Завантажити

сердешного точать кров, як воду. А дрібна «братія», розуміється, не хоче й не сміє навіть забороняти їм се, «мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята... Нехай,— каже,— може так і треба!» Воно й конечно. «Змея,— як каже Некрасов,— родит змеенышей»,— неволя й самоволя родить до себе подібні діти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче під ноги всяке право, а властиво становить права тільки для інших, а не для себе, там і інші, менші панки, «княжата недорослі», зуміють кожний в своїм ширшім чи тіснішім окрузі поставити й себе вище закону. Відоме східне оповідання, здається, про перського царя Хозроя Новшірвана, який самовільно велів у бідного взяти яйце, а слуги похапали всі кури, а коли велів зірвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
Та щоби наглядно показати сліпу самоволю найвищої голови «темного царства», Шевченко веде нас на «парад» у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розуміється, «об отечестві», а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потіють. Вони знають, який буде кінець тої паради, а царську пощочину, царську «дулю» (штовшок у ніс) уважають найбільшою ласкою для себе. «Може, вдарять або дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч півдулі, аби тльки під самую пику!» Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те, «правдиво московське» холопство, якого прадіди навчилися в татар, і якого не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцімто вікно в Європу. І ось «цар підходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собі меншого туза межи плечі. Той меншого, а менший малого, а той дрібних»... На всіх розлилася царська благодать! «Гуля, наш батюшка, гуля!»,— кричать радісно крізь сльози «недобитки православні». Гуляє батюшка, і щасливий той, на чиїх вилицях опинилася «височайшая» рука. Тільки «найстарший» доступив тої честі, якої колись «удостоївся» Тредьяковський. Менші, а тим паче «дрібнота», мусять приймати стусани та позавушники від «своих безпосредственных настоятелей», і безперечна річ, що чим нижче по тій драбині, чим далі від «самих», а ближче до «недобитків православних», тим і удари та стусани дужчі, болючіші. Адже й камінь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше і з більшою силою летить.
У такій наполовину тільки фантастичній картині змалював Шевченко безграничну самоволю царя, не в'язану ніякими правилами, а найменше правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитія Шевченко дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якій царська воля та брутальна сила були всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим.
Оце та машина, що давить Росію, давить і Україну. Духовна нікчемність, моральна погань попри брутальну силу — се вся суть тої машини, се й одинокі умови її існування. Не будь хоч одної з тих умов, і вся машина заскрипить і розпадеться. Тому-то зріст просвіти, розширення почуття справедливості й гуманності і вменшення панування брутальної сили та темноти, се основні вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим їй способом, а ні, то замість услуги принесе їй шкоду. Адже вся література, хоч, може, й не мала на думці валити «темного царства», все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм існуванням і своїм вільним словом. За те ж вона й мусила визнати від нього немало,— за те ж то й уся вона — великий ряд мучеників за волю слова й думки. Навпаки, церков, хоч і признається іноді до свобідних думок, тут стала вся на услуги «темного царства», зробилася розсадником темноти й підпорою всеї погані існуючих у Росії порядків.
У нас
Святую біблію читає
Святий чернець, і научає,
Що цар якийсь-то свині пас,
Та дружню жінку взяв за себе,
А друга вбив,— тепер на небі,
От бачите, які у нас
Сидять на небі!*
Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та кривдникам, що й на небі — так навчає «святий чернець» у службі «темного царства» — сидять убійці. Небо вислухує молитов тиранів «за кражу, за війну, за кров», приймає від них дари, «з пожару крадений покров». От таких-то вчителів посилає «темне царство», аби «просвічали» народ, аби вчили його, що «дери та дай, та прямо в рай, хоч і рідню всю забери!» А поруч із тими «духовними» вчителями ідуть і інші вчителі-цивілізатори, ідуть «ташкентці» всяких розрядів. Ті вже навчать темний народ, «як тюрми мурувати, кайдани кувати, як їх носить, і як плести кнути узловаті». А більше чого ж треба для мирного «цивілізованого» життя в «темнім царстві»?
Отак скріплене і зміцнене само в собі «темне царство» стоїть на краю Європи, як підпора політичного гніту та темноти. Кров'ю тисячів людей, кров'ю всіх, що

читати