Завантажити

повернувся до цвинтаря лицем і запитально застиг рукою у повітрі.
— Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усім дорога.— Петро недовго думав.
— Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень!
— Де він є, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби ясні звізди на небі увидів!
— Не треба, не треба!.. — Каламар поступливо вхопив Фіцачка під паху, поволік за собою на цвинтар.
Пленталися мовчки.
З Ясенови подув лагідний вітрик. Гора диміла легким туманом, що спливав поволі з ущелин у надвечір'я.
Каламар ступав між могил — насипаних недавно і ще не порослих дерном, ішов поміж прадавніх замшілих хрестів з раменами і без рамен, похилених і скособочених, обвіяних вітрами і обмитих дощами. Іван брався на праве цвинтарне крило — звідти цілу Забереж було видно як на долоні, і там була похована небіжка Марійка.
— Добрий вечір, Марійко! — Каламар пригнувся над могилою з цупким дубовим хрестом й упав на коліна. Великими руками розкинув, горнучи до себе зелений обліг і розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими раменами, й ураз почулося уривчасте ридання...
Петро Фіцачок стояв над побратимом і не знав, що має тепер йому сказати для розради й потіхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зеленої могили, Іван ницьма коцюрбився, клячав і плакав.
— Годі, годі! Ти її уже не воскресиш! Не плачі — тільки всього й знайшов Петро.
Іван вийняв з кишені ту ж білу пляшку й гепнув денцем по могилі — вибив заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби той подав усе припасене. Хліб, солонина, склянки і банка маринованих грибів мерщій були розкладені на горбочку. Наче з-під самої землі, миттю виросла ще одна пляшка — її з кишені непомітно добув Петро.
— Молодець! Молодчина! — неначе зрадів Каламар, якось дивно розсміявся й ляскав долонищею Фіцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох склянок.
— Бери пий! Аби нам вік продовжився тут, а там як уже буде!..— ткнув Каламар своєю склянкою в небо, потім сягнув до Фіцачка.
— Пиймо, братку! Бо на тім світі нам уже не дадуть! — примовив Фіцачок і посміхнувся до Каламаря. Одним махом питво гулькнуло до безодні.
— О, коби ти, небого Марічко, знала, яка вона гірка!.. Яка вона гидка! Пий з нами! Видиш, ми її, сараку, мусимо пити! — Каламар третьою склянкою бризнув по могилі.— А вона, небога, моя Марійка, не любила цеї отруї! В рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, її заболіло в струнку, а баби кажуть: «Випий, Маріко, поможе!» А вона — ні та й ні! — похитує задумливо головою Каламар, а Петро Фіцачок заїдає білими грибками.
— А ти знаєш!.. Нема гіршої біди, як коли жінка візьметься пити!.. Чоловік ще сяк-так і вип'є, і щось д' хижі принесе!.. А жінка коли вже п'є, то останнє відтягне за брагу! — пустився в бесіду Фіцачок, а Каламар уже пригадував бабусю Марисю — колись була ґаздинею, а дійшла до того, що, небога, валялася попід тини на сміх та огуду цілому селу, бо в паленці сподівалася знайти загублене.
Побратими пили ще і ще. Залишати в пляшках було нічого та й забирати з собою не мали що. Під високим хрестом, що розвів рамена, як могутній велет розводить дебелі руки, ген-ген у вишньому кінці цвинтаря клячали літні жінки малими чорними громадками. Каламар і Фіцачок їх не бачили, бо вже словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива — якійсь сірій вороні дала для життя під небом літ аж триста, а чоловіку — вік короткий...
Іван уже бачив, як чорні ялини довкола цвинтаря ідуть у химерний танок, як хтось на них позапалював великі зелені ліхтарі, як захід палахнув червоним вогнем — за горою Делуц гасло сонце.
— А нам би тепер солонинки з рожна... заїсти! Ачей дурень нас лишив би! — Каламар кректів, мружив брови й вигрібав у могилі небіжки ямку.
— Бери їж, небого, аби ти мені не казала, як стрінемося, що я для тебе скупився! — Іван тут вигортав гриби до лунки й оглядався довкола по цвинтарю.
— Ой, куме! Що нас тут холодом узяло! Смаженої на ватрі солонинки і я з'їв би! — Фіцачок ласо потирав руки й вайдувато пострибував на місці, щоб так погрітися.
Околиця поволі бралася сутінями, й з гір уже подувало вітром.
— Ти принеси рожни і ріща! А моє діло — дрова! — велів Іван.
Фіцачок ще постояв, ніби чекав дальшого наказу, потім поволі почвалав до недалеких чагарів за цвинтарною огорожею. Тут же потріскував сушняк, чулася бесіда — Петро сам з собою про щось мимрив, наче ураз сварився. Іван Каламар, не барячись, пішов і собі цвинтарем. На тому місці, де починалися похилі, у літах, з раменами і без рамен, вивітрені хвищами і обмиті дощами продовж багатьох років, дубові і смерекові, сливові і ясенові хрести, зупинився. Хилитнувся миттю дозаду так, наче од когось дістав позаушника, тут же схопився й почав талапати розтоптаними ступнями по могилах. Хрести хрускотіли сухими кістьми й лицарями падали на зелений весняний моріг. Перед Іваном повзла довга чорна тінь — останні промені гасли, бо верховинське сонце ховалося за

читати