Завантажити

— тільки ворухнути нею не смів. Чоло вкривалося холодним потом, застиглі очі тримав на вікні, що йому темніло великою чорною плямою.
Нарешті недільний досвіт з-за Красного груня являвся на землю ясніючим пругом. Од темного тла високої гори синява віддалялася спершу несміливо, а далі все певніше, певніше, аж поки не блиснуло, не розсвітилося радісним ранковим сяєвом.
Тільки тепер, змучений думками і виснажений безсонням, Каламар склепив повіки. Та сон його був короткий. Пробудився, ніби із гарячки вихопився. А можливо, Івана зі спанку рушив Ясенова?
Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасені для великодня святкові домашні ногавиці, рясно мережану і білим шовком гаптовану чисту сорочку, розчесав біле волосся, пробрав серед голови рівний проділ і розпустив косми пишним прядивом до самих плечей.
Тільки промінь блиснув розквітаючою черешнею біля самого будинку, Ясенова покірно став лицем до сходу. «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ...» — неначе комусь віщаючи радісне і незвичне, старий голосно поспішив у молитві. Він далі слова уже ковтав, губив, додавав од себе таких, що зовсім не в'язалися купи у молитовнім плетиві, бо тими словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому відомого, просив благодаті, спокою, миру та щастя скрізь і всюди.
Над ліжком Ясенови у кутку висіла скрипка на вбитому до стіни цвяшку. Іван забачив її вчора, хотів спитати старого, яким чином скрипка примандрувала до лікарні, а потім медсестра сама сказала про все: часом сільський музика брав вірну подругу давніх літ і грав на ній. Хворі слухали, а він вигравав, поки не втомлювався...
— А ти, дід, можеш мені якоїсь затягнути?.. — зненацька Каламар озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих світів, де він тепер перебував.
Даремно! Прохання послати «літечко тепле, порятунок худобиці од дикого звіра і мору, а людям спокою, миру і щастя скрізь, усюди» Ясенову захопили так, що він уже нікого й нічого не чув.
— Христос воскрес, синку! — нарешті дід повернувся до Каламаря.
— Драстуйте, діду! — голосно гукнув Іван, хоч добре знав прадавню звичку на Верховині — у літніх ще трималася — на Великдень, якийсь час по великодню тут один до одного кланявся не як в інші дні року.
Дід помовчав. Сів на ліжко, склав руки на колінах і хитрувато прищурив кліпки-повіки ясних очей.
— А чого ти, дєд, молишся? — Каламар застиг повернутою боком головою і занипав очима.
— На землі, синку, все живе молиться, бо свій порядок має. Коли ясне сонечко ще спить, моляться соловій у верболозі; моляться трави і дерева до неба, моляться корівка й овечка, коли лягають спати; ще і цвіркун уночі цвірінчить, бо і він, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї діждатися...
— Я, діду, не про усяку твар, не про мізерних хробаків хочу знати!.. — не дав договорити Каламар.— Я хочу знати, чому ти молишся?..
— Я?..— Ясенова дивився тепер проникливим оком.
— Еге!
— Я так... Бо 'м уже звик! — Жменю до вуха старий наставив човником.
— То, діду, поганий звичай! — Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дід його обходить хитрістю.
— Може, й поганий... Хто його, синку, знав... Та ліпше поганий, як ніякий. Мене такому навчили, коли я був малий.
— Треба, діду, переучуватися!
— Пізно, синку.
— Треба хотіти, пізно не буде.
— Голова стара... Для моєї голови вже добре й так... На міністра мене пани не покладуть!
— А хто знає? Може, ще і покладуть! — пробував жартувати Каламар.
— А ти чий будеш? — Ясенова наче тільки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палаті.
— Іван Каламар. Ви не знаєте мене?
— Чий?
— Івана Задільського! Я — Каламар!
— Ага! Задільського?
— А я думав, що ви мене добре знаєте!..
— Отець іще робить?
— Коло хижі...
— А каліцтво, небоже, де тебе найшло? У бутині?
— На гладкій дорозі...— помовчавши, перегодя відповів.
— То, синку, впала кара за якийсь гріх...
— А за який гріх? — ніби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнів і задумався.
— Аще ділом, аще словом, аще помишленієм... — Ясенова доводив спокійно, з переконанням і певністю у кожнім слові.
— А ви, діду, який такий гріх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невістками уже не ходите.
— Усяке зло, усяка біда, усяка неміч на чоловіка паде за гріх! Мала — за малий, велика — за великий!..— Ясенова ніби й не почув злого жарту.
Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспішив:
— А кажіть: у піст, у великодню п'ятницю гріх на скрипці грати?
— Не гріх!
— А коли гріх?
— Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить... — Давній музика тепер чув за собою провину, бо по весіллях смиком так умів виводити, що після танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку викручувати...
— Я чував, діду, небилицю, як колись один музикант від цілої череди

читати