Завантажити

який олiвець?
- А во, купив йому отець у понедiлок олiвець, а вiн учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн тому що винен. Чуєте, ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та й повiдає, а старий ведмiдь сказився та бий дитину! За волосся, та пiд ноги, та обцасами!..* (* О б ц а с - каблук.) Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..
Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.
- А тобi що? - спитав вуйко зачудуваний.
- Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.
- Я... я... я... - пролепотiв я, плачучи, але хлипання не дало менi докiнчити бесiди.
- Ну, що, що, кажи! - промовив вуйко ласкаво.
- Я... знайшов... Степанiв олiвець!
- Знайшов? Де? Коли?
- Вчора, перед школою на снiгу, - проговорив я вже смiлiше.
- Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?
- Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.
- А потому, по школi?
- Я... я боявся.
- Боявся? Та якого дiдька лабатого? * (* Лабатий - клишоногий.) - спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.
- Ну, i де ж той олiвець?
- Та в торбi.
Вуйко позирнув до торби i вийняв нещасливий олiвець. Я не смiв позирнути на нього.
- Ну, дивiться, люди добрi, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!
Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi по лицi, хоч на душi стало далеко легше.
Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго * (* Напруго - раптом.) й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив добре "обломити". Чи воно так було, чи нi, того я докладно не дiзнався-досить того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних снах його добре, тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й марне, - яким важким докором глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов вiджили одним разом у моїй душi, - але тiльки на хвилю. Степан тепер був уже здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нiчого й не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я мав його олiвець у себе i стався причиною його болю? Не вiдаю. Досить того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.

читати