного дурня. Від тисяча дев’єтсот сорок п’єтого по тисяча дев’єтсот п’єтдесєт п’єтий рік я усі десять класів вчився в середній школі №44 на вулиці Леонтовича. Пригадую, коли перший раз першого вересня тисяча дев’єтсот сорок п’єтого року мама привела мене до школи, то я не мав олівця, а старенька вчителька, пані професорка, взяла чийсь ол увек і розламала його надвоє, підтесала, і я писав якісь закарлюки.

– А ти щось про цирк колись казав, уточни, будь ласка, – попросив Професор.

– Трішки нижче від вулиці Бема на Городоцькій був цирк, десь від тисяча дев’єтдесєть сорок шестого року, сезонний, під шатром. Вже віддавна там є стаціонарний цирк. Я з компанією під шатром перелізав, ми сідали на лавки і задарма дивилися на акробатів, гімнастів, ілюзіоністів, дрисерувальників. На своїй вулиці Бема ми також ставали акробатами та гімнастами. Робили сальта. Під впливом цирку ми були і «жунгльорами», саме так ми вимовляли, тримали «шести», себто жердини, на голові, на плечах, такі жердини, по яких лазили гімнасти. Я єдиний на цілий клас «впражнявся кріслом», себто тримав його на чолі. Якось років зо п’єть тому покійний музикант Тарас Сорока познайомив мене зі старшим на вид хлопом, дуже сивим, з палицею. Той чоловік сказав, що він мене знає, бо вчився зі мною один рік в дев’єтому класі, запам’ятав, що я на голові тримав крісла, а на плечах палку, і пам’ятає, що я на прізвище маю Ґудз. Представився, що має на прізвище Чудак; я десь так дуже віддалено пригадав, що справді був такий. Я ще й досі можу тримати табуретку, щоправда, не масивну, а таку легшу, на вказівному пальці, це тому, що я виріс біля цирку.

– Ну то вип’ємо за цирк, – мовив Професор.

Мирон і Професор знову випили, для прокладочки, закусили. І Мирон продовжив:

– На вакаціях після третього, четвертого та п’єтого класу моя мама, єдиному на цілу околицю, купувала справжній футбольний м’яч, шкіряний б альон. Грали у футбол ми на пляцу Бема, пляц був чималий, ми нікому не заважали, бо з одного боку були горби схрону від бомб, а з протилежного боку лазня, яку вже давно знесли, а далі був цех, де робили оцет. Грали у футбол безперервно від ранку до по обіді. За місяць шкіряний бальон протирався. Дратвою зшивали, поки було що зшивати. Ніпельова камера пробивалася, її склеювали. Щойно я вставав зранку з ліжка, під вікнами вже свистіли, щоб я скинув бальон. Але тоді була така пошесть і в грі в футбол, і не тільки, що з москалями гутарили по-москальськи, хоч їх могло бути два-три, а українців хоч шість-десять; звичайно, між собою розмовляли, кричали, сварилися своєю рідною мовою. Були часи, що не було бальона. Взагалі я був вуличного виховання. Десь у четвертому-п’єтому класах ми, вуличні, збиралися зранку і райзували то на озеро, то на басейн «Динамо» або «Спартак». Частіше через Гицля Гору мандрували в сторону Старого Голоска. Десь потрапляли на шовковицю, в людських садах зривали зелепухи. Дуже часто мами, а не тати, шукали, допитувалися одні мами інших, чи не бачили, чи не знають – де їхні сини? Поверталися з тих мандрівок пізно, голодні.

Налили знову, вже добили чвертку, і випили.

– Добре пішла, як брехня по селу, – мовив Професор, Мирон із цим згодився і продовжив свою розповідь:

– Якось одного разу моя мама закрила двері на ключ, щоб я не вийшов з хати. Тут під вікнами з’явилися вуличні колєґи. Я знайшов у хаті шнур, на якому на стриху вивішували сушитися білизну, міцно прикріпив на балконі, шнур виявився ніби міцним, на ньому я буквально з’їхав з другого поверху, але дуже обпік від тертя обидві руки, і так із муками почимчикував з колєґами через Гицля Гору до того Голоска. Десь навесні у третьому класі я щойно почав плавати «по-собачому». На Левандівці в озері-баюрі я відплив кілька метрів, від того місця, де ще вода не закривала голову, хотів стати, а дна вже не діставав, почав руками махати, а голова вже у воді. На березі стояв якийсь чолов’яга і кричить хлопцям, а їх було разом десь із десять осіб, що хтось топиться. Юрко Репа поплив, два рази підштовхнув мене в бік мілини, і я став на тверду землю, на тверде дно. Завдяки тому сторонньому «мужику» я ще навіть не встиг добре налякатися. Якщо б я знав би тепер, хто то був моїм «рятівником», я би з ним бухав два дні, та що два дні – два тижні.

Мирон з Професором організували чергову чвертку, випили по трохи й закусили. Тут підійшов Юлік, привітався своїм «фізкульто прів’єто» й сів. А Мирон продовжив свої спогади:

– Старші хлопці ходили на танці на пивзавод, бійки там були часто. У нашій школі на Леонтовича часами по суботах також були танці з музикою під платівку. Я вже був у десєтій клясі. В п’єтдесєт четвертому – п’єтдесєт п’ятому навчальному році усі школи стали мішаними, тобто хлопці і дівчата стали вчитися разом, але лише з першого до дев’єтий клас. Десєті класи не мішали, тому наш клас був останнім чоловічим. Така історія. То десь був початок зими, рік десь п’єтдесєт п’єтий чи шостий. Я стояв на вході, щоб не пропускати на танці в нашу школу чужих чи п’яних. Приперся Репа трохи п’яний, я його не пускаю, а він преться. Я йому дав по писку, і він пішов. А його брат ходив на танці на пивзавод. Він туди і пішов, а там його брат, а брат його був бандюга, а він теж, той Репа. А чого я його не пустив – він був в восьмому класі, був такий хуліганистий, славився хуліганством в школі. Він привів бригаду, з братом. Я сиджу в залі, а зал був внизу, так напроти, а вони заходять в двері, і той брат, просто він каже: «Какой?» Він говорить: «Отой». А той Федорів Стасік, старший від мене, каже їм: «Ну, не рухайте». Бо він теж ходив на танці на пивзавод, там мав дівчину, а вони: «Ні хрена». І виводять мене, а коридор такий довгий, Репа йде той за мною, йде ззаду мене, а ще їх чоловік двадцять, ну десь, теж тягнуться позаду мене по довгому коридору. Я виходжу перший на браму і зразу відчув, що вислизнув від бандюг, бо надіявся на свої ноги. А я то був спортсмен. Федорів ще встиг сказати: «Ти на свої ноги надійся». Я виходжу з брами, а той хуліганистий Репа йде за мною. Я ще раз вдарив його в писок і щосили даю драла. Коли я був вже метрів сорок від брами, то почув, що один з бандюг вигукнув: «Йоб твою мать, удрав!» Побіг я по вулиці Леонтовича в сторону, де сходяться вулиці Шевченка і Городоцька, і де стоїть костел Святої Анни, тому вулиця Леонтовича колись називалася Свята Анна. Дивлюся – нема нікого. Думав, щоб часом вони до Клепарівської не дійшли, повертаючись звідки прийшли з танців на пивзаводі. Але де то їм в голові, що будуть бігти за мною. Я по вулиці Шевченка пішов до хати, плащ лишив в школі, а було холоднувато. Мама там ніколи не дивилася, чи я там в плащі чи нє. Рано теж пішов до школи, дали мені той плащ. А мене називали «хазяїн», я ж такий був троха… по духу такий, від того, як його, Карпенка-Карого. І хтось каже: «Мирон, добре що ти втік», бо тут таку вони чули розмову, як то вони хотіли зі мною розправитися. Більше не приходили, на тому кінець був. А я на свої ноги надіявся, я ж тоді вже легкою атлетикою займався і був спринтером, на довгі дистанції не знаю як, але спринтером я був.

– То в тій школі, що на Гоголя? – питається Юлік.

– То та школа, що на Леонтовича. – Мирон розлив Юліків «пістон», п’ятдесятиграмівку, а самому Юлікові налив у ковпачок, і знову вдарився у спогади:

– Ну, це був десєтий клас, я мав тоді на черевиках прибиті коньки, то в нас називалося «лижви», а лижі то є «нарти». Ну, менше з тим. І ходили на катки, весь час ходили ми на «Медик», в основному, на вулиці Крилова, тепер Горбачевського. А чогось один раз ми з моїм однокласником, Варічев Славік, який мешкав біля університету, на вулиці Листопадового Чину тепер, ми взулися в ті коньки, і ідемо, щоб там, на прокат не беремо. Їдемо, трамвай четвірка, їдемо четвіркою до кінця. І там був той басейн «Динамо», і де той дорослий басейн, зробили каток. Дитячий там був весь засніжений. Я добре возився, добре стояв на ногах, добре робив такі, як то, піруети. І раз я стою в протилежному кінці від тої вишки, де там більш затемнене місце, а всі тут ближче до адміністративного корпусу. І з протилежного боку їде хлопець з дівчиною, і вдаряються в мене, і вони падають. І він так: «А йоп тваю мать», – так до мене. А дівчина подивилася на нього… Тоді в тому районі була російська чотирнадцята школа, де тепер є католицький університет. Видно, звідтам ті хлопці були. Приїжджають хлопці, говорять: «Нє трож, нє трож єво, нє трож». І все, і вони відійшли. Я їду якраз біля того затемненого місця, де вишка та, і з протилежного боку мене вдаряє кастетом в ніс. Але я був спортовець, я не впав, втримався на ногах, як вивірка я був тоді, то вже всі знали, і тікаю в сторону адміністративного корпусу, де там одяг здають чи де коньки ті видають і так дальше. І через сніги. Прибіг, а мені вже кров тече з носа, стримати не можу. Там ті працівники адміністрації ще сніг мені приносили. Мав шкіряні рукавиці, поставив тут-во. Прийшли мені співчувати – ті, що рукавиці мені вкрали. А Варічев каже: «Мирон, добре що ти втік», бо він бачив, як за мною бігли з ножем. Ті ніби «співчуваючі» прийшли подивитися, як я виглядаю, бачили, що мене добре вдарили, що кров з носа тече, і то так могутньо. І вкрали ті рукавиці, звичайно. Але я так думаю, коли кров вже ся зупинила, говорю я: «Славік, я через прохідну йти не буду». За тим будинком, де адміністративний корпус, був такий прохід, був і паркан, там нікого нема. Я говорю: «Славік, всяке може бути, вони, може, пильнують». Перелізли через той паркан, підсадили один одного, один одному руку подали. І сіли на четвірку, і доїхали, очевидно, до Підвальної на тих коньках. І пішли по хатах. Прийшов я до хати. Звичайно, я був вже, як китаєць, очі затекли. Де сказати мамі правду, шо то так було. Я говорю: «Йшов я від Славіка, а там кілька сходків, шість-сім сходів з подвір’я, і перила були, я послизнувся і вдарився до перил». І мама повірила тій легенді. Ще два тижні ходив, як китаєць, сині очі були. Перший і останній раз тоді пішли на «Динамо», де Залізні Води, більше на «Динамо» я не ходив. Ходив дальше на «Медик».

 

***

Прийшли на Франца Мирон, Отаман і Професор, сіли за столиком. Принесли півлітрову пляшку горілки «Львівська шляхетна», трохи твердого сиру, сальцесону, літрову флягу «Кока-коли», тобто чорної води, замовили порцію вареників з картоплею. Тоді розклалися, горілку не виймали, тримали під столом. Коли покликали забрати вареники, взяли їх, а тоді розлили горілку й чорну воду в окремі одноразові шкалики, Мирон розбавив горілку чорною водою, своїм звичаєм, а Отаман сказав тост:

– За нашого Ґуру, – а Мирон скромно відреагував:

– Вам все одно, а мені однаково приємно.

Випили й закусили всім потрохи, а тоді Отаман прохопився:

– Я чув, пане Мироне, що ти недавно розповідав кавалки свого curriculum vitae.

– То я можу і продовжити, приблизно з того місця, на якому зупинився, – сказав не без скромності Мирон.

– Тож поїхали, – мовив Професор, а Мирон став розповідати:

– Після закінчення школи в тисяча дев’єтсот п’єтдесєт п’єтом році я вступив на факультет електрифікації сільського господарства у Сільськогосподарському інституті, один із корпусів якого знаходився на нинішній Святоюрській площі, тоді площі Богдана Хмельницького; зараз цей корпус належить до Львівської політехніки. Провчився там один семестр і покинув його, таємно, щоб не знали батьки. Інші факультети інституту (агрономічний, землевпорядний) були в Дублянах. Я робив вигляд, що йду до інституту, та «епопея» тривала десь чотири місяці, а сам тинявся по Львову, або засідав десь у затишних місцинах. Особливо стало вигідніше бути «нелегалом» коли наступило весняне тепло. Тоді зліва від центрального входу в Стрийському парку були хащі, де я зустрічався з такими ж, як і сам «нелегалами». Горілки ми там не пили. Я вже забув, про що ми там годинами «тринділи». Мама випадково зустріла викладача інституту і запитала його: «Як мій син?» – «Та він покинув науку», – відповів викладач мамі. Тоді в хаті була «Варфоломіївська ніч».

Випили за те, щоб не так часто траплялася та «варфоломіївська ніч», закусили, а тоді Мирон продовжив:

– У наступному тисяча дев’єтсот п’єтдесєт шестому році я вирішив вступити до Львівського університету. Я не знав, що вибрати, але манила мене геологія, навіть географія. Врешті я подав у приймальну комісію документи на історичний факультет. Через пів години, коли сидів на лавці, на тому місці, де тепер пам’ятник Іванову Франкові, зустрів мене однокласник Анатолій Слободяник, що подав заяву на юридичний факультет. Він моментально переконав мене, сказавши, що я буду вчителем історії, як його мама, переписати заяву на юридичний факультет, що я тут же і зробив. Того року я вступив без пільг, один-єдиний набрав максимальну кількість балів (20 із 20), навіть російський диктант написав на «п’єтку», хоча у школі з російської мови був трієчником. На старших курсах, десь із третього курсу, на юридичному факультеті була дисципліна «Історія політичних вчень», яку вів тодішній декан Володимир Григорович Сокуренко. Ця дисципліна належала до кафедри теорії й історії держави і права, якої він був завідувачем. Так от, на п’ятому курсі я у нього вибрав тему дипломної роботи «Державно-правові погляди Т.Г.Шевченка», бо ця тема була в списку можливих тем. З україністики можна було вибрати ще про Григорія Сковороду й Івана Вишенського, а так все решта було про грецьких, західноєвропейських, американських тощо. Сокуренко був головою розподільчої комісії. І він мені єдиному, як заслуга перед ним, запропонував роботу адвокатом в адвокатуру до Чорткова на Тернопільщину. Я відповів, що «тільки ві Львові». Сокуренко відповів, що жаль. У розподільчій комісії сиділа така собі Мейзіна – начальник відділу кадрів Обласного відділу соціального забезпечення, що розташовувався тоді на вулиці Руднєва, 5, тепер Ференца Ліста. Я був скерований в розпорядження Облсоцбезу, а Мейзіна сказала, що у Львові місць нема, а є в Радехові. Я вже їй знову відповів: «Тільки ві Львові». Ходив після закінчення університету три місяці «безробітним». Кадровичка мешкала на вулиці Марка Вовчка і ходила по вулиці Ярослава Мудрого. Тоді навпроти Ярослава Мудрого, як зверху, так і знизу, були трамвайні зупинки, та й автобусні також. Якось я стою «на брамі», проходить Мейзіна і каже радісну звістку – є робота ві Львові, Ленінський райсобез, що на розі Радянської та Леніна, там нині є редакція газети «Ратуша». Так я став інспектором по пенсіях, саме так була сформульована посада, з окладом 74 «рублі», працюючи за скеруванням.

– Тож випиймо за інспектора по пенсіях, – сказав Отаман, швидко налили і не менш швидко випили, закусили, а Мирон тим часом продовжував:

– Коли я ще був студентом, Роман Лемеха, молодший за мене на три роки, вже був студентом медінституту на стоматологічному факультеті і деколи кричав здалеку: «Пане адвокат, позичте два рублі». Спочатку я декілька разів позичав, а потім з однієї причини, нецікавої, в мене «кредитна лінія адвоката» закінчилася. А було, що добра знайома, коліжанка Люба Фаріон по закінченні лікарського відділення зубо-лікарської школи (тоді на вулиці Фурманова, тепер Шолом-Алейхема), коли поїхала на роботу в Німецьку Демократичну Республіку до групи радянських військ, звідти писала мені листи, які розпочинала звертанням: «Пане інспектор». У райсобезі я «щось не поділив» із завідувачем Головешком і почав його «бомбити» заявами про звільнення. Протягом місяця написав шість-сім заяв, тож Головешко, інвалід війни, десь порадившись «наверху», з тією ж Мейзіною, не витримав тиску, а не хотів звільняти, бо вважав мене здібним інспектором, здався і записав у трудовій книжці «Уволен по собственному желанию согласно поданных зявлений». Тож, маючи трудову книжку, я став «вільною пташкою» і міг шукати будь-яку роботу; звичайно, за фахом.

– То випиймо за вільну пташку, – запропонував Професор, розлили вже все до кінця, випили, закусивши залишками закуски, а тоді зібралися, себто прибрали за собою, і розбрелися хто куди.

 

***

Мирон з Професором прийшли на Франца, зі чверткою, взяли на закуску порцію пельменів і на запивон – пляшку чорної води. Спершу випили, як то звичайно, а тоді Мирон знову став повідати про своє життя:

– Це був шістдесєт перший рік, я вже якраз закінчив, того року закінчив юрфак. Моя мама з вуйком там були в санаторії, в Одесі, я також з ними був, але на кватрирі. Вони від’їжджають, мама там атак дістала на морі, зімліла. Не було шо робити. Дає мені кілька там, грошей лишає. Я думаю, шо я буду робити? Треба їхати в Ялту з Одеси. Іду в той морський порт, який тоді був такий задрипаний, стежка така була, не то шо тепер, будинок такий невеликий, там де каси, де квитки продавали. Іду, заходжу туди. А перед тим, як іти по тій стежці, дві жінки стояли. Одна така молода, нічого, а друга така старша. Я пішов туди, а там кажуть: «Та квитків нема». Буде на третій день «Адмірал Нахімов». Я говорю: «Та нема питань». Іду назад, і ті дві дами, що стояли, говорять: «Маладой чєлавєк, вам нє нужка квартіра?» А я знявся з тої квартири, де був перед тим. Думаю, де я буду… А я: «Нужна». А в мене мова російська така, так як іноземець російською говорив. Вона взяла під руку зразу: «Как ти називаєшся? Ти што, болгарін?» Я говорю: «Нє, я са Львова», – сказав правду. «Ми в центрє живйом». Ведуть мене біля Дерибасівської, недалеко бічна вуличка, по сходах вверх, а потім, дивлюся, вниз до пивниці ведуть. Я вже троха так… А мав такий портфель, свинячий, жовтий, такі були на ключики. І блюзка така квадратова…

– Може, картата, – перепитав Професор.

– Так, і блюзка така картата, тому вона сказала, що я болгарин, бо я як іноземець виглядав, я був модний хлоп тоді, перший стиляга ві Львові був, але менше з тим. Завели мене вниз… Така довга кишка-кімната і вікно… Думаю, а я такий спортовий, а вікно заґратоване, думаю, втікати нема як. Я не втечу через вікно. Всяке може бути. Та молода каже мені зразу, а там така-во ширма є на дроті, і фіранка: «Вот здєсь ми с тобой будєм, на етай краваті, а на етай краваті мой брат вот с той». З його жінкою. Я троха покрутився, та нічо, можна і лягти, ще ніколи з такою не лягав. І та молода каже, а я гроші мав в трусах, мама кишеньку зробила, а вона говорить: «Іді в ваннє скупнісь». Вони хотіли, щоб портфель перевірити. Я три рази відмовився, говорю: «Та нє, нє». В вікно заглядає такий амбал, така рука, як в мене три, каже: «Маша, я тєбє рибу прівьоз». А той чоловік був тим, експедитором. І через вікно дає ту рибу. «А ми прівєлі квартіранта». Він заходить до мене, познайомився зі мною і тоді вийшов. Нарешті я дозрів до того, щоб вийти з тої хати, але портфель лишився. Вийшов, і там якраз за тим будинком автомат, хай вона чує, що я нібито дзвоню, дзвоню ніби до знайомих, до фальшивих знайомих: «Я остановілся вот здєсь, на такой-то уліце, п’ятий номер». Думаю, шо вже мене не пограбує, вже мене не заб’є, я вже сказав, де я зупинився, тим ніби знайомим. Йдемо дальше, вийшли на Дерибасівську, і ювелірний магазин, такий великий. Говорить: «Мірончік, зайдьом сюда». А там буквою «пе», з того, з правої сторони такі дешеві кліпси. «О, купі мнє еті кліпси». Три рублі коштували ті кліпси, я пригадую. То ше шістдесят перший рік був… Я купую ті кліпси, а тут дальше йде… А там ожерєлья. Вона говоре: «Купі мнє еті ожерєлья». Я купую їй ті ожерєлья, то чеські такі нібито під брильянтові, такі, кілька шарів. Але то коштувало вже сімнадцять рублів. Але я так-во набік, і тут в той час підходить до мене жінка: «Маладой чєлавєк, на мінутку вас можна?» – нібито вибачається перед нею, і питається мене: «Ви ету женщіну знаєтє?» – Я говорю: «Нєт, севодня пєрвий раз». – «Ана у нас на учотє». – Та жінка, і показує мені таке посвідчення БСМ, так бригада содєйствія міліції тоді сі називала. «Ви нє вазраєажтє, ми сєчас визовйом міліцію і завєзьом вас в міліцію. Нє вазражаєте?» – «Нє вазражаю». Як вона викликала ту міліцію, чи там телефон був в них в магазині, чи шо? Ну, буквально через три хвилини, ми ще до годинника не дійшли, приїжджає бобік синьо-жовтий тоді, приїжджає, зразу став, і двоє міліціонерів заходять, і до неї: «Ти апять за свайо?» – і беруть її в машину. Вона почала кричати шось, я з одного боку, вона з другого. Завезли нас в постерунок, постерунок був буквально якихось сто метрів від того, постерунок. Відвели мене в ліву сторону, її в праву, чую – щось кричала-кричала і затихла. Прийшов до мене, приходить до мене такий нібито слідчий, дознаватєль, взяв протокол, записує. «Откуда?» – «Со Львова». Який рік там. А потім каже: «Кєм ти работаєш?» – а я тільки дістав… ше не працював, тоді, шоб лишитися ві Львові, то пенсія… Кажу: «Інспектор по пенсіях», – як почув, то вже навіть не хотів від мене нічо. Відправив протокол і говоре: «Сіді». Я сиджу пів години, шо таке? Десь через пів години приходять двоє, дивлюся, портфель мені принесли: «Сматрі, там всьо єсть?» – а там фотоапарат був, «Київ», я дивлюсь – є, труси мені не дуже цікаві, фотоапарат є, я говорю: «Всьо є». Взяли в неї ті кліпси, ті ожерелья і дали мені до портфеля, так що я вийшов сухим…

– То ти ті кліспи і ожерелья купив їй? – перепитався хтось із менш уважних, хто тим часом підсів до нас.

– Я купив їй. Але вони від неї відібрали. І так я вийшов на свободу. А то було літо, тепло було, не мав де спати, а там така, як то, футбольна біржа, десь до дванадцятої години спілкуються, то, я сів на лавочці, посидів до ранку в теплі, трохи покімарив, во, і потім другу ніч, і вже не шукав хати, другу ніч. Дочекався, поки приїде той «Адмірал Нахімов». І тоді приїхав до Ялти. Але в Ялті там була ше інша історія. Теж попав на афериста…

– Про Ялту розповіси іншим разом, – урезонив Професор.

Допили все, що залишалося, й розійшлися домів.

 

***

Прийшли на Франца Мирон, Микольцьо і Професор. Принесли півлітрову пляшку горілки, трохи сала, чорного хліба, флягу чорної води, замовили дві порції вареників з бульбою. Словом, все як має бути. Принесли вареники, Професор налив горілки в одноразові шкалики, випили, покряхтіли, а тоді Мирон почав знову розповідати, точніше продовжувати розповідь про свою curriculum vitae:

– Ще студентом-п’ятикурсником я вирішив бути юрисконсультом. Якось однокурсник Ярослав Баранівський, з яким ми всі п’ять років сиділи в авдиторії поруч, запитав: «Ким хочеш працювати?» Я йому випалив: юрисконсультом на хіміко-фармацевтичному заводі. Щоправда, я тоді і зеленого поняття не мав, що то за завод і що там виготовляють. Тільки в підніжжі Високого Замку зі сторони Підзамча бачив на вхідних воротях напис українською мовою «Львівський хіміко-фармацевтичний завод». Я запам’ятав ту назву з тих часів, коли в 1947 чи 1948 році з батьками ми йшли пішки нижньою частиною Високого Замку, початок вулиці Богдана Хмельницького, і виходили біля хімфармзаводу на Старе Знесіння, де батькові з роботи виділили шматок землі, і там ми садили якусь городину, особливо картоплю.

– За вареники з картоплею, – запропонував Микольцьо. Коли налили, випили й закусили, Мирон продовжив:

– Після звільнення з райсобезу я почав шукати роботу юрисконсульта. Не так то було просто. Біди аж такої не було. Мав що їсти і в що одягнутися. Мама гендлювала на Краківському базарі, була спекулянткою. Після кількох місяців митарств у пошуках роботи, я на вулиці Жовтневій, тепер Дорошенка, якось випадково зустрів знайомого юриста – Ярослава Костирка, який закінчив юридичний факультет на чотири роки раніше за мене. Я був «стилягою» на першому курсі, а Костирко вже вчився на п’ятому курсі, тому його з виду пам’ятав. Коли ж він почув, що я шукаю роботу, сказав мені, що на вулиці Кульпарківській навпроти «Кінескопу» є торгова база «Облкооплісгоспторг», і що там потрібно юриста. Дійсно, завідувач бази Роман Подольський, місцевий українець, прийняв мене на роботу, сказавши, що я він наберуся досвіду. Так воно і було. Я друкував на друкарській машинці, важкій для друку, одним пальцем, зате навчився друкувати, що в подальшому було мені необхідним на всіх роботах. Через рік базу переселили на Персенківку. База належала до системи «Облспоживспілки» на вулиці Технічній, 4. Хоча на тій базі я пропрацював лише два роки, але дійсно набрався доброї практики сам від себе, ні в кого не вчився, що пов’язано з розглядом господарських справ у державному арбітражі, підготовка тих справ, складання актів відповідно до інструкцій, справи з перевозом товарів залізницею (недостача, пошкодження, брак) тощо.

– Тож вип’ємо за те «тощо», – мовив Професор. Випили, закусили, а Мирон продовжив:

– Завше, все життя, мені зустрічалися добрі люди, які мені допомагали, не лише свої, як завбазою Роман Подольський, але й деякі приїжджі, зокрема євреї, які бачили, що я місцевий, і не без підстав підозрювали, що є ще й «бандерівцем». Коли я почав працювати на базі, то й зеленого поняття не мав, що ж робити з арбітражем, себто розглядом господарських справ, як платити мито і таке інше. Тоді в тисяча дев’єтсот шістдесєт другому році Львівський обласний держарбітраж знаходився в Ратуші на площі Ринок, один. При вході з правого боку були дві чи три його кімнати. У кімнаті сиділо по декілька арбітрів. Так от, одним із арбітрів була Світлана Кушнєрова, коли я був на першому курсі, вона – на п’єтому. Мене, стилягу Ґудза, з вигляду всі студенти пам’ятали. На кожному курсі вчилося максимум п’єтдесєт осіб. Мій курс був найменший, всього двадцять п’єть студентів, такий був набір, тому на вступ був конкурс дванадціть і пів особи на місце. Світлана Кушнєрова зрозуміла, що я є «анальфабета», доброзичливо сказала: «Я Вам всьо памагу, что нада, пріхадітє, савєтуйтєсь». І так я почав вивчати арбітражну азбуку. В університеті таких практичних речей не вчили. Пізніше арбітраж переносили ще в три різні місця. На вулиці Радянській, тепер Винниченка, п’єть вже було масштабно. На четвертий раз дали арбітражу новий побудований корпус на Личаківській, трохи вище Винниківського базару. Я після двох років роботи на базі у тисяча дев’єтсот шістдесєт четвертому році через «протекцію» адвоката Миколи Мефодієвича Доленка став юрисконсультом Районного енергетичного управління (РЕУ) на вулиці Інститутській, тепер Свєнціцького. То був великий ґмах, напроти якого був пам’ятник Кузнєцову. Там була робота, дійсно, «не бий лежачого». Не треба було нічого друкувати, не треба було складати актів, за два роки я був в арбітражі лише три рази. У підпорядкування РЕУ «Львівенерго» входили всі енергозбути, тепло-енергостанції цілої Західної України. Якраз тоді вступили в дію два блоки Бурштинської ГРЕС. Вже тоді вона пожирала майже все вугілля Львівсько-Волинського вугільного басейну. Опісля побудували ще десять блоків. Вугілля поставляли вагонами на платформах, зважували і ГРЕС споживала. Постачальники-шахтарі завищували кількість відправленого вугілля згідно з рахунками шахтарів, якого фактично не отримували на Бурштинській ГРЕС, де існували норми використання-споживання вугілля, якого і не вистачало. Виходило, що вугілля, якого бракувало, мабуть, крадуть. Але тих «великокрадіжних» злодіїв ніхто не бачив. Завданням моїм було навчити у Бурштині складати правильно, згідно інструкції, акти приймання на недостачу вугілля у вагонах. Для складання акту, щоб він мав юридичну силу відповідно до інструкції, мав бути присутнім представник незацікавленої організації з відповідною довіреністю або депутат селищної ради з такою ж довіреністю. Я розробив зразки актів, а начальник матеріально-технічного постачання Бурштинської ГРЕС зі своїми клерками почав штампувати такі акти на недостачу нібито при зважуванні в присутності незацікавленої сторони – депутата селищної Ради. Як правило, ті депутати при зважуванні не були присутні, проте акти підписували. Шахтарі надіслали комісію партконтролю і депутати селищної Ради засвідчили, що при зважуванні вугілля ніколи не були присутні, тож такі акти стали нечинними. РЕУ «Львівенерго» вимушене було всі збитки взяти на себе, хоча дійсно факт недостачі мав місце. Там начальником матеріально-технічного постачання був Штрахман, а начальником паливної служби Шмаргович. Сиділи вони разом в одному кабінеті. Після фіаско з вугіллям я якось зайшов до їхнього кабінету, і вони почали мене звинувачувати, що в тій справі нібито є моя вина, хотіли випустити пару. Я з ними різко посперечався і випалив, що буде так, як я вважаю. Ті відповіли: «Ну, увідім». Але нема зле, щоб на добре не вийшло.

– То за це і вип’ємо, що нема такого зла, щоб не вийшло на добро, – сказав Микольцьо, і всі троє випили, вже добивши пляшку, а Мирон таки провадив своєї:

– То був початок того, що я мав таки опинитися на хімфармзаводі, який став дійсно нормальним «пристанищем» для мене. У той час, ще від тисяча дев’єтсот сорок четвертого року, керівником РЕУ був єврей з українським прізвищем – Кучерук. Тоді мені відкрито сказали, що я їх буцімто не влаштовую, почали «тероризувати». Я відповів: «Знайду відповідне місце і тоді заберуся». У ті часи була практика, що юрисконсульти з різних установ на громадських засадах давали консультації в юрконсультації Обкому профспілки на Академічній. Завідувачем її був Дмитро Мойсеєвич Калугін. Я поділився з ним своїми проблемами на роботі, сказав, що «зачинщиками» тих проблем є Штрахман і Шмаргович, а з їхньої підмови і сам Кучерук. Калугін, як порядна людина, сказав, що знайде мені роботу. Він знав, що на хімфармзаводі має звільнитися місце юриста, бо їхній юрист також приходив на консультації і поділився з ним цією інформацією. Через деякий час, через місяць-другий після обіцянки Калугіна мені зателефонував мужчина і сказав, щоб я у питанні роботи зайшов на хімфармзавод. Це було в грудні тисяча дев’єтсот шістдесєт шестого року. Після спілкування з заступником директора з комерції Максимом Бернардовичем Кляффе я був прийнятий на роботу юрисконсультом. Став спершу старшим юрисконсультом, потім – головним, а згодом і начальником юрвідділу. Пропарацював я там аж до тисяча дев’єтсот дев’єтдесєт дев’єтого року, до виходу на пенсію.

– То й досить, шлюс, – сказав Професор, вже достатньо втомлений.

– Амба, по всьому, ти маєш купу рації, – згодився Мирон.

Вони встали, зробили порядок, викинули сміття до смітника на п’ятачку на середині Академічної, зовсім поруч від Франца, пройшлися до рогу Дудаєва, Мирон пішов до себе на Калічу Гору, Микольцьо – до себе на Драгоманова, а Професор пішов у своїх справах.

 

***

Сиділи на Франца, щось пили, і Професор запитав у Мирона про знайомство з Ігорем Білозором. Мирона на треба було довго вмовляти, тож він почав так:

– Було літо сімдесєт дев’єтого року. Сидів з кимось «на хореях» – бальконі в «Старому Львові», що на Валовій. Підходить до мене художник Влодко Бацвин з молодим хлопцем і каже: «Познайомся, то є Ігор – новий керівник “Ватри”». До того про «Ватру» я чув і знав, що керували нею Місько Мануляк, Богдан Кудла, Іван Попович. Тоді я виставив компанії по чарці і вперше пригостився з Ігорем Білозіром. Не відав, що Білозірівська «Ватра» стане найвагомішою і в вісімдесєтих, і в дев’єтдесєтих роках, найбільш українським відомим популярним і любимим, умовно кажучи, естрадним ансамблем. Відтоді в різні часи безлік зустрічався з Ігорем. Десь у вісімдесєтих «Ватра» почала мати репетиції в актовій залі тоді ще хімфармзаводу, опісля «Галичфарму». Директор Роман Беряк надав вже відомому Білозірівському ансамблю безкоштовно приміщення для репетицій. Якось в дев’єтдесєтому році, коли Ігор ще репетирував з Оксаною, підійшла керівник заводської «Просвіти» (тоді ще, по-моєму, Товариства української мови – ТУМ) Іра Нестор, знаючи, що колєґую з Ігорем, щоб почастувати його в нашій заводській «тумівській» світлиці, що і було здійснено. Пригощали коньяком в обмеженому колі: були Іра Нестор, Орися Дубина, Марія Говзан та я з Ігорем.

Освіжилися, тобто випили по трошки, а тоді Мирон продовжив:

– Якось в кінці вісімдесєтих я виїжджаю з площадки-стоянки хімфармзаводу, стоїть сама Оксана Білозір, очевидно, вийшла з репетиції. Всіла вона в авто, по дорозі заїхав до себе на Калічу Гору, взяв картину Миколи Бордуна, яку він подарував Ігорю, але чомусь більше півроку була в мене на зберіганні, і завіз Оксану з картиною на вулицю Литовську, що на Новому Львові. Там вони тоді ще мешкали, в новій п’ятиповерхівці, партер, перший під’їзд, двокімнатна квартира. На картині був намальований кусочок старого цвинтаря. Ця картина висіла на Фредри в коридорі.

– То вже коли Білозір перебрався на Фредра? – Спитав Професор.

– Саме так. На Фредри, окрім «Запорізької Січі», була ще каварня «Деметра». Там найчастіше любив бути Ігор Білозір, бо то була найближча точка до його хати. Ігор мав касети зі своїми піснями і їх роздавав, щоб крутили його музику; очевидно, замість низькопробної чи попси. То було десь двадціть п’єтого квітня двохтисячного року; фактично за два тижні до його побиття. Пам’ятаю, що то було десь через тиждень після смерті моєї мами. Сиділи ми вдвох, пили каву з коньяком; коньяк Ігор, як завше, не глушив зразу, а пив поволі, бо горівку п’єтдесєт чи сто грам ковтав зразу. Тут господиня каварні поставила «Світлицю». Тільки що відійшла на той світ моя мама. Сумні емоції переповнили мене, мою душу, і почали капати сльози. Ігор глянув на мене, «Світлиця» закінчилася і ми ще десь із десять хвилин мовчки сиділи, кожен у своїй задумі.

– Сумно, – теж ледь не просльозився Професор.

– Ще одна історія з Ігорем Білозіром. – Продовжив Мирон. – То був, напевно, початок дев’єтдесєт другого року, бо влітку дев’єтдесєт першого відбувся розрив з Оксаною. Якось пізно ввечері моя жінка Ліда взяла телефонну трубку і так шарпнуто каже: «На, то твій колєґа». Чую голос Ігоря, нібито з претензією: «Ти не знаєш, що я сам?.. Візьми тільки хліба». Звичайно, що я як найближчий його сусід зайшов з хлібом до нього. Його фірмові «шашлики» були готові. Він витягував з креденсу дошку, кантами рук товк м’ясо і смажив на пательні. То були такі його шашлики. Була на столі надпита півлітрова фляшка білої. Ні з того, ні з сього почав дитячі радехівські спогади. Скажімо, як по суботах, а тоді субота була робочою і в школі були заняття, він пропускав уроки, бо ходив грати з музиками на весілля, грав на акордеоні, не дуже фірмовому, проте заробляв десєтку, «чєрвонєц». Дуже тішився, коли батьки купили справжній акордеон; мама щось робила на кухні, а він «впражнявся» на ньому, продовжував далі. Народився двадцять четвертого березня. Той день співпадав з весняними канікулами. У сьомому класі в школі організували поїздку до Львова. До того Ігор Львова не бачив. Всі пішли до цирку. Ігор мав інший план. Тато його був філателістом. Він з його філателістським альбомом зайшов до магазину філателії, який в той час був напроти нинішнього «Маґнуса», тоді він називався Центральний універмаг. Аферисти побачили цінність альбому, вийшли на вулицю, сказали Ігорю почекати, а самі зайшли в браму, через яку був перехід на Фурманську, де був Клуб творчої молоді, і щезли. Ще Ігор мав план зайти на Львівське радіо. Знав адресу: Ватутіна, 5. Це тому, що тоді часом в ранішній передачі була львівська програма «Музичний мередіан», я сам любив слухати цю передачу по радіоточці, тоді телевізія не була ще популярною, яку вела Марта Кінасевич. Вона мала таку файну місцеву львівську м’яку вимову; як, до речі, і одна з перших дикторок львівського телебачення – Стефа Харчук. Так ось, Ігор знайшов Львівське радіо, його там відфутболювали з кабінету до кабінету, поки знайшов Марту. Перше, що Ігор їй сказав – це те, що сьогодні в нього день народження. Марта його привітала. Розповів їй, що організував з радехівських дітвахів музичний ансамбль. Коли дістав добро від Марти, то для запису на радіо в Радехові для поїздки до Львова, як сказав Ігор, дали автобус. Це один із штрихів Ігоревої настирливості і любові до музики та його таланту ще з дитинства.

Випили по трохи, чимось там загризли, і Мирон продовжив:

– В цю ніч ми вдвох досиділи майже до шостої години ранку. Я дуже потрішки наливав горілки, бо ніколи до неї не мав надмірної любови. Може, по п’єтнадціть-двадціть грам. Ігореві було цікаво викластися про свої дитячі спогади, дуже переживав розрив з Оксаною (Олі тоді ще не знав). Над ранок Ігор мені зі здивуванням каже: «Так ми не допили горілку?» (десь зі сто грам залишилося), а мені вже не було коли виспатися, бо мав збиратися на роботу.

І тут Мирон, трохи замислившись, додав:

– Марту Кінасевич наочно пам’ятаю востаннє на сорокаріччі Ігоря, яке він відзначав в себе в хаті з Олею. Було багато гостей, десь понад двадціть п’єть або навіть і тридцять осіб. Тоді я йому подарував художню роботу Михайла Юрика, дерев’яну бойківську церковцю, гарна дуже картина. На звороті я зробив напис, що дарує Мирон Ґудз і Сашко Коровицький, який зайшов разом зі мною. Цю живописну роботу Юрика Ігор дуже полюбив, бо вона висіла на найвиднішому місці напроти входу з коридору, що перше кидається в очі, зліва від білосніжного каміну при великій оздобленій кухні-гостинній.

На цьому й закінчили, встали й розійшлися.

 

***

Перед Мироновим під’їздом на Калічій Горі часто ставили на тротуарі автівки. Тепер вже не ставлять. Мирон виготовив декілька десятків «листівок» із «панським словом», виписаним друкованими літерами на аркушах із блокноту. І вставляв їх на вітрове скло порушникам калічогірського добробуту. Текст листівки дослівно такий:

«Х*йло – мудак!!!

Осліп, що тут на тротуарі не є стоянка. Таким б’ють скла і ті вже навчені.

Думаєш, що хитрий? Х*й то правда.

Поки що помилували, але ще можеш бути навчений.

Молоток наготові, номер авта записаний.

Уй*буй поки не пізно!

Месники».

(Зірочок у листівці нема). Таки вже не ставлять. Сила слова в дії! Мирон ще має кілька таких листівок про запас.

 

 

 

Розділ 2. Отаман

 

Отаман – саме так переважно називають Андрія Тузяка. Його знань у різних галузях вистачає на цілу академію наук і мистецтв, а талантів – на цілий різномистецький оркестр. Чудово знає астрономію, може годинами розповідати про космічні матерії. Лазерним ліхтариком вказує на зорі, безпомильно їх називаючи й розповідаючи про специфіку кожної з них. Особливо глибокими є пізнання Андрія в галузі музики, зокрема класичної. У своєму телефоні він має тисячі записів, які в компанії на Франца дуже часто «запускає» за допомогою так званої «грушки», тобто циліндроподібного динаміка. Харизматична особа. Спільноту на Франца часом сам називає «бандою Отамана», або «бандою Домінаса».

 

 

***

Сиділи якось Мирон і Професор на Франца. Як звикло, щось собі там дзьобали. І тут Мирона потягнуло пригадувати, як він познайомився з Отаманом:

– Було літо дві тисячі першого року. На чергове засідання Академічної академії в «Нектарі» її члену Коровицькому було доручено зробити метелики усім її членам. Це завдання він виконав. По закінченню засідання я покликав Ярка Гнатіва і Богдана Гнатовського в кафе-бар, яке було при філармонії. Це кафе входило в систему «Дзиґи», якою володарював Маркіян Іващишин. В цьому кафе збиралася «золота» молодь. Продавали там ріжні і розмаїті алкогольні напої, пиво. Був там малий більярдний столик, грали в американку. Було там досить гамірно. В той вечір барменом був Тарас. Коли ми втрійку зайшли, не звернути увагу на нас не було можна, адже там кафе відвідувало більш молодше покоління, а ми трішки давніші.

Тут Мирон зупинився, налив по трішки, випили, закусили, і він продовжив:

– Пригадую, взяв я тоді три по п’єтдесєт грам коньяку і каву. Я цей бар знав і був декілька разів вдень і ввечері, ввечері завжди там повнолюдно. Поглипали мої «академісти», як проводить час «золота» молодь. Молодші – це були студенти, чоловічої і жіночої статі. Старші – лікарі, музиканти, художники. Полюбляв там висиджувати Дональд з Піккардійською братією, заходив і Олько Лихач. На стіні біля барної стійки висіло фото з тридцятитрьома членами Параґвайської амбахади, яку заснував і яку очолював Андрій Тузяк – Отаман.

– Про «Параґвайську амбахаду» я щось чув, краєчком вуха, – сказав Професор, а Мирон відповів, що на все свій час, і продовжив:

– В той наш прихід «академістів» з метеликами запам’ятав Отаман, який мені про це згадував, хоч візуально він знав мене раніше. У дві тисячі четвертому році частку свого сорокаріччя Отаман відзначав на Франца. Він попередив мене до того, що о 16-ій годині він буде гостити. В той час на Франца, окрім алкоголю, продавали крильця. Отаман приніс велику тацу курячих ніжок. До тої трапези я покликав Богдана Гнатовського, якому подобалося відзначення уродин Отамана в розумінні не тільки пияцтва, а і спілкування.

Мирон знову повторив те, що робив попереднього разу, випили, і він знову продовжив:

– Відзначав Отаман своє сорока п’яти річчя в філармонійному кафе-барі. То було проанонсовано в формі закритої вечірки. Я із покійним Славком Гаврушком запізнилися, постукали у вхідні двері. Кілька хвилин ніхто не відчиняв. Спускаємося вниз, а бармен Ромко відкрив двері і покликав нас, де ми були внизу на сходах при виході. Посадили нас за окремий столик. Під гітару, на якій грав Дональд, Отаман виконав англійською кілька пісень, в тім і ІРА, себто Ірландської республіканської армії. Під акомпанемент Дональда Олько Лихач виконував якесь «Карпатське танґо», і я як Пилип з конопель вискочив і приспів пісні під мікрофон заспівав у дуеті з Лихачем. Коли виголошували, що Лихач заслужений артист, а то було правда, я знову вискочив і виголосив, що він народний артист з Левандівки. Це не було моє відкриття, бо на якійсь афіші театру «Не журись» солісту Олегу Лихачу вже був присвоєний цей титул. На тій закритій вечірці з нагоди сорока п’яти річчя Отамана було десь з 60-80 людей, дівчат і хлопців, мабуть, і багато не добре знайомих Отамана, проте, як кажуть, з виду його знали усі. Характерно, що, коли з дві тисячі третього року я вже добре здружився з Отаманом, в філармонійне кафе, як правило, заходили з Отаманом і Джорджем, Туром. Саме тоді це кафе відвідував Тоні з Ліверпуля. Він ще не був одружений. Як завше «збентежений». При зустрічі підбігав до мене, обнімав і цілував. Цю рису він зберіг і донині. В цьому кафе в коридорі одинадцять років тому (запам’ятав, що було мені 69 років) Джордж і його Ко давали мені тягнути вперше сигарету, скручену власноручно кимось з курців, з коноплею. Одну і ту ж цигарку затягували і передавали по колу, десь було п’ять-шість осіб.

– То ти наркоман, – засміявся Професор, а Мирон на те:

– Який я збіса наркоман? Просто попробував кілька разів.

Тут попри Франца проходив Отаманів добрий знайомий Борис, який алкоголю не вживає, але підсів трохи перепочити й поспілкуватися. При тій нагоді Професор поцікавився, чи не чув, бува, Борис про «Параґвайську амбахаду», а той відказав, що не лише чув, але й був присутній при її виникненні:

– Десь у тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятому році… На розі Зеленої і площі Петрушевича був «спелюнок» «San Remo», там караоке було також. Отаман там часто замовляв і співав караоке. І так сиділи якось в товаристві, Футор, Отаман, інші, і дівчата. До однієї дівчини були дзвінки настирливі, на які вона не хотіла відповідати, хоча знала, від кого – аманта, воздихатєля, каваліра, який своїми дзвінками її діставав. Виручити її з цієї ситуації вирішив Футор. Глянувши на номер, який висвічувався, вирішив подзвонити на той номер. І представившись строгим тоном «це майор СБУ Загорулько», попередив про відповідальність – наслідки турбування в вечірньо-нічний час – посла Параґваю в Україні. Дзвінок Футора мав моментальний ефект – дзвінки одразу припинилися, і правдоподібно, що той фацет до тієї дівчини не дзвонив вже ніколи. Ця подія інспірувала думку в Отамана заснувати Параґвайську амбахаду. І призначити себе амбахадором. По суті, це був культурний проект, який сформувався в організацію культурних заходів, пов’язаних з цією країною. На вечірки запрошувалися різні виконавці, зокрема «Піккардійська терція», в «Ляльці», «За кулісами»…

– То випиймо за Отамана як амбахадора «Параґвайської амбахади», – запропонував Професор, і вони з Мироном випили по трошки.

– Яскравим заходом був концерт «Перкалаби» в «Ляльці». Вони відгукнулися зразу на запрошення Отамана як амбахадора. Треба було тільки оплатити бензин для білого буса-мерседеса, з Франківська і назад, – продовжив розповідати Борис. – Отаман зробив «іконостас» Параґвайської амбахади, який висів «За кулісами», відфотошопив. Була і латунна меморіальна табличка, що там бавилася в таких-то роках Параґвайська амбахада – її хтось зняв і зберігає, вона була прикручена всередині на дерев’яному стовпі. Отаман зробив всім учасникам посвідчення, заламінував. Футор чи хто навіть із цим посвідченням якось купив заброньований квиток – бронь зняли, коли показав посвідчення. Вісті про відкриття амбахади розійшлися по Львову і викликали зацікавлення радіо-журналістів. Якогось дня Отамана запросили на передачу на «Львівську хвилю». Не відомо, чи вони розуміли, що це стьоб? Почали вести розмову на серіо. Отаман майстерно уникав неправди, лавірував. Які питання – такі і відповіді. Говорив чисто по-українськи, а їх взагалі це не дивувало. Навіть були дзвінки слухачів – цікавилися, зокрема, українською діаспорою в Параґваї. Пропонували організувати у Львові товариський матч збірних Параґваю та України. Амбахадор підтримав цю ідею. Популярності Параґвайської амбахади сприяла харизма Отамана. Футболки з параґвайською символікою виготовили, більшу кількість… На жаль, я вже мушу бігти далі.

Борис розпрощався і пішов собі, а Мирон з Професором залишилися сидіти на Франца.

 

 

***

Якось скількись там років тому на Франца святкували день народження Отамана, співали пісень. В якийсь момент підійшов Степан Андрійович Бандера, він вже був знайомий з Отаманом. Вони довго сиділи, за північ. І почали розходитися. На площі біля пам’ятника королю Данилові він ловив таксі, але не було. Тут підійшов до нього патруль «Беркут», а він був з великою торбою з одягом, ніс на прання.

«Показуй, що там в торбі в тебе», – то «Беркут» до нього.

Зав’язалася перепалка, він не хотів відкривати торби.

Вони: «Хто ти такий?»

Він: «Степан Бандера».

Це розлютило беркутівців: «Документи!»

Він витягнув посвідчення Товариства канадських рибалок – Stepan Bandera, фото. «Беркут» отетерів. Виглядало, що вони потрапили в халепу, – канадійський громадянин, а вони до нього чіпляються, а то ще родич і повний тезко Степана Бандери. Почали ловити таксі беркутівці, зловили для нього і запхали його п’яного в таксі, хотіли вже позбутися…

 

 

***

Після вечірньо-нічних походеньок Отаман деколи, від’їхавши «мотором» (умовно друга-третя година ночі), не йшов зразу до хати, а заскакував на площу Японську (туди вікно однієї його кімнати виходить) і там спілкувався, як кажуть, з «сумнівними молодиками» і відверто злодійкуватим середовищем. Він давав їм на півлітру, можливо, виставляв свою «грушку», включав музику. Востаннє його таке спілкування закінчилося крадіжкою планшета. Його він тримав в наплечниковій торбині і планшет суцільно залазив до торбини, так що він не міг вислизнути. Отаман, в цю ніч, звичайно, вже добре прийняв на душу оковитої і втратив пильність. З боку торбини на нього сперся один із тих типів і про щось тринділи, він мав підозру, що в цей момент той міг витягнути планшет. Дивно, що в цю ж ніч, коли в хаті виявив пропажу, заявив в міліцію, написав про це заяву. Міліцаї вже зранку знайшли двох тих, з ким Отаман «спілкувався». Викликали його по телефону в міліцію (тоді ще не було поліції) і через затемнене скло показували для пізнання. Кобіту пізнав стопроцентно, що була в цю ніч, а стосовно хлопа ніби засумнівався, чи був тоді той там. Той хлоп категорично заперечив участь у крадіжці. Отаман вирішив не підтримувати свою заяву, за що оперативник «пожурив» його, що в такому разі не можуть карати злодіїв.

Десь після п’ятої години дня Отаман покликав Мирона на Фонтан, коли повертався з роботи, розповів цю історію і ще трохи «переживав», щоб часом вони його не підстерігали, коли буде повертатися вночі до хати. Зі свого боку Мирон запевнив Отамана, що тим злодіям таке в голову не встрілить.

Як сказав Отаман, цей планшет коштував 300 долярів.

 

 

***

Мирон сидів на Франца з Професором і ще з кимось. Отамана чомусь не було. Вже достатньо випили, більше не лізло. Тож Мирон компенсував відсутність Отамана таким монологом:

– З липня тисяча дев’єтсот дев’єносто дев’єтого по червень дві тисячі четвертого року я працював адміністратором на кемпіґу в Пасіках-Зубрецьких. Власником якого був мій давній колега Петро Романов, родом з Луцька, хоча представляв себе по імені Орест, так я його величаю до нині. Таких адміністраторів було лише двоє, тому зміна тривала цілодобово по три або чотири доби. Якось літом дві тисячі другого року після здачі зміни (в хаті, звичайно, перебрався, змився від брудів) зайшов, як звикло, на Цісара. Спочатку був з Богданом Гнатовським і ще де з ким. Десь по одинадцятій годині всі розійшлися. За одним лише столиком сиділо троє хлопців. Прислухався, що то наші хлопці і щось теревенять близьке мені по духу. Ніколи я не любив і не люблю випадкових знайомств і першим до когось «приставати». Нікого вже нема, окрім цих трьох, і я підійшов запитав: «Чи можна присісти?» «А прошу, прошу», – заволало тріо. Щось почали виясняти. Це тріо – то був Отаман, Джордж і Тур. Отаман з якоїсь причини згадав про Олька Лихача. Звичайно, з Ольком ми були знайомі з тисяча дев’єтсот вісімдесєт семого року, коли він був ще хористом в Опері. Якось після цього знайомства, через тиждень Олько каже мені, що про мене якийсь знайомий, що я не повинен був би його знати, мабуть, вважав чи то по віку, чи ще з якоїсь біди, згадував.

– То він Отамана мав на увазі, певно? – Питається підхмелений Професор.

– Саме так, – відказав Мирон. – Ось так – це конкретне тоді знайомство залишило слід назавжди. З липня дві тисячі четвертого по травень дві тисячі п’єтого року я працював в «Ляльці» з дотепер не визначеною посадою: то черговим, то білетером-касієром, то траґачем, помагаючи закупівлі для п’ятьох барів: в «Дзизі», «Ляльці», «Кабінеті», «Синій пляшці» і в «Болоті» – «Закулісах» філармонійному. Згадане тріо часто навідувалося до «Ляльки». Ходили туди «Піккардійці» і багато інших.

– Чи не пора б нам післати гінця? – Спитав Професор, бо вже знову з’явилося бажання випити, і хтось таки пішов за чверткою, а Мирон тим часом продовжував:

– Наступив липень дві тисячі п’єтого року. Отаман і Джордж вирішили через якихось два дні після вісімнадцятого липня відзначити моє річчя. Замовили «мотор», поїхали до «Скрині» на Городоцьку. Зробили великі закупи як на трьох, враховуючи мене. З коньячно-горілчаним напоєм і закусоном, за моєю ініціативою тим же «мотором» заїхали до дитячої площадки під Цитаделлю, що на Калічій Горі. Вибрав я те місце, треба було мені ще заглянути до хати, бо ще жила хвора дочка Зоряна, яка померла вісімнадцятого жовтня дві тисячі п’єтого року. Син Маркіян тоді хати не тримався.

Прийшов гінець, розляли горілки по трішки, на один зуб, так би мовити, а Мирон провадив далі:

– Йшов час, з Отаманом чим дальше ставали «нерозлийвода». На Андрія, тринадцятого грудня, до себе зі сторони запрошував мене і Бориса Савчика – лікаря, давнього його знайомого. Крім нас двох, на Київській, 28-А, були його хресний з жінкою, тато і, здається, все. Цісара чи Франца для Отамана, як і для мене, було найкращим місцем проведення часу, звичайно зі споживанням алкоголю, часом в міру, а часом без міри. Зарплату, яку нараховували Отаману в Обласній клінічній лікарні, брав його тато – Юліан. Основним заробітком були замовлення по розробці «сайтів» – офіс був в будинку Облпрофспілок, керівником якого був Маркіян Баран.

Знову випили, а Мирон продовжував розказувати:

– Сиділи з Отаманом досить часто допізна, до другої-третьої години ночі. Іноді розвозив зі мною компаньйонів, а оскільки Отаман був «совою», то в двійку на тому ж «моторі» поверталися на Франца. На Князя Романа брав до повного щастя молочний лікер і разом з «кельнерками цісарськими» дегустували його. Опісля замовляв черговий раз «мотор», їхав до хати по Драгоманова, на розі Глібова я виходив, а іноді Отаман наполягав, що підвезе до самої Калічої Гори. Якось, очевидно в дві тисячі восьмому році, я познайомив Отамана є Євгеном Дядьом. Він ще тоді вважався директором Палацу торгівлі, що на Вороного. Після того, як Дядя видворили з Палацу, бо він не мав на нього фактично юридичних прав, він «переселився» в швейне ательє «Ксеню» на початку Зеленої, бо він там мав умовно подвійну акцію, а всі кравчині по одній. У коридорі, збоку, Богдан Стек зробив Дядю комірку, в якій він робив краватки з вишивкою на японській вишивальній машині. Була в нього краватка зі свастикою, яку зауважив кореспондент «Комсомольської правди в Україні» і дав про це замітку в газеті.

– Я цю історію пригадую, вона була доволі нашумілою, – згадав Професор, а Мирон продовжив:

– Як би там не було, кравчині до десятої години розходилися, а зимою, і не тільки, був сам час посидіти в «Ксені». Ґєник був допитливий, самотужки вивчив вишивальну машину, вмів користуватися інтернетом та любив випити. На «кухні», на якій смажили і підігрівали страви кравчині, існувала в повному розумінні антисанітарія. Видно, горілка дезинфікувала нас усіх. Отаман першим нагадував, що пора йти до «Ксені». Брали з собою горілку і закусон. Сиділи, базікали про будь-що. Про політику, про релігію, про фільозофію і чортзна-що. Постійними «завсігдатаями» були Жук, іноді Юлік, ще коли жив – обов’язково Славко Гаврушко, його брат Олег Гаврушко. Іноді з якоїсь нагоди заставали бабів, то вони готовили закуску, щось смажили і трішки, небагато випивали. Найбільше пила Катруся. Якось, коли тато Отамана поїхав на Маямі до доньки Люби, його не було два-три місяці, Отаман домовився інкоґніто (но не від мене), що вона полакує чи попастує підлогу. Спочатку мала помити і тому подібне. Отаман звичайно її грав, казав, що не дуже смачно.

Похрабрилися, себто випили по трішки, і Професор вийняв супергострі чіпси, відкрив їх, тим і закусили. А Мирон принагідно згадав:

– Отаман любив гострі страви, і щось таке закордонне, китайське, грузинське і так далі, щоб тільки не українське. Якось ми двоє були на Франца, то було десь кільканадцять років тому. Ще тільки почало вечоріти, затюжив дощ. Отаман викликає «мотор», щоб не йти під дощем пішки. Через Чайковського, Ференца Ліста виїхали на Коперніка, зупинив «мотор» коло «Спліту», зайшли туди та замовив японські суші, здається, двох ґатунків і вчив – як треба пальцями тримати палички. Здається, що після ресторації «Москва» я перший раз туди зайшов, ні, брешу, згадав, що другий раз, бо один раз на початку дев’яностих там заходив з кобітою, тільки не пам’ятаю, чи назва «Спліт» була.

Допили горілку, прибрали за собою, розпрощалися й розійшлися хто куди.

 

 

***

Якось сиділи на Франца вдвох Отаман і Професор. Мали півлітри коньяку, взяли в кнайпі два амерікано, на закуску мали чималий шматок сирника. Налили коньяк в одноразові пластикові шкалики, а тоді Професор виголосив тост:

– За нас, двох красенів!

Випили по трішечки, запили кавою, закусили по шматочку сирника. А Професор раптом, ні з того ні з сього спитав у Отамана:

– У тебе часом немає тої славної чеської пісеньки «Йожін з бажін»? У твоєму телефоні, мається на увазі.

– У мене є все чого забажаєш, – лукаво посміхнувся Отаман, – зараз пориюся і знайду.

Пройшло зовсім небагато часу, як Отаман витягнув грушку, порився трохи в телефоні й поставив замовлену пісню. Пісенька була досить кумедна, забавна. Професор, подумавши, сказав:

– Я її збирався перекласти з чеської мови на українську, але скільки не брався, не раз, але поки що ніц не виходить. Я себе перекладачем не вважаю, хоча переклав вже з-біса багато, але та чеська пісенька якась зачарована, не йде, і все. Треба спеціальної мальодії чекати, себто спеціального натхнення.

– Менше з тим. Поставлю тобі щось із нашого ретро, – і Отаман знайшов і поставив одну пісню Богдана Весоловського. Запис трохи поскрипував, бо ж був доволі давнім.

– Гарна пісня, а тепер постав щось сучасніше, – попросив Професор. І Отаман поставив пісню Богдана Янівського «Не забудь». Аж хотілося підспівувати, такий був настрій.

Знову налили коньяку, випили знову по трошки, запили кавою, заїли сирником. Так повторювали ще декілька разів, поки був сирник і була кава, а коньяку ще трошки залишалося. Тут підійшов Мирон, привітався і присів. А потім спитався:

– Що ж ви сьогодні п’єте?

– Та коньяк, то Професорові спрезентували за щось.

– Таке трапляється вельми рідко, навіть можна сказати – це унікальний випадок, якщо не унікальний, то один з унікальних, коли мені щось презентують, – пожалівся Професор.

– Але й так незле, раз пам’ятають про тебе, – втішив Професора Мирон.

– Замало пам’ятають, – відповів Професор, – дуже навіть замало.

– Тут якраз по разу на трьох залишилося, – сказав Отаман, а Мирон пішов до кнайпи і замовив три еспресо. Коли принесли каву, Мирон сказав:

– Такий напій, а це коньяк «Тиса», треба пити дуже по трошки.

Що і робили, цмулили коньяк по капіцюнці, п’ючи маленькими ковточками кожен свій еспресо. Так тривала доволі довгий час, аж поки Отаман знову не включив свою грушку.

 

 

***

Сиділи якось на Франца Отаман, Професор і Мирон. Мали півлітру, купу «заґрихи», як то сальцесон, мішечок бастурми (то Отаман дорогою з роботи грам сто прикупив), чорного хліба, дві порції вареників з картоплею, смажених в олії (то замовили в самій кнайпі), чорну воду, себто «Кока-колу» літрову. Мирон нарізав сальцесон, зробив канапки. Професор розлив горілки по трохи, Мирон собі розвів її чорною водою. Отаман сказав тост:

– Випиймо за нас – бо таких людей небагато, унікумів!

Випили, закусили спершу канапками з сальцесоном, потім взяли по трішечки бастурми, а тоді підчепили по вареникові. Тоді знову випили, закусювали тим же, що й перед тим. Щось балакали, знову пили й закусювали. Після чергового наливання Професор викликався розказати анекдот:

– Отже, анекдот стосується легендарного поручика Ржевського, який завжди, на кожній публічній забаві, ухитрявся ляпнути щось цинічне чи непристойне. Його завжди просили розповісти якусь історійку, а пристойних чи нецинічних він не знав. І захотілося йому виправитися. Тож він покликав свого цнотливого денщика і, заохотивши того рублем срібла, наказав вигадати якусь невинну розповідь, яку поручик того вечора мав намір переповісти перед публікою в салоні поважної пані. Натхнений срібняком, денщик, не зволікаючи, запропонував таку вигадку. Мовляв, був я в Австралії, ловлять там абориґени страусів. Начисто голять голови, зариваються в пісок так, що зовні залишається тільки тім’я. Страуси прибігають, думають, що то їхні яйця страусині, сідають на них, а тим часом абориґени, різко вириваючись із піску, хапають їх за крила. Отаке-от полювання. Поручик Ржевський усе гарненько запам’ятав і помчав на вечірку, а там на радощах, що нарешті має пристойну оповідку, хильнув трохи зайвого, і коли підійшла його черга оповідати билицю-небилицю, в голові йому щось трохи помакітрилося. І розповів він таке. Був я в Австралії, ловлять там абориґени страусів, начисто голять голови, зариваються у пісок, залишаючи назовні тільки свої яйця. Страуси думають, що то їхні яйця страусині, сідають на них, а тимчасом абориґени хапають їх руками за крила. Таке-от там полюваннячко. Лише дехто з гостей стримано хіхікнув, і тільки один допитливець поставив резонне запитання: «Поручику, а для чого ж тоді ті абориґени начисто голять голови?» На що поручик Ржевський, нічтоже сумяшеся, відповів: «Дикуни-с».

Випили, чимось закусили, аж тут Мирон висловив сумнів:

– Не до кінця розумію власне кінець анекдоту.

На що Отаман миттєво зреагував:

– То анекдот для унікумів і про унікумів.

Всі засміялися, а Мирон мовив:

– В такому разі все до кінця зрозумів, і власне кінець також. Розумному, як кажуть, досить.

Тут на обрії чи то пак горизонті виник Ходячий, похитуючись, бо був уже добряче п’яний. Підійшов, сів скраєчку на стільчик і проквакав:

– Ква-ква.

– То ти вже не можеш говорити, тільки квакаєш, – мовив Отаман.

– Ква-ква, – згодився Ходячий.

– Видно, альора вже добряче піддав, – констатував Отаман.

– Ква-ква, – підтвердив Ходячий.

– Взагалі слово «альора» є одним із твоїх найулюбленіших слів, – сказав Професор.

– Це узагальнено звучить «альора», а є ще ґрадація – я вживаю похідні форми «альорик» для чоловічої статі, «альорка» для статі жіночої, – почав розтлумачувати Отаман.

– То, значиться, «альора» стосується якоїсь середньої статі? – Спитався Мирон.

– Це усереднене звертання, «альора» стосується всіх без винятку, без відмінностей статі, – продовжив розтлумачення Отаман.

– А яка етимологія цього слова, бо вона для мене не цілком прозора? – Поцікавився Професор.

– Походить це від італійської фрази «allora andiamo», що значить приблизно «тоді ми йдемо» чи якось так, – навів «понятку» Отаман.

– Ква-ква, – зрозумів і Ходячий.

– Якщо вже й Ходячий зрозумів, тоді все ясно, – мовив Мирон, – і він заслужив на чарку.

Професор налив усім по трохи, і Ходячому також. Всі випили, чимось закусили, Ходячий після всього промовив:

– Ква-ква, – встав і затачуючись пішов у свої подальші мандри.

Отаман, Мирон і Професор докінчили трапезу, прибрали за собою. Отаман замовив таксі й поїхав, а Мирон і Професор розійшлися у своїх справах.

 

 

***

Поверталися після забави в ресторані готелю «Львів», присвяченій вісімдесятиліттю Отаманової тети Роксолани Зорівчак. Ішли сам Отаман, звичайно, Професор і Цоні. Отаман був вбраний у кілт, шотландський національний одяг, вицокував підківками, набитими на черевики, мав спеціальний ніж, щось на кшталт пілотки – словом правдивий тобі шотландець з картинки. На клумбі на проспекті Свободи зустріли Мойсея, який так само підхмелений ішов на тролейбус. Отаман із Мойсеєм дружньо обійнялися, погомоніли трошки, Професор докинув кілька доречних слів, Цоні щось шварґотів по-англійськи, бо іншої мови не знав. Згодом, загубивши по дорозі Цоні, прийшли таки на Франца. Там вже, чи радше ще, сиділи Мирон і Микольцьо.

– Два альорики сидять, тут як тут, здорові були, – привітався Отаман, поручкавшись з обома.

– Ми вже бачились, – сказав Професор, і не збрехав, бо, по-перше, ніколи (ну, майже) не бреше, а по-друге, вже справді бачив Мирона та Микольця біля «Апендіциту» дорогою на вечір Отаманової тети.

– Просимо присісти, – мовив Мирон, – але ви нарядні обоє, особливо Отаман.

– Та що там я, от Отаман і справді вирядився, як шотландець з картинки, – сказав Професор.

– За таке вбрання варто випити, – сказав Мирон і, вийнявши з під столика надпиту півлітрову пляшку горілки, налив усім чотирьом у одноразові шкалики, – і за Отаманову тету.

Випили, запили чорною водою, яка стояла на столику, закусили чимось нехитрим. А тоді Отаман вийняв з торбинки спеціальний пристрій, лазерний ліхтарик, промінь якого сягав глибоко в небо, і мовив:

– Ніч яка зоряна, світлая, ясная, тож покажу вам, де яка зірка розташована, – і спрямував лазерний ліхтарик у темне небо, що було напрочуд прозоре. – Це сузір’я Оріона, он там, де я присвічую.

І справді посвітив тоненьким зеленим промінчиком вгору, поверх будинків на Академічній, в небо, показуючи сузір’я Оріона.

– Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання, – сів на свого улюбленого коника Професор, мається на увазі – зацитував когось, бо знався на віршах.

– Я для неї зірву Оріон золотий, – підтримав цитування Отаман, який також трохи розумівся на віршах.

– Так отож, – сказав Мирон.

– Щось вас на вірші потягнуло, – мовив Микольцьо, – краще дивіться уважніше на небо, поки ще є час.

– Час ніде не втече, – це Мирон, – і не треба його ловити.

– Правду кажеш, – підтримав Мирона Отаман, – ловити треба хіба кайф.

– За що і вип’єм, – сказав Професор, налили шкалики, – за ловлення кайфу.

Випили, запили чорною водою, закусили дечим.

– А от що я хтів сказати, – це Отаман, – кайфу щось давно ми не ловили. Якась скука, скукатіща, скажу я вам. Нічого нового. Сумно.

– Та є, як є, не варто розпачати, – мовив Професор.

– Лише алкогіль рятує нас, але доброго потрошки, – промовив Отаман, – хоча треба мати міру.

– А де ж її знайдеш, ту міру? – Засумнівався Професор.

– Міра в кожного своя, – підхопив Мирон, – якщо вона є, звісно.

– За що і вип’єм, – запропонував Отаман, – за міру.

Випили, запили, закусили – словом, все як слід.

– А журба все так же сильна, – процитував Отаман когось східного, здається – Лі Бо.

– Піднімаю келих і п’ю до дна, – додав Професор, – здається, так у тому вірші звучав попередній рядок.

– Ти маєш купу рації, – згодився Отаман.

Ще сиділи до «логічного завершення», тобто до кінця імпровізованої забави. Ще дещо пили, але без фанатизму. А тоді підвелися, прибравши за собою, і пішли «на колони», цю ідею запропонував Отаман. «На колонах» – це місцина праворуч пам’ятника Михайлові Грушевському, ніша в заглибленні дослівно між двома колонами. Туди йшлося деколи вже на сам кінець, щоб випити «на коня» один, або й кілька разів. В алко-світі на розі вулиці Грушевського Отаман з Професором взяли чвертку горілки, чотири одноразові шкалики, дві кави з молоком (ще два картонні посудини для того, щоб поділити каву) і пачку «Печива до кави». Повернувшись «на колони», розклали все принесене на виступ-підвіконня, налили по трішки горілки, а тоді Отаман виголосив тост:

– На коня по раз перший!

Випили, запили по ковточку кави, загризли печивом, а тоді Отаман сказав:

– Це була непогана ідея, піти на колони.

– Так отож, і заодно по-людськи розпрощатися, – згодився Мирон.

– Все як книжка пише, – підтримав розмову Професор.

– Таки так, – мовив Микольцьо.

Випили ще раз «на коня», чвертка закінчилася і, щоб добро не пропадало, мається на увазі печиво, Отаман раз-два приніс ще одну чвертку. І її приговорили, допивши каву і доївши печиво, а тоді Отаман викликав мотор, себто таксі, і поїхав, а решті трьом і так було близько по хатах. Професорові було йти найдовше, хвилин так п’ятнадцять від сили.

 

 

***

Якось так сталося, що компанія засідала не на Франца, а в «Альбі» по вулиці Ковжуна. Випили добряче (до речі, досить доброї самогонки), закушували фаршированими перцями. Були там присутні Отаман, Мирон, Професор, Санович, Микольцьо, Косичка. І тут Отаман признався, що почав писати поему «Саґа про Франца»:

– Я також не хочу пасти задніх в поетичному сенсі, тому й вирішив почати писати поему, «Саґу про Франца», на зразок і розміром «Лиса Микити» Франка. Тож пропоную вашим вухам і чуттям те, що вже встиг написати.

– Нарешті, – сказав Професор, – ти відважився на чин, хоча й чинів тобі не бракує.

– Отже, проба пера, – мовив Отаман, і почав читати з планшета:

 

В місті Львіві, славнім місті,

Тому літ не сто, не двісті,

А теперво-во якраз,

Надвечір’я заглядає,

Франца знову закликає,

Значить, файний буде час.

 

Вже погода є не літня,

Даль небес вже не блакитня,

Але то не страшить нас, –

Бо як темність западає,

Знов в серцях щось оживає,

Як казали в давній час.

 

Ніби ще нема нікого,

І не видко ні одного,

Але є якийсь настрій,

Десь сопілка виграває,

То ся Сьвірок занімає,

Значить, будуть всі, як стій.

 

Але хто то походжає,

З телєфоном розмовляє,

В споднях що на гострий кант.

Е, та то так виглядає,

Пияків усіх скликає

Вірний Бодьо-ад’ютант.

 

Знаменитий, що старанно

Він зі склепу безустанно

Носить трунки нам ввесь вік.

Ніжно біса виганяє,

Вміло ґару розливає,

Словом, добрий чоловік.

 

Коло Джорджа штаєр грає,

А де Протяг ся кінчає –

Два стоять чоловіки.

Щось Тарас розповідає,

А Василь на вус мотає –

То музичні пияки.

 

А наліво, двер відкриту

Славного Апендіциту

Не минає ні пияк.

І горілка, і наливка,

І канапки, і запивка –

Все тут є на кожен смак.

 

Пияки тут розкіш мають,

Смаколики заїдають,

І смакують горівки.

Курка пахне тут ґрільова,

Пані Аня все готова

Вмить заповнити чарки.

 

Там, при дверях, в анцуґ вбраний,

Сам Сан Санович коханий,

Наш Волинський президент.

Серед тої всьої п’яні

Він є Львівський Джордж Армані,

Або, може, П’єр Карден.

 

Він собі в куточку нині

Цідить чарку в самотині.

Може, хто би ще вступив…

Тут застукотіли кроки,

Й хтось дебелий і широкий

Двер собою заслонив.

 

Е, та то старий знайомий,

Добре знаний, і відомий

Братії пияцькій всій.

Його Фуси поважають,

Отаманом величають,

От, з’явився вже настрій!

 

Санович аж стрепенувся,

«О, вітаю!» – Ручканувся,

І до ляди підійшов. –

«Аню, прошу вже скоренько

Нам по чарочці маленькій,

Раз такий вже гість зайшов».

 

І за чаркою, з півслова,

Враз задзюрила розмова

Про погожі літні дні:

І про фірмана Адама,

І про блиск Альдебарана,

І про Свитязя пісні.

 

Випили, погомоніли,

По канапці закусили.

«Може, ще по лямпці втнем?» –

Але роздуми шляхетні

І намірення конкретні

Перервалися мигцем.

 

«О, які високі люди!

Я шукаю вас усюди!», –

Хтось закликав від дверей.

І, повагом, знаменитий

Пан Зеновій Працьовитий

Виріс перед їх очей.

 

Чорна течка для дороги,

Сірий кабат до підлоги,

Підперезаний паском.

Нагорі – макітра лиса.

Й Зеньо, з посмішкою лиса,

Вигулькнув перед столом.

 

«Ну, то я беру маленьку,

Та й посидимо гарненько.

Може, Шльондра підійде.

Ще стоять погоди файні,

То він, певно, на Фонтані

Думу тихую пряде».

 

«Йдем на Франца, там зручніше,

Разом буде веселіше», –

Мовив слово Отаман. –

«Я візьму сальцесон, кишку,

Хліба довгого, водичку,

Кожен буде там, як пан».

 

«Я по фляшку», – Зеник каже, –

«І тоді ся щось зав’яже». –

«Тільки Фуковку бери.

Нам то старче на початок,

Маєш тут малий завдаток». –

«Та я маю, до мари».

 

Зеник в Протяг. За тим паном

Санович із Отаманом

За заґрихою пішли.

Чорну воду, шпондер, кишки,

Хліб, сальцесон і горішки

До торбинки затягли.

 

Виступили з гастроному,

Глядь – особа всім знайома

Гордо зирить в далечінь.

На ніженьку налігає

І параду так приймає

Всіх пияцьких поколінь.

 

«Так! Увага! Всім на струнко!» –

Санович гукає лунко. –

«Прошу честь віддати враз!

Животи попідтягати,

Президента привітати.

От такий вам мій наказ!»

 

Перед Протягом, на чатах

У святкових пишних шатах

Височіє Пан Мирон.

Поглядом усіх дарує,

Кланяється, ґратулює,

Пияків усіх патрон.

 

Фірер, Вожд, Маршалек, Ґуру,

Хто не знає цю натуру,

Пан Меценас, Президент,

Класик, Шльондра, Академік,

То лише малий перелік

І псевдонімів фраґмент.

 

«Пане Мирон, то провадьте,

І компанії зарадьте

Наш на Цісара похід». –

«Ні, та не по тій я справі…

Ну, та добре, хлопці браві.

Переходьмо перехід».

 

Сонце вже за хату впало,

Але день ще не здолала

Надвечір’я темна мить,

Ясність звідусіль лунає,

Цісар знову нас вітає,

Франца знову нас манить.

 

За традицією згідно,

На місця всі відповідно

Сів ладунок пияків.

Ззаду Отаман-керманич,

Справа Мирон, зліва Санич,

Зеник наостанок сів.

 

«Хто на Франца за шинквасом?

Чи не Пазя нині часом?

Та ще трохи терпить нас». –

«Та нічого. Навіть Надю,

Чи сварливу цьоцю Ганю

Ми задобримо нараз.

 

Два вареніків тарелі

Ми замовим в цій оселі,

То попустить трохи їх.

А тим часом розкладаймо

Нашу трапезу негайно,

Бо вже голод їсть усіх».

 

Мирон ніж свій витягає,

І сальцесон нарізає,

Роздає усім шклянки.

Для пияцької бриґади

З Параскеви дуже радо

Він їх носить залюбки.

 

Ось і Бодьо, вірний джура,

Збоку виріс, мов скульптура, –

Все пияцтво на місцях.

На таборку розмістився,

І за Фусівську вхопився,

Аби в біса вбити цвях.

 

І в келішки пластикові,

До забави все готові,

Аква віте потекла.

Дзюркіт, всім серцям приємний,

Знак показує таємний,

Що веселість підійшла.

 

«Ну, за президента мого», –

Санович промовив строго, –

«Чарочку перехилім!» –

І поважне товариство

Підоймило урочисто

Трунок в пластику дзвінкім.

 

Знов розмова струменіє,

Ніби потихеньку віє

Десь ласкавий вітерець.

Час від часу тости теплі

І історії дотепні

В унісон під стук сердець.

 

На столі з’явилась «грушка»,

І для Сановича вушка

«Очерет» забренькотів,

А за тою всі нам милі,

Наші, рідні, небокрилі, –

Всяк дістав, яку хотів.

 

Знов балачка, знов келішки,

Вже добралися до кишки, –

Де би хто її забув.

Кишки гріли під шинквасом

В мікровелє, а тим часом

Зеник «Пісню» затягнув.

 

Тут до гурту приступили…

 

– А хто приступив, то вже нецікаво, – мовив Отаман, зробивши зрезиґновану міну, – мені набридло, я обламався…

– Шкода, бо гарний початок поеми виявився, шикарний, – зробив щирий комплімент Професор, – може, ти передумаєш?

– Ні, я ж кажу, що обламався, і на то нема ради, – відповів Отаман.

– А чого про мене не написав? – Косичка ледь не образився.

– Не встиг елементарно. Там ще мало бути ледь не про всіх наших. І про Курвалюка, і про Василя в окулярах без окулярів, і про Ервіна, і про Микольця, і про Толіка Момонта, і про Професора, і про Юсиповича, і про Мойсея, тобто Славка Мигаля, і про Мануляка, і про Ярка, і про його колєґу Всеволода Смеречинського, і про Олька Лихача, і про Міська Заборського, і про Юліка, і про Ходячого Любка Яремчука, і про Цоні з Ліверпуля, і ще про багатьох – ім’я їм легеон, – аж ледь не втомився перелічувати Отаман.

– Гарна компанія, – констатував Мирон, – шкода, Отамане, що ти так несподівано обламався.

– Нема но то ради, – згодився Микольцьо.

– Може, щось інше напишеш, – оптимістично мовив Санович.

– Дасть ся чути, – сказав Отаман, як завжди, оптимістично, але з нотками смутку.

 

 

 

Розділ 3. Микольцьо

 

Микольцьо є постійним персонажем на Франца. Має властивість час до часу запитувати: «Ну що, розходимося?» Але зазвичай залишається до кінця забави, адже мешкає звідти неподалік, тож йому нема потреби довго добиратися додому. Натуру має лагідну, проте деколи буває запальним.

 

 

***

Якось сиділи на Франца Микольцьо, Ярко, Мирон і Професор. Сиділи за чверткою, пили по капіцюнці, закушували цибульковими крекерами. Тут мова зайшла про службу у війську. І Микольцьо почав згадувати:

– Призвався я в армію в шістдесят шостому році, служив в Венгрії по шістдесят дев’ятий рік. Прийшлось мені бути учасником бойових дій в Чехії, в Чехословакії. Тоді мене туда в примусовому порядку, можна сказати, тому шо я туда не хотів їхати душевно, але приказ був приказ, від приказу тоді ніхто не відказувався. Був я в Чехословакії, був такий случай. Люди там гинули трошка, вбивали. А мені не приходилося стріляти, хоть міг стріляти, но я не міг стріляти, хоть я би стріляв, то я би стріляв в воздух.

– А мені доводилося стріляти в людей. Перепрошую, що перебиваю, – втрутився в розмову Ярко. – Коротко скажу про це. Як була революція в Будапешті, в 1956 році, я якраз служив у війську, і мене з-під Ленінграду перекинули до Будапешту придушувати ту революцію. От там мені й доводилося стріляти по людях, бо старшини пильнували за тим, аби добре цілитися. А я собі міркую: от мадяри по нас, українцях, стріляли раніше, за Паскевича, мовляв, і за інших нагод, я таким чином їм реваншувався.

– Ти мені про це вже був розказував, – сказав Мирон, – але тепер Микольцьо хай продовжує.

– Був такий момент, шо ми їхали через Брно, нам перегородили дорогу жінки, матері з дітьми, з калясками, не давали нам проїхати. На бетеерах ми їхали, БТР ПП 60П, восьмикольосні плаваючі. Ну стали ми. Ми не мали приказу їхати по калясках, по дітях. Ми їхали по центральних вулицях. Командир приказав мому землякові, земляк був в пулімйотному отдєлєнії, щоб він вивів взвод ті каляски роздвинути. Приказ був приказ, він відкриває верхній люк, як в бетеері є, треба було боковими дверима вийти, а він відкриває верхній люк, піднімається так по пояс, і вистріл з другого поверху з вікна ну просто попадає, видно снайпер стріляв, просто в голову. А я ззаді него був на своєму бетеері, я подививсі через бінокль, бетеер має біноклі, має такі, подививсі – бачу, він за голову спіймався, а між рук кров пішла. Вийшов приказ димовиї шашки кидати. Димовиї шашки кинули, я побіг до бетеера свого земляка, він з Самбора, заглянув через люк вниз, а там всьо в крові, бо в бетеері всьо покрашено набіло всередині. Ну я го взяв на руки, він ше тільки вздихав, слова вже не сказав. Мені так прийшлось, щоб я го переодів, помив, переодів в форму і відіслав додому. Отакий случай. Я приїхав потім, бо ше були фотографії там, альбом його був, привіз, демобілізувався в шістдесят дев’ятому році, взяв той альбом. Я той альбом взяв, як демобілізувався, мусив завезти його матері. Там тільки мати була одна, батько помер. Коли я йшов до фіртки, мати побачила, а я був в формі, ще форми не знімав, вона зрозуміла, хто то йде, і впала в обморок. Я підбіг, підняв її. Там дочка була в неї, дочка була ше. Я побіг принести води, набрав води, дав попити води, вона відійшла. А ми сіли, нас пригостили. Я розказав всю ту історію, як то було, а мати плакала сильно, подякувала, шо я приїхав. Два рази ще відвідував її, їздив. Така історія моя була.

– Душевна ти людина, – зрезюмував Професор.

Ярко тим часом пішов уже додому, а ті троє залишилися, взяли ще чвертку і чорної води, Мирон своїм звичаєм розвів горілку колою, випили і закусили.

– Їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти. Хоча – що кому годиться. Це вже справа чи життєвого вибору, чи тимчасових уподобань, чи вимушеного животіння. Але так чи інак, щоб фізично існувати, необхідно вживати їжу, узагальнено жувати й ковтати «хліб, що скріплює серце людське», як співають у псалмі, – потягнуло на філософію Мирона.

– У нас в армії казали: «к прійому піщі пріступіть» і «закончіть прійом піщі», – вів своєї Микольцо. А Мирон продовжував свої мудрствування:

– Коли організм більш-менш нормально функціонує, коли немає якихось спеціальних медично-лікарських застережень, коли елементарно вистачає коштів, тоді завиграшки можна керуватися своїми смаками у виборі їжі. Проте дещо може бути явно шкідливим для організму, дещо можуть забороняти лікарі, на щось може не вистачати зароблених кривавицею ресурсів. Деколи може стояти на перепоні піст, якщо виникає бажання чи необхідність його дотримуватися. Деколи на заваді стає жадане чи вимушене дотримання дієти. А подеколи можуть виникати найрізноманітніші непередбачувані претексти для обмеження себе в тому, що ти волів би з’їсти зараз чи їсти в найближчій перспективі.

– Папа Римський українцям і в піст дозволив їсти всьо, що захочеш. І пити також, – підтримав тему Микольцьо.

– Добре, що ти згадав про пиття, – це знову Мирон. – Організм людини на скількись-там відсотків складається з води, тобто рідини. Для того ж таки організму обезводнення є страшним лихом, тому людина постійно мусить щось пити. Голодування може тривати доволі довго, а от так зване сухе голодування, без вживання рідини, допускає значно коротший термін. Само собою зрозуміло, що задля підтримання функціонування свого організму людина весь час щось п’є: тамує спрагу, освіжається, обпивається.

– І напивається, як свиня, – засміявся Професор.

– Це коли п’є різні алкоголі. А коли про когось питають: «чи він п’є?» – то зазвичай мають на увазі те, чи вживає він алкоголь? – сказав Мирон. На що Микольцьо зреагував:

– Та майже кожен п’є – виживає алкоголь, як ти кажеш.

– Так, алкоголь – це вічна тема. Алкоголь невідступно супроводжує всю історію людства, радше – людської цивілізації. Від найдавніших часів, до яких сягають наші уявлення про минуле, люди вживали хмільні напої. У давньому Єгипті, наприклад, пили щось на зразок пива, властиво – різновид ячмінної браги. Уявіть собі, що сидить за трапезним столиком цариця Хатшепсут і цмулить із вишуканого кухля пиво. – Виявив свою єрундицію Мирон.

– Як-як її звали, ту царицю? – перепитав Микольцьо.

– Ха-тше-псут.

– Ну й ім’я!

– Та вже яке є…

Микольцьо розчаровано мовив:

– Та пиво – хіба то алкоголь? Пивом душу не обманеш. Скільки його не пий – п’яним не станеш.

– Якщо добре пиво – то від нього сп’янієш. – Не згодився з ним Мирон.

– Тепер нема доброго пива. От колись було пиво, «Львівське»! Ото було пиво! – Аж облизався Микольцьо.

– Взагалі-то, найкласичнішим алкогольним напоєм є вино, слід уточнити – виноградне вино, бо ж ми знаємо, що вино можна робити також із різноманітних фруктів чи ягід. – Докинув свої п’ять копійок Професор.

– Нема кращого алкоголю за горілку, – мрійливо сказав Микольцьо. А Професор підтримав тему:

– Горілку винайшли відносно недавно, десь вже «під завісу» середньовіччя. Логічно може виникнути запитання: а чим же ж впивалися наші давні славні предки – всі оті князі та дружинники? Невже тільки пивом та вином, а не чимось міцнішим? А впивалися вони таки також і чимось міцнішим, і називався цей напій «мед». Спробуй витримати виброджений звичайний бджолиний мед понад десять років і побачиш, тобто відчуєш, що він буде аж ніяк не слабшим від сучасної горілки. Май лишень терпіння.

– Хто би то десять років чекав? – засумнівався Микольцьо.

– Так отож. А ти знаєш про теорію достатньої необхідності чи необхідної достатності у вживанні алкоголю? – запитав Микольця Мирон.

– Не чув про таке. А ти розкажи, як ти такий мудрий.

– Суть цієї теорії доволі проста й банальна: зовсім відмовлятися від алкоголю не конче, зате вживати його треба вміти помірно. Коли п’єш, то знай міру в питті, щоб воно не заважало твоєму життю та комфортові твоїх ближніх. Коли дотримуватимешся міри в питті, то не ставатимеш дурним чи смішним, – пояснив Мирон.

– Ці споконвічні істини ще давні греки уявляли приблизно так: надмірне вживання вина та риби робить із юнака мужчину, із мужчини – жінку, а зі старика – дитину, – це вже Професор виявив свої давньогрецькі знання.

– Важко мати міру в питті. Коли починаєш пити, то сторож у голові засинає, – висловив майже певність Микольцьо. Мирон зрезюмував думку:

– А надмірне пиття може довести людину до межі хвороби – алкоголізму. Ця хвороба має багато медичних і суспільних визначень, одне з яких мені запам’яталося з якогось американського фільму про анонімних алкоголіків: мовляв, алкоголіком вважається той, хто п’є сам і п’є зранку. Рація в цьому є і сенс, але в такому разі вельми значна частина нашого поспільства страждає вищеназваною хворобою. Коли вже хочеться, аж кортить, випити, то треба все ж володіти знанням: коли пити, скільки і з ким. Щоправда, таке знання має властивість усікатися, кришитися, варіюватися, вібрувати. Але якісь хоч приблизні рамки чи канони повинні існувати.

На цьому слові, на цих словах троє встали з-за столу, поприбирали все за собою, розпрощалися й розійшлися по домівках.

 

 

***

На Франца сидять, щойно прийшовши, Микольцьо, Мирон, Санович і Професор. Принесли півлітру горілки, виклали нехитру закуску, розлили у пластикові шкалики трохи тої горілки, сховали пляшку під стіл, і Микольцьо мовив:

– Ну то будьмо!

– Будьмо! – Підтримали тост Мирон і Професор.

– За свято зустрічі у місті Львіві! – Сказав свою коронну фразу Санович.

Випили, навіть не поморщились.

– Добре пішла. Як брехня по селу. – Це Мирон.

– Йо етвадьот! – А це Микольцьо.

– То шо і по-якому? – Перепитав Мирон.

– То «смачного!» по-мадярськи, – відповів Микольцьо.

– А ти звідки знаєш? – Спитався Санович.

– Я в Мадярщині в армії служив, коли в Чехії була революція, – відповів Микольцьо.

Мирон єхидно усміхнувся і промовив:

– То ти, Миколо, поліглот?

– Мироне, не обзивайся, сам ти поліглот!

– Це не образливе слово. Поліглот – це людина, яка володіє багатьма мовами. Скількома саме не важливо, а от важливо, що багатьма. Кількість мов може варіюватися. Поліглотом також називають тепер зазвичай і людину, яка володіє всього лиш кількома мовами, ну принаймні, більше, ніж п’ятьма, – проказав Мирон.

– Або якоюсь одною, крім рідної, мабуть, – посміхнувся Професор, на що Мирон відповів:.

– Ти правий. В англомовному світі той, хто знає хоч одну (чи бодай дві), окрім «інґліш» чи «амерікен інґліш», також вже вважається ледь не поліглотом. У західному світі той «інґліш» зазвичай знає більшість поспільства, це своєрідна «лінґва франка», або ж «мова міжнаціонального спілкування».

– Це як російська у савєцкому союзі, – мовив Микольцьо, а Мирон продовжив:

– Так. Ще від совка була нав’язана ситуація: навіщо, мовляв, знати інші мови, коли знаєш російську? І далі ще триває та абсурдна ситуація. Це у нашій «внутрішній Монголії», а у «зовнішній Монголії», тобто по закордонах тією «мовою міжнаціонального спілкування» є англійська. І також виникає ситуація: навіщо, мовляв, знати місцеву мову, коли ти знаєш англійську? У деяких країнах, наприклад, у Швеції, окрім місцевої мови другою офіційною є англійська. Декому, хто перебуває там довший час чи робить туди часті наїзди, вистачає там англійської. Бо навіщо знати місцеву мову, коли ти знаєш російську? Пардон, англійську.

– Тепер англійську кожен шмаркач знає, – сказав Санович. Тему продовжив і розвинув Професор:

– А в нас у Галичині ситуація із поліглотством ледь не унікальна. Той кандидатський мінімум у поліглоти має сливе кожен галичанин.

– Чому? – Спитав Микольцьо.

– Як так? – Підхопив Санович, а Професор продовжив, але вони ще раз налили й випили, без тосту, й закусили, зрозуміло, чим було.

– Резонні запитання. А відповідь дуже проста. Беремо узагальнено, звичайно. Кожен у цьому контексті далеко не кожен, та все ж. От, кожен знає рідну українську, встотав її з молоком матері, так би мовити. Російську мову знає також кожен, хоч її по школах вже і не вивчають; телебачення, комп’ютери, соціумні перверзії тощо. Польську мову кожен так чи сяк також знає, принаймні на розмовному ламаному рівні. У школі вивчає принаймні одну іноземну мову, ту ж англійську, або і дві. Хтось та й стикається ще з якоюсь мовою чи якимись мовами в силу обставин. Трудова еміграція до цього спричинилася, діти від батьків-заробітчан, від відвідин їх в інших країнах здобувають знання і відповідних мов. Досить часто звучить на вулицях Львова італійська, іспанська, португальська тощо, і то з уст молодих львів’ян, а не лише «романо-турісто». Про звучання інших мов на вулицях Львова зараз не будемо. От і маємо, що у нас в Галичині живуть суцільні поліглоти.

– Щось ти так плутано пояснюєш, що ніц не зрозуміло, – Микольцьо закусив губу.

Санович зібрався й пішов собі додому, випивши перед тим «по раз третій», а ті троє залишились і організували ще чвертку. За нею сходив Професор, і застав таку от розмову між двома колєґами.

– Ну ти й гетеросексуал! – Випалив Мирон.

– Сам ти гетеросексуал! – Огризнувся Микольцьо, на що Мирон лагідно зреагував:

– Знову ображаєшся! Слова іноземні треба знати. Гетеросексуал – це нормальний, той, що кобіт любить, а не те, про що ти подумав.

– От та Владлєна, подруга нашого спільного колєґи Лопушука, то вона по-англійськи так щебече, я чув якось, як вона туристам щось пояснювала, так ладно. – Перевів розмову в інше русло Микольцьо.

– Ну, вона кобіта, мабуть, освічена. А коли говорить по-українськи, добирає слова, як східна туристка. А при першій же нагоді переходить на московську. – Сказав Мирон.

– Але щось у ній не те, – признався Микольцьо.

– Що саме? – Зацікавився Професор.

– Ви ноги її бачили? Які у неї ступні? Якої форми? – Спитав Микольцьо.

– Нормальні ноги. Трохи загрубі, але то нічо, – відреагував Мирон.

– Я про ступні. У неї замість них – копита. Так ніби на обцасах ходить, а насправді то в неї копита, – вів своєї Микольцьо.

– Які копита? Що тобі сниться? Чого ти, Миколо, на неї бочку котиш?

– Та справжні копита. То сатана. Сатана у спідниці, – не вгамовувався Микольцьо.

– Вона переважно в джинсах ходить, принаймні я її частіше в джинсах бачу, – наполягав на своєму Мирон.

– У спідниці чи в джинсах – однаково сатана, – наполягав своєю чергою Микольцьо.

– Тут навіть фемінітиву не треба створювати. Сатана – вона і є сатана. – Іронічно посміхнувся Професор.

– І відьма ще й до того! – Уточнив Микольцьо.

– Ну ти даєш! Як може бути сатана заодно ще й відьмою? – Засміявся Мирон.

– Може, ще й як може! – Не вгавав Микольцьо.

– Коли вона в босоніжках, то ніяких копит не видно. Звичайні собі ступні. Пальці трохи покручені. Але що з того? – Мовив Мирон.

– Коли вона в босоніжках – тоді вона відьма, а коли в черевиках – тоді сатана, – не вгавав Микольцьо, а Мирон, посміхаючись, далі провадив:

– Тобі б на взуттєвій фабриці працювати, так ти у тому взутті розбираєшся. Або почати ремонтувати взуття, свою майстерню відкрити. Або ще краще – навчитися робити педик’юр копит. Добре будеш заробляти. Того сатанинського поріддя повно розвелося, від клієнток не будеш мати відбою.

– Смійся-смійся, Мироне. А вона таки відьмацька сатана.

– Та хай вже буде просто відьма. – Поблажливо мовив Професор, на що Микольцьо резонно підмітив:

– Ще й ім’я сатанинське має – Владлєна. То «Владімір Лєнін» скорочено. Як її хрестили, то напевно, смола в кадилі закипіла.

– Не святотатствуй, Миколо. Не знати, чи її взагалі хрестили. Вона ж «дочь воєнного», як сама каже, «високого чину». – Сказав Мирон.

– Партєйні також дітей хрестили, підпільно, втіхаря. – Зазначив Микольцьо.

Після цих слів добили чвертку, прибрали все за собою, і розійшлися хто куди.

 

 

 

Розділ 4. Санович

 

Санович – «рання пташка», не любить засиджуватися на Франца допізна, досить рано йде звідти. Хоча трапляються винятки, коли він там сидить «до останнього тролейбуса», так би мовити. Завжди любить все критикувати, і те йому не так, і те йому не се. Але це не заважає йому бути напрочуд комунікабельним.

 

 

***

Сиділи якось на Франца Мирон, Санович і Професор. Взяли чвертку горілки, чорну воду, замовили порцію вареників з картоплею. Коли принесли вареники, розлили по одноразових шкаликах горілку, а Мирон своїм звичаєм розвів горілку чорною водою, Санович виголосив свій коронний тост:

– За свято зустрічі у місті Львіві.

Випили, закусили, а тоді Мирон з нотками сумніву перепитав у Сановича:

– Сашко, якщо не зраджує пам’ять, ми з тобою знайомі десь від кінця сімдесєтих років.

– Приблизно десь відтоді, якщо і моя пам’ять не зраджує, – згодився Санович.

– Почекай хвильку, я її напружу, себто пам’ять, а тоді докладніше пригадаю, – зосереджено замислився Мирон.

– Поки ти напружишся і почнеш згадувати, то ми встигнемо і по другій пропустити, – резонно сказав Професор і налив до шкаликів горілки, – але тост за мною. Отже, усічений Сановичів тост: за свято зустрічі.

Всі випили й закусили, Мирон з Професором закурили, а тоді Санович сказав:

– Думаєш, Професорові то цікаво, як ми познайомились?

– Відносно цікаво, але таки цікаво, бо я з юності, властиво – з ранньої молодості, бо я вже міг «причащатися», пригадую весь час вас вдвох разом.

– А як то почалося, я вже пригадав докладно, – сказав Мирон, – то було літом сімдесєт дев’єтого року в «Старому Львові» на Валовій. Хоча я візуально знав його і раніше. Я сидів за столиком на хорах, так називали балкон на другому поверсі, з двома знайомими консерваторками Наталкою Корінною та Любою Голинською, що вже в той час стали студентками четвертого курсу хорового диригування. Значиться, то вже було не зовсім літо, але погода літня, десь сам початок вересня. Я тим консерваторкам зафундував каву з коньяком. Тут знизу появився на хорах Коровицький з близьким на той час колєґою Олегом Климком, і вони підсіли за наш столик, бо ті дівчата цим двом завсігдатаям були десь не надто, проте все ж знайомі. Запам’яталася бравурна витівка Коровицького з квіткою. Санович, ти ж пригадуєш ту витівку?

– Щось, чесно кажучи, не пригадую, – відповів Санович, – пам’ять вже не та.

– Так от, він взяв з горщичка квітку, а тими горщичками були заквітчані всі столики, він взяв ту квітку до рота і пожував. Тим трохи нас повеселив.

– Ага, щось таке пригадую.

Розлили до кінця чвертку, і тут вже Мирон виголосив тост:

– За витівки з квітками, будьмо!

Випили, закусили, а тоді Мирон викликався розповісти дещо з Сановичевого життєпису, і той тому не заперечував, а навпаки – і самому йому було цікаво, що ж про нього розкаже його колєґа:

– Але перед тим організуємо ще чверточку, – запропонував Санович, Професор раз-два збігав по чвертку, тим часом замовили ще порцію вареників, а коли їх принесли, то налили горілки, і Санович виголосив знову свій коронний тост:

– За свято зустрічі у місті Львіві.

Випили, закусили, і тут Мирон продовжив:

– Трохи пізніше наше знайомство з Сашком, тебе так тоді всі називали, стало все глибшим.

– А тепер він просто Санович, – підмітив Професор, – так простіше, лише по-батькові.

– Йменування суті не міняє, – всміхнувся Санович.

– Нехай буде Санович, чи Сан Санович для солідності, – Мирон не збентежився, а лише задумався і згодом став продовжувати свої спогади про Сановича:

– Отже, Сашко, чи Санович, якщо вже Професор так хоче…

– Зачекай, Мироне, я й сам можу про себе розповісти, так буде трохи автентичніше, – втрутився Санович, – а то справді, ти трохи прибрешеш.

– Де б то я брехав, тим більше – про тебе, – наче виправдовувався Мирон.

– В такому разі, слово Сановичу, – авторитетно мовив Професор, – так і справді буде автентичніше.

– Тільки не прибріхуй, – сказав Мирон.

– Коротше кажучи, дещо виглядало приблизно так, – почав свою розповідь Санович. – Я шістнадцятирічним прибув до Львова і за порадою свого брата Миколи вступив до Львівського технікуму легкої промисловості, що знаходився на тодішній вулиці Тімірязєва, тепер Вороного. Там я зустрівся зі своїм однокурсником Богданом Працьовитим. Я взагалі почав приятелювати з львів’янами.

– Ти взагалі, хоч і любовно згадуєш свою Волинь, але огаличанився ві Львові, – мовив, не приховуючи свого галичанства, Мирон.

– То тобі так здається, та я є цєнтим волинякою, хоч і огаличанився на позір, – сказав не без гонорування Санович.

– Тож вип’ємо за галицько-волинську єдність, – запропонував тост Професор, коли налили по трошки горілки.

– За волинсько-галицьку єдність, так буде коректніше, – поправив, виходячи з власних міркувань, Санович.

Тож випили і закусили, взявши по вареникові.

– А розкажи-но, скільки років ти вже очолюєш кафедру моделювання костюма в Львівській академії мистецтв, – попросив Мирон.

– По-перше, то раніше називалося Інститутом прикладного та декоративного мистецтва, потім назву дещо підкореґували, слово «прикладного» замінили на «ужиткового», а потім аж стала Академія мистецтв, а відтак – Національна львівська академія мистецтв, так є і дотепер, – не без гордості мовив Санович. – А стосовно конкретного питання – я був завкафедрою понад три десятиліття. Пережив, так би мовити, декількох ректорів. Я став завідувачем кафедрою вісімдесят восьмого року при ректорстві Еммануїла Миська. Потім були ректорами Андрій Бокотей, Володимир Одрехівський. А від двадцять першого року цього століття я покинув очолювати кафедру, у мене проблеми зі слухом, як і в тебе, Мироне, а керує тепер кафедрою Зеня Тканко, моя права рука, так би мовити, та й кафедра дещо змінила назву, тепер це кафедра дизайну костюму.

Налили знову по трошки горілки, випили, закусили варениками, а Мирон задав чергове запитання:

– Скажи, скількох ти творчих людей «вдягав»?

– Ой, всіх і не перерахуєш. Словом, багатьох, щоб не сказати – безліч. Не один раз, і не двічі «вдягав» я, для прикладу, «Ватру» Ігоря Білозіра. Та й багатьох інших. А завершив свою кар’єру дизайнера я пошиттям беретів для Мирона і Професора, до речі.

– Чудові берети вдалися, можна сказати – прекрасні, дуже пасують і Миронові, й мені, – згодився Професор, – гарне завершення кар’єри.

– А скільки у нас було пригод у Сашковій майстерні, Санович не дасть збрехати, – ностальгійно мовив Мирон. – Правда, Сановичу?

– Таки нігде правди діти, – теж ностальгійно мовив Санович. – Я творчу майстерню отримав з самого початку вісімдесятих років, біля підніжжя Калічої Гори на вулиці Леся Мартовича. Кого там тільки не було. Ігор Білозір скільки разів у мене там бував, не порахувати. І Ярко Гнатів, і Ромко Безпалків, і Юрко Саєнко, і ність їм числа, і Мирон, само собою.

Визріла пора сходити ще за чверткою, що й здійснив Професор, а тим часом замовили ще порцію вареників. Коли все було чікі-чікі, тобто горілку було налито, а вареники були принесені, Санович промовив вже втретє свій коронний тост:

– За свято зустрічі у місті Львіві.

Випили, закусили, а тоді Мирон, напружившись, згадав дещо:

– Якось років зо двадціть тому ми з Коровицьким в теплий літній день по обіді кавувалися на Франца. За одним столиком сиділо нас зо п’ять кавунів. Сашко сидів спиною до бордюрчика і на нього поклав за своєю спиною добротний портфельчик. Я, як завше, стало зайняв місце з правого боку. В той час зліва від мене, а напроти Сашка, підходить якийсь фацет і ні з того ні з сього починає декламувати як «актор» вірші.

– А що саме він декламував? Які вірші? – поцікавився Професор.

– Та де я то пам’ятаю, які саме вірші, щось ліричне. А декламував він ніби не зле. Усі сидячі вип’ячили очі на того «актора». Через дві-три хвилини «актор» зникає. Сашко оглядається, а з бордюру щез його портфель. «Актор» і злодій діяли в одній зв’язці.

– То я добре пригадую ту неприємність. Це відпрацьована система. Крадіжок, мається на увазі. Але найгірше те, що в портфелі, окрім кафедральних паперів, було ще чотириста гривень, які я зібрав для якоїсь нагальної потреби зі своїх студенток. У той час чотириста гривень вважалося значною сумою.

– Можу собі уявити, – поспівчував Професор, – ліпше смерть, ніж така потеря.

– Тож вип’ємо за те, щоб такі прикрощі або взагалі не траплялися, а якщо траплялися, то якомога рідше, – мудро згладив тему Мирон. І випили, і закусили.

– Ти, Мироне, здається, так нічого й не прибрехав, – посміхнувся Санович.

– Та де б я то міг. Правду і тільки правду, як Бога кохам, – Мирон також посміхнувся.

– Ну тоді за правду, – сказав Професор і налив залишки з чвертки.

– За кінець свята зустрічі у місті Львіві, – мовив Санович.

Всі випили, закусили залишками вареників, розпрощалися й розійшлися хто куди.

 

 

***

Прийшли на Франца Санович, Отаман і Професор. Принесли тричверткову пляшку горілки, твердого сиру, сальцесону, вареної ковбаси, хліба півбуханки, літру чорної води. Зробили канапки окремо з сиром, з сальцесоном і з вареною ковбасою. Налили горілки в одноразові шкалики, в одноразовий теж посуд налили запивати чорної води. І тут Санович виголосив свій коронний тост:

– За свято зустрічі у місті Львіві.

Випили, запили чорною водою, закусили спершу канапками з сиром, а тоді стали пригадувати про недавню поїздку на Світязь.

– То вже десь два місяці минуло відтоді, коли ми повернулися зі Світязя, – мовив Професор.

– Десь так, – згодився Отаман, – то мене Професор намовив туди поїхати, і я цілком не шкодую. Світязь – це кайф, справді.

– А я завжди кажу «Свитязь», так звик від дитинства, – сказав Санович. – Але то несуттєво, вимовляйте так, як звикли.

– Пригадую, як ми засіли в «Хвилі», там ще був Адам, який декілька разів бігав за самогонкою, а сало було таке все, наче розтоплене, – ностальгійно згадував Отаман. – Було ще трохи публіки, хто саме – я не мушу пам’ятати, зрештою. Спека була страшна.

– Той Адам мав білу кобилу, на ній возив прибране сміття, – озвався Санович. – Був, так би мовити, двірником, що не сказати – сміттярем.

– Але який же був колоритний той Адам, – захоплено мовив Отаман. – Альорик той, що треба.

– І пив добряче, як справжній кінь, – підхопив тему Професор. – Хоча, кожне порівняння накульгує.

– Так писав Карл Маркс, перефразовуючи німецьке прислів’я, – виявив свої глибокі знання марксистської філософії Отаман.

– Писав він, зрозуміло, в російському оригіналі, – засміявся Професор, Отаман також засміявся.

– Не розумію гумору, – спохватився Санович.

– Та що тут розуміти, сміх – та й годі, – це Отаман.

Налили ще по келішкові умовно кажучи, випили, запили чорною водою, закусили тепер канапками з сальцесоном. І Професор продовжив розмову:

– Файний той «Чумацький двір» у Сановичевих друзів Гаврилюків, їхній дачі, яку вони розбудували на понад два десятки людей, і нам там місце знайшлося. Валентина Євгенівна та Іван Миколайович – колосальні люди, справжні господарі й заодно митці. І справді, атмосфера там така, так би мовити, мистецька.

– То мої давні друзі – Іван і Валя, ми разом їхню ділянку під дачу на Свитязі обживали. Були тоді ще молоді, є що згадати, – озвався Санович.

– Та й зараз, хоч ми не дуже-то й молоді, хоча як хто, є що згадати, – не згодився Отаман, – от, для прикладу, як ми Сановичем труси прали в озері.

– То ти сам прав, я був тільки присутній, асистував, так би мовити, – усміхнувся Санович.

– Або про нашу вилазку на Куточок рибака, – підхопив Професор, – як ми напилися там, сиділи аж до ночі.

– Що правда – то не гріх, – згодився Отаман, – таки ми добрі були тоді, поверталися на місце дислокації затачуючись.

– П’яні були, як ніч, не те що затачувалися, – згодився Санович.

– Але то було не правило, а радше виняток, – сказав Професор, – щось я ніколи не помічав, що хтось із нас п’яним напивався, хіба деколи, дуже рідко.

Налили знову по келішкові, випили, запивши чорною водою і закусивши канапками з вареною ковбасою. А тоді Санович запитав:

– А наступного року Отаман теж поїде на Свитязь? Так, Отамане? Бо ми з Професором так чи інак збираємося туди приїхати.

– Дасть ся чути, – відповів Отаман.

– А я знаю гарну пісню, «Ой нога, нога» називається, це єдина пісня, яку я співаю, до того ж на Свитязі,– мовив Санович, – але можу і тут.

Залунала пісня в сольному Сановичему виконанні, та у ній були тільки слова «Ой нога, нога», які варіювалися в сотні варіантів, аж Санович втомився і перестав співати.

– Годі зі співами, – сказав Професор, – краще щось цікавіше послухати, от хоча б Отаманову грушку. Ти маєш щось із «Кріденс»?

Отаман поглянув у телефон, порився в ньому, а тоді відповів:

– Є тільки одна-єдина їхня пісня, назва якої перекладається приблизно як «Мандрівний оркестр».

– Добре, став її, але по тому грушку вимикай, – сказав Професор, вони мовчки прослухали ту пісню, не виявивши жодних емоцій. Далі собі балакали приблизно в такому ж стилі, допили горілку й чорну воду, доїли закуску, а тоді прибрали за собою. Отаман викликав «мотор», Санович пішов на тролейбус, а Професор ще трохи залишився на Франца, щоб подумати собі на одинці.

 

 

 

Розділ 5. Келєрман

 

Бодьо-ад’ютант алкоголю не вживає взагалі, вже скількись-там років. Але на Франца з’являється часто, хоч і не надовго. Тоді він є наче ад’ютантом при Миронові. Ходить за горілкою, відкриває пляшки. Перед тим, як відкрити пляшку, «виганяє біса» з неї, тобто бере її в ліву руку, а правою погладжує вниз і різким рухом долонею б’є по денці, щоб аж бульбашки з’явилися – таким чином біс вже з горілки стає вигнаним.

 

***

Сиділи якось на Франца Келєрман, Мирон, Отаман, Професор. І тут Отаман виступив із пропозицією:

– Чи не організувати нам якусь пляшку?

– А для чого ж ми зібралися? Звісно, організувати, – пристав на пропозицію Професор.

– Тоді пошлемо у відрядження мого вірного ад’ютанта Келєрмана, – сказав Мирон.

Скинулися, Отаман дав левову частку, Мирон з Професором щось докинули, а Келєрман вирушив у відрядження. Тим часом Отаман з Професором сходили по закуску, взяли в «Протязі» нарізаної двісті грамів дрогобицької ковбаски, пакуночок сальцесону, нарізаний малий гетьманський хліб, ну і літрову флягу чорної води, себто «Кока-коли». Повернулись вони одночасно з Бодьом-ад’ютантом. Сіли, підготували закуску, вийняли одноразовий посуд, окремо на горілку менший, а на чорну воду – більший. Професор звернувся до Келєрмана:

– Бодю, будь ласка вижени біса з пляшки.

Келєрман спершу налив собі чорної води, а тоді взявся до роботи. Тобто вигнав-таки біса з горілки.

– Оце фірмове вигнання біса, – вчергове захоплено вимовив Отаман.

– За що і вип’єм, – сказав Мирон.

Випили, закусили канапками з сальцесоном. Келєрман, зрозуміло, пив лише чорну воду, але від закуски не відмовився.

– Бодю, відколи ж то ми з тобою знайомі? – спитав Мирон.

– Десь від початку двохтисячних ми знаємося, – відповів Келєрман, – а познайомив нас теж Мирон, але Одноріг, родом з Миколаєва над Дністром, теж добрий фацет.

– А я пам’ятаю, що ти постійно водився зі Степаном Гладієм, який працював юристом в Облпрофраді. Ви в певний час були як нерозлийвода. На ґрунті сорокоградусної, звичайно. Пригадую, як ви вдвох часто стояли біля «Протягу» на розі Чайковського, і це було серед білого дня, в обід, десь перша-друга година.

– Так, було таке, – згіршено мовив Келєрман.

– А скільки часу ти вже не п’єш? Себто не вживаєш алкоголю, – спитав Професор.

– Та десь парканадцять років. На самого Івана Купала 7 липня, в Брюховичах я був напився і мене схопив приступ, з печінкою, я цілий тиждень був у лікарні, доктори сказали, що у мене з печінкою «гаплик», – відповів Келєрман, – і з того часу я не п’ю, тобто алкоголю не вживаю.

– Нема лиха без добра, – констатував Мирон, – поглянь на себе, як ти вигарнів.

– Так таки так, – задоволено мовив Келєрман і взяв канапку з ковбаскою.

Знову випили, запили чорною водою, закусили канапками з дрогобицькою ковбаскою, а тоді Мирон продовжив:

– Пригадую, коли Келєрман ще пив, то до останнього любив бувати в філармонічному барі на другому поверсі, «За кулісами» називався. Якось він казав, що коли зайшов до хати, то на плащі не було жодного ґудзика.

– Так, було таке, пригадую, – скрушно мовив Келєрман.

Добили вже півлітрову пляшку горілки, доїли канапки, допили чорну воду. Миронові десь треба було терміново відлучитися в справах, і він пішов собі, попрощавшись:

– Бувайте здорові, хлопці!

– Бувай здоров, – відповіли хлопці.

– От що ти, Бодю, думаєш про Мирона? – поцікавився Отаман.

– Мирон людина як людина, розумна людина.

– А що ти про себе думаєш? Яка ти людина? – поцікавився вже Професор.

– Хіба я знаю – яка я людина? Важко себе оцінювати, – промимрив Келєрман. – Людина як людина, живе своїм життям, отак і я живу.

Келєрман попрощався з присутніми, а Отаман з Професором залишилися ще щось придумати.

 

***

Сиділи на Франца Мирон і Професор, випивали щось, зрозуміло. І тут Мирон почав щось розповідати, опосередковано пов’язане з Келєрманом:

– Розважальний клуб-кафе «Лялька» перестав існувати в травні дві тисячі восьмого року. В ньому я опинився, мається на увазі в «Ляльці», ще першого липня дві тисячі четвертого року. Якось тимчасово у тому ж дві тисячі восьмому року місяців зо п’ять я знову опинився на Пасіках-Зубрецьких. Чергував у власника господарства Ореста Романова, справжнє ім’я Петро. Ця робота мене не вабила. Якось Бодьо Келєрман звів мене з начальником охорони, полковником у відставці Валерієм Колясою з бібліотеки імені Стефаника. Була робота чергового, себто охоронця в книгосховищі при вежі на Цитаделі. Коли наступала зміна в книгосховищі, я ще якийсь час вхитрявся закінчувати зміну в шостій годині ранку на Пасіках, першим ранішнім автобусом добирався до кільця на Зеленій, де будівельний комбінат, пересідав на маршрутку і з Князя Романа біг до Калічої Гори, щоб встигнути прийняти зміну на Цитаделі в сховищі. Проте таке сумісництво тривало недовго.

– А шо сі стрєсло? – спитав байдуже-зацікавлено Професор.

– Всьому свій час, – сказав Мирон, – не лізь поперед батька в пекло. Словом, від моєї брами до сховища від сили треба йти шість-сім хвилин. В сховищі я працював на час відсутності охоронця, який там був постійним працівником. В сховищі був телефон. Через якісь дві зміни відвідали мене Отаман і Дядьо, принесли півлітри, в двох контейнерах закуска, піца, салат. Я тоді ще не мав «дзвінких» пластикових келішків, тому обійшлися на перший раз горнятком, яке я мав з хати для чаю.

– Ти так апетитно сказав про ту закуску в контейнерах, що аж самому захтілося закусити, – мовив Професор, – і випити, зрозуміло.

Налили по трошки горілки, випили, закусили тим, що мали – залишками оладок, які приніс з хати Професор, власного виробництва. І тут Мирон продовжив:

– Дослідивши вигідну стратегічну територію, огорожа – дротяна сітка, все довкіл видно, виносили перед вхідною брамою стіл, стільці, робили лавку і починали забавлятися. Відвідувачами сховища, десь із сімнадцятої години, були Отаман, Ґєник Дядьо, Славко Гаврушко, Богдан Келєрман, Славко Бетльов. Наношували горілок, закусок. На природі. Оцінили по високому рахунку.

– Раз така справа, кажеш, що наношували горілок, то й нам треба, навіть мус допити свою горілку, – сказав Професор.

Налили, допили, доїли закуску, а тоді Мирон взявся закінчувати:

– Отаман приносив свою справжню шотландську волинку. По черзі товариство пробували дути, виявилося, що то не так просто, треба мати навики і силу в плюцах. Кльозет був на подвір’ї, дерев’яний, добротний з вигрібною ямою. Ця епопея тривала три місяці. Як сказав опісля головний охоронець Валерій, що попередній вернувся з лікарні після інсульту, а був з тридціть третього року народження, і прийшли до нього з жінкою і дуже просився на роботу. Фактично то було моє останнє офіційне чергування взагалі.

Встали, поприбирали, щоб не залишати сміття, розпрощалися і розійшлися по хатах.

 

 

Розділ 8. Момонт

 

Толік Момонт має надзвичайно щиру натуру, завжди відкритий, майже завжди усміхнений. З’являється на Франца не надто часто, бо й мешкає доволі далеко. Коли приїздить автом, то алкоголю, зрозуміло, не вживає. Тому воліє прибувати без авта. Має ту властивість, що може непомітно «по-англійськи» зникнути з компанії, коли вже відчуває, що йому досить.

 

***

Толік йшов і спересердя матюкався про себе, не в слух, зрозуміло, а так, щоб не було помітно по ньому, що він є на щось лихим. А лихим він був невідь на що, бо в душу йому ніхто й не збирався лізти, та й не було, зрештою, кому. Уже в свому погідному настрої Момонт підійшов на Академічну, там де розташовувалась кнайпа, тобто на Франца. Там вже сиділи Мирон і Професор.

– Здоровенькі були, – привітався Момонт.

– Зборов був, – відповів Мирон.

– Честь праці, – не без іронії привітався Професор.

Незважаючи на свій перед тим прикрий настрій, Момонт приніс пляшку горілки, не так щоб велику, але таки фуковську. Чорна вода стояла вже на столі, як на замовлення. По закуску змотався Професор, купив у «Протязі» сала, чорного хліба, дорогою туди замовив у кнайпі порцію вареників, на зворотній дорозі забравши замовлення. Зробили канапки з салом, налили горілки, чорної води в окремі келішки. Словом, підготували все як слід. І Момонт сказав тост:

– За зустріч хороших людей, тобто за нас!

Випили, запили чорною водою, закусили канапками з салом, взяли по вареникові. А тоді Професор попросив Момонта щось цікаве розповісти, а той почав зі служби у війську, чомусь:

– Служба у війську, для тих, хто, звичайно, служив, є невідчепною темою спогадів і розмов. Отже з мого досвіду. То все військо стояло між сопками в низинах, недалеко від залізничної траси Москва – Пекін, ніч їзди на південь від Чіти.

– То ти служив на Забайкаллі? – перепитав Професор.

– Десь так. Місце, де стояв мій полк – станція Бєзрєчная, це кордон Союзу, Монголії та Китаю, де сходяться їхні кордони, шістдесят-вісімдесят кілометрів від кордонів. В принципі, коли я їхав, то мені розповідали, що там тяжкі умови. Там морози бували до тридцяти восьми – сорока градусів, але там повітря сухе і мороз переноситься не так тяжко, як здавалося б. Ну, жили в такому гуртожитку офіцерському, триповерховому, називався «гостінніца», в кімнатах по четверо чоловік приблизно, від трьох до п’яти. Зрозуміло, там і кадрові офіцери, що на двадцять п’ять років, і ми, які на два роки. Однолітки майже, ми «студенти», трохи молодші, в основному до тридцяти років, спільні інтереси, молоді всі. Таке життя, що знайдеться завжди один офіцер або декілька, що завжди в якійсь кімнаті, їх там було до пів сотні, а люди були з грішми, щось та й має статися, п’янка якась. А як в одній кімнаті, то переноситься, як пожежа, і на інші кімнати. Спитися там нічого не коштувало. Важко відмовитися. Така річ, як відмова, там не сприймалася. Важко було на службі, офіцери були у валянках переважно. «Зенітчікі», цілий день біля гармат, біля залізяк, а ніс червоний. Там зима – один з найтяжчих періодів. Горілка рятувала деколи.

– Ну то й ми порятуємося, – сказав резонно Мирон. Випили, запили, закусили, в Момонт продовжив:

– Не рахувалося, що п’яний офіцер – це «зазорно». Сидиш, щось робиш ввечері, приходять: «Лєйтєнант Момонт, вас визивают в штаб полка». Той, що мав зайти в наряд, він п’яний, спеціально напився. Я мусів іти за нього, але графік через це не міняли. Це перші уроки військової служби – якщо ти не хочеш іти десь, хочеш сачканути – можеш напитися, і нічого тобі за це не буде. Ну, «пожурят на партсобранії»: «Ти там старайся нє піть, родіна ждьот от тєбя подвігов». Це був район, в якому розташований полк, замінний, природні умови тяжкі. Можна було служити там тільки п’ять років. Станція Бєзрєчная – населення бувші зеки. Ще недалеко уранові рудники були. То «замєняємий» район. Жили там жахливо, народ в основному п’янствував. Жило там багато дітей і внуків українців, але вже нічого не знали, по-українськи не розмовляли. Буряти, які там жили, то ті мали тварин – в основному бичків, і розводили їх дуже просто – випускали стадо, де заночує, там і спеціально на прив’язі не тримали. Часом приходили бички до смітників біля нашого гуртожитку, і там харчувалися. Щоб хтось ними так опікувався, пастух – то не було. Вони жили в класичних юртах, буряти. Ця місцевина, де я служив – Даурські степи; «Даурія», фільм такий був. А відносно алкоголю, що доводилося часто пити, то закуска була «не студентська». Там на п’ятнадцять відсотків більше платили. Видавали пайком три кілограми м’яса, десять буханок хліба, п’ять кілограмів цукру; а я цей пайок переводив в їдальню і три рази харчувався денно, лише десять рублів в місяць офіціантам платив. Закусь номер один – це було: оселедець маринований, цибуля і чорний хліб.

– Ну то в нас краща закуска – канапки зі салом, вареники, – мовив Мирон, і всі випили й закусили, а Момонт тим часом продовжував:

– Як щось починалося, ти біг вниз в буфет або в магазин за двісті метрів, «желєзка» тоді називалося, там було все – промислові товари, продукти, зокрема болгарські різні вина, китайські яблука. Коли я приїздив у відпустку через рік, то вдома в ресторані спершу замовляв оселедчика, п’ятдесят грам і кусок хлібчика, бо так звик до оселедця. Два роки, ще рік на «гражданці» відвикав від тої закуски. Вона мені дуже смакувала, що найцікавіше. Коли ішли зі служби після сімнадцятої, то йшли попри склад, десь за п’ятдесят метрів, двері завжди були відкриті в той час, на дверях стояв «кусок» і пальцем манив до себе. І всі знали, про що йдеться – він виставляв закуску: оселедець, цибуля, хліб, а з офіцерів вимагалося пляшку – завжди хтось мав пляшку. Два-три чоловіки відколювалися від групи і йшли на той заклик, раз в тиждень хтось йшов точно. І коли ти починаєш там на території полку, то ясно, що в гуртожитку ти цю справу продовжуєш. Пияків там було штук десять. Друзі не можуть терпіти, що ти випивший, а вони тверезі, тож мус виставляти, щоб якось їх задовільнити.

Добили ту фуковську, запили, закусили. Момонт же закінчив свої армійські спогади таким пасажем:

– Коли я вперше ступив на територію полку о восьмій годині ранку, там старлєй по дорозі до штабу зустрівся, старший за мене, під тридцятку. Він питається: «Чєво сюда прішол?» – «Та служить». – «А откуда?» – «Со Львова». – «А, бандєровєц». – Я плечима здвигнув, а він: «Та нічєво, я тоже с Полтави». – Потім виявилося, що це був комсорг полку.

На цьому військова тема вичерпалася. І всі розійшлися хто куди.

 

***

Якось сиділи на Франца Момонт і Професор. Мали чвертку і порцію пельменів. Після того, як випили і закусили, Момонт вдарився у спогади:

– Я жив на Новому Львові, тоді був студентом, то рік сімдесят перший, я вже був на п’ятому курсі. Друг дитинства, сусід, теж студент мехмату, третього курсу, Саня – на весілля своє запросив. Ще з друзів дитинства – Володя, вчився теж на мехматі, на четвертому курсі. Святкували на Личаківській, вище від Винниківського базару. Під кінець весілля виникло питання – де ночувати, чи йти додому, чи в гуртожиток на Пасічну. Вирішили в гуртожиток, але щоб заночувати, отримати площу для спання, бажано не з порожніми руками йти. Домовилися з хазяїном весілля, Саша розщедрився на дві пляшки югославського віньяку і дві пляшки шампанського, це було таємно, родичі про це не знали, він таємно виносив. В гуртожитку ми випили по одній пляшці того і того з хлопцями, ми самі пити не дуже вже й хотіли, але пили. Зате вранці, а прокинулися десь коло дев’ятої, похмелилися шампасиком. То я вперше в житті взагалі похмелявся, ще й шампанським. Я дістав від цього велике задоволення, мені це сподобалося. А потім пішов віньяк югославський. Тоді югославські віньяки і лікери продавалися вільно і повально, в усіх кав’ярнях стояли.

– Ну то вип’ємо за те, – запропонував Професор, що й зробили. А тоді Момонт продовжив свої спогади:

– Це був такий період, хороший, приємний період, коли знав, що на каві тебе чекають смаколики, смачні речі. І спілкування – то, так би мовити, такий букет. І ми з Володею, співробітником, були прив’язані один до одного, працювали над спільною тематикою у відділі математичного моделювання екологічних процесів в Інституті прикладних проблем механіки і математики. Йшли вдвох на каву, рідко був хтось третій, але коли стояли на каві, то товариство розширювалося. І дуже часто після кави ми ще брали плящинку найсмачнішого напою, югославського, і йшли до Володі додому, і ще там сиділи декілька годин, пили, смакували і розмовляли. Обговорювалися переважно виробничі питання, не про жінок, не про сім’ю, а про роботу. І я думаю, що таких компаній на ґрунті іноземних напоїв було багато у Львові.

– Ой багато, – згодився Професор, а тим часом Момонт продовжував:

– Цей Володя, молодший від мене на п’ять років, жив на Лесі Українки, ближче до Театральної. Він писав дипломну роботу в нашому відділі, а я був її куратором, керував начальник відділу і спихнув на мене. Дав йому таку тему, яку курував я – про моделювання водних потоків в лісових екосистемах. Коли ми так вже познайомилися ближче, коли він вже прийшов до нас на роботу, хоч закінчив економічний факультет, але мав схильність до математики, я вже часто бував в нього в хаті, і виявилось, що його мама в креденсах тримала пляшечки з дуже смачними напоями, якими одного разу вирішила нас почастувати. І я зрозумів, що ці напої її подобаються мені не менше, ніж ті югославські. Це була горіхівка переважно і на трускавках. Робила вона їх на коньячному спирті, походженням зі «Світоча», де вона працювала.

– Я також пригадую, як мій тато полюбляв робити домашній аєр-коньяк, коньяк із наголосом на літері о, за переписом мого діда Павла, маминого батька. Вже докладно не пригадую, як саме він це робив, але пригадую, що спирт приносила зі «Світоча» сусідка пані Зоня, синюватого або коричнюватого кольору, точніше відтінку. Цей спирт призначався для кондитерії, тому, певно, був такого кольору. Але продовжуй, перепрошую, що перебив.

– Володя теж любив це. Видно, мама йому не давала часто пити самому, тому він мене щиро і часто запрошував. Я ж не відмовлявся ніколи, не можна було відмовлятися – ти знав, яке задоволення тебе чекає. В найбільшій кількості вона робила ці дві, але були й інші. З цими посиденьками я часто засиджувався, але ні разу не ночував. Інколи з цих посиденьок виходили і наукові статті по тематиці. Він кавалєрував до сорока років, п’ятдесят третього року народження був, у дев’яносто четвертому десь одружився. І після того я вже не ходив до нього.

– Добре, що було до кого ходити. Та й тепер є до кого, – мовив Професор.

Добили чвертку, доїли пельмені. А Момонт скрушно захитав головою та й сумовито сказав:

– А тепер вже починаєш усвідомлювати, що цей потяг, який був, до зустрічей з колєґами потихоньку стає слабшим, вже й не завжди хочеться пити. Я тобі скажу, в принципі, я з радістю можу сісти за стіл і випити, але це має бути пляшка чогось однорідного, якогось доброго напою. Приходжу на каву, можу і не пити. Тому часто приїжджаю на зустрічі на машині, щоб не пити. Можливо, це вікове. В цьому ще треба розібратися.

Тут підійшов Мирон, привітався з обома за руку, і присів на стілець, повісивши торбу на спинку стільця.

– Бачу, ви вже щось прийняли на душу. А я – ні. Тож треба продовжити, – мовив Мирон.

Скинулися, щоб взяти ще чвертку, малу флягу чорної води та порцію пельменів. Професор пішов за чверткою та чорною водою, а Момонт пішов замовити пельменів. Коли знову всі троє були вкупі, Мирон запропонував тост:

– За таких файних колєґів, як ви!

Випили, запили, закусили, а тоді Мирон взявся згадувати:

– Ми з тобою, Толіку, знайомі десь з кінця вісімдесєтих. Точно не пригадую, з якого саме року.

– Десь відтоді, Мироне. Я тоді працював за фахом на вулиці Лєромонтова тодішній, тепер Дудаєва.

– У будинку, здається, номер п’єтнадціть. У тому, де працював колись якийсь час науковець Скоробагатько, – виявив свої широкі знання Мирон.

– А тепер там працює наш колєґа Ростик Познахівський, – сказав Професор, – має там своє видавництво.

– А ми полюбляли тоді виходити в обідню перерву, але частіше після роботи, на каву та інші напитки, найчастіше гострі, – зізнався Момонт, – і вживали того зілля неміряно.

– Ти, напевно, пригадуєш свою участь у Академічній Академії? Що її заснував Ярко Гнатів,– спитав Момонта Мирон.

– Ясно, я став членом Академічної Академії у двохтисячному році.

– До неї входило чимало людей, хоча приймали далеко не всіх, лише декого, – зазначив Мирон. – Крім мене, звичайно, туди входили, зокрема, Богдан Гнатовський, Олександр Коровицький, Володимир Патик, Маріон Ілку, Влодко Риботицький, Степан Дивимука, Ігор Мельник, Михайло Безпальків, Нестор Гнатів – однофамілець засновника, і ще деякі інші. Якось Ярко в жартівливій, притаманній йому формі, в якійсь львівській газеті, можливо це був «Поступ», через знайомого журналіста подав оголошення, що на вулиці Саксаганського, здається під номером п’єтим, в «Нектарі» відбудеться чергове засідання членів Академічної Академії. В зазначений час на засідання хотів потрапити такий собі надто піжонистий працівник лісотехнічного Тарас Радьо. На вході тоді чергував Момонт.

– Так, пригадую, точно, я не пропустив того піжонистого «вченого». Я пояснив, що засідання тільки для членів Академічної Академії, – мовив Момонт.

– Ярко любив цей випадок жартома обігрувати, – додав Мирон. – Ти в дев’єтдесєтих, Толіку, на тій же Дудаєва-Лєрмонтова організував щось подібне до приватної структури.

– Було таке, я про те не люблю згадувати, хоч фірма проіснувала до двохтисячного, – мовив Момонт, – а після того я залишився безробітним.

– Я з липня дев’єтьдесєт дев’єтого працював адміністратором на кемпінгу в Пасіках-Зубрецьких, – продовжив розмову Мирон, – на початку дві тисячі першого року на кемпінгу була потреба в ще одному адміністраторові, котрий мав би мене замінювати після відпрацювання зміни. Робоча зміна тривала по три-чотири доби безвиїзно. Адміністраторів – лише двоє працівників. Шеф – мій добрий знайомий Петро Романов, я його кликав Орест, бо так він себе представляв для близьких знайомих. Так от, Анатолій, себто Момонт, почав працювати на зміну в парі зі мною.

– Було таке, – згодився Момонт, а Мирон продовжував:

– Як тільки закінчувалися останні години «каторжного» чергування, я з величезним нетерпінням очікував змінщика. Якогось дня, а мінялися о вісімнадцєтій годині, Анатолій не появляється в зазначену годину. Телефоную йому додому. Слухавку піднесла його жінка Софія, я тоді ще її не бачив і не знав, і каже, що Анатолій добре набрався алкогольного напою і спить, і що вона в такому його стані збудити не зможе. Якось через три години я знов телефоную додому – Софія ще раз підтверджує, що то безнадійно його будити. Ще через якихось дві години один з далекобійників відокремив тягач і має нагальну потребу заїхати до аптеки і купити якесь лікарство. Я даю водію інформацію, що така нічна аптека є на вулиці Зеленій на розі з вулицею Вагилевича. Мною заволоділа ідея, що цей водій при поверненні заїде до Козельників і привезе Анатолія. Так і сталося. Далекобійник видзвинив до хати Анатолія і виконав моє доручення. Я передав зміну. Анатолій більш-менш протверезів.

– Так і було, – згодився Момонт, а Мирон сказав, що то ще не все.

– Все-таки, прийнявши зміну, він фактично без потреби зателефонував шефу, щоб про щось порадитися. Шеф відчув, що це нетверезість Анатолія. З самого ранку десь о восьмій годині шеф телефонує мені, щоб я приїхав на кемпінг і замінив Анатолія. Це була для нього остання робоча ніч на кемпінгу.

– Я саме тоді і через то кинув куриво, – признався Момонт.

– Тепер трохи ближчий епізод, – продовжив Мирон. – Джордж, той що Юрко Новосадюк, років зо двандціть-п’єтнадціть тому відзначав своє ліття. Можливо, то була тридцятка чи й більше. Вибрав він для відзначення каварню на вулиці Японській, колишня Хасанська, на якій був, а можливо і зараз є, Клуб зв’язку. Ця каварня поруч з будинком, в якому мешкає Отаман. Каварня носила, а можливо і тепер носить назву пов’язану з сантехнікою, бо неподалік через дорогу вулиці Київської на розі Київської і Єфремова ще з совєтських часів був і є спеціалізований магазин з продажу сантехніки.

– Та каварня називається «Унітаз» в народі, тепер назву облагородили, і стала «Унітас», – засміявся Професор.

– Чи не пора нам освіжитися? – запропонував Момонт, і всі троє таки «освіжилися», тобто випили і закусили. І Мирон знову продовжив:

– Так от, в цій каварні Джордж зібрав досить велике товариство, десь понад двадцять осіб, були навіть кулька жіночих статей. Я як «почесний» гість сидів поруч з Джорджем. На цьому «пікніку» був і Момонт.

– Так, але краще б не був, – забідкався Момонт, а Мирон вів далі:

– Забава в тих сутиринах, себто в підвальному приміщенні, була в розпалі. Анатолію треба було вже добиратися до хати. Була вже пізня година. Хтось з гостей також мав відходити і було якесь авто. Я намагався притримати Анатолія, але він вперто вирішив сам знайти таксівку, і він пішов по Київській. При наступній зустрічі виявилося, що під час добирання до хати в район Козельників посіяв портмоне з грішми. От до чого привела впертість.

– Я бігме не пригадую, як те портмоне посіяв, – скрушно похитав головою Момонт. – У всьому винен зелений змій, щоб йому добре було, розтуди його, клятого. Отже, за зеленого змія!

Добили чвертку, доїли пельмені, а тоді розпрощалися й розійшлися.

 

 

 

Розділ 10. Мойсей

 

Отаман називає Славка Мигаля – Мойсеєм. Коли Мигаль приходить на Франца і всідається на кріслі, то він справді схожий на Мойсея – велична статура, борода, довге розкучерявлене волосся. Зазвичай він приходить зі своєю «бандурою» – цінною віолончеллю в надійному футлярі. Ставить її біля крісла або спирає об стіл – як коли. Деколи, коли дуже втомлений, може сидячи і задрімати, а то й заснути. Сторонній шум йому не заважає, поки він не відснить своїх сонних дум.

 

***

Сиділи якогось літнього дня на Франца Славко Мигаль, Мирон Юсипович і Професор. Ще хтось подрімував поруч. Розова ні з того, ні з сього зайшла про Китай, чомусь. І тут Славко почав розповідати:

– Мав друга, мав колєґу такого цікавого, Толіка, Толік китаєць. Який вчився тут на дириґентському факультеті в нашій консі в Юрія Луціва. Правда, він ще був перед тим два роки, він мені розповідав, був в Одесі на кларнеті. Але хотів стати дириґентом. Вірно вирішив. Непоганий хлопець, толковий. Потім вчився в Москві. Цікавий, цікавий. Ходив на наші концерти, коли ще існував «Леополіс». Потім підійшов до мене якось, прагнув нав’язувати контакти. Приїжджав тут в якийсь момент китайський дириґент, який хотів певної співпраці, але розмови не вийшло. Але з Толіком якось ця співпраця, як співпраця, розмови налагодилися. Толік китаєць, на прізвище Інь якийсь Янь. Він, три роки нічого зовсім не чув про нього, раптом, як в мене все трапляється, раптом дзвінок, в мене дзвінок, десь орієнтовно в місяці січні, дзвінок з Китаю, дзвонить Толік.

Толік каже: «Я Толік. Пам’ятаєте мене?»

«Пам’ятаю», – кажу.

«Ви знаєте, я тут зараз працюю в такому-то місті, Цзянцзіні, є другим дириґентом, і є, мабуть, можливість, щоб ви приїхали в Китай. Чи ви б не приїхали?»

«Звичайно, що приїду».

Хоч умови не були відомі, ситуація була складна. Ми, я кажу: «Що треба? Які мають бути концерти? Яка має бути програма?»

Ми десь на протязі двох місяців домовилися тільки про певні умови, про певні програми. Звичайно, білет треба було купити самому в Китай. Добре, що в мене така дружина, яка вміє знаходити, знаходила на протязі багатьох років різні варіанти унікальні. Дістав квиток, коштував чотириста вісімдесят долярів до Китаю й назад. Літак був з Києва, дуже цікавий був політ. Це вже було після початку війни на Сході і заграбастання Криму. Літак облітав Крим, ну а після Криму – то, звичайно, йде Грузія, потім Кавказькі гори, феноменальне явище, звичайно, потім ідуть, мабуть, Вірменія, Азербайджан, Каспійське море, і Арал там. Це тривало, звичайно, дванадцять годин. Літак приземляється, кордон, ну все як має бути, зустрічають. Неймовірне, звичайно, враження від Пекіну, ґрандіозне місто. Коли ти виходиш… Я вже навіть не пригадую, де ми залишили інструменти, але ми подорожували по тих палацах китайських королів.

– І я маю що про Китай розказати, – сказав Юсипович, – але вже після тебе.

– Враження від Пекіну фантастичні, звичайно. – Продовжував Мигаль. – Це море народу. Китайський загал, загалом китайці – це люди просто метр шістдесят до метр сімдесят. В середньому десь сто шістдесят п’ять. І коли їх дуже багато, коли величезні відстані – мурашине поле. Фантастичні розміри, фантастичні площі, фантастичне все. Видно, що люди невеликого зросту люблять гігантські розміри. Така якби сатисфакція щодо їх росту. Прекрасні палаци, величезні… Один палац, наступна площа, сто п’ятдесят метрів чи двісті наступний палац, знов там тих сто п’ятдесят метрів. Спеціальні королівські сходи, по яких ніхто не має пройти, збоку інші сходи.

– А про китайську музику розкажи, – підкинув Професор.

– Музика, китайська музика – цікаве явище. Знаєте, намагання створити якийсь певний пентатонічний спів. Гарно вони відпрацьовують техніку виконання на інструментах, з акомпанементом на щипкових, потім ніби віолончель. Прекрасні кобіти на телебаченні. Якісне виконання, гарне враження. Китайська опера була заснована десь в середині вісімнадцятого сторіччя чи на рубежі вісімнадцятого-дев’ятнадцятого сторіччя. Пекінська опера, неправдоподібне враження. Чогось такого, дуже складного з якимось таким дивним, дивними акробатичними на ходулях, дивними завиваннями такими, це щось неправдоподібне. Цікаво було б послухати, не знаю, чи сподобалося б. Люди… розумієте яка історія, держава вкладає… От, наприклад, на мому концерті. На концертах, які ми виконували. Там в різних місцях. На концерті симфонічної музики повний зал. Повний зал. Діти, мами і діти, коли держава доплачує майже вісімдесят процентів до білету, тобто платять одну п’яту люди, а держава доплачує. Фінансування, сприяння підвищенню рівня, тобто для Китаю європейська музика – це дуже складно. Але вони дуже до того йдуть. Дуже хочуть того. Дуже цікаве явище.

– Ти щось хотів про Китай розказати, – звернувся до Юсиповича Професор.

– Справа в тому, що Китай, – почав Юсипович, – це величезна культура, стара культура, там тисячоліття… Але ту музику – що… Я вперше потрапив в Китай, мав цілий концентр з симфонічним оркестром національним, київським. Великі міста там, добре… І хочу сказати, що зараз дуже великий підйом є в Китаї, це правда, великі гроші дають на це, тому що, скажімо, в тому залі, де я дириґував, кілька днів після того з Лондона оркестр приїжджав. Ну, в клубі ме-ме-жо, не можу вимовити, диригує… Тобто я говорю – вони вкладають в це гроші. Чому? Тому що вони зацікавлені все-таки інтеґруватися в європейську культуру, в світову. Все-таки європейська культура вона є… А китайська музика надзвичайно специфічна. Тому що я п’ятнадцять днів жив в готелі і мав канали включені телевізійні…

– Порно дивився? – перепитав Професор.

– Порно там нема. Щось не бачив. Принаймні на двох каналах двадцять чотири години на добу, майже, крутили китайську музику, оперу китайську, яка, до речі, пекінська опера, яка недавно приїздила до України. Тобто у них своя культура є. Музика дуже специфічна. Це абсолютно інша ментальність, інша естетика, інший вплив на людську психіку, це знання традиції, знання тих символів. Скажімо, там не просто є грим, в опері китайській, там не просто є жести – цей кожен жест, кожен грим щось відображає, а музика відображає це. І, очевидно, цей голос, ця вся текстура, де воно говориться-співається, ота манера – це все щось означає, це є музика символічна скоріше, я б сказав. Ми цього не знаєм, ми це не вчили. Ми, в свій час… Європейська культура – це зовсім інше щось, інакша естетика музична. Ця, яка століттями, чотириста-п’ятсот років, відколи опера вже існує в Європі… Це з опери європейської такої, світової… А це ще, може, старша китайська опера, якщо говорити. Цікавий момент – маючи ту свою оперу, скажімо, китайці, вони дуже тяжіють до європейської естетики, до європейської культури, тепер. Так, вони розвиваються дуже економічно швидко, є плюси-мінуси, я це все бачив, феноменально просто, аж страшно часами. Але що їм бракує, власне? Чомусь вони хочуть інтеґруватися в європейську культуру. Тому так багато китайців вчиться у Львові, в Києві, в Європі взагалі, в світі, в Штатах. От, і вони все-таки вникають в нашу музику.

– Маєш рацію, Мироне, – підтвердив Мигаль, а Юсипович продовжував:

– Ну, якщо чисту правду і тільки правду, а нема чого неправду говорити, то в Китай я потрапив випадково. Поясню – як. Я мав дириґувати на фестивалі в Люксембурґу. І колєґа-дириґент, який мене запросив, значить, сталося так, що, ну, стався скандал через іншого дириґента, я не буду називати його імені. Люксембурґ відмовився більше брати дириґентів зі Львова, він сказав, що більше ноги українського дириґента тут не буде. Тому що приїхав інший дириґент, замість мене, ну і була проблєма. І тоді цей дириґент пообіцяв, що він мені компенсує мою відсутність, тому що в моїй виставі він дириґує, він дириґував там «Набукко» в Люксембурґу, яке я мав дириґувати, я приготував. І він сам це дириґував, а мені мав повернути гроші за підготовку, за виставу. Ці гроші він передав через Оперний театр, і ці гроші вкрали. Нє, говорю правду, це не для преси, але це цікавий момент. І він, я йому кажу: «Ніколя, я тобі казав, не передавай гроші через театр, тому що вони пропадуть». Він мені був винен і, щоб компенсувати, каже: «Я тобі можу їх віддати, а хочеш, я тобі зроблю гастролі в Китай?» А я: «Добре. Мені тих вісімсот євро не треба, давай мені зроби цей». Отака була історія. О’кей. І от в цей спосіб, значить, за ці дрібні гроші він мені каже: «Давай, я тобі зроблю цей. І поїдеш зі мною дириґувати на пару». Бо концертів там багато було дуже, сто п’ятдесят концертів. І ми поїхали, от. Чудово пройшли концерти, стояли овації. А в Китаї дуже добре пішло, я зробив дві програми з оркестром національним українським, от, різні програми. Дуже добре китайці це сприймають. Але є нюанс цікавий. Виходячи з того, що перед тим я говорив про оперу китайську, поки що я питаюсь – чому ви не берете вокалістів співаків в програми? Скажімо, сопрано, тенор щоб співали. Поки що вони більше сприймають інструментальну музику європейську, причому таку популярну, щось таке блискуче, яскраве, от сюїта з «Кармен», сюїта Чайковського з «Лебединого озера», Брамса «Танці угорські», «Слов’янські танці» Дворжака, такого плану, «Італійське капріччо» Чайковського, така програма була, скажімо. Тобто все таке блискуче, віртуозне. І аґент, який був на місці, дириґент, до речі, також, пекінського симфонічного оркестру, я з ним познайомився, я питаюся… Каже він – так в перспективі, може, навіть п’ять років, воно вже піде, що вони почнуть і з вокалом когось запрошувати. Тому що, власне, сприйняття… Балєт також там не іде, наразі. Нє, балєт іде. До речі, літаком коли я летів, то летіло «Лебедине озеро» з Москви, тим самим чомусь, вони якось там, трупа.

– Помер китаєць? – хтось прокинувся з дрімоти у супроводі сміху під недоречну ремарку.

– До речі, я був на площі Мао Цзедуна, там Тянь…

– Таньаньмень? –перепитав Професор.

– Ми ходили там, знимки маєм. От балєт іде. А вокальна музика європейська, тобто така от оперна наша європейська – то поки що не дуже вони сприймають. Може, тому що є музика китайська, ось ця опера. Але дуже вони прагнуть, вони спраглі до того, і публіка надзвичайно сприймає, якщо дійсно виразно виконується воно все. В них навіть є своя така специфічна сентиментальність. Одна з програм, яку я дириґував, це була музика до кіно. І на екрані йшли фраґменти з фільмів там японських, китайських. І оркестр грав. І вони настільки це там, значить…

 

***

Сиділи якось на Франца Мирон, Професор, ще хтось. Мирон сказав:

– Зараз десь Мигаль має прийти. А я тим часом згадав одну історію – як ми з ним познайомилися. То був червень дев’ятдесятого року. Я виробив відрядження до Москви в «Медекспорт», щоб заодно супроводжувати Іру Мандзюк, яка з аеропорту «Шереметьєво» мала летіти до Торонта, в Канаду. Із залізничного вокзалу від’їжджали, здається, двадцять першого червня. Іру проводжали батьки, коліжанки – Люба Павлиш (вже померла, ще 2010-го року; її чоловіком був Вольдемар Коромець), Мирося Романчукевич (та, що на початку вісімдесятих мала якийсь романс з Ігорем Римаруком), Світлана Павленко (подружка Люди, з якою Юра Бонь і зараз здибається), братова Іри – Марійка (жінка брата Іри Ромка) і ще дехто. Я ведлюк конспірації чекав на задвірках головного двірця, щоб за п’ять-десять хвилин до відходу поїзда «влетіти» до того потягу. Конспірація ведлюк Іриних батьків, бо то було величезне «табу». І ось коли я влетів до дверей вагона, Люба Павлиш-Коромець дуже емоційно мене зустріла, але в момент спохватилася і затихла. В купе, окрім Іри, була її сестра Галя і коліжанка Зоряна Бурин, ну і я. Перед сестрою Галею ми теж розігрували сцену, що я випадковий пасажир, проте та гра не була довготривалою. В Москві ми всі четверо переночували на квартирі у Наташі, яка до заміжжя мешкала на Золотій по сусідству з Зоряною Бурин. Наташа була розведена і мала малолітнього сина. В цьому ж поїзді, через вагон, їхав Славко Мигаль. Іра його знала, бо вчилися разом в консі. Іра вчилася на хоровому диригуванні. На стації Мигаль взнав, в якому ми вагоні (до того з Мигалем я не був знайомий). Він їхав до Москви, щоб долучитися до інших музик і вони на річному теплоході з Москви до Волгограда мали розважати музикою пасажирів. Я з собою мав спирт, а на хімфармзаводі був тільки медичний спирт, ректифікат вищої очистки, головним чином з-під Радехова. Мигаль зайшов до нас в гості, він досхочу назльогався того спирту. Кобіти майже не пили, я тільки трішки, бо розведений спирт ніколи не любив. Так ось, щоб вивести Мигаля з нашого купе, треба було його вести як інваліда першої групи через вагон до його вагону, де він також мав своє купе. Я його майже ніс на собі. Не знаю, як то мені вдалося.

– Можна собі уявити… Він же від тебе вдвічі вищий і втричі важчий, – посміхнувся Професор.

– В Москві на стації ми з ним ще раз зустрілися і попрощалися. Десь років через два-три після цієї поїздки, біля «Жоржа» на вулиці були столики, окрім кави можна було вживати алкоголь. Мигаль сидів зі своєю Мілою. І я встругнув перед Мілою: «А пам’ятаєш, Славку, як я в поїзді напився спирту, а ти майже на плечах переводив мене до мого вагону?» Він з тої витівки дуже тішився.

– Вже вечоріє, а Мигаля все нема, – мовив Професор. А Мирон:

– Тоді ще дещо про нього розкажу. Ще дві історії з Мигалем пригадую. Перша така. Це тоді, коли Олько Лихач ще не був «народним», а Славко Мигаль мешкав на Коцюбинського. Якось пізно ввечері ми втрійко зайшли до хати до Мигаля, який вже був досить «схвильований». Ми з Ольком почали готовити пізню вечерю. В холодильнику знайшли яйця, кусок ковбаси, залишок риби. Попередньо Мигаль ввімкнув газовий пальник і десь в хаті відлучився. Олько куховарив, щось насмажив. Олько походив по хаті і каже мені: «Мигаля в хаті нема». Як нема? Я обійшов хатні апартаменти, дійсно не знайшов його. Вийшов в коридор – нема. На подвір’ї – нема. Вернувся і кажу Олькові: «Пропав десь Мигаль». Я ще раз роблю обхід апартаментів, заходжу в коридорчик, де навпроти ванна, а збоку з правої сторони – кльозет, що не був на виду. Кльозет привідкритий, а в ньому одягнений сидить на мушлі і спить пропавший в своїй хаті Славко.

Друга історія така. Якось з Франца ми вдвійко з Мигалем верталися до хати. Йшли через Калічу Гору. Славко вже був досить «горячий». Мав зі собою портфель. Бачив, що там були ноти. При мені відчинив портфель і витягнув ключі від хати. Довів Славка до рогу Глібова – Драгоманова. Сказав йому, що ти вже сам дійдеш. Я повернувся додому. На другий день зранку дзвінок на домашній телефон (мобілками ще не користувалися), і Славко мене питається: як ми з ним розсталися? Виявляється, що він до своєї хати чомусь не дійшов, а повернувся і, очевидно, зайшов до Міли, де неподалік від Калічої Гори мешкала її мама. Але то таке. Головне – Славко каже, що посіяв портфель, а в ньому паспорти музикантів з його симфонічного «Леополісу» і він мав оформляти візу для поїздки за кордон. Портфель не знайшовся ні через день, ні через тиждень. Знайшовся аж через три тижні. Двірничка з його району знайшла портфель зразу вранці і тримала його в себе три тижні, щоби віддати його на Марії (28 серпня), бо, бачите, вона Марія, а Славко мав би її «привітати», тобто дати їй винагороду…

Якось декілька років тому на Франца сиділа компанія, і з нами був Мигаль. Міла була десь недалеко, зідзвонилася зі Славком, прийшла на Франца і сіла поруч зі мною і так стиха на мою адресу проронила «рятівник». Славкові я говорив про Міленин вислів, і він, звичайно, сміявся.

Мигаля «схвильваного» з віолончеллю разів зо три відпроваджував до хати. Міла відчиняла двері, вручав їй Славка, вона дякувала, і вертався назад.

Разів зо два-три відпроваджували Славка з Ольком Лихачем. Останній раз на Коцюбинського ми з Ольком на кухні щось смажили, що було в холодильнику (яєшню точно), Олько спохватився, що в хаті нема Мигаля. Я обійшов кілька разів усі хатні закамарки, Мигаля не знайшов. Вийшов в коридор, на подвір’я – нема. Після ще одного обходу я побачив, як в «апендіцито-кльозеті» Мигаль спав в кльозеті на унітазі.

– Ти цю історію вже недавно розповідав, – підмітив Професор.

– Хорошого забагато не буває. Іншого разу після доброго запою на Франца зайшли до моєї хати. Лихач вів дуже «схвильованого» Мигаля, я ніс віолончель (я називаю то «бандурою», якось по-вкраїнськи краще і легше звучить). Мигаль сів на крісло і зразу заснув. З Ольком ми щось готовили, нічну вечерю, Мигаль не просипався. Зателефонував Мілі, що Славко і віолончель у мене. Опісля через якихось десять хвилин Міла була вже під брамою. Вивели Славка з віолончеллю і здали Мілі. Квартира Мигалів в кінці Коцюбинського в будинку з правої сторони, якраз напроти кінця Драгоманова, була досить непоганою. Три кімнати і кухня світлі, коридор, ванна, туалет, опалення індивідуальне і тому подібне.

– А от і Мигаль йде, – помітив Мойсея Професор. Коли той підсів до компанії, то забава продовжувалася допізна.

 

 

 

Розділ 13. Юлік

 

Юлік зазвичай вітається, та й прощається, словами «фіскульто прівєто», або просто «салюто». Тому-то Отаман дав йому кличку «Салюто». А ще Отаман на нього каже: Юлік Дзержинський. І справді, Юлік надзвичайно худий, з незмінною борідкою, тож і скидається на головного чекіста. А ще Отаман на нього каже: Міллєр, або Ґьобельс, – то вже так, для сміху.

Юлік крутився ще в тих давніших компаніях, ще до «Нектару». Мирон пригадує його тост часів раннього «Нектару»: «За дружбу між народами!», і завжди посміхається, або й регоче, коли то пригадує, адже, каже він, Юлік виголошував той тост на повному серйозі.

Коли на Франца є купа випивки, чи коли там голо-порожньо на предмет алкоголю, Юлік однаково приносить «пістон»; це п’ятдесятиграмівка горілки «Слава», всі дивуються, де ж то їх Юлік бере; Професор висловив припущення, що вдома в Юліка їх є цілий склад, тих п’ятдесятиграмівок (можливо, закупив колись оптом велику кількість). Сам Юлік п’є горілку з ковпачка того «пістона», деколи з більшого ковпачка – від чвертки або півлітри, або навіть від коли чи пепсі.

Сам Юлік каже, що він етнічний українець, а його рідна мова – російська; хтось колись казав, що він – білоруський єврей, але сам Юлік це заперечує. Зрештою, національна чи конфесійна приналежність на Франца не є визначальною.

 

***

Юлік ображений на Косичку. Сам поділяє розвиток тої образи на чотири умовні серії, наче на чотири короткометражні фільми. Ще трохи давніше, коли на Франца стояли такі довгі лави, підходить туди Юлік і бачить, що за одним столиком сидить Косичка, вже добре підхмелений. Юлік підсів до нього зі своїм «пійлом» («пойло», як сам каже), слабесенькою кавою, яку йому сливе безкоштовно роблять барменші, бо знають, що до чого. Юлік привітався з Косичкою, значить, підсідає з тим пійлом до нього, викладає на стіл загорнутий у серветку бутерброд, розгортає серветку. Косичка бере той бутерброд і викидає в кущі в бік газової будки («на клумбу», як каже сам Юлік). Юлік питає:

– В чьом дєло?

А Косичка йому каже:

– Я тєбя сєйчас іщьо біть буду.

А Юлік на те:

– За что?

А Косичка примружується і вимовляє:

– За то, шо ти єврей, – принаймні Юлік так переказує, свідків при тому не було. Можливо, то така собі сублімація-компенсація, бо самого Косичку дехто і деколи називає євреєм.

– Це така була перша серія, – каже Юлік, розповідаючи про це Миронові та Професорові, до яких підсів на Франца, витягнувши свій «пістон», – друга серія була в кафе «Академічне». Нас скільки там чоловік було – четверо чи п’ятеро. Залишилося нас трьох: я, Отаман і Косічка; до закриття сиділи. Далі пішли козу водить. Я вже не пам’ятаю, в які точки заходили, дійшли до пам’ятника Шевченку. А той третій, Андрій, заспівав для мене пісеньку на російській мові – «Ах ти душенька, красна дєвіца». А той Косічка в пику мені питається Андрія: «А чо ти перейшов на ту педерастичну мову?»

Мирон розреготався. Юлік почухав бороду і продовжив, обернувшись до Професора:

– Був такий, якщо ти пам’ятаєш, Дядьо.

Професор чесно відповів:

– Я Дядя не пам’ятаю, не стикався з ним.

А Мирон:

– То був відомий тип. – Юлік продовжував:

– Наступний раз ми зустрілися у Дядя, і Отаман там був. Ну і я почав Косічкє виговорювати за його поведінку, тобто кажу йому: «Ти мене там і євреєм обізвав, і мою мову російську педерастичною. Ти косвєнно і мене пєдєрастом обозвал, якщо ти мою мову назвав педерастичною, мою рідну російську мову». А він обурився, каже: «Я тєбя бабкамі заб’ю, я тєбя па стєнкє размажу», – спеціально так казав, ніби по-російськи, щоб мене ще більше обідити. Отаман пропонував тоді ще піти на Високий Замок, але через той розлад всі відмовилися. То третя серія була, а тепер буде четверта.

Професор посміхнувся:

– Цілий міні-серіал. – Юлік:

– Ну да, якось так, єбстєствєнно. Так от, заглядаю на Франца, стоїть Отаман з тим Косічкою і запрошує мене. А я кажу: «Нє», – я не хотів бути в тому товаристві з тими, що мене образили. Я сказав: «Я пашол в грєчєскій зал».

Професор про всяк випадок перепитав:

– То грецьке кафе «Зорбас» на Академічній?

– Так точно. В грєчєском залє Роксоляна, барменша, та грудаста, зробила мені, як я замовив, гарячий шоколад, таку велику чашку, грам 350-400, ложка стояла, такий правдивий шоколад. Приходить Отаман туди, приводить компанію чоловік п’ять. Отаман сідає коло мене з правої руки, а з лівої руки…

Професор, примруживши очі:

– А зліва від тебе – то був я, пригадую, то було п’яте січня 2015 року…

– А решта розташувалися ближче до входу…

Професор сам почав пригадувати:

– Біля мене сидів Мирон, далі Косичка, біля Отамана сидів Тур, а далі Ходячий…

– Короче кажучи, я нічого зі стола не з’їв і не випив, я майже не п’ющий.

І Мирон став пригадувати:

– А було там повно всього, пригадується, замовили багато, цілі тарелі, якісь м’ясні страви. І горілки не бракувало…

Юлік скривив кислу міну:

– То всьо вже скінчилося, почали розходитися, і на виході мене Косічка, мені дорікає: «Ну что, попіл, поєл, а дєнєжек платіть нєту. То дать тєбє дєнєжку, чи дать отсосать? Я могу». І з того часу я припинив з ним вітатися і оголосив його своїм ворогом.

 

***

Мирон і Професор сиділи якось на Франца, вже допивали чвертку. Тут підходить Юлік, вітається, кладе свою дзядовську торбу під крісло, а патичок (такий, з яким сліпі ходять) спирає об стіл. Через деякий час питає:

– Анігдот можна розказать?

Мирон:

– Вали.

– Ну, так як воно було в Одесі, так я і розкажу.

А Мирон, лукаво посміхаючись:

– Ти про Одесу, бо Косички жінка була з Одеси?

Юлік аж скривився:

– При чом тут Косічка? Просто анігдот пригадав.

Професор пожвавився:

– Та розказуй вже, анекдоти – це завжди цікаво.

Юлік, вичекавши хвилинку, почав:

– Анігдот такий. На Прівозє чи біля нього бабка каже мужчині:

«Молодой чєловек, купітє цвєти для жени».

«Да нєт. Нєт у мєня жени».

«Ну тагда купітє для любовніци».

«Да нєт у мєня любовніци».

«Ну тагда купітє за то, што у вас такая спокойная жизнь».

Мирон відкрив Юліків «пістон», налив йому в ковпачок, а решту налив до пластикових келішків Професорові та собі – собі, як зазвичай, лише зовсім трішки, та ще й розбавив колою:

– То вип’ємо за спокійне життя!

Випили, Юлік прицмокнув, облизав язиком свого єдиного зуба і мовив:

– Був сьогодні в концерті. У філармонії. Першим слухав Станковича. Ну, перед тим був Смєтана, «Старгород».

– Бедржіх Сметана, – уточнив Професор.

– Бедржіх Сметана, точно. «Старгород» – то назва. От Сметана – то потрясно, а Станкович ну…

– Постмодернізьм, – усміхнувся Професор.

– Да, десь так. В мене таке враження, що там присутні дисонанси, які ну десь, може, відповідають сучасності. Але Сметана мене більш впєчатліл, как по-українскі?

– Вразив, – відповів Професор.

– Нє, вразив – ето потряс, а впєчатліл – ето якось інакше має бути. – Виявив своє мовне чуття Юлік. Замислився і ні з того, ні з сього вимовив свою улюблену фразу:

– Таке се ля Львів.

 

***

Сидить якось компанія біля столика: Професор, Мирон, Микольцьо, Юлік. Підходить центрова хуна Владлєна Кот, років під п’ятдесят, з гарним підкучерявленим волоссям, зі слідами давнішої вроди, з бульдожачими щоками, пінгвінячим тілом і дупою Йоко Оно:

– А можна, я подсяду к вам? Маю тут кой-кого подождать.

– Та підсідай, – каже хтось, бо вона давня знайома майже всіх.

Налили у пластикові чарочки «Львівської шляхетної».

– Владлєна, будеш?

– Та я, в принципі, не п’ю. Такої водки точно. Якщо п’ю, то тільки водку «Лємберґ», або «Бехеровку», на крайняк коньяк «Курвуазьє». Нє.

– Ну, тоді пролітаєш.

Випили, занюхали чимось чи закусили, були цибулькові крекери. І тут Юлік, який п’є тільки з ковпачка, питається:

– Владлєна, а чого в тебе ім’я таке інтєрєсне? То від Владімір Лєнін?

– Нє. То від назви села Владлєнка, де народилась моя мама, білоруска. Папа, може, і хотів, щоб думали, що від Владімір Лєнін, бо він був крупним воєнним чином. А мама казала, що назвала так мене в честь назви свого рідного села.

– Всьо ясно. Ясно, шо нічого не ясно, – сказав Юлік. – Ліпше я тебе буду називать Бельгелєн, як в «Іліаді» Гомера.

– Ми тут недавно святкували Івана Купала, – сказав Професор. – А ти святкувала?

– Я в такому участі не приймаю. Саме главне для мене не то. Івана Купали – свято символічне, язичники згадуються. Все думаю, яка колись була прикольна релігія. Шкода, що в ті часи пожити не вдалося. Хоча, суспільство не набуло би такого розвитку, як зараз, коли б було таке разбалансоване всілякими божествами та ритуалами. Але, точно би щасливіше почувалося, – погнала свою «тєлєгу» Владлєна.

– А ти взагалі якісь свята релігійні відзначаєш? Чи хоч колись відзначала? – спитав Професор.

– Ми таких праздніків на празднували.

Микольцьо нашорошив вуха і спитав:

– А які?

На що Владлєна Кот відповіла:

– Ну, дєнь раждєня маршала Жукова на озері Халхін-Гол, напрімєр.

Професор уточнив:

– Здається, то річка називалася Халхін-Гол.

– Кака разніца – озеро чи річка. Вічно ти должен поправлять. Тоже мнє, самий умний. – Ледь не обурилася Владлєна, підловлена на дурниці.

Тоді Мирон спитав:

– А восьме березня святкували?

– День восьмого бєрєзьня втратив свій початковий зміст «Дня солідарності жінок у боротьбі за свої права та мир» та перетворився на гламурне свято, яке підтримує та підсилює гендерні стереотипні ролі жінок «домогосподарки», «прикраси життя», «берегині домашнього вогнища», «емоційного громовідводу» тощо. День прав жінок перетворився на комерційний привід значно збільшити продажі побутової техніки, косметики, засобів гігієни, білизни та парфумів. Но раньше празднували.

Тоді Професор знову спитав:

– А день народження хоч святкуєш?

– Що таке свято? День народження? Колись воно асоціювалося із безлімітом гастрономічних ізисків, потім з екстравагантним типом або місцепроведенням. Були часи, коли день народження асоціювався навіть із вухо-тяганням, очикуванням самих шикарних за рік подарунків. Тепер, все те, що моглося дозволити собі лишень у день народження, досяжним є щодня. А на свято хочеться набутися разом із самими близькими, рідними, теплими, надійними та сердечними людьми. І все більше хочеться, щоб було без пафосу, без пустих але шикарних висловів, перук, масок, нереальних зичень та басень.

Віддалік підійшов якийсь доволі симпатичний тип, десь коло п’ятдесятки, сивий, з гарною зачіскою, але трішки одутловатий.

– Це мій каханий. У нас з нім стасунки. – Владлєна почухала свою бульдожу щоку. – Но ви не думайте, я не разбрасуюсь сабой. – І пішла до свого «каханого».

Мирон, ховаючи усміх у підстрижені вусики з борідкою, промовив:

– Ну ми тій цілій Владлєні наче перехресний допит влаштували.

За сусіднім столиком самотньо сидів Льотчик, Валєра, справді відставний літун, який пасивно прислухався до розмови. Юлік пересів до Льотчика і для початку спитав його:

– Льотчік, а ти що справді таку пенсію велику отримуєш, «генеральську»?

– Ну да, Юлік. Я же столько відлітав.

– Да, везучий, то ж удесятеро більше, ніж у мене.

Льотчик скривив самозадоволену міну і дещо зверхньо сказав:

– Так і тобі треба було на льотчика учиться, літать на самольотах. Тоді б і получав високу пєнсію.

– Та якось не вийшло мені льотчиком стати. Я занадто лінивий. Ще лінивіший, ніж ті коти з анігдоту.

Льотчик майже зацікавлено:

– З якого ето?

Юлік не примусив себе довго чекати:

– Зібралися троє котів і хваляться – хто із них найлінивіший. Перший каже: «Я найлінивіший серед вас. Лежу собі на килимку. Господар приносить їжу, кладе переді мною, а мені навіть лінь то їсти». Другий: «Ні. Я найлінивіший. Лежу собі на килимку. Господар приносить їжу, пережовує її, кладе мені до писка. А мені навіть лінь її ковтати». А третій: «То все дурниці. Я таки найлінивіший». «А чому?» – питаються ті двоє. «Ви чули вчора вночі таке дике завивання?» – «Та чули. Хто ж його не чув». – «Так то я на свої яйця сів – і лінь було злізти».

– Класний анікдот.

Юлік пожвавився:

– Ще історію одну хотів тобі розказати. Був в мене такий знайомий, неофіційний, так сказать. Пиячив, загули в нього були суцільні. А потім приходить до мене зраня, хоч я його попереджував: «– Не приходь зраня, бо я сплю, приходь тільки після обіду». «– Я буквально на пол часіка, только поговоріть з вами, бо то мене морально підтримує». П’ятдесят грам я йому наллю, а він годину сидить, триндить. А я його попереджаю п’яним не приходити. Він як приходить, то завжди напідпитку. Колись я встаю, а в хаті нема двоє годинників, 700 гривень, що від пенсії лишилось, моєї мобілки нема. Тої, що Отаман мені майже подарував. З двох гаманців витрусив навіть дрібні гроші. Я потім його питаюся: «– Що ти вчора робив в моїй квартирі, а я не пам’ятаю? А де ж моя мобілка?» А солідна мобілка, як у того, як його, у Косічки, дуже класна мобілка, високого класу. Так він мені повертає ту мобілку, а там ані карти пам’яті нема, ані сім-карти нема, навіть ліхтарик не працює. А він вже мобілку, оказується, подарував синові. Ну, забрав в сина, повернув мені обратно, ну а там вже нічого нема, в тій мобілці. А потім він мені повертає сім-карту. Каже: «– Ми єйо нашлі, з жінкою». А карти пам’яті нема. І то всьо, що Отаман мені записав, всі ті музичні записи, від Карузо до сьогоднішніх виконавців – все пропало.

– Да, грустна історія.

Юлік раптом спитав:

– Валєра, ну ти єбстєствєнно бачив, як до нас Владлєна підсіла.

– Та ясно. Я вєдь не сліпий, і не глухий, всьо бачив і всьо чув. Ну й ім’я в неї. «Владімір Лєнін» сокращьонно. Лучше б її Даздрапєрма назвали. Больше б їй подходило.

– Як-як? – здивовано перепитав Юлік.

– Да-здра-пєр-ма! «Да здравствуєт пєрває мая» сокращьонно.

– Вона Владлєна, а не якась Даздрапєрма.

– Даздрапєрма вона і єсть Даздрапєрма, будь вона хоть Карла-Марла, хоть Енгельсіна.

– Вона, Владлєна, прекрасна Єлєна. Бельгелєн, можна сказать. – Зайнявся апологетикою Юлік.

– Та вона послєдня бля… ізвіняюсь, чуть не вирвалось матірне слово. Вона – як би то сказать. Рєдіска, нєхароший чєлавєк. Та який там чєлавєк. Баба вона і єсть баба.

– А баба шо, по-твоєму, «нє чєлавєк»?

– Я їйо ще як була одкрита «Біла лошадь», ето самоє, сношал… Да она тоді всім давала. Жирна така була, пишка. А мнє по барабану. – Зручніше вмостившись на кріслі, вип’ячивши живіт, мовив Льотчик.

– Зараз вона досить струнка, як на свій вік.

– Но вона, як брєвно. Даже неінтєрєсно.

Юлік ледь не обурився:

– А мені здавалось, що вона дєвушка темпераментна.

– Да в моргу болєє тємпєраментні дєвушки лежать.

– Льотчік, ну ти загнув!

– Юлік, нічо я не загнув. І волоски у неї на сосках, аж гадко. Но «моргунчик» умєла делать… Да ладно, шо там вже вспоминати.

– «Моргунчик» – це те, про що я подумав?

– Да, Юлік, ти правильно подумав. Вона хуна ще та, старорєжимна. А тепер із тим каким-то інтєлігєнтіком ходить, «целочку-нєвідімочку» іграєт.

 

 

 

Розділ 17. Мілько

 

Мілько, коли при роботі (а він «головний охоронець Академічної», як каже Мирон, тобто паркувальник на автостоянці Об’єднання профспілок навпроти «Макдональдса»), то таке враження, що не випускає цигарки з рота, переставляючи її язиком з одного кута губ в інший і прикушуючи фільтр. Коли при роботі, то підсідає на Франца рідко, вип’є швидко келішок і далі стає на свій пост. А коли не при роботі, то може й довше посидіти в компанії; мешкає він зовсім поруч.

 

***

Якось, сидячи на Франца в компанії, а були там Мирон, Микольцьо і Професор, Мілько розповів дещо зі свого життя:

– При службі в армії, служив чотири роки на Балтійському флоті, шістдесят другий – шістдесят п’ятий роки, демобілізувавсі, вийшов з армії, служба була інтересна. Приїхав додому… То коли служив останній рік, то служив в військовому госпіталі водієм на скорій помочі, чотири місяці відслужив і п’ятий місяць возив з колгоспів овочі для госпіталю, і звідтам мені як подяка – мене відправили, мені дали путівку в санаторій. І після цього мене з госпіталю вже демобілізували. Я вже так якби останній рік відслужив і приїхав додому. Коли приїхав додому, то безкозирка була тільки на вершку, бо зачіска була сильна, і я відпустив вуса і бакенбарди. Коли приїхав додому, батько мене просив: «Приведи себе в порядок, пострижися, побрийся». Я відкладав-відкладав, і один раз прийшов, трошки вививший, і заснув. Батько взяв опасну бритву і один бакенбард збрив і один вус. Я рано встав і мусів себе приводити в порядок. Якби батько тепер зробив комусь, синові, то було б не знати шо. А я пішов побрився, постригся, і всьо.

– Розкажи, як той Сергій з Глібова вас із Миколою хотів «наказати», – запропонував Мирон.

– Та то нічого цікавого, афєрюга той Сергій, – сказав Микольцьо, а Мілько таки розповів:

– Зустрілися ми з Миколою, біля «Зеленої брами», і підійшов той Сергій, і був випивший, і сказав до Миколи, що ти живеш по сусідству, йдеш додому, і візьми мене з собою. Так йому сказав. І ми перейшли через дорогу до філармонії, я начав прощатися, а вони пішли. То було тринадцятого грудня, на Андрія… І після пройшов час, і нам вручили з Миколою повістки в міліцію. І нам пред’явили, шо ми його пограбували. Нас тягали, відкрили справу, а так як ми, не було свідків, а був один свідок, його колєґа, справу взяли, як нема доказів, і справу закрили. Нас викликали на Мартовича в райвідділ, ну і нас, як би то сказати, допитували – як то було і шо. Нам пред’явили, що ми його притиснули до стіни і в нього забрали гроші – тисячу доларів. Його спиталисі – де він взяв такі гроші? А він сказав, шо мав передати за хату жінці, шось таке було.

– Я ж казав, що то нецікаво, – скривився Микольцьо.

– Якщо на те пішло, то все на світі нецікаво, – зробим мудру міну Професор. – А тут при роботі на паркуванні якісь цікаві історії були?

– На роботі при паркуванні на стоянці профспілок проблем було багато. І коли приїхав мер Сколє і хотів нагло заїхати, молоді хлопці допомогли, і його не припаркували, і він мені угрожав, то-сьо: «Ви не знаєте, хто я є… будете мати великі проблеми». А я йому сказав: «То є все по закону, стоянка від профспілок, оплачується місяць наперед». А після того йому подзвонили, і він вибачався, шо я просто був не в настрої, просто й вибачився.

– Мільку, я знаю, що ти раніше і таксистом працював, – пригадав Мирон. – Там, напевно, багато цікавого було.

– Коли робив на таксі, випадки всякі бували, бо то є така робота. Один раз на вулиці Артема зупинили моє таксі, я сказав, шо їду на обід, а вони сіли на заднє сидіння і мені підставили ніж під ребро. Я побачив – погані справи, я витягнув ключ з замка зажигання і вивалився з сидіння на вулицю, ззаді за мною йшов автобус, і коли вони побачили, шо я зупиняю автобус, вони вийшли з машини і пішли.

Випили, закусили, Мілько ще дещо розповів:

– Ми ходили, були народні дружинники колись, діжурили біля Галицького базару з Дмитром. Зайшли в, як воно, Шухевича зараз, Бєхтєрєва, в «Пельменну». Ну і після зміни хотіли щось перекусити. І він говорить:

«Я беру чекушку, а ти бери закуску».

І коли він приніс чекушку, то каже: «Заказуй».

Я кажу: «Я двойну порцію пельменів»; а він говорить: «А мені п’ять двойних».

І після того він каже: «Чебуреки є в вас?». А вона каже, що є: «Скільки вам?».

Я кажу: «Я один». А він каже: «Мені три».

А він говорить: «Ми домовилися, шо я беру чекушку, а ти закуску».

За чекушку він заплатив два рублі і щось тридцять вісім копійок, а я за закуску заплатив п’ятнадцять рублів. І він з’їв то всьо. Пока я з’їв порцію пельменів двойну, він з’їв п’ять. І після того він мене підмахував, шо «я беру чекушку, а ти закуску». Більше я з ним пити не ходив. Він з’їдав за місяць мішок макаронів і мішок муки, так він їв. Ото мав апетит!

– Хитрий жук, той Дмитро, – посміхнувся Професор.

– Но-но, ти Миколу Жука не чіпай, – розсміявся Мирон.

– Сказав і не подумав, ба не подумав і сказав, – відповів Професор. А Микольцьо навіть уваги на це не звернув. Мільки тим часом пригадав ще одну історію:

– Після роботи ми ходили в цей, в парілку, і з нами ходив один, ніколи не мав більше, тільки рубель. І хлопцям надоїло, і ми пішли з ним, він пішов з нами, і хлопці пішли купили жіночі труси і після бані завернули йому в рушник. І жінка хотіла просушити рушник, коли він прийшов з бані, вона відкриває, а там жіночі труси. І вона прийшла на другий день зранку на його роботу і його уволили за три години.

 

 

 

Розділ 18. Боня

 

Мешкає Боня на самісінькому вершечку Калічої Гори, трохи вище від Мирона. Властиво, мешкає він там час до часу, коли наїжджає до Львова, а так то він більшість часу проводить закордоном, переважно в Польщі, де під Любліном має чи то хатку, чи квартиру. Коли навідується до Львова, то обов’язково приходить на Франца. І тоді зазвичай забава буяє «на цалеґо».

 

***

Боня найчастіше приходить на Франца разом із Косичкою. Неважливо, хто саме сидів тоді на Франца, скільки і чого саме випили (Мирон і Професор точно були), але Боня розповів саме такі історії:

– Коли я грав на сторіччі Дзержинського концерт в Оперному театрі, то був 1977 рік. Я повернувся з відпустки, мав 26 серпня вийти в консерваторію на роботу. Раптом мене побачив мій керівник кафедри Олег Романович Криштальський. Каже: «Юрію Федоровичу, наближається така дата – ювілей сторічний Дзержинського. До неї треба буде заграти в тім концерті “Революційний етюд” Шопена (Op.10, №12, C-моль)». Я перестрашився, то було після канікул, три місяці не грав. Концерт було призначено на початок вересня, лишилося два тижні. Криштальський сказав: «Я нічого не знаю. Ректорат консерваторії доручає Вам зіграти цей твір в концерті». Кафедра фортепіано. Я починаю займатися, десь три дні до концерту він вимагає, щоб я зіграв, чи готовий до того концерту. І коли я зіграв, він сказав, що ліва рука добре працює (то етюд для лівої руки, для вправності, дві-три хвилини етюд). Він мене благословив на той концерт. Коли я підходив до Опери, мене перестріли служби спеціальні, перевіряли пропуск. Програма була така, що переді мною артистка філармонії Емма Дікарєва читала листи до Дзержинського його дружини. Коротше кажучи, солдати вибігли, поставили фортеп’ян. Вона читала на авансцені, відділеній занавісом, в той час солдати повинні були висунути фортеп’ян на середину сцени. А в Опері сцена була похила (до оркестрової ями), щоб балетові було легше танцювати. Емма закінчила, підняли занавіс, я беру перший акорд правою рукою. І раптом фортеп’ян тихенько поїхав до оркестрової ями. Мене врятувало те, що фактура того етюду така, що акорд в правій і потім пасаж в лівій, тож я правою посував крісло в керунку, в якому їхав фортеп’ян. Потім те саме – акорд в правій і пасаж в лівій. Із залу глядачі не зрозуміли, що діється на сцені, тільки бачили, що я скачу з тим кріслом. А хто чекав на свій виступ в кулісах, почали кричати, що їде фортеп’ян. Режисер з балкону також почав кричати. Всі перестрашилися, найбільше перестрашився я, волосся стало дибки, після того з’явилася перша сивина. А після того я побачив, що ситуація безвихідна і що далі вже не дозволяє скакати з кріслом, я злапав фортеп’ян колінами за пів метра до ями і діграв до кінця етюд. Оркестранти почали вискакувати з оркестрової ями, але Ігор Лацанич стояв до кінця. Фортеп’ян великий – шість-сім метрів.

– Розкажи про Богдана Янівського, ви з ним колєґували, – запропонував Мирон.

– Одного разу до мене підходить Богдан Янівський і просить мене… Він закінчував консерваторію як композитор, а вчився чотирнадцять років – спершу закінчив як піаніст. Просить: «Юро, зіграй на дипломному моєму екзамені мій фортепіанний концерт». Я його попросив: «Давай ноти, Богдане, принось ноти». Він мені почав приносити щоденно по пару карточок. Раз приніс картку, де була виписана тільки права рука, а надолі було підписано: «Ліва грає те саме, що і права». До екзамену лишалося щось два тижні. Я не бачив партитури цілої, я вчив тільки партію фортепіано, не чув, що грає оркестр. Перший раз почув на репетиції, як то все виглядає, диригував Юрій Луців. Найголовніше, що Янівський отримав найвищу оцінку і похвалу.

Склалася так доля, що я був єдиним виконавцем цього фортепіанного концерту, першого й останнього в нього. Грав у різних містах. Він пропонував Олександру Слободянику, але той сказав, що його неможливо «в природі» зіграти. У вісімдесят першому році я зіграв цей концерт в Києві (диригент Вадим Гнєдаш). У Львові диригував Роман Філіпчук. Той з Гнєдашом концерт увійшов в золотий фонд української виконавської школи. Янівський в цьому концерті використовував всі види фортеп’янної техніки – акордова, октавна, пасажна тощо. Він використовував джазові ритми (свінґ), котрим піаністи-класики не дуже володіють.

– Розкажи ту історію, як він консерваторію закрив, – попросив Мирон.

– То було в ті часи, коли консерваторія була на вулиці Чайковського, там де нині філармонія. Тоді брама головна консерваторії була – двері, а перед ними була решітка залізна, яка розсувалася й засувалася, на ніч закривалася на малу колодку. Одного разу весела компанія під керівництвом Богдана Янівського замінила ту колодку величезним амбарним замком. Наступного дня, коли вже вся консерваторія вийшла до праці, бо почався робочий день, побачили, що консерваторія закрита. І почали шукати ключ. Вахтер був закритий всередині. Прийшов ректор Микола Колесса о десятій годині. Вахтер зсередини сказав, що не має ключа. Всі стояли до тринадцятої години, коли ректор сказав: «Пиляйте замок». Довго шукали, хто б то міг зробити. Активно цим зайнявся Богдан Янівський, тоді ще студент. Він нікому не признався, аж через років десять. Він заздалегідь був купив той амбарний замок в госптоварах.

І ще одна така хохма, коли закривали військову кафедру в консерваторії, полковник завідувач кафедри зібрав всіх студентів і оголосив: «Сьогодні в нас остання лекція, військова кафедра закривається. Може, в когось будуть якісь питання?». Всі сиділи мовчки, тиша на салі… Раптом Богдан Янівський піднімає руку. Полковник: «О, курсант Янівський має до мене питання. Я Вас слухаю, товаришу Янівський». А той: «Товаришу полковнику, скажіть, будь ласка, чи можна у вас вчитися приватно?». Полковник скам’янів. Німа сцена.

– Богдан Янівський був веселим чоловіком, – підтримав тему Мирон. – Пригадую, якось давно сиділи ми вдвох з Отаманом на Франца, а за сусіднім столом сидів Янівський з якоюсь компанією, дві кобіти ще було з ними. Я знав Янівського тільки з вигляду. І ми з Отаманом для хохми затягнули його пісню «Не забудь». Янівський, почувши це, розчулився і приніс нам пляшку коньяку, поставив перед нами і подякував за спів.

Випили ще, закусили, і тут Професор спитав у Боні:

– А напідпитку тобі доводилося виступати?

– Були ми на гастролях у Запоріжжі, нас зустрів наш товариш, який вчився з нами в консерваторії, Саша, прізвища не пригадую. І в день концерту він запросив нас до себе додому пообідати, перед концертом. Ну і на обіді стіл був заставлений різними напоями алкогольними. Йому батько купив новий «Bluthner», фортеп’ян, в рамках обмивання того фортеп’яна ми й забавлялися і дуже випили, а ввечері концерт в Палаці культури. Ну і ясно, що були напідпитку, коли приїхали той концерт грати. Повна зала людей, всі квитки продані, був аншлаг. І ми зіграли з великим піднесенням, що ні до того, ні після того з таким піднесенням не грали. Ми в дуеті з В’ячеславом Полянським, два фортеп’яна.

Був такий піаніст Борис Кокотайло, і він мені показав одну таку штучку, котру ніхто не міг повторити. Він брав пляшку горілки, келішок, сідав за фортеп’ян і починав грати першу частину «Місячної сонати» Бетховена. В процесі виконання він наливав келішок, випивав, причому музика не переривалася, він наповнював келішок, випивав і грав далі. Ну і до кінця першої частини він випивав 250 грам горілки. Як він то робив, зрозуміти не міг. Ясно, що він використовував педаль, натискав і музика не переривалася, твір звучав безперервно. Він це робив у колі друзів, не публічно.

 

 

 

Розділ 22. Мануляк

 

Михайло Мануляк на Франца підсідає вкрай рідко. Але таки підсідає часом в компанію. Зазвичай, коли проходить повз, то Мирон встає і відходить вбік з ним побалакати, а тоді часом «затягує» і до компанії, коли вона не надто велика, бо Мануляк не дуже любить великі шумні компанії.

 

***

Мирон із Професором якось удвох сиділи на Франца. Аж тут підійшов Михайло Мануляк, розбалакалися, він підсів за столик.

Професор попрохав Михайла розповісти якусь історію з його молодості. Той на дав себе довго вмовляти:

– Значить, така історія. То приблизно був десь п’ятдесят п’ятий рік, приблизно, то не можу тепер пам’ятати. Дуже добрий мій товариш, з яким ми колєґували, але він був старший від мене на три роки, ну і дуже він симпатичний, гарний був, звертав увагу дівчат на себе.

– Він Синьо сі називав, бо очі мав такі сині, такі голубі. Я його знав, – втрутився Мирон.

– Якось зранку він до мене свистить, то в нас були такі з товаришами… Тоді так було в моді свистіти… Ставали під вікна будинку, свистів, викликав другого. Тепер є мобільні телефони, тепер то вже не в моді, свистіти. То не дуже батькам, правда, подобалося, коли хтось свистів, критика відразу була від батьків. Ну, свистить наша мелодія, наш сигнал. Я вибігаю і є колєґа. Значить, всьо – що там робиться?

«Ти знаєш, – каже, – я вчора познайомився з однією дівчиною, – як тоді казали: Дзюня, – познайомились, ну ми пішли з нею на Високий Замок, там ми з нею посиділи, туди-сюди. І так ми сидимо, а вона розказує: «Я приїхала, тут в мене мій, значить, наречений є. Ось, а я шось не знаю… Я до нього… Не дуже його так хочу, а тебе я полюбила, значить, з першого погляду. А от він мені подарував обручку. Оцю от обручку. Вір мені, що я тебе, значить, більше кохаю». Так чи як там, така розмова, так як він розповідав. І вона бере, щоби він повірив, бере ту обручку і викидує, значить, кидає, а вони там сиділи на такому, значить, на другому ярусі на Замку, вони високо там сиділи і так далі. І він то розповідає, каже:

«Ну то йдем шукати».

«Ну ти шо, знайдем».

Та він каже: «Та я вже шукав, я не знайшов».

«Як то? Щоби не знайти золота? Та ти шо? Та я там буду цілий день шукати. Ходи, йдем».

Ну, ми прийшли, кажу:

«Де ви сиділи?»

«От ми тут двоє сиділи».

«З якою силою вона то кидала?»

«Та отак-во», – показує. Я беру камінець приблизно такий маленький, такої ж ваги, приблизно, яку може мати обручка, кидаю теж такою жіночою силою і йду туди вниз, і там є якраз, та обручка є, той перстень. Радості нема меж, всьо, сьогодні ввечері йдемо в ресторан, а хлопець під шістнадцять, ще вісімнадцять я не мав, а тоді то мрія була, для всіх то була велика мрія потрапити в ресторан, то була найбільша атракція. І такі раді йдемо, що зараз підемо здамо, гроші будуть, підем по ресторанах, а то це, мрія збудеться. І йдемо до ювеліра, спускаємося до нього, приходимо, показуємо – той перстень скільки може коштувати, така обручка? Він каже: «Хлопці, та то є в кожному кіоску, там де продають сигарети і всьо… якісь такі речі продають. То не є… То алюмінієвий, звичайний, цей». Ну і так що не вдалося нам потрапити до ресторану. Ну і взнали ціну тої великої любові, того кохання, таким чином, багато ми взнали, а якби того би не було, то ми би далі вірили в те кохання.

Мирона також потягнуло згадувати молодість:

– То був п’єтдисєт п’єтий чи п’єтдисєт шестий рік. Було тоді ві Львові купа «Закусочних» або «Шашличних». Я з кобітою на вулиці Сімнадцятого вересня, нині Січових Стрільців, зайшов з того боку від Горького, там була «Закусочна». Може, то був вже п’єтдисєт семий рік. Там алкоголь продавали, я замовив шампанське, червоне.

«Ви вмієте відкривати?» – спиталася продавчині.

«Вмію». – Як я відкрив, то пів пляшки розлялося на стіл, але нас не обляло. Таке бойове хрещення. Як було сказати при кобіті, що не вмію відкривати? Мав здибанку з кобітою, мешкала на Голоско, за басейном «Спартак». Не знаю, як вона називалася, але здається, що Галя. Це одна з перших моїх пияцьких і лямурних ситуацій.

Професор посміхнувся:

– Але то був ще не справжній романс.

Мирон миттю зреагував:

– Розкажу і про справжні любовні романси студентських років. Це вже з більш зрілого віку. Є фатальні закономірні випадковості. На тодішній вулиці Фурманова була зубо-лікарська школа. Там дуже часто організовували (напевне, по суботах) вечори з танцями. Там дійсно вчилися гарні дівчата, ще і досить виховані, ще і скромні в поведінці. Бо цваний львів’яка розумів, що скромність прикрашає дівчину, хоча сам був трохи розв’язний, але не зіпсутий в розумінні відношення до дівчат. Середовище там було своє, напроти відомий «Промсарай», в якому часто бував з колєґами, недалеко 44-та школа і тому подібне. В моєму розумінні дівчина повинна була мати гарну зовнішність, яка би мене привабила. Так от, познайомився з чорнявою студенткою Галею з Бережан. Винаймала кімнату на вулиці Вільній, 5, нині Хорватська. Старша рідна сестра, закінчивши інститут, була заміжньою, працювала і мешкала ві Львові. Галя з сестрою мене познайомила, якби файним кавалєром і, можливо, майбутнім чоловіком. То був шістдесятий рік, я студент четвертого курсу. Була вигода зустрічей з нею в тім, що ми були територіально сусідами, якщо враховувати львівські відстані, від неї до мене якихось п’ять хвилин ходьби. Прізвище Галі – Гречкосій. Так от, із моєї амбітної причини я два-три тижні з нею не зустрічався. Йду я від себе з Ярослава Мудрого вниз по Шевченка серед білого дня, а з другого боку тротуару йде Галя з хлопцем, якого я добре знав, і якось так, як мені здалося, повернула голову в мій бік, щось говорячи з проводирем, дуже усміхалася. Я сприйняв, що то був «єхидний» усміх на мою адресу і, мов, «бач, ти мене залишив, а я маю хлопця». Скоро стало зрозуміло, що то так не було, але поїзд пішов і повернення не було. То був останній рік її навчання і вона поїхала на роботу до Тернополя.

– Ти не дуже страждав? – спитав Професор.

– Нє, не дуже. Через деякий час на суботніх танцях в універсі в новому студентському клубі, збудованому при Лазаренкові (тоді я дуже по клубах не ходив: або на хатні «біби», або на студентські вечори в універсі), я побачив двох невідомих дівчат: потім виявилося, що одна, Софія Гижа, була з Бережан, а друга Аня, двоюрідна сестра Софії, стала жінкою Богданчика Городенчука, що опинився після медінституту в Сокалі.

– Ті хатні «біби» я добре пам’ятаю, різні, – докинув Мануляк.

– А що то за «біби» такі? – поцікавився Професор.

– То такі забави в когось вдома, кавалєрки, або і з кобітами, – пояснив Мануляк.

– Як виявилося, – продовжував Мирон, – Софія була в Бережанах однокласницею з Галею Гречкосій. З Софією я зустрічався лише не повні три місяці з кінця березня по кінець червня. Тоді я якраз закінчив юрфак, а вона з третього курсу перейшла на четвертий фармацевтики. На наступний її навчальний рік домовилися зустрітися першого вересня на домовлену годину. Не прийшла. Зайшов до неї на вулицю Вишенського, де вони з Анею винаймали кімнату. Відчинила двері і вона якось так збентежено відповіла, що не має змоги, а на наступний день йде з дівчатами до кіна. Це було фіаско і мав тривале «любовне потрясіння». Опісля виявилося, що вона до того кілька років мала з однокурсником романс і під час літніх канікул вони знову зійшлися. Пригадую, що якось на лавці на території медінституту, коли ми обнімались і цілувалися, вона зненацька проронила якесь слово, я його не розібрав, схаменулася й запитала, чи я почув. Очевидно, як я потім проаналізував, тоді вона назвала ім’я свого однокурсника, з яким потім як його жінка мала дитину – хлопця. Пізніше з нею ми мали дружні стосунки і не тільки, бо на той час вона з чоловіком розійшлася.

– А в чому закономірна випадковість? – перепитав Професор.

– А та, що і Галя, і Софія були однокласницями з Бережан. Це тільки перша половина випадковості. Увага! А друга буде далі. Тихо!!! Зйомки продовжуються!

– Цікаво, цікаво, – мовив Мануляк.

– Якось під час ходження на «біби», – продовжував Мирон, – в квартирі старого кавалєра якогось Фітя (між кінцем шістдесят першого і початком шістдесят другого року) я познайомився з дівчиною Надею з Косова, студенткою медінституту, очевидно, майбутнім педіатром. Фітьо мав двокімнатну квартиру в районі Стрийського базарчика на партері. Привів її, очевидно, Костик Коломієць, з яким познайомився в ранньому студентстві на Погулянці. Надя Кошак була симпатична, трохи розв’язна фіфа. Опісля, я як порядний, з нею тільки зажимався, цілувався, мала симпатичні циці. З нею я нібито не розходився, зустрічалися спорадично. Костик, до речі, пізніше був анестезіологом і помер приблизно в дев’ятдесят п’ятому році. На той час з жінкою Вірою, також з Косова, розійшовся і Віра мала з ним двоє хлопців. Про Костика – це відступ від необхідної теми.

– Не дуже-то відступай вбік, – посміхнувся Професор.

– В жовтні шістдесят другого року в клубі універсу на танцях вперше побачив Ліду з дому Мартинюк, також з Косова, частина околиці якого зветься Москалівкою. Про ці назви дізнався вже дещо пізніше під час зустрічей з Лідою. Ліда вже була на п’ятому курсі англійської фільольогії. На танцях Ліда була в гурті кількох дівчат, одна з яких Дарка Тарнавська, одногрупниця Ліди, відіграла знаменну роль. Дарка мешкала неподалік Ярослава Мудрого на вулиці Городоцькій, в тій брамі, в якій мешкав Антонич. Ліда сподобалася мені з першого погляду, станцював з нею лише один танець (щоб не бути «нав’язливим»), дуже приємною виявилася в розмові з ніжним тембром голосу. Тоді був вечір «ін’язу». Я зайшов вже в розпалі вечора. Незадовго до закінчення танців я сказав Дарці, що хочу з Лідою зустрітися.

Десь через тиждень мені в хаті хтось залишив записку. Ліда погодилася, залишила номер домашнього телефону, щоб я зателефонував в якусь суботу. Дарка не підписалася. Пізніше жартома я називав її свахою. З тексту записки я подумав про іншу Ліду – торгашку тканинами на вулиці Галицькій, і я не мав настрою з нею зустрічатися, тому не подзвонив. Невдовзі зустрічаю Дарку, а вона мені в докір: чому я не подзвонив? Вона чекала. Питаю: кому? – Ліді. – Ах, тій Ліді.

Я, очевидно, пірвав ту записку, телефон втратив та й щось в голову не стрільнуло, щоб відновити ще не здійснену телефонну розмову. Невдовзі – це вже на початку листопада – йду я як франт до центру. Біля універсу зустрічає мене знайома філолог – Христя Кролик – і повідомляє, що в Будинку вчених є вечір «ін’язу» (очевидно, з нагоди жовтневих свят). Зайшов, повно народу, танцюють внизу в фойє. Танці доходили до кінця. Побачив вдруге Ліду з коліжанкою Марійкою Пасічник. Станцював з Лідою танець. Тут через гучномовець проголошують, що через один-два танці буде їх завершення. Кажу: дівчата, давайте номерки, щоб брати одяг в гардеробі. Тільки почали видавати мій і дівчат плащі, як хвилею до гардеробу повалив народ, що я вже ледве вилізав з юрби, проте впорався вчасно. Відпровадив Ліду на Професорську кольонію, де вона мешкала на квартирі, в особняку доцента Політехніки Ростислава Курендаша на Ялтинській, 5.

Друга випадкова закономірність, що медик Надя і Ліда однокласниці з Косова. Надя опісля показала свій не втішний зловісний характер. Хотіла мене з Лідою розвести. Через інших знайомих обговорювала її, що нібито вона спольщена і тому подібне.

Якось років вже з двадцять тому чи більше стою на площі Митній. Тут з-за рогу Винниченка вилітає пара і швидкою ходою йдуть в сторону трамвайної зупинки на початку Личаківської. Впізнаю Надю Кошак зі збереженою поставою і прекрасною фігурою, і під руку тримає Богдана (прізвище забув), також медика. Ми з ним в старшім студентстві познайомилися як центрові. Часом ми з ним довго спілкувалися, розставалися на вулиці Енгельса, бо мешкав він на вулиці Гіпсовій тільки з мамою (було прийнято не розпитувати про батьків). Закінчували з ним учбові заклади разом. Знаю, що мав направлення до Івано-Франківська. Зрозуміло, що вони з Надею зустрілися і одружилися. Так от, по Митній вони обоє так швидко йшли, ніби запізнювалися на літак, що мав через 30 секунд відлітати.

Зауважив, що Надя мене також зауважила, щось проговорила до Богдана. Він повернув голову в мій бік, проте мене вже не засік. Після закінчення медінституту тоді я вперше і востаннє побачив Богдана і Надю. Звичайно, з Богданом нас об’єднувало однодумство, хоч ми не дуже вип’ячували свій бандеризм.

Розмову продовжив Мануляк, згадавши щось своє:

– Значить, якщо йде мова про товариство. Я був найменшим в товаристві. Товариство всьо було старше, буквально на п’ять, навіть на шість років, були такі старші хлопці. Ну, а я за ними волочився, як той шнурочок, малий за ними. От вони ходили, називалося то «на скок», «скок» зробити, значить, десь на якийсь сад. Переважно ходилося туди за Замком, переходилося на Новознесення, там були сади, от, туди йшлося, і по дорозі, звичайно, треба було виконати танець «джу-джу». То старші таке пропонували, ми малі того не знали, що то за танець. Щоби був вдалий той скок, щоби були яблука і так далі.

– Як виглядав той танець? – поцікавився Професор.

– Ну та як, який то танець, дуріли, просто хто шо міг, ну ніби дивилися колись в фільмах, бачили, як там дикі племена щось там танцюють, щось собі там вигукували і вигиналися. Робили той танець, розумієш, та йшли на той скок. Зробили той скок, і так далі, на ті яблука – що зірвали, що не зірвали. Для мене то є цікавий спогад, тому що то були старші хлопці, а я за ними ходив всюди. І той світ, який самі батьки не можуть показати дитині, а я був дитина, що я там тоді, вони вже мали по п’ятнадцять років, по чотирнадцять, шістнадцять чи там тринадцять, а я мав сім-вісім років. То для мене був світ. Йшли на скок – я за ними, вони на басейн – я за ними. Не вмів плавати. А як я навчився плавати… То був басейн «Спартак». Тоді, між іншим, після війни, що було добре, що у Львові той басейн був «Спартак», був і басейн на СКА.

– А де тоді був «Спартак»? – спитався Професор.

– «Спартак» був там, де туди їхати на Топольну, то був найкращий басейн, тому що там змагання проходили, там як їхати, на розі як їдеш, якщо йти по вулиці Замарстинівській, вверх вже доходиш до інструментального заводу, тільки минаєш інструментальний завод, направо є нібито каток, і там той на розі був великий, прекрасний був басейн «Спартак». Пісочок збоку, була ванна для дітей дуже велика, і для дорослих, де проходили змагання, глибока вода де була. Була вишка ця, з якої… Трамплін, ну трамплін – то той менший, а потім виходило на десять метрів. І я так став і дивлюся. А мій брат дуже добре плавав, дуже гарно, взагалі був спортивний, всього-на-всього на два роки був від мене старший. Ну, він був більше спортсмен, а мене більше тягнуло мріяти, більше до музики десь, до мистецтва, ну я не знаю, в такому плані. І я дивлюся, а він під водою нурка дає, розумієш, під водою перепливає весь басейн. Мені то цікаво, я стою заглядаю. І тут йшли якісь дівчата, теж підростки, ну десь трошки старші від мене. І мене штовхнули, я в ту воду впав і почав руками таляпати, розумієш, як той пес. І так от я навчився плавати. От тобі школа життєва. Правда, вона могла і погано скінчитися, але там було багато людей, може би, якби, було кому… Вже після того я вже плавав, вже не боявся води, навчився трошечки плавати. Отака була та школа зі старшими товаришами. Вони йдуть десь до лісу, десь за дівчатами дивляться – я за ними, десь вони що би вони не робили – я за ними, значить, ходив. Ну, то цікаво є, то є школа.

– Школа життя, – підтакнув Професор.

– То я розумію. І оте, що в товаристві робиться, не дивлячись на те, що життя змінилося дуже, воно стало добротніше і так далі, не грає це ролі абсолютно. Діти є діти, їх тягне до товариства, до компанії, їм там цікаво є. Тому, звичайно, часом товариство до біди тягне, до великої. Єдине, що батьки можуть – проконтролювати, що то за товариство.

 

***

За столом на Франца сиділи Мирон і Професор. Підійшов Михайло Мануляк. Коли перекинулися вітальними репліками, Михайло почав згадувати про одного свого знайомого:

– Один мій знайомий, Ромко Рак, гарний музикант, аранжувальник, керівник багатьох колективів, часто трошки пив, але коли трошки забагато, то лікувався і робив собі вихідні від алкоголю дні. Мав знайомого лікаря на Кульпаркові, який в той час давав йому якісь піґулки, якісь таблетки, якісь уколи робив, і він переставав пити. Але запрошував знайомих, друзів, музикантів і виставляв каву, коньяк там якийсь. І балдів від того, діставав задоволення від того, був навіть щасливим на лиці. Він не був скупий, в той момент проявлялася його щедрість, широта натури.

Тут під’єднався до розмови Мирон, який до того був трішки відсторонений, зайнятий якимись своїми іншими думками:

– Коли я працював в «Ляльці», то Ромка Рака раз привів Юрій Шаріфов, який там був ді-джеєм. Ромко грав на клавішах, а Бодьо Шлангіст грав на своїм, як його, саксофоні. Але тільки раз привів грати.

– Та ти його, Мироне, знав так само віддавна, як і я, певно…

– Знав його добре, давно. Той Рак раз п’яненький сидить на Франца, темний як ніч. І сидів там з ним такий Сергій з паличкою, що жив на Глібова і хотів «наказати» Жука і Мілька, що нібито вони в нього гроші вкрали. Сидить, а я йду, бачу, що Білорус до них пристає. Я того Білоруса тоді ще вперше взагалі бачив, не знав, хто то. А він такий амбал, жирний, здоровенний. А я йду як з розгону і в морду його, навіть кров йому потекла з носа. І він забрався і пішов з переляку. А збоку сидів Бетлів з двома Марійками, з одною він тоді щось мав, а друга – то була її двоюрідна сестра. А та Марійка, старша, та Бетліва каже: «Слухай, він такий здоровий, як ти його відважився по морді бити?»

Михайло повернувся до попередньої теми:

– То вони грали лише один вечір разом?

– Так, а людей було повно той раз, дискотека була потім. Шаріфов не хтів його, збрехав, що гітариста їм ще треба, тож нічого не вийде. Шаріфов кожен раз когось приводив.

– А що я тобі хотів розказати, – нахилився до Мирона Михайло, – тут недавно вийшов тритомник про різних музикантів. І про мене там є, і про Шаріфова. А… Змішувати Божий дар з яєшнею не можна. Хтось на тому гроші заробляв, а я робив від душі.

Тепер вже Мирон повернувся до попередньої теми, не відходячи і від нової:

– Ромко Рак часто приходив в «Зелену браму» і казав: «От Місько Мануляк вважає себе великим музикантом. А от я такий і такий». Може, ревнував, але в нього було таке.

– Але він багато втратив, коли пішов в сектанти. А ще він купував все нові інструменти і тут же шукав купця на то, коли трохи пограв.

– Він їздив у Францію, по закордонах, – додав Мирон.

– Вони працювали в цирку, в них там шапіто, переїзні цирки. Попрацювали в одному місці і поїхали далі. – Пояснив Мануляк. Розмова тривала далі вже на якісь інші теми.

 

 

 

Розділ 23. Калашніков

 

Слава Калашніков, або просто Калаш, живе поперемінно то у Львові, то в Москві, і то вже довший час. Понад десять років вже алкоголю не вживає взагалі. Має бурхливе пияцьке минуле. Коли у Львові, то щодня приходить на Франца, в «Апендіціт» чи на фонтан. Колоритний оповідач, сливе завжди усміхнений.

 

***

Слава Калашніков святкував своє шістдесятидев’ятиліття. То був червень. Спочатку планував святкувати на Франца, але в останній момент переніс святкування у «Червону калину» по Чайковського, неподалік від Франца. Праворуч від входу зсунули три столи, щоб помістилося кільканадцять чоловік. У глибині на чолі зсунутих столів сів сам Слава, на протилежному чолі, біля входу, сів Микольцьо, праворуч від нього Професор, а ліворуч – Сьвірок. За Сьвірком сидів Юра Савченко, ще якісь люди, за Професором – Сірьога Амєріканєц (або ж Маланєц), інші люди, а скраю Красавчик. Були нарізані овочі (помідори, огірки, редиска, болгарський перець, молода цибуля), м’ясива, як то шинка, шпондерок, дрогобицька ковбаса. Підфарбована чимось жовтим горілка була в графинах, які час до часу наповнював Красавчик, беручи з холодильника літрові фляги з тим напоєм. Коли взяв тост Професор, то виголосив його навіть наче віршем:

Слава Славі, слава нашому,

слава Славі Калашнікову, –

подарувавши йому під той тост «Декамерон» Боккаччо в перекладі Любімова і не забувши сказати, щоб читав його для того, щоб той-во-во, не забував, як засувати.

Прийшло ще кілька гостей, тож треба було ущільнюватися. Біля столів крутилися час до часу ласі на халяву алконавти, як от Вітя Прокуратор, якийсь Іґарь, який підсів збоку до інших людей спиною, десь пів години тупо і приречено чекаючи, поки йому наллють, щоб вже змився. Було ще декілька салатів з капусти у більших розетках чи то менших салятерках (альбо то маленький вовк, альбо то велика качка). Професор з Микольцьом в одну таку порожню салятерку скидали шкірки від шпондерка і ковбаси, аж їх назбиралося з гіркою. А вже добре підхмелений Сірьога подумав, що то такий оригінальний м’ясний салат, і лакомо-захланно висипав собі цілу ту салятерку до тарілки. Спробував їсти, і аж тоді до нього дійшло, що то відходи. Тоді зі злістю висипав то все назад до порожньої салятерки і став обурюватися:

– Рєб’ята, шо ви мнє падсипалі? Ви шо, гонітє, рєб’ята? – і зло обернувся наліво, скрививши невдоволену гримасу.

– Гонят гавно па трубам, – відповів Професор. Сірьога миттю втихомирився і вже не «гнав» далі.

Микольцьо з Професором і деким іншим вже вкотре вийшли на перекур надвір. А всередині знявся якийсь галас. Було чути крикливий голос барменки Лесі: «Я вас більше не пущу сюди щось святкувати». – А вона, в принципі, завжди лагідна і некриклива.

А то Сірьога, не фільтруючи базар, вчепився чогось до старшого від себе років на двадцять майже сімдесятилітнього Красавчика, колишнього львівського короля танців типу «степ бай степ», тобто чечітки. А Красавчик і дав йому у відповідь кілька разів по черепу. Сірьога вискочив надвір і кілька разів туманно повторював фразу:

– Чєлавєка па галавє ударіть! Та шо ета такоє? – і змився восвояси.

Тут вийшов надвір і Красавчик, спокійний, як двері, дуже високий, міцний, зі слідами давньої чоловічої вроди на обличчі. І каже чогось Професорові:

– Та Леся сьогодні така зла, бо мій імплантант не прижився. – І відкриває рота, повного зубів, а нижнього першого (чи то лівого, чи правого) нема, зяє там порожнеча. – Вісімсот баксів за нього вивалив, а він, сука, не прижився. Гроші котові під хвіст. А Леся зла, бо я їй з таким писком вже не подобаюсь. – Зробив нарцистичний висновок Красавчик.

Було ще декілька десятків дерунів з м’ясом, але забава вже логічно завершувалася. Випадково зайшов туди Санович. Але не підсідав, з’їв свою солянку, і пішов в «Апіндіціт», куди згодом вирушила і «францівська» частина гостей, поправитися кавою. Після того пішли вже на Франца, де вже були Мирон, Косичка, Цоні, Ромко Лозинський, ще дехто. І там вже забавилися до пізнього вечора.

 

***

Слава Калашніков полюбляє розповідати історії зі свого бурхливого пияцького минулого, та й інші різні історії. Сиділи якось на Франца Мирон, Професор, Юра Савченко, ще хтось, можливо. І Слава почав свою чергову розповідь:

– Були то роки сімдесят третій – сімдесят четвертий. У Львові організація робила ОМА – «Об’єднання музичних ансамблів». І тоді я грав в кафе «Веселка», ну зараз вона «Пузата хата», на розі 17 вересня і Костюшка. Було там кафе «Веселка», то такий гармидер був, як нормальний, студенти і всі решта. І стояв на брамі пан швейцар. Нам було по двадцять п’ять років, двадцять три, двадцять сім, а пану швейцару було шістдесят. Він дуже поважна людина, він стояв на брамі, все нормально, як швейцар, в чорному костюмчику, краватка біла, поголений, окуляри такі масивні в нього були. Він був швейцаром, і любив він трошки, бо чорнило продавалося тільки в «Веселці», нє, горілка теж була, але люди пили чорнило, біле міцне. І коли ми грали там, я там робив, три роки відробив, і коли, коли, він знав що в нас зараз перерва, він підходить до музичного столика. Сидить Женя Башмєт, всі музиканти сидять, і я сиджу. І він підходить до мене і так каже: «Я перепрошую, панове. Пане Калашників, ну до вас там прийшли якісь колєґи, вони хочуть, щоб ви їх пропустили. Отаке-во». Башмєт: «Слава, ґані іх к єдрєні матєрі, бля, тваіх шаравіков, бля, шо ти». Я гаварю: «Шо ти, Женя. Добре, добре, всьо нормально, я знаю». А тоді вхід був два рублі, але вони отарювались, там пляшку тобі сухого вина там, отаке-во. Ну і, карочє гаваря, він іде зі мною, пан швейцар, і ми підходим і він каже: «Пане Калашників, розумієте, то я просто так казав, ніхто там до вас не прийшов, але в мене є плящинка білого міцного, я хочу з вами її випити». – «Добре, пане швейцар. Та в чім справа». Він заводить мене, там така каптьорочка, метр на метр, там такий маленький столик стояв і одно крісло, всьо – більше нічого не було. І тоді він брав шкляночку, наливав, ми з ним випивали по шклянці, виходили, ще п’ять хвилин, за п’ять хвилин то ми ще перекурили з ним, «Аврору» курили. І я вже підходив. «Ну што, разабрался са сваімі шаравікамі?» – «Да, гаварю, Женя. Я сказал: чувакі, лажа, відітє». А зал був бітком, як постійно, як у всіх кабаках міста Львова. Ото був такий пан швейцар, він мене дуже любив і я його поважав.

– Пригадай якусь лямурну історію, – підкинув Професор.

– Рік сімдесят третій, а може, сімдесят четвертий, а може, то не важно. Тут по Академічній до Жовтневої ходили всі, всі студенти, всі батяри львівські, всі, навіть Мирон Ґудз ходив.

– Я скрізь ходив, – посміхнувся Мирон.

– І потім… – Продовжував Калашніков. – І тут в нас дівчатка такі в Галиції самі-самі… Ще коли Боярський приїжджав і знімали «Три мушкітьора», він помітив і сказав, що в Галиції самі красиві дівчатка в світі. То правда, то сто процентів. І ходила така команда – Свєчка, вона ж Свєта Сорокіна, Ельза, вона старша, їй було дев’ятнадцять років, тим було сімнадцять-вісімнадцять, потім ходила Реґіна– взагалі шістнадцять років була, потім ходила Анка-пулімйотчіца. Але кльові всі такі дівчатка, вони як ото, як ляльки ходили, всі нафарбовані такі, кльові. Спіднички такі, навіть видно сама та… майтечкі видні були. І вони такі, такі, ну лялечки, карочє гаваря. Но любили, любили… погратися. Ну і я зустрічався зі Свєтою Сорокіною, Свєчка. Вона жила на Воровського, тридцять другий чи тридцять четвертий номер. Одного разу, чуваки, чуйте мене, одного разу, то ще барахолка була на Шевченка, ми з одним Богданом там продали щось, в нас були гроші, нормально. Ходили козу водили, водили по всіх винарнях на Щербакова, на Комсомольскай, на Жовтнєвай і так далі. І то вже вечір, і так мені захотілося гратись! А всі тьолки бачуть, що ми вже п’яні, і від нас тікають. Але. І тут я, вже дванадцята година ночі, але це серпень, кінець, чи початок вересня, я вже пригадую – там же Свєчка є! Я лечу по Академічній, виходжу туди по Саксаганського, там пам’ятник Галана стояв, там такі квіти, клумби. Я набираю таку охапку квітів тих, біжу по Шота Руставелі, перетинаю той Стрийський базар, вже на Воровського, забігаю в ту браму тридцять другу, прислуховуюсь – щось там музика грає. Але я дзвоню, а мені ніхто не відкриває. Думаю – шо це? А я дзвоню, дзвоню, дзвоню. Але я ще такий молодий, так і я тоді… А там такий со сторони Дзержинського, зараз Вітовського, а там всі брами з тамтого боку, там проходиш, там такий всередині італьянський двор великий, отакий всередині. Я виходжу в той дворик, а вона жила на другому поверсі, не со сторони Воровського, а вже со сторони двора. Там козирьок. Ну а я гімнаст, я підпригую, квіти положив перед дверми, я підтягуюсь, залажу на той козирьок. До балкона ще півтора метри, до її балкона. Шо мені то півтора метри? Я пригаю, чіпляюсь за балкон, перелажу на балкон. Думаю: літо, відкриті двері на балкон. А х*й то правда. Я думаю: шо робити? Але пів першої ночі вже. І я спиною так, а двері шкляні, я спиною потрошки починаю там тиснути-тиснути. І вдруг як там на цілий двір то! І я падаю на той балкон. Лежав там десь хвилин десять. Думаю, зараз люди: «А хто там? Грабують». Нє, тишина. Я лежу. І тоді я підходжу до того розбитого шкла, протягую туда всередину руку, відкриваю двері і заходжу на кухню. Але темно, нікого нема. Я вперед, собі думаю – зараз як піздюліна полетить якось там збоку. А я йду, так вже, так тримаюсь, але темно, проходжу кухню, і я знаю , що тут має бути десь включатель той. Я включаю світло, нікого немає на кухні, але музика там, а в неї була двокімнатна квартира, я так проходжу, так, включаю в коридорі світло, знов нікого немає, відкриваю двері, дивлюсь – моя Свєта лежить. Волосся таке, вона блондинка, вона була. Отаке вот все. Лежить і спить. Ну кльово. Я підходжу знову до дверей, беру відкриваю двері вхідні, беру ту охапку квітів. Приходжу, вже закриваю, заходжу в кімнату і відразу починаю роздягатись – спочатку її, то, то, то, то, і вона вже голенька лежить. І я… А в мене вже… во! Я раз – і вже задоволення. І ранок, вже коли ми збудилися, і вона так, а в них говірка така була, вони так казали «мам». Вона навіть не знала, що я тут прийшов і я її…

– Що ти її вграв? – перепитав Савченко.

– А вона так. Ми так лежимо. Так вже рано, вона відкриває очі і так: «Мам». Звідки, мол, ти тут? І так: «Мам». А я кажу: «Свєточка, то я».

– Ну ти й ловелас, – посміхнувся Мирон.

– Слава в першу чергу був музикант, лабух, хай ще розповість щось про то, – сказав Професор. Слава продовжував:

– В сімдесят шостому році я робив в Палаці культури залізничників, по-простому – в «Роксі». Аж три місяці. Для мене то була каторга, три рази на тиждень, без «парноса». А «парнос» – то замовлення на пісню, від трьох рублів до двадцяти п’яти. Навіть в такому кафе, як «Веселка», був «парнос», там тільки три рублі, в середньому. Три дні робив – середа, субота, неділя. Неможливо було, а так хотілося завжди випити. Тоді ми йшли вниз, в «шахту», тобто в буфет, він був в цоколі. І в пані Марії брали «на карандаш» пляшку чорнила, з-під поли, бо офіційно продавався тільки сухарік, ріслінґ-фідіслінґ. А з-під поли «бейцман» (біле міцне). І тоді життя покращувалося відразу, коли двоє випивали пляшку портвейну чи кріпленого. А попереду ще другий антракт був, бо три відділення лабали по сорок п’ять хвилин, і знову «в шахту», «на карандаш».

І так, через три місяці на Академічній зустрів трьох колєґ-музикантів, а вони грали в Домі ювілейних дат, на Панаса Мирного, 33. Постійно грали весілля, щодня. Від Паски підряд днів п’ятдесят щодня весілля, там справляли, на другому поверсі там банкетний зал, а внизу танцювальний зал, поміщалося до двісті чоловік, а може, і більше. Тільки ві Львові так було, більше ніде не було таких святкувань.

«Слава, – кажуть вони, – а ти знаєш, що в суботу-неділю цілий “Рокс” буде на весіллі?» Концертмейстер танцювального колективу «Весна» женився, і тому цілий «Рокс» гуляв аж два дні.

«А не хотів би ти поспівати в нас?»

«Так», – відразу, бо то для мене було щастя, америцький рай, бо горілку там музикантам наливали. Я за десятку знайшов заміну в «Роксі» на суботу.

Офіційно робота починалася в ДЮД (Домі ювілейних дат) з пів шостої до пів другої ночі, ставка була вісім з половиною рублів. А всі господарі без винятку: «Хлопці, мені треба з першої години дня і до п’ятої години ночі», наприклад. І тут вже ми загалом десь по сто рублів мали.

«Приходь, – кажуть, – на четверту годину, ми ще зробимо пару пісень з тобою».

І коли вже почалося весілля, ми, музиканти, сідали в музичній кімнаті під сходинками. Там були три лавки, посередині журнальний столик, «сервант», тобто етажерка насправді. Нам туди приносили горілку, шинку, «Олеську», «тощо дещо любе» (це вираз Квадрата, поганяло Володі Якубовського, що лабав з першим складом «Червоної рути» з Софією Ротару). І коли гості вже посиділи, попили горілочки, поїли шиночки з полядвичкою, добряче випили і закусили, то спускалися вниз на танці. І починалася забава аж до раня! І тоді я співав свої речі, хлопці свої, – пісні, так.

І підходить до мене Роман Іванович, керівник «Роксу», до сцени, і каже: «В’ячеславе, а чому ви в нас не співаєте в “Роксі”?»

«Тому що в нас є кому співати – Паславський Володя, Криворучко Свєта…»

«Ми вам зробимо тарифікацію вокаліста», – бо я мав тарифікацію музиканта, нижчу.

Я сказав: «Добре».

Але коли я співав, «парнос» заробити важко, бо всі знають, що хазяїн башляє. А я їм підняв «парнос». І коли вже закінчилося весілля, чуваки мені кажуть: «Може, ти ще завтра заспіваєш?» А я погодився відразу, заміну нову зробив. І вже другий день відспівав і наприкінці другого дня: «Чувак, а ти не хотів би з нами співати?» А я тут же: «Добре». «Завтра зранку забираєш трудову книжку в “Роксі”. Після обіду зустрічаєшся з художнім керівником Коріловським Валентином і пишеш заяву на влаштування на роботу в ДЮД».

Так я і зробив. І в той же день знов весілля. Знали на тиждень вперед від адміністратора – яка забава.

І коли ми вже сидимо внизу в музичній кімнаті, п’ємо горілку і їмо шпондер (а гості наверху), тут керівник каже мені: «Слава, ти не думай, що ти будеш тільки співати і х*єм груші околачувати. Ми тебе ще призначимо директором по кіру». Тобто я мусив…

– Цікава посада – директор по кіру, розкажи докладніше, – втрутився Мирон. Слава продовжував:

– В обов’язки директора по кіру входили знайомства з першим і другим господарем, господинями, з паном старостою, з молодятами, з дружбами і дружками, зі всіма – витягати з них кір. Лагідно.

«Пане Миколо Степановичу, а не піти б вам з нами, музикантами, випить по п’ять дека?»

Він казав: «Ні-ні-ні, та я не можу поки що…»

А я йому казав: «Я не кажу, що пити, познайомитися з нами, музикантами, що заграти, може, треба. “Польку з ґудзом” ще частіше грати, щоб всі після неї попадали і були задоволені».

– Польку з Ґудзом, але без Мирона, – розсміявся Професор.

– І я його заводив в каморку музикальну, а в нас на столі ні хріна на було (а, хрін був), бо ми всю горілку, «Олеську», шинку, шпондер, ковбаси ховали в сервант. На столі була пляшка горілки, в якій було десь 50 грам – с понтом у нас нічого немає.

Він тоді: «Та що вони не годують музикантів!»

Бо ми були хитрі лиси, все ховали. Він піднімався нагору, казав: «У музикантів нічого немає». Нам приносили горілку, шпондер, любе. Одну пляшку випивали, а другу розігрували в карти – на кого впаде виграш, той її забирає, і в журнал галочку ставили – більше ти не в розіграші, поки не закінчиться круг. Через пів години я йшов знайомитися з молодими, бо вони не сиділи довго, як старші. Розводив, карочє, артистично їх: «Чи не випити нам по п’ять дека?» І вони приносили нам все, що треба.

Потім починався другий заїзд на години дві, а то і дві з половиною, коли ми грали. Потім господар підходив до нас і казав, щоб ми всіх по мікрофону закликали на вечерю. Я робив об’яву… А в нас був кухар Богдан Пель, я казав: «Шановні гості, найкращий кухар міста Львова – Богдан Васильович Пель, староста – пан Іван», –і так далі, всіх перераховував, – «запрошують на вечерю. Мерщій до столу». Марша гостям грали і всі знову піднімалися наверх під марш. А в нас в каптьорці музикальній вже все є, стіл ломиться від борщиків, кишки, голубців, знову шинка, горілка… І знов ми пили, їли, жодного не було п’яного серед нас, ніколи в життю, за чотири роки роботи. Ми пили, як мамонти, але весь той кір виходив на сцені. Танцювали на сцені коломийки, а я ще й співав.

Кожен раз після весілля в кожного з нас течка була забита їжею – шинкою, шпондером, голубцями, кіром. По дві пляшки в кожного було горілки, крім того, що ми там випивали по дві.

Отаким я був директором по кіру, файним. Якщо хтось не вірить, спитайте у двох, які залишилися живими, свідків. Залишилися Маркіян Дрібнюк (поробив рік з нами чи півтора) і Марцефал.

– Гарну посаду обіймав – був директором по кіру, як вареник у сметані, – мовив Мирон. А Слава ще дещо пригадав:

– Весілля ми грали до третьої-четвертої ночі, в тому Домі ювілейних дат. Після того було прощання «на великого коня», ще годину сиділи в каптьорці, разів три-чотири, сам розумієш, по скільки горілки. Після того викликали таксі і попадав я додому пів сьомої рано. З таксі мені хлопці кричали: «Слав, приходь на першу на роботу, щоб не запізнювався, бо марші». Я засинав, і коли відкривав очі, було пів дванадцятої. Води в крані не було; в ті часи воду давали від шостої до дев’ятої. А в нас там озеро було на Боженка. Я швиденько брав мило, жилєтку. Залазив в очерет, щоб ніхто не бачив, нахиляв голову, мив її милом, голився – і швиденько біг знову додому, вбирався в чисту сорочку, джінси… Брав таксі за рубель і о першій стояв вже з баяном і починали зустрічати гостей. І так майже кожного дня повторювалось. Я мусів гарно виглядати, бо соліст, а води в крані не було…

 

 

 

Розділ 24. Мирон Юсипович

 

Мирон Юсипович не надто частий гість на Франца. Він завжди заведений, як дзиґа, такий живчик пульсуючий. Хоча погляд часто меланхолійний, але рухи та розмови його жваві. Любить говорити уривчастими реченнями, повторюючи кілька разів деякі важливі для нього пасажі. Горілку пити не дуже охочий, полюбляє коньяк або ще щось вишуканіше, хоча й горілки також не цурається, коли її п’є все товариство, ціла компанія. Мислення має критичне, тонко помічає тенденції та деталі.

 

***

Сиділи якось на Франца Мирон, Професор, Мойсей, ще дехто. Підійшов Юсипович, підсів. Випивали, закушували, розбалакалися. Мова зайшла чомусь про ноти, її розвинув Юсипович:

– З нотами дуже цікаво. Ноти у Львівській опері, а Львівська опера стара дуже, є ноти, які вже мають років по сто, а є старші. Скажімо, от в мене кілька є спектаклів, які я дириґую, матеріали нот, скажімо, з Ваґнера «Лоенґрін», фрагменти виконували, то ноти – видавництво таке класне, фірмові ноти, то тисяча вісімсот якийсь там дев’яностий рік, тоді видані, вони як новенькі, гарні. Старі вже. Є ноти грані, які грали за Польщі, за німців грали, Друга світова війна. І написані деякі враження музикантів, в деяких музикантів є така традиція – на останній сторінці, це вже кінець опери, писати щось там – от такого числа було щось, якесь виконання було особливе, хтось приїхав, жарти, про дириґента можуть написати, що мудак був там якийсь там такий. А є анікдот на цю тему, але він трохи такий масний.

– З масного там матюки будуть? – захотів хтось уточнити.

– То анікдот є такий. Одна співачка, меццо-сопрано, дуже знаменита, по світі їздила, співала концерт. А нотний матеріал возила свій, всі арії, які співала, мала свої ноти для оркестру, всі позначки, як вона хоче співати. Вона приїжджає, значить. Ну, відспівала концерт дуже гарно. І після концерту, ну, її всі вітають, тут підходить якийсь дядько, її вітає і каже: «Я третій тромбон, бас-тромбон», – каже. «Ну і шо?» – каже. «Мені дуже сподобалося. Я хотів би запросити вас на коньячок, якщо ви вільна, хоча б на пів годинки». Ну, пішли на пів годинки, ну ще пів годинки, ще коньячок. Ну, а потім вона каже, вона нє-нє: «Я йду в готель, знаєте, завтра я від’їжджаю». – «Може, по пиву ще?» – каже. Ну, і на пиво вона ще погодилася. Після пива вона вже зовсім розслабилась, до нього додому – раз і цей-во. Ну і рано він її спровадив. Значить, всьо нормально. Нє, то і на другий день концерт в неї був. Ну, на другий день вона відбула концерт, бо два концерти мала. Ноти забрала і поїхала дальше, в друге місто. В друге місто приїжджає, знов концерт. Ну, така ситуація знов – раптом приходить якийсь хлоп. «А ви хто?» – «Я третій тромбоніст. Може, я б вас на пиво запросив?». «Та знаєте, я пиво не дуже люблю, але ну». Ну, пішли, знов тим сі скінчило, коньячок… І знову вона поїхала. В третє місто приїжджає. Знов виступила дуже класно, тут третій тромбоніст приходить. І шо таке? І вона каже: «Слухай, а шо таке, шо таке, весь час приїжджаю і третій тромбон підходить до мене і каже цей-во?» Та він каже, що він та нє, не такий вже супермен, просто там в нотах в кінці написано, там в кінці арії Еболі написано: «Класна кобіта, ведеться на пиво».

– Розшифруй Еболі, – запропонував Професор.

– Еболі – то арія, це така принцеса-красуня з опери Верді «Дон Карлос», дуже складна арія така. Одна з тих в основному репертуарі.

– І резюме зроби, – Професор.

– Там бас-тромбоніст написав вкінці на другий день, як з нею там був. Написав в нотах, що дуже класна співачка, тьолка файна і ведеться на пиво. А той, шо ноти прочитав, з наступного міста, і так далі.

– Ноти третього тромбона. В цьому весь цимес, якого ти не сказав, – докинув Професор.

– Нє, це ж анікдот, маєш догадатися, що той третій тромбон написав, той прочитав, дограв до кінця, і той третій знов прочитав, наступний прочитав. І знов до неї пішов, ну і так.

– Зрозуміло, – сказав Мирон Ґудз.

 

***

Якогось іншого разу у приблизно тій же компанії на Франца Мирона Юсиповича потягнуло більше розповісти про різні матерії:

– Феномен поєднання творчості, тобто навіть не феномен, а місце алкоголю в творчості, що стосується до творчої особистості, як би ми не ставилися негативно, думка офіційна, до алкоголю, все таки нема куди правди діти, не будемо лукавити – алкоголь відігравав завжди якусь роль, впливав на творчі особистості. Про це часом говорять більше, часом менше. Для мене це стало ясно в якийсь момент, я зрозумів, чому такий феномен є присутній. Можна згадувати імена – письменників, художників, композиторів… Найбільші генії мали з алкоголем свої особливі стосунки. Чайковський, Гемінґвей, список можна продовжити. Для мене виникало питання – чому? І на мою думку, справа тут полягає в тому, що для того, щоб творити, на основі вражень від навколишнього світу, треба в той же час відірватися від цього світу, якось самоізолюватися, що дозволяє більше заглибитися в свою суть, включає якісь додаткові механізми, розкриває якісь особливості нашої психіки, що дає цей, власне, творчий результат, позбавлений банальної побутової полови, «шелухи»… Митець стає над побутом тим, він починає концентруватися і бачити основне. Що найцікавіше, що суспільство, яке на офіційному рівні засуджує зловживання алкоголем, будь-яку діяльність людини під впливом алкоголю, в той же час насолоджується саме тими здобутками митця, геніального митця, який в якийсь момент утік від сірого банального суспільства, власне через цей феномен алкоголю, звільнився від пут догм, законів, правил, і створив щось геніальне. І всі цим насолоджуються, навіть ті, що засуджують.

– Істинно глаголиш, – згодився Професор.

– З мого, значить… Якщо я б подивився на роль алкоголю, а точніше – ситуацій, пов’язаних з ним і його впливом навіть на кар’єру, то це виглядає досить оригінально – з одного боку незвично, а з іншого є якась закономірність. Якщо згадувати історії, то їх дуже багато… Коли я працював в театрі молодим дириґентом, то пригадую одну ситуацію курйозну… Пов’язану з тим, що дуже обдарований дириґент Опери, який зловживав алкоголем, одного разу, значить, поставив під загрозу проведення складного, дуже складного спектаклю в театрі, і постало питання – чи замінити його іншим дириґентом, котрий був явно менш обдарованим? Дирекція театру звернулася як до останньої інстанції – до симфонічного оркестру театру: як бути в цій ситуації? Бо вистава мусить іти. Всі догани, попередження – це все буде потім. Від оркестру була відповідь: «Краще п’яний Ім’ярек, ніж тверезий інший Ім’ярек». Це до великої міри відображає феномен цієї професії – дириґент. Бо про дириґентів в середовищах музикантів у цілому світі говорять, що ними не стають у результаті освіти, а народжуються – це професія від Бога.

Другий такий момент. Ну, наприклад – один з перших моїх досвідів з «алкоголем» в робочий час виглядав дуже критично і курйозно, – а саме: мій колега на партійних зборах в театрі був прийнятий кандидатом в члени КПРС. В ті часи без вступу в партію кар’єру було зробити неможливо. В свій час і мені було запропоновано парторгом театру, народним артистом України, вступити в партію: «Не випендрюйся. Яким би ти талановитим не був, то всьо буде до сраки, якщо не вступиш в партію. Тобі пропонують, а деякі стоять в черзі, і не всіх приймають. І тому бери і заповнюй анкету», – і вручив мені анкету. В партію я так і не вступив, бо поїхав в Лєнінград на асистентуру-стажування в театрі імені Кірова, а там це питання так гостро не стояло, і за деякий час комуністична партія скінчилась. Отже, таку знаменну подію (вступ в кандидати в члени партії) було прийнято в театрі відзначати. Новоспечений кандидат в репетиційній кімнаті накрив поляну, яка в ті часи виглядала досить скромно: московська ковбаса, хліб, огірки, цибуля, може там якийсь бичок в томаті – і безмірна кількість горілки. Гостями були заслужені, народні артисти, співаки, які щойно прийшли з тих зборів, на яких його приймали. Серед них був і я – на той час молодий дириґент-асистент. В той момент, коли усі вже прийняли на грудь не менше як по 200-250 мілілітрів горілки, закусивши вареною ковбасою «Русанівською», бо «Московська» була «на десерт», задзвонив внутрішній театральний телефон, що стояв на столі в цьому кабінеті. І завідуюча режисерським управлінням запитала у соліста, що підняв слухавку: «Чи є там Юсипович?», – на що той відповів, що є, і передав мені слухавку. Мене було поставлено перед фактом, що дириґент, який має сьогодні дириґувати складну виставу, раптово захворів, і виставу повинен дириґувати я. Зауважу, що перед тим цієї вистави я ніколи не дириґував, мав лише одну оркестрову репетицію, хоча знав цю складну оперу досконало. Для мене це було як грім з ясного неба, я знав, що ввечері буду вільний… Для мене це був такий шок, стрес. От, тим часом коли я став думати, як вийти з цієї ситуації, старший колега-співак, щирий друг того дириґента, який раптово захворів, категорично заявив, що я повинен дириґувати і не підвести мого шефа. Маючи комплекцію понад 150 кілограм, цей «Ріґолєтто», котрий на той час спожив вже не менше триста мілілітрів, вхопив мене, тоді ще худенького, і сказав: «Мірося, пашлі са мной». Далі виявилося, що він тягне мене в підвал театру, де були порослі грибком на стінах душові з холодною водою, щоб мене протверезити. Вириватися з його обіймів було безнадійно. Але я все-таки спромігся йому пояснити дорогою в підвал, що мені важливіше зараз дістати в руки партитуру опери, яка має йти ввечері, в 19.30, а це було біля п’ятої. Йому, як виглядало, мій хід думок сподобався і він підняв на ноги бібліотеку оркестру, щоб я отримав цю партитуру. А в той момент закінчилося все моєю мокрою головою під краном, в душ я не ліз. Вистава пройшла блискуче, настільки непогано, настільки вдало, що мені віддали її на постійне дириґування.

– Гарний прецедент. А були ще інші такі випадки? – спитав Професор.

– Коли я, будучи студентом другого курсу оперно-симфонічного дириґування Львівської консерваторії, вирішив піти на роботу в театр суфлером, професори консерваторії дуже негативно до цього поставились, арґументуючи тим, що там процвітає халтура, в Опері, і там я зіп’юсь. Тим часом, Оперний театр став для мене найкращою школою професійності і творчості, і просто – життєвого досвіду.

Один з перших таких, екстремальний момент на початках моєї кар’єри стався якось, коли я був поставлений адміністрацією театру перед фактом, що треба провести складні вистави, продириґувати складні вистави «Сільська честь» П’єтро Масканьї і «Паяци» Руджеро Лєонкавалло, бо дириґент цих вистав затримується через снігопад, через нельотну погоду в Москві. Це було сказано в день вистави. Маючи лише по одній попередній репетиції цих складних вистав, ніколи не дириґувавши їх з публікою, я був поставлений в екстремальну ситуацію. Увечері, продириґувавши «Сільську честь» (там ці дві вистави йшли разом, це світова традиція), я довідався, що дириґент вистави з його другом з московського Большого театру сидять в залі. Вони прилетіли ще зранку, нельотної погоди не було, бухали цілу дорогу, вони були «не в робочому стані». Після закінчення «Паяців», тобто вечірньої вистави цілком, народні артисти підійшли до мене з привітаннями. Я був щасливий, хоча це був страшний, великий стрес, але після цього ці спектаклі були передані на постійне дириґування, я став постійним дириґентом цих вистав. Отож, якби не феномен алкоголю, моє утвердження як дириґента відтягнулося би в часі.

Аналогічна ситуація сталася також з надскладним щодо дириґування балетом «Медея» Реваза Гавічвадзе. Я його продириґував і став його дириґентом, і в результаті був запрошений композитором в Лєнінград для постановки його нового балету «Ґуінплєн» (за Віктором Гюґо) на сцені Малого театру Лєнінграда.

– Про закордон ще щось цікаве розкажи, – підкинув Мойсей.

– Дев’яносто п’ятий рік, коли я, будучи головним дириґентом Львівської опери, проводив гастролі в Італії з оперою Джузеппе Верді «Аїда», доводилося дириґувати дев’ятнадцять днів поспіль цю виставу. Температура повітря в кінці квітня в Римі була досить вже високою і доводилося вживати багато рідини. Аґенція забезпечувала нас мінеральною водою «PEllegrino» та помаранчевим соком, таким дешевим, з порошку. Після якоїсь, сьомої, вистави (які йшли з великим успіхом, на ура) до мене в дириґентську кімнату в антракті зайшов представник аґенції з великими вітаннями і побачив на моєму столі, гримерному, цей помаранчевий сік з водою. Він крикнув: «Per che, grande maestro?» Я відповів – про гаряче, я прію, волога виходить, мозги відключаються, тому я п’ю цей сік з водою. Через буквально… на другий антракт він знову прийшов до мене, з літровою пачкою, паперовою, к’янті. На що я йому відповів, що в нас в угоді для музикантів, артистів, хору – з аґенцією підписано про невживання алкоголю під час роботи. На що він засміявся і сказав, що для такого маестро rosso vino italiano ніколи не зашкодить. До кінця турне (а ще були Болонья, Ґенуя, Мілан і так далі) к’янті з «PEllegrino» розбавлене стало хорошою підпорою для плідної творчості.

– Я пригадую, що ти колись розповідав, як тобі горілку вкрали на якомусь концерті, – сказав Мирон Ґудз. – Розкажи зараз, бо не всі то знають.

– Закінчуючи консерваторію і будучи вже працівником Львівської опери (de iure – суфлер), я мав можливість здати державний іспит на кваліфікацію «оперний дириґент» не в оперній студії консерваторії, а в Львівському оперному театрі. Були різні перипетії… Звичайно, традиція була така, що слід було якось віддячитись оркестру, хору, солістам за те, що вони посприяли моєму іспиту. Під час одного з виїздів у Трускавець з трупою театру я закупив ящик горілки на традиційній зупинці наших автобусів в селі Пісочна. Крім цього була закуплена «закуска» – варена ковбаса (це був вісімдесят перший рік), редиска, цибулька, хліб… З чого дівчата гримері-перукарі мали підготувати канапки, поки я дириґував «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні. Горілка, ящик горілки був схований в трибуну з серпом і молотом, яка була приперта до стіни в глибині сцени. Вистава була в клубі Гагаріна, бо в театрі був ремонт. Закінчивши успішно виставу, я запросив весь оркестр, хор, солістів і усіх – обслуговуючий персонал – на п’ятдесят грам і пончик з нагоди мого державного іспиту. Поки я там знімав фрак, переодягався, один з моїх друзів, яких я попросив допомогти в організації процесу, прийшов до мене і сказав, що в тій трибуні ніякої горілки немає, немає жодної пляшки. А пляшки були «Сабоніс» по 0,75 літри, цілий ящик. Ковбаса, редиска, цибуля і хліб – на місці. Я був в шоці, почав шукати… Намагався знайти якісь сліди. І тут виявилося, що всі робочі сцени були в стані сильного алкогольного сп’яніння, але я розумів, що за цей час випити всю горілку було нереально. Мій товариш – співак «Бартоло» пішов на розборки, але повернувся і сказав, що горілку просто вкрали і сховали. Додам, що в ті часи була така негласна постанова, що людей, звільнених з ув’язнення, яких не хотіли приймати ніде на роботу (заводи тощо), спрямовували без згоди установ на «виправлення» в культурні установи. На щастя, я не був бідним студентом (мав щонайменше дві-три роботи у Львові), мав в кишені деяку суму грошей, за які помічник режисера Юра збігав придбав п’ять пляшок «Трьох богатирів» (0,5 літри). Визнаю, що колеги з оркестру, хору з вирозумінням і співчуттям сприйняли цю ситуацію, бо багато з них бачили, як я закупляв цю горілку, готувався, в Пісочній.

 

 

 

Розділ 27. Цоні з Ліверпуля

 

Тоні (він сам вимовляє: Цоні; тому його так і називають зазвичай) вряди-годи з’являється на Франца, виставляючи там море горілки. То друг Отмана, який його називає «ліверпульським сьвірком». Цоні ні бельмеса не розуміє українською (хоч і одружений із львів’янкою), шварґоче весь час по-англійськи, але порозумітися з ним легко, мовного бар’єру наче не існує (це також певний феномен).

 

***

Сиділи якось на Франца Отаман, Мирон, Професор, пили по трохи горілку, мали фуковську пляшку, щось із закуски. Тут на обрії з’явився Цоні. Зашварґотів щось англійською. Мабуть, привітався, бо поручкався з усіма трьома. Собі взяв пива, що було у кнайпі, марки «Опілля».

– Вітаю нашого ліверпульського друга Тоні, – мовив Мирон.

– Нікіс-квакіс-кукурікіс, – прошварґотів Цоні, – ай ем Цоні, – і придуркувато посміхнувся.

– Однаково, чи Тоні, чи Цоні. Головне, що людина гарна, – сказав Професор.

– Цоні – справді чоловік файний, – підтвердив Отаман.

– От тільки, як дійсний англієць, іншої мови не знає, – скрушно похитав головою Мирон.

– О’кей, – мовив придуркувато Цоні, – ай ем Цоні.

– Але в тому проблеми нема, – сказав Отаман, – хто захоче, з ним і на міґах порозуміється.

– Так то воно так, – мовив Професор, – та й не мусить, зрештою, аж порозумітися. То зазвичай зайве.

– О’кей, – не менш придуркувато мовив Цоні й допив першу гальбу пива з півлітрового пластику і пішов взяти собі ще одне «Опілля».

– Цоні, як вип’є ще зо два пива, почне вилазити на стіл і почне співати «Yesterday», – сміючись сказав Отаман.

Цоні поступово вивив справді ще два пива, а тоді поліз на стіл і заспівав повністю бітлівський «Yesterday», і так щоразу, випивши чергове пиво. Тобто разів зо три. А тоді розпрощався з усіма за руку й похитуючись пішов собі.

Хлопці ще щось там випили, тоді Отаман замовив собі «мотор», а коли він приїхав, попрощався з Мироном і Професором, сів і поїхав, а ті двоє пішки розійшлися по хатах.

 

***

Сиділи якось на Франца Мирон і Професор, мали чвертку горілки, хліб і трохи сала. Випивали по трішечки, закушували, само собою. І тут Мирон взявся повідати дещо про Цоні:

– З Тоні з Ліверпуля десятки і десятки разів зустрічалися. Вони з Отаманом завжди «шпрехали» по-англійськи. Я ніц не розумів. Щось суттєве перекладали. Коли без Отамана його бачу, при зустрічі трохи на міґи нібито щось розуміємо. Він не знає українську, хоч з львів’янкою Оксаною живе вже десять років, а я, як звикло, не знаю англійської.

– Отож вип’ємо за знання мов, – запропонував Професор, і вони випили й закусили, а Мирон продовжував:

– Якось років вже з чотири тому, коли недавно відійшовший в інший світ Михайло Буковський, справжнє прізвище – Гетьманчук, мав невеличке кафе на вулиці Чайковського, вбіг на Цісарську каву Тоні і проголосив, що робить нам презент. Кивком руки покликав нас за собою. Був тоді Жук, Сьвірок і ще хтось. Тоні пив тільки пиво. Півлітру взяв для інших в барі-кафе Буковського. В той вечір Тоні показав мені якусь візитівку, прочитав на ній тільки то, що то на вулиці Руданського. Одним словом, ми обидва вискочили, накрапав дощ, і через площу Євгена Маланюка ввійшли в «Рафінад». Наверху черговій Тоні показав свій абонемент, нам начіпили на руку кільця. Сіли за столик на двох осіб. Він пив пиво, я колу. З правої сторони від нас на жердині одна за другою показували своє вміння стриптіянки. Так я вперше потрапив на стриптиз, то мені вже було поза сімдесєт шість років. Був будний день. Мало хлопів. Стриптіянки нудилися. Одна з них розсунула наші сраки і всіла між нами. Почала спілкуватися з Тоні англійською. Тут одна стриптіянка запрошує мене «до танцю». Відповів, що не танцюю. Наша сусідка – Марійка з Харкова запросила мене «до танцю» безкоштовно, хоча при вході в затемнену салю, щось збоку, справа до каси – щось кинула касієрці. В кімнатчині напівтемній з одного боку диван. Керувала танцювальниця мною. Скинула бюстгальтер. Після кількох «па» з притиском до мене скинула майтечки-фігі. На моє запитання – відповіла, що можна рухати все крім того, що між ногами. Мацав я її тверді цицьки і обтикаючу дупу. Була зовнішньо гарна і прекрасної статури. Та, що запрошувала до «танцю», була найдовша з усіх, може, метер і дев’єтдесєть сантиметрів, та ще й худа «як опеньок засушений». Ця Марійка, точніше Марина, була лишень другий день ві Львові, приїхала на «гастролі» з подругою з Харкова. Добре володіла українською.

– І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь, – виголосив Професор і налив чергову чарку. Випили, як і слід, а Мирон взявся продовжувати:

– Цікаво, коли ми з Тоні познайомилися? Десь парканадцять років тому, певно. То було в розважальному закладі в філармонії. Той заклад вже з добрих десять років як не існує. Там збиралася «золота» львівська молодь, були там всілякі алконапитки, було надимлено, накурено. Посередині салі був малий, званий американським, біліярд. Все шуміло і гуділо. До цього бару я, як звикло, заходив з Отаманом, котрий перфектно володів англійською.

– Отаман тебе з ним і познайомив? – всує спитав Професор.

– Ну звісно, ти ще питаєш. Отаман мене представив Тоні, щось йому наговорив. Словом, як тільки, в черговий раз, з Отаманом заходив до бару, Тоні тут як тут, кидався до мене, обнімав і дивно, що ще цілував.

– На вас не думали, що ви з ним підараси? – посміхнувся Професор.

– Ти маєш купу рації, збоку можна було подумати, що він збоченої орієнтації. В подальшому наші зустрічі з Тоні продовжувалися на Франца – обов’язково з участю Отамана та з участю деяких членів Параґвайської амбахади, наприклад, Джорджа.

– То мій колишній студент, тоді він ще не був Джорджем, а називався просто Юрком, із подвійним прізвищем – Ольхович-Новосадюк, – озвався Професор, натомість Мирон продовжував:

– В свою чергу, Тоні приходив зі своїм колєґою – англійцем з Льондину Сальманом.

– Може, правильніше буде – Саймоном? – перепитав Професор.

– Напевно, що так. Зрештою, Саймон відомий тим, що є власником мотелю на вулиці Січових Стрільців, десєтий номер. Обидва – і Тоні, і Саймон мають жінок українок, львів’янок. Як мені розповідала жінка Тоні – Оксана, що її подруга, жінка Саймона, запросила Оксану на якийсь банкет і там її знайшов Тоні. Якщо коротко про Оксану, то як жінка вона вродлива, стройна, фігурова. На цей момент її донька доросла і має з двадціть років. Оксана працює, щось викладає в залізничному училищі, що розташоване в кварталі поруч з художнім коледжем імені Труша і Академією мистецтв, корпуси всіх трьох інституцій збігаються.

– То недалеко від моєї хати, – сказав Професор, – зовсім близько.

– До речі, Оксана має помешкання на вулиці Січових Стрільців, десіть, на верхньому поверсі і з чималою площею. В цьому будинку є ще Шевченківський райсуд.

– Чи не пора нам освіжитися? – спитався Професор і налив по трошки горілки. – Ну то будьмо!

Випили і закусили, а Мирон продовжував:

– Мислю, щоб мати в центрі міста, в престижному районі, таку велику житлоплощу, то фінансово її придбати допоміг Тоні. Пригадую, що років з сім-десіть тому Тоні орендував собі окреме помешкання на цій же вулиці Січових Стрільців, номер два, на самому верхньому поверсі. Якось Тоні вдалося мене запросити до себе. Там я побачив велику кухню і особливо великі принаймні дві кімнати, цілком порожні, було там щось подібне до ліжка, а в куті накиданий одяг. Вікна кімнат виходили на вулицю Січових Стрільців. Ось така собі нібито кавалєрка. Відомо, що тої кавалєрки Тоні вже давно позбувся, очевидно – задорого було її тримати. Стосовно Саймона, то якось Отаман висловився, що йому здається, що він жид.

– А Цоні часто їздить додому, себто до Ліверпуля? – між іншим запитав Професор.

– Лише час від часу. Там його донька займається якимось бізнесом. Словом, коли Тоні повертавсі до Львова, в нього появлялися гроші. Це було видно з того, що при черговій зустрічі зі мною, при рукопожатті, в мене в руці залишалося, як коли, то триста, то двіста, то сто гривень. І так тривало кілька тижнів чи місяців після повернення до Львова. Любив запрезентувати мені півлітри горілки – не більше і не менше.

– Ну то варто за це випити, – запропонував Професор, – не більше і не менше, ніж є спромога.

Професор налив по трошки горілки, випили, навіть не поморщившись, занюхали канапками з салом, а Мирон продовжив свою розповідь:

– Будучи на Франца, Тоні, як звикло, пив лише пиво. Були рідкісні випадки, що окрім пива вживав Тоні міцні напої, тоді він ставав справжнім вар’ятом, кричав, співав пісні ліверпульської четвірки, а ще заскакував на стіл і на ньому дригався. До Отамана Тоні мав особливий пієтет.

Допили залишки горілки, доїли закуску, а тоді розійшлися по хатах.

 

 

 

Виступ

 

Останній день літа. Вже глибока ніч.

Сидять на Франца Мирон, Отаман, Професор. На столику фуковська, чорна вода, підігріта кишка. Із «грушки» лунає неголосна музика. Всі вже добре підхмелені. У стані, наближеному до нірвани.

Мирон питається:

– І де ж той Ґрааль?

– Ґрааль – це біла гарячка, деліріум тременс, швидше за все, – сказав Професор, цей найбільший інтелектуал серед пияків і найбільший пияк серед інтелектуалів. – Можливо, ми його вже і знайшли. Ґрааль – це стан колективної свідомості, коли всі п’янючі.

– Ґрааль треба шукати не тут, а в Шотландії. – сказав Отаман. – Тож я незабаром туди й вирушаю.

І справді, незабаром Отаман вирушив до Шотландії. А Франца залишилося на своєму місці. І далі вабило до себе пияків.

читати